Педагогічні погляди Івана Франка

                                               РОЗДІЛ 2.

ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ ІВАНА ФРАНКА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ В НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ

                    2.1. Педагогічна публіцистика Івана Франка.

          Досліджуючи національно-культурне життя українців Галичини другої половини ХІХ - початку ХХ ст., складно оминути літературну, громадську і наукову діяльність І.Франка, який відзначився плідною та невтомною працею для соціального і культурного поступу української нації. Творча спадщина Великого Каменяра є цінним джерелом до вивчення як життєвого шляху непересічного літератора та вченого, так і найважливіших подій у житті українців Галичини. Саме тому досить важливим є ретельне дослідження листів та публіцистичних творів І.Франка, які стосувалися як важливих аспектів життя літератора, так і проблем загальнонаціонального масштабу.

Епістолярні джерела та публіцистичні твори письменника зацікавили багатьох дослідників творчості Великого Каменяра.

          Безперечно, заслуговує уваги публіцистичний доробок письменника. Окремі статі автора розкривають непрості сторінки життя І.Франка. В праці під назвою „Як це сталося” автор пригадав про арешт 1877 р., підозри в скоєнні злочину 1880 р., перебування в тюремній камері, під враженням від якого написав оповідання „На дні”. Окрім цього, звинувачення політичного характеру негативно вплинули на подальше професійне зростання І.Франка. З цього приводу він писав: ”Пропала для мене надія дістати посаду гімназійного вчителя, пропала марно ціль університетських студій. До того я не мав жодних засобів розпочати які-небудь інші студії, бо перестрашена процесом українська суспільність відвернулась від усіх засуджених...” .

         Про те, що політичні арешти перешкодили І.Франку отримати посаду доцента Львівського університету, йшла мова у статті „Історія моєї габілітації”, вперше надрукованій у газеті „Діло” 1912 р.. Автор детально пригадав свої розмови з цього приводу з віце-президентом Галицької крайової шкільної ради, міністром освіти Австро-Угорщини, намісником Галичини графом Казимиром Бадені, котрий звернув увагу не лише на арешти І.Франка, але і його співпрацю з демократичною польською газетою, що виступала проти корупції в Галичині, та інше.

          Не залишилися поза увагою письменника найважливіші проблеми національно-культурного життя. Про це свідчать праці письменника, присвячені театральному мистецтву в Галичині, виданню україномовних книг, необхідності реформувати вивчення української літератури в галицьких гімназіях, забороні надсилати ЛНВ(Літературно-науковий вістник ) до Росії. Досить цікавим був „Одвертий лист до галицької української молодіжи”, написаний під враженням революційних подій у Росії 1905 р., які І.Франко розглядав як перший крок до повалення царизму і покладав на них чималі надії, що мали суттєво вплинути на літературне, громадське та політичне життя. Саме тому письменник звернувся до молоді з проханням заздалегідь підготуватися до таких змін: „Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статочних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявити ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною тихою працею”[12]. 

           Слід зазначити, що І.Франко в багатьох працях, щоб переконливо показати найважливіші національно-культурні проблеми українців, використав дані статистичного характеру. Зокрема в статтях „Галичина в сьогорішнім бюджеті”, „Що коштують наші школи”, „Наші народні школи і їх потреби” автор прийшов до висновку, що серед усіх провінцій Австро-Угорщини Галичина отримувала найменше коштів з бюджету на розвиток освіти.

І.Франко не міг залишитися осторонь розвитку літературного процесу. Про це також засвідчують публіцистичні праці автора. Досить цікавими серед них були наступні: „Про видання творів Т.Шевченка”, „Із історії „москвофільського” письменства”, „Українська альманахова література” та інші. Проте особливий резонанс мала праця „Поет зради”, присвячена польському лірику Адаму Міцкевичу, де І.Франко зробив глибокий аналіз творчості відомого літератора та прийшов до наступного висновку: „Так оце розглянули ми майже всю поетичну творчість Міцкевича, і маю надію, що в достатній мірі переконалися, що головною темою майже всіх його творів була зрада в найрізноманітніших іпостасях, і, що дуже характерно, зрада представлена не як якась провина чи злочин, не як заперечення естетичного почуття, але часто як геройство, часом навіть як ідеал, оскільки породжений найвищими патріотичними поривами... і сумний мусить бути стан народу, який такого поета вважає своїм найбільшим національним героєм і пророком...” . Публікація вищевказаної статті в одному з німецькомовних видань викликала неабияке обурення серед польського населення Галичини; письменник змушений був відмовитися від редагування часопису „Кур’єр львівський”, де йому непогано платили. Згаданий факт в черговий раз підтвердив, що І.Франко не зраджував ні за яких обставин власних переконань.

