Педагогічні погляди Івана Франка

Навчання в Університеті. Літературна і громадська діяльність

        Закінчивши Дрогобицьку гімназію у 1875 році вступив до Львівського університету на філософський факультет.

          З властивим йому запалом, любов’ю до праці і науки Франко дні і ночі просиджував над книгами, писав твори, відвідував студентські збори, брав участь у наукових та політичних дискусіях.

          Під час навчання в університеті Франко розпочав писати оповідання про галицьких робітників і селян, життя яких він добре знав. Він перший в українській літературі правдиво показав життя промислових робітників та їх боротьбу з власниками заводів та фабрик.

В цей час Франко пише також ряд революційних поезій і друкує їх в журналі «Друг». У 1876 році Франко написав великий вірш «Наймит». В образі наймита, що обливається кривавим потом і працює на багатіїв, Франко змалював життя поневоленого українського народу. У вірші поет висловив віру, що волелюбний, український народ, як той велетень, порве кайдани і заживе вільним життям.

        Велике значення для формування світогляду Франка мали твори Шевченка і Чернишевського. Видатний роман Чернишевського «Що робити?», цю улюблену книгу передової революційної молоді Росії, Франко переклав на українську мову й поширював у Галичині. Навколо Франка гуртувалася передова молодь.

         Діяльність Франка та його товаришів налякала їхніх політичних противників. У поліцію посипалися доноси. На початку 1877 року був заарештований редактор журналу «Друг» М. Павлик, а через деякий час Франко і вся редколегія журналу. Арешт глибоко вразив Франка. «Дев’ять місяців, пробутих у тюрмі, були для мене тортурою,— писав пізніше Франко.—Мене трактовано як звичайного злодія, посаджено між самих злодіїв та волоцюг, котрих бувало в одній камері зо мною по 14—18...» [15]. 

На суді Франко тримався сміливо, з гідністю, відкидав усі безглузді обвинувачення, але не відмовлявся від своїх поглядів.

        Незважаючи на тяжкі умови перебування у в’язниці, він не занепадав духом. Тут Франко написав відомий революційний вірш «Товаришам із тюрми», у якому закликав молодь боротися за нове життя і щастя народу.

Вийшовши з в’язниці, Франко розгорнув велику громадську й літературну діяльність і продовжував навчання в університеті. У цей час він написав такі найкращі свої вірші, як «Каменярі», «Гімн», повість «Боа констріктор» та багато інших художніх і наукових творів.

        Франко налагоджує зв’язки з робітничими організаціями, виступає в гуртках з доповідями і лекціями. Для робітників Франко писав невеликі книжки, в яких роз’яснював, що таке соціалізм та як треба робітникам боротися за краще життя. В одній з таких книг Франко, закликаючи робітників до повалення капіталізму, писав: «Доки існує цей лад — нема чого й думати про поліпшення становища на користь робітника».

         Але умови життя Франка були дуже тяжкі, його мізерного заробітку ледве вистачало на прохарчування та одяг. За ним увесь час стежила поліція, вороги поширювали по місту брудні наклепи на поета, знайомих Франка тягали на допити.

        Стомлений працею та постійними злиднями, Франко на початку 1880 року поїхав у село, де йому товариші обіцяли приватні уроки та відпочинок По дорозі його заарештували. Незадовго до цього в селі Москалівці хтось стріляв у старосту і поранив його. Під час трусу у селян знайшли журнали, у яких друкувалися твори Франка. На цій підставі Франка обвинуватили в підбурюванні селян проти влади. Хворого письменника кинули до в’язниці, до тієї страшної ями, яку він потім описав в оповіданні «На дні».

Про цей другий арешт 1880 року Франко говорив як про найтяжчий момент свого життя.

           По закінченні слідства письменника звільняють з в’язниці. Восени того ж року Франко повернувся до Львова і відновив навчання в університеті. Але довго прожити йому у Львові не довелося. Франко страшенно бідував, не вистачало грошей навіть на прохарчування. Тому він у 1881 році виїхав у Нагуєвичі. Тут теж було не набагато краще, але принаймні він був забезпечений їжею. У листах до своїх друзів він скаржився, що мусив ходити в місто у позичених чоботях, не мав гасової лампи для нічної роботи, виконував нарівні з іншими усі роботи в господарстві — косив сіно, доглядав худобу, працював у лісі та ін. За Франком був установлений поліцейський нагляд.

          Та, незважаючи на такі неймовірно тяжкі умови, Франко не покладав рук, не занепадав духом, не відрікся від своїх переконань, а сміливо ішов своїм шляхом. Живучи на селі, він вів агітаційну роботу в таємних гуртках молоді. У цей час Франко написав ряд відомих творів, зокрема історичну повість «Захар Беркут» та велику повість «Борислав сміється», у якій змалював боротьбу галицьких робітників проти капіталістів.

