Отчет по практике в школе

Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність:

1) безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється;

2) із залученням або без залучення найманої праці;

3) самостійно або спільно з іншими особами.

Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов’язаннями всім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.

Слід зазначити, що правовий статус підприємців — фізичних осіб регламентовано також гл. 5 ЦК. Відповідно до ст. 50 ЦК право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Разом з тим згідно з ч. 3 ст. 35 ЦК повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає вести підприємницьку діяльність.

Привертає до себе увагу той факт, що в ГК фізична особа — суб’єкт господарювання визначається як «громадянин-підприємець», а в ЦК використовується інший термін — «фізична особа — підприємець».

Крім того, ГК не зовсім вдало визначає правові форми підприємницької діяльності громадян. Так, положення ГК про здійснення громадянином підприємницької діяльності через приватне підприємство, що ним створюється, може сприйматись як умова попередньої реєстрації фізичної особи як підприємця за створення приватного підприємства. Але відповідно до ч. 2 ст. 50 ЦК умова державної реєстрації фізичної особи поширюється тільки на підприємницьку діяльність фізичної особи без створення юридичної особи. Отже, фізична особа, що є засновником приватного підприємства чи учасником господарського товариства, на наш погляд, не повинна реєструватись як підприємець.

Юридичні особи — суб’єкти господарювання

 

Юридичні особи — суб’єкти господарювання мають три підстави створення: 1) юридичні особи, створені відповідно до ЦК; 2) юридичні особи — державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК; 3) інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.

Юридичні особи, створені відповідно до ЦК

Відповідно до ст. 80 ЦК юридичною особою вважається організація, створена і зареєстрована в установленому законом порядку. Юридична особа може бути створена способом об’єднання осіб та (або) майна.

Юридичні особи залежно від порядку їх створення поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридичні особи приватного права, своєю чергою, поділяються на товариства, установи та юридичні особи, створені в інших формах відповідно до закону.

Товариством є організація, створена способом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі в цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом.

Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

Підприємницькими є товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками і можуть бути створені тільки як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи.

 

Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками (наприклад, споживчі кооперативи, об’єднання громадян, біржі, торгово-промислові палати тощо).

Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом.

Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, способом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. В установчому акті установи окреслюється її мета, визначаються майно, яке передається установі, необхідне для досягнення цієї мети, структура управління установою.

Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об’єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати

підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.

Крім того, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади мають право створювати, у тому числі одноособово, підприємницькі (господарські) товариства, що є юридичними особами приватного права (ч. 3 ст. 167, ч. 3 ст. 168, ч. 3 ст. 169 ЦК).

Юридичні особи, створені відповідно до ГК

З огляду на загальний поділ юридичних осіб на юридичних осіб приватного права і юридичних осіб публічного права варто наголосити, що переважна більшість юридичних осіб приватного права створюється відповідно до ЦК, а юридичні особи публічного права — відповідно до положень Конституції України, ГК та законів.

До юридичних осіб публічного права належать усі установи (організації), що створюються державою, Автономною Республікою Крим та територіальними громадами і не здійснюють господарської діяльності (наприклад навчальні заклади).

Юридичними особами, створеними згідно з ГК, є державні, комунальні та інші підприємства. Відповідно, юридичними особами публічного права є державні унітарні підприємства і державні комунальні підприємства.

    Інші юридичні особи, які здійснюють господарську 
діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.

Загальний порядок створення, організаційно-правові форми та правовий статус юридичних осіб приватного права встановлюється ЦК, а правовий статус унітарних і корпоративних підприємств регламентується ГК. Водночас, ураховуючи положення ч. 2 ст. 9 ЦК («законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання»), юридичними особами приватного права можуть визнаватись певні підприємства, створені відповідно до положень ГК. Наприклад, ст. 114—117 ГК передбачають можливість створення селянських (фермерських) господарств, орендних підприємств, підприємств з іноземними інвестиціями, іноземних підприємств. Зазначені суб’єкти господарювання не є особливими організаційно-правовими формами підприємств, а тому мають створюватись в організаційно-правових формах, передбачених для юридичних осіб приватного права. Крім того, за певних обставин до юридичних осіб приватного права, не предбачених ЦК, можна віднести як унітарні, так і корпоративні підприємства, передбачені ГК.

Наприклад, створене фізичною особою унітарне (приватне) підприємство, унітарні підприємства, створені споживчими товариствами, об’єднаннями громадян, релігійними організаціями, або корпоративне підприємство (господарське товариство), створене на основі приватної власності юридичної особи, потрібно, на нашу думку, визнавати юридичними особами приватного права.

Відокремлені підрозділи господарських організацій — суб’єкти господарювання

 

Відповідно до ст. 55 ГК суб’єктами господарювання є філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), створені ними для здійснення господарської діяльності.

Зауважимо, що суб’єкти господарювання — відокремлені підрозділи господарських організацій, насамперед філії та представництва, можуть діяти тільки на підставі права оперативно-господарського використання майна, без статусу юридичної особи.