          Публіцистичні праці І.Франка, вперше опубліковані, як правило, на сторінках періодичних часописів Галичини, не менш цінні для дослідника, оскільки містять змістовний матеріал про окремі сторінки біографії письменника, важливі проблеми національно-культурного життя, які не могли залишитися поза увагою І.Франка, розвиток загальноукраїнського та світового літературного процесу[5].

              2.2. Соціально-політичні погляди і діяльність І.Франка

            Іван Франко серйозно цікавився філософськими проблемами, він був добре ознайомлений із сучасною йому соціальною філософією, вміло користувався нею у своїх науково-публіцистичних, наукових популярних працях, але на кожну проблему, на кожного її носія мав свій власний тверезий погляд, який завжди виходив з позиції здорового глузду.

          Свої філософські погляди І.Франко називає раціоналізмом. Український мислитель приймає цей раціоналізм як філософський напрям, що визнає розум основою пізнання та поведінки людей. Саме свій раціоналізм І.Франко протиставляє ірраціоналізмові та різного роду ідеалістичним системам. Слід зазначити, що І.Франко не дотримувався строго тих визначень раціоналізму, які подавали історики філософії, аналізуючи різні історико-культурні епохи. Адже відомо, що раціоналізм, починаючись ще з Парменіда, проходить усі епохи і в кожній з них відіграє свою роль. Ця роль була і позитивна, і негативна. Адже раціоналізм, скажімо, середніх віків різниться від раціоналізму доби Відродження чи Нового часу. Раціоналізм не завжди мирно співіснує з ірраціоналізмом чи інтуїтивізмом, феноменологією. У різні епохи мислителі то захоплюються раціоналізмом, то розчаровуються у ньому. Навіть у часи І.Франка, на межі XIX і XX століть, віра в необмежену силу людського розуму була втрачена (позитивізм, неопозитивізм та інші течії); на порядок денний стає критика класичного раціоналізму з його ідеалами могутності розуму і нічим не обмеженої раціональної діяльності людини. Ця критика ведеться і з позицій ірраціоналізму (фройдизм, інтуїтивізм, прагматизм та екзистенціалізм), і в дусі поміркованого, обмеженого раціоналізму, пов"язаного вже не стільки з логічною проблематикою пізнання, скільки з пошуком соціокультурних основ і меж раціоналізму.

          Своєрідність і самобутність Франкового раціоналізму полягає в тому, що він досить добре уживається з різними позитивістськими течіями свого часу. І.Франко - вихованець Львівського та Віденського університетів, де значною мірою розвивалися позитивістські системи. Останні не могли не позначитися на становленні І.Франка як соціолога. Звичайно, скажемо наперед, позитивізтом у класичному розумінні цього слова І.Франко не був, однак багато цікавого, того, що відповідало його думкам і переконанням, він міг використати, знайомлячись з творами репрезентантів цього соціологічного напрямку.