       1883 року Франко переїхав до Львова. У Львові він продовжував ще з більшою енергією працювати в журналах, газетах. У 1887 році вийшла з друку одна з найкращих збірок віршів Франка під назвою «З вершин і низин», яка починалася знаменитим віршем «Гімн». Франко був у цей час уже всесвітньовідомим письменником, його знали далеко за межами Галичини. Українські і польські робітники, селяни вважали Франка своїм другом і захисником, а галицька передова інтелігенція визнавала його своїм керівником..

        У 1889 році Франка заарештовують втретє. На цей раз його обвинувачують в тому, що він ніби агітував за відрив Галичини від Австро-Угорщини. За браком доказів справу було припинено.

Вийшовши з тюрми, Франко, як і після перших двох арештів, знов з великою енергією береться за роботу. Він знайомиться з працями російських революційних діячів, разом з дружиною пересилає до Росії заборонену літературу.

          У цей період Франко познайомився з українськими письменниками Михайлом Коцюбинським та Лесею Українкою, з якими щиро подружив.

Через важкі матеріальні нестатки, утиски та переслідування поліції Франко не мав змоги закінчити університет, хоч і був уже видатним ученим. Лише коли Франкові було 36 років, він завершує свою освіту. У 1892 році Франко їде у Відень і там складає іспит на звання доктора філософських наук. Він мав намір стати професором Львівського університету. Проте влада не допустила найбільшого ученого Галичини до викладання в університеті, боячись революційного впливу Франка на молодь. Але й ця невдача не похитнула Франка, він продовжував працювати на користь свого народу.

Своєю літературною творчістю і громадською діяльністю Франко заслужив великої пошани свого народу[6]. 

       1898 року у Львові було проведене святкування 25-річної літературної діяльності Франка. На свято прибули представники з усіх кінців Західної і Східної України. Ювіляра привітали також росіяни, німці, чехи, французи, поляки. Це було велике свято, на якому українська прогресивна суспільність відзначила видатні заслуги Франка перед трудовим народом. Відповідаючи на численні привітання, Іван Франко па урочистому засіданні говорив: «Двадцять п’ять літ я буй тим пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку... Яко син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почуваю себе до обов’язку віддати працю свого життя тому простому народові». 

Останні роки

За сорок років літературної, наукової і життя. громадської діяльності Франко написав дуже багато творів. Усе ним написане може скласти майже сто томів книг. Іван Франко був невтомним трудівником і людиною різностороннього обдарування. Все своє життя, від ранньої молодості до останнього дня, він, не покладаючи рук, працював для свого народу. Тяжка праця, постійні утиски і переслідування поліції, арешти, матеріальна скрута рано підірвали здоров’я Франка. У 1908 році письменник тяжко захворів.

       Звістка про хворість Франка стривожила прихильників його таланту і друзів. Михайло Коцюбинський писав тоді: «Так мене вразила ота сумна звістка, що я й сам занедужав і два дні лежав... Тепер, коли стала перед очима можливість катастрофи,— тепер ще яскравіше зарисувалася могутня постать Франка і всі його заслуги, ще дорожчим став нам той чоловік... Адже Франків у нас не густо».

        Франко лікувався на курортах Європи, приїздив в Україну, в Одесу. Коли йому ставало легше, він продовжував працювати. Писав нові художні твори, критичні та наукові праці.

        У 1913 році прогресивна громадськість відсвяткувала сорокалітній ювілей літературної діяльності Франка. Ювіляра привітали письменники й учені України, Росії та багатьох країн Європи. Це святкування було світлою хвилиною у важкому житті поета.

         У 1914 році вибухнула перша світова війна. Галичина опинилася в центрі воєнних дій. З гнівом і обуренням Франко засудив страшну, братовбивчу війну: «Для чого і в ім’я чого? Адже подумати тільки, десятки тисяч загинуть у цій страшній, дикій бойні». Франко пильно приглядався до подій воєнного часу і розумів, що війна повинна внести якісь зміни в життя народів, «Після війни,— писав Франко,— повинен виступити і виступить грізний месник —сам народ» [2]. 

          28 травня 1916 року Іван Франко помер. Незважаючи на близькість фронту, похорон Франка перетворився и багатотисячну народну маніфестацію. Преса понад п’ятдесяти країн відгукнулася на смерть видатного сина українського народу. Тіло поета поховане на Личаківському кладовищі у Львові[15].

            1.2. Літературна та просвітницька діяльність Івана Франка.