Поняття філії та представництва визначено в ст. 95 ЦК. Філія — це відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.

Поняття суб’єктів господарювання

Правовий статус суб’єктів господарювання в основному регламентують розд. ІІ Господарського кодексу України (да- 
лі — ГК), гл. 7, 8 Цивільного кодексу України (далі — ЦК), закони України

 

(наприклад, Закони  України «Про банки і банківську  діяльність», «Про страхування»), Укази  Президента України (зокрема Указ  Президента України «Про державну  підтримку малого підприємництва»), Постанови Кабінету Міністрів  України (наприклад, Постанова Кабінету  Міністрів України «Про затвер- 
дження Порядку надання Кабінетом Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб’єктів господарювання»), інші нормативно-правові акти.

Слід зауважити, що недостатня узгодженість (навіть суперечливість) положень ГК і ЦК, що стосуються правового статусу юридичних осіб, у тому числі суб’єктів господарювання, викликає суттєві труднощі під час вивчення даної теми. Водночас поряд з такою неузгодженістю спостерігається зайве дублювання норм, що регламентують правове становище суб’єктів господарювання. Наприклад, і в ГК, і в ЦК наводяться поняття і види товариств.Загальне поняття суб’єкта господарювання визначено в ст. 55 ГК.

На відміну від інших учасників господарських відносин (споживачів, органів державної влади і органів місцевого самоврядування) тільки суб’єкти господарювання безпосередньо здійснюють господарську діяльність. Інакше кажучи, як уже зазначалось, усі суб’єкти господарювання є учасниками господарських відносин, але не всі учасники господарських відносин є суб’єктами господарювання.

Виходячи зі змісту ст. 55 ГК можна навести такі ознаки, притаманні суб’єктам господарювання:

1) вони здійснюють господарську (підприємницьку) діяльність;

2) наділені господарською компетенцією (сукупністю господарських прав та обов’язків);

3) мають відокремлене майно;

4) несуть відповідальність у межах належного їм майна, крім випадків, передбачених законодавством (наприклад, відповідальність учасників повного товариства).

Залежно від форми власності, напрямків діяльності, кількості учасників тощо засновники вибирають організаційно-правову форму суб’єкта господарювання (акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю та ін.). У переважній більшості суб’єкти господарювання є юридичними особами. Проте ГК і ЦК передбачають здійснення

 

господарської (підприємницької) діяльності і без створення юридичної особи.

Суб’єкт господарювання може бути створений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян способом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб’єкта господарювання з додержанням вимог законодавства.

Установчими документами суб’єкта господарювання є рішення про його створення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, — статут (положення) суб’єкта господарювання.

За загальним правилом суб’єкт господарювання підлягає державній реєстрації. Діяльність незареєстрованого суб’єкта господарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється.

Припинення діяльності суб’єкта господарювання здійснюється способом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації — за рішенням власника (власників) чи вповноважених ним органів, за рішенням інших осіб — засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених ГК, — за рішенням суду.

1)  Бюджет; 
2)  Міський бюджет; 
3)  Бюджет розвитку(капітальний ремонт); 
4)  Не прибуткова організація.

 

 

 

 

 

 

 

 

4.ПОРЯДОК НАДХОДЖЕННЯ  ФІНАНСІВ НА ПІДПРИЄМСТВО

 

До  31  грудня  2014  року  фінанси  поступали  з  міського  фінансового відділу  через  державне  казначейство. 
З 1 січня 2015 року  загальноосвітні  школи  фінансуються  з державного бюджету,отримання  субвенцій  також через казначейство. 

Загальні положення  

   1.  Цей  Порядок  розроблено на виконання  статей 43, 45 та 78  
Бюджетного кодексу України ( 2542-14 ) та відповідно до  Положення  
про   Державне   казначейство  України,  затвердженого  постановою

   2. Цей  Порядок   визначає   процедури   повернення   коштів,  
помилково  або  надміру  зарахованих  до  державного  та  місцевих  
бюджетів,  а саме:  податків,  зборів (обов'язкових  платежів)  та  
інших доходів бюджету, коштів від повернення до бюджетів бюджетних  
позичок,  фінансової допомоги,  наданої на поворотній  основі,  та  
кредитів,  у  тому  числі  залучених  державою  або  під  державні  
гарантії (далі - платежі).

     Дія  Порядку   не  поширюється  на  операції  з  відшкодування  
податку на додану вартість  та  повернення  з  бюджету  коштів  за  
рішенням суду.  
    
    3.  Повернення  помилково  або надміру зарахованих до бюджету  
платежів у національній валюті  здійснюється  органами  Державного  
казначейства  України з відповідних рахунків,  відкритих в органах  
Державного  казначейства  України   згідно   з   Планом   рахунків  
бухгалтерського  обліку виконання державного та місцевих бюджетів,  
затвердженим   наказом   Державного   казначейства   України   від  
28.11.2000  N  119  (  v0119506-00  ),  зі  змінами  (далі  - План  
рахунків), шляхом оформлення розрахункових документів.