         Сам позитивізм був досить таки поширеною течією, яка розпочала своє буття у 30-х роках XIX ст. її засновником вважається французький соціолог Огюст Конт, якого, до речі, часто цитує І.Франко. У початковому тлумаченні О.Конта позитивізм означав вимогу до соціологів відмовитися від пошуків першопричин, будь-яких субстанційних начал і взагалі надчуттєвих сутностей. Ці пошуки позитивісти характеризували як безплідну «метафізику» і протиставляли їм намагання побудувати системи «позитивного» знання, тобто знання, ворожого спекуляціям, знання безперечного і точного, знання, що опирається винятково на факти. Соціологічним гаслом О.Конта була формула «прогрес і порядок». Суспільствознавство, на думку О.Конта, має перетворюватися також у «позитивну науку». У позитивізмі були виражені характерні риси буденної свідомості початку XX ст. До цих рис слід віднести яскраво виражений практицизм, зневіру в пізнавальні здатності людини і заперечення можливостей твердо обгрунтованого наукового прогнозування майбутнього стану суспільства. У буденній свідомості поряд ідуть ворожість до ідеалізму, діалектики та фетишизація "щоденного здорового глузду". Позитивісти тлумачили наукові закони у природознавстві та соціології як лише фіксацію співіснувань і що найбільше — функціональних залежностей між явищами. Наука для позитивістів була не більш ніж засіб зручного і «економного» огляду багатоманітності відчуттів суб"єкта та кермо вузькоутилітарної орієнтації майбутніх відчуттів. Позитивісти заперечували можливість існування наукових теорій соціального розвитку, а науковий соціалізм та комунізм прирівнювали до міфів та релігійних догм, котрі позбавлені наукового значення[17].

            Франкові симпатії до позитивної соціології досить яскраво виражені у статті «Наука і її взаємини з працюючими класами». Так, І.Франко пише: «Чи ті природничі науки, які виросли з неточних і розрізнених досліджень грецьких натуральних соціологів і александріївських учених, можуть витримати порівняння з громаддям теперішніх природничих знань, з докладністю і точністю теперішніх досліджень, з добросовісністю і логікою теперішнього наукового аналізу? Чи спекулятивна грецька соціологія Платона і системи Арістотеля, яким на кожнім кроці бракує фактів, спостережень, описів, — чи можуть вони йти в порівняння з сучасним розвитком позитивної соціології, — вони, що містять у собі заледве слабкі її зародки?».[1]. Цю цитату не слід ототожнювати з так званою матеріалістичною критикою ідеалістичної соціології. Звичайно, І.Франко дуже критично ставився до спекулятивної соціології Платона, до системи Арістотеля, але критикував учення тих класиків давньогрецької соціології радше з позицій позитивізму, ніж матеріалізму. З тих самих позицій він виступав проти ідеалістичних настанов Гегеля, Шопенгауера чи Гартмана. В такому ж плані маємо і критику І.Франка соціології життя Фрідріха Ніцше. І.Франкові більше імпонує позитивне знання, позитивна наука, яка має справу з конкретними фактами. Він, зокрема, пише: «Справжня наука не має нічого спільного з жодними надприродними силами, з жодними вродженими ідеями, з жодними внутрішніми світами, що керують зовнішнім світом. Вона має лише справу зі світом зовнішнім, з природою, — розуміючи ту природу якнайширше, тобто включаючи до неї все, що тільки підпадає під наше пізнання: також і люди з їх поступом, історією, релігіями, і всі ті незліченні світи, що заповнюють простір. Сама людина є тільки одним з нескінченних створінь природи. Тільки природа дає людині засоби до життя, до задоволення своїх потреб, до розкоші і щастя. Природа є для людини всім. Поза природою нема пізнання, нема істини. І лише природа є тією книгою, яку людина мусить постійно читати, бо тільки з нею може з"явитися для людини блаженна правда».

          Франко оцінив людину як мислячу істоту, як творця, що підкоряє собі рослинний і тваринний світ. Акцентує увагу, що саме духовні начала відрізняють людину від інших природних речей, у тому числі й тварин. Саме духовні властивості дають людині "здатність жити й працювати спільно, мислити, відчувати, робити висновки, спостерігати; вони роблять її людиною в повному значенні цього слова»[18].

         Кожна окрема людина є неповторна і в той же час є часточкою людства, немов одна цеглина, "мільйони яких складають все людство". Одночасно вона належить до певного етносу, риси якого відбиваються в особі індивіда. Оскільки людина живе в суспільстві, то вона виробила певні "поняття про життя з людьми, про обходження з ними; то є поняття істинності, справедливості, правди, приязні та добра. Ці поняття є основою моральності" Саме мораль "змінює тваринну природу людини робить її здатною до сприйняття щастя, як внутрішнього самозадоволення, так і суспільного, що ґрунтується на узгодженій праці всіх людей і на братській взаємній любові". У понятті людини Франко бачив єдність духа і тіла, як єдність нерозривного цілого, в особі існуючого. У цій єдності він бачив живу силу, яка творить і            керує життям.