         Працюючи над європейськими і слов'янськими літературами, Іван Франко перш за все намагався перекласти те, що в них найкраще, на свою рідну мову. Уже в гімназії переклав дві драми Софокла, кілька частин з "Пісні про Нібелунгів" і т. п. Під час університетських студій читав він особливо багато російською мовою, а також переклав окремі оповідання Помяловського, Салтикова-Щедріна, роман "Що робити?" Чернишевського. У 1879 р. з'явився його переклад "Каїна" Байрона, а в 1882 р. — перша частина "Фауста" Гете з розвідкою про цей твір. Того ж року переклав також "Мертві душі" Гоголя, а перед тим ще одне оповідання Гліба Успенського, деякі вірші Гете, Віктора Гюго, Гейне, Ленау, Фрейліграта, Шеллі, Некрасова ("Жінки Росії"). За останні роки опублікував переробку "Бідного Генріха" Гартмана фон Ауе (1891 р.), томик віршів Гейне (в т. ч. "Німеччина. Зимова казка", "Диспут" та інше) з біографічним нарисом про поета, кілька болгарських народних пісень — усе в українських перекладах. Крім того переклав "Тірольські елегії" та інші вірші чеського сатирика Карла Гавлічека-Боровського, дещо Святоплука Чеха, Ярослава Врхліцького і Яна Неруди.

З цією перекладацькою роботою йшло завжди в парі намагання самому краще пізнати окремих авторів і відповідні літературні течії і зробити їх доступними для інших. Так виникли його літературно-історичні нариси й характеристики, написані українською і польською мовами: про Гощинського, Теофіля Вишневського, Богдана Залеського, Салтикова-Щедріна, Льва Толстого, про тогочасний російський тенденційний роман ("Обрусителі","Бледнов" та ін.), а також про вплив Міцкевича на українську літературу.

          Більшість цих праць повинна була передовсім відкрити відповідного автора сусідньому народові. З цього погляду тут треба згадати також нариси про Тургенева (українською мовою) і про Шевченка (польською), а також про Еміля Золя, натуралістичний роман "La terre" в порівнянні з "Владою землі" Гліба Успенського (польською мовою).

         Історія українського літературного і духовного розвитку була віддавна улюбленим предметом його досліджень. Насамперед ним був найвидатніший і найбільш оригінальний поет України Тарас Шевченко, постать і поетична спадщина якого прикували його увагу. З 1881 р. він опублікував або написав такі праці, що стосуються цього поета: аналіз його творів "Гайдамаки", "Кавказ", "Сон", "Тополя", "Перебендя", потім загальну характеристику його життя і творчості (українською і польською мовами). Запропонований і обгрунтований Івано-Франком поділ творчості Шевченка на чотири періоди прийняв професор Огоновський у своєму новому виданні "Кобзаря". Більші або менші статті, матеріали та критичні замітки написав також до біографій таких українських письменників: Федьковича (аналіз поданих ним суперечливих відомостей про його молодість), Свидницького, Руданського, Мордовцева, Скоморовського, Могильницького і Шухевича. Іван Франко працював також грунтовно і над давньою українською літературою, особливо з середини XVI ст. Йому вдалося знайти невідомі досі рукописні матеріали з історії цієї літератури з XVI, XVII і XVIII століть: збірку творів Івана Вишенського, релігійну драму “Dialogus de passione Domini” з середини XVI ст., багато рукописних збірок легенд і апокрифів, духовних і світських пісень і т. ін. Так виникли його дослідження і повідомлення про нові матеріали для вивчення Івана Вишенського, про деякі українські апокрифи, про львівського епіскопа Йосифа Шумлянського і його книгу "Метрика" та інші, що були написані переважно російською мовою і опубліковані під псевдонімом "Мирон" в "Киевской старине". Вишенському він присвятив також докладну спеціальну працю, у якій спершу детально проаналізував усі його твори, а зібрані при цьому дані намагався використати для створення науково обґрунтованої біографії цього письменника.

        Написавши в 1888 р. для варшавського тижневика "Сіоз" кілька нарисів про українську літературу XVIII ст., Іван Франко почав працювати над цією майже недослідженою дотепер епохою галицько-українського духовного розвитку, про яку Огоновський, наприклад, у своїй "Історії літератури" зовсім не згадує. Особливо займався він "Богогласником" (збірник давніх і новіших релігійних пісень), що вийшов у 1790 р. Але, незважаючи на зібраний ним значний матеріал, він був змушений перервати цю роботу через брак допоміжних наукових засобів. Лише одна глава цього дослідження — про релігійні коляди — була опублікована уривками в "Ділі". Свої погляди на найважливіші фактори українського літературного розвитку до початку XIX ст. він виклав стисло у лекції, яку прочитав в червні 1892 р. в історичному товаристві у Львові і яка згодом була надрукована під заголовком "Характеристика літератури руської у ХVІ-ХVIIІ ст[4].