          Наука, на думку І.Франка, повинна сповняти дві неодмінні умови: вчити нас пізнавати закони природи і вчити користати з тих законів. Український мислитель, як і позитивісти, віддавав пріоритет науці як формі суспільної свідомості, котра може перебудувати світ на краще. Правда, тут І.Франко вводить ще одну категорію - категорію праці. Без суспільно-корисної праці сама наука є безплідною. Людина, пише І.Франко, досягне щастя аж тоді, «...коли наука і праця зіллються до неї воєдино; коли всяка її наука буде корисною працею для суспільства, а всяка праця буде виявом її розвинутої думки, розуму, науки. І народи тільки тоді зможуть досягнути щастя і свободи, коли всі будуть вченими працівниками, тобто коли кожний буде розвинутий розумове, по можливості якнайвсебічніше, і коли кожен буде у змозі використовувати свої сили на добро загалу і на добро своє власне». Франко вірив у можливість удосконалення людини і суспільства завдяки науці і праці, бо це було, на його думку, вже щось конкретне і цілком можливе і не лежало «поза межами можливого». Адже і наука, і праця у позитивному їх розумінні були для Івана Франка тим, що є природне і реальне, тим, що позбавляє якихось ідеалістичних метафізичних понять, абстракцій, схоластики в гіршому її розумінні[13]. 

Іван Франко доводив, що не існує прямої залежності у розвитку матеріальної і духовної культур, і не матеріальна стимулює розвиток духовної, а здебільшого навпаки.

           Він не сприймав знамениту марксівську тезу про те, що суспільне буття визначає суспільну свідомість. Важливим для І.Франка є фактор волі у суспільній свідомості. Звичайно, не слід звинувачувати мислителя у волюнтаризмі, хоча цей елемент присутній у його філософських сентенціях, але саме цей елемент пов"язаний з реальним і позитивним знанням реалій.

Івана Франка не можна вважати позитивістом у класичному розумінні цього слова. Він не був позитивістом-теоретиком. У соціальній філософії І.Франка позитивізм проявився на практиці і відіграв таки позитивну роль у його науково-просвітницькій діяльності.

             Адже, позитивна роль І. Я. Франка полягала в тому, що він більше імпонував позитивне знання та позитивну науку, яка має справу з конкретними фактами.

            Акцентує увагу, що саме духовні начала відрізняють людину від інших природних речей , у тому числі й тварин. У понятті людини Франко бачив єдність духа і тіла, як єдність нерозривного цілого, в особі існуючого. У цій єдності він бачив живу силу, яка творить і керує життям.

              2.3. Вплив ідей І.Франка на сучасні соціологічні погляди.

 І. Я. Франко перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних соціологічних ідей. Послідовники Івана Франка підтримують та розвивають його провідні соціологічні ідеї, зокрема Роман Дмитрович Горак. Закінчив Львівський університет ім. І. Франка та аспірантуру. Директор Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка. Окремими виданнями вийшли твори: «Адреси пам'яті Івана Франка у Львові», «Адреси юності Франка в Дрогобичі», «Іван Франко та Жовківщина». У співавторстві з Я. Гнатівим також послідовником І. Франка написали такі книги, як: «Іван Франко. Рід Якова», «Соціологічні погляди Івана Франка» , «Громадсько-політична та наукова діяльність Івана Франка», «Іван Франко. Університет», «Людина і праця в творчості І. Франка». Зіновія Франко та Михайло Василенко наслідували та розвивали ідеї І. Франка в книзі «Мова І. Франка». Де про «мову» вони писали не тільки, як про мову в прямому розумінні, а «мова» в них була, як думки та переживання народу. Послідовники, черпають снагу і силу ковалевого сина з Нагуєвичів для подальшої боротьби за кращу долю.