Переклад метафор

The first time I laid eyes on Terry Lennox he was drunk in a Rolls-Royce Silver Wraith outside the terrace of The Dancers. The parking lot attendant had brought the car out and he was still holding the door open because Terry Lennox's left foot was still dangling outside, as if he had forgotten he had one. He had a young-looking face but his hair was bone white. You could tell by his eyes that he was plastered to the hairline, but otherwise he looked like any other nice young guy in a dinner jacket who had been spending too much money in a joint that exists for that purpose and for no other.

There was a girl beside him. Her hair was a lovely shade of dark red and she had a distant smile on her lips and over her shoulders she had a blue mink that almost made the Rolls-Royce look like just another automobile. It didn't quite. Nothing can.

The attendant was the usual half-tough character in a white coat with the name of the restaurant stitched across the front of it in red. He was getting fed up.

"Look, mister," he said with an edge to his voice, "would you mind a whole lot pulling your leg into the car so I can kind of shut the door? Or should I open it all the way so you can fall out?"

The girl gave him a look which ought to have stuck at least four inches out of his back. It didn't bother him enough to give him the shakes. At The Dancers they get the sort of people that disillusion you about what a lot of golfing money can do for the personality.

A low-swung foreign speedster with no top drifted into the parking lot and a man got out of it and used the dash lighter on a long cigarette. He was wearing a check shirt, yellow slacks, and riding boots. He strolled off trailing douds of incense, not even bothering to look towards the Rolls-Royce. He probably thought it was corny. At the foot of the steps up to the terrace he paused to stick a monode in his eye.

The girl said with a nice burst of charm: "I have a wonderful idea, darling. Why don't we just take a cab to your place and get your convertible out? It's such a wonderful night for a run up the coast to Montecito. I know some people there who are throwing a dance around the pool."

The white-haired lad said politely: "Awfully sorry, but I don't have it any more. I was compelled to sell it."

From his voice and articulation you wouldn't have known he had had anything stronger than orange juice to drink.

"Sold it, darling? How do you mean?" She slid away from him along the seat but her voice slid away a lot farther than that.

"I mean I had to," he said. "For eating money."

"Oh, I see." A slice of spumoni wouldn't have melted on her now.

The attendant had the white-haired boy right where he could reach him-in a low-income bracket. "Look, buster," he said, "I've got to put a car away. See you some more some other time-maybe."

He let the door swing open. The drunk promptly slid off the seat and landed on the blacktop on the seat of his pants. So I went over and dropped my nickel. I guess it's always a mistake to interfere with a drunk. Even if he knows and likes you he is always liable to haul off and poke you in the teeth. I got him under the arms and got him up on his feet.

"Thank you so very much," he said politely.

The girl slid under the wheel. "He gets so goddam English when he's loaded," she said in a stainless-steel voice. "Thanks for catching him."

"I'll get him in the back of the car," I said.

"I'm terribly sorry. I'm late for an engagement." She let the clutch in and the Rolls started to glide.

"He's just a lost dog," she added with a cool smile. "Perhaps you can find a home for him. He's housebroken-more or less."

And the Rolls ticked down the entrance driveway onto Sunset Boulevard, made a right turn, and was gone. I was looking after her when the attendant came back. And I was still holding the man up and he was now sound asleep.

"Well, that's one way of doing it," I told the white Wat.

"Sure,"-he said cynically. "Why waste it on a lush? Them curves and all."

"You know him?"

"I heard the dame call him Terry. I only been here two weeks."

"Get my car, will you?" I gave him the ticket.

By the time he brought my Old over I felt as if I was holding up a sack of lead. The white coat helped me get him into the front seat. The customer opened an eye, thanked us and went to sleep again.

"He's the politest drunk I ever met," I said to the white coat.

"They come all sizes and shapes and all kinds of manners," he said. "And they're all bums. Looks like this one had a plastic job one time."

"Yeah." I gave him a dollar and he thanked me.

He was right about the plastic job. The right side of my new friend's face was frozen and whitish and seamed with thin fine scars. The skin had a glossy look along the scars. A plastic job and a pretty drastic one.

"Whatcha aim to do with him?"

"Take him home and sober him up enough to tell me where he lives."

The white coat grinned at me. "Okay, sucker. If it was me, I'd just drop him in the gutter and keep going. Them booze hounds just make a man a lot of trouble for no fun. I got a philosophy about them things. The way the competition is nowadays a guy has to save his strength to protect himself in the clinches."

"I can see you've made a big success out of it," I said. He looked puzzled and then he started to get mad, but by that time I was in the car and moving.

He was partly right of course. Terry Lennox made me plenty of trouble. But after all that's my line of work.

I was living that year in a house on Yucca Avenue in the Laurel Canyon district. It was a small hillside house on a dead-end street with a long flight of redwood steps to the front door and a grove of eucalyptus trees across the way. It was furnished, and it belonged to a woman who had gone to Idaho to live with her widowed daughter for a while. The rent was low, partly because the owner wanted to be able to come back on short notice, and partly because of the steps. She was getting too old to face them every time she came home.

I got the drunk up them somehow. He was eager to help but his legs were rubber and he kept falling asleep in the middle of an apologetic sentence. I got the door unlocked and dragged him inside and spread him on the long couch, threw a rug over him and let him go back to sleep. He snored like a grampus for an hour. Then he came awake all of a sudden and wanted to go to the bathroom. When he came back he looked at me squinting his eyes, and wanted to know where the hell he was. I told him. He said his name was Terry Lennox and that he lived in an apartment in Westwood and no one was waiting up for him. His voice was dear and unblurred.

He said he could handle a cup of black coffee. When I brought it he sipped it carefully holding the saucer close under the cup.

"How come I'm here?" he asked, looking around.

"You squiffed out at The Dancers in a Rolls. Your girlfriend ditched you."

"Quite," he said. "No doubt she was entirely justified."

"You English?"

"I've lived there. I wasn't born there. If I might call a taxi, I'll take myself off."

"You've got one waiting."

He made the steps on his own going down. He didn't say much on the way to Westwood, except that it was very kind of me and he was sorry to be such a nuisance. He had probably said it so often and to so many people that it was automatic.

His apartment was small and stuffy and impersonal. He might have moved in that afternoon. On a coffee table in front of a hard green davenport there was a half empty Scotch bottle and melted ice in a bowl and three empty fizzwater bottles and two glasses and a glass ash tray loaded with stubs with and without lipstick. There wasn't a photograph or a personal artide of any kind in the place. It might have been a hotel room rented for a meeting or a farewell, for a few drinks and a talk. It didn't look like a place where anyone lived.

He offered me a drink. I said no thanks. I didn't sit down. When I left he thanked me some more, but not as if I had moved mountains for him, nor as if it was nothing at all. He was a little shaky and a little shy but polite as hell. He stood in the open door until the automatic elevator came up and I got into it. Whatever he didn't have he had manners.

He hadn't mentioned the girl again. Also, he hadn't mentioned that he had no job and no prospects and that almost his last dollar had gone into paying the check at The Dancers for a bit of high class fluff that couldn't stick around long enough to make sure he didn't get tossed in the sneezer by some prowl car boys, or rolled by a tough hackie and dumped out in a vacant lot.

On the way down in the elevator I had an impulse to go back up and take the Scotch bottle away from him. But it wasn't any of my business and it ne.ver does any good anyway. They always find a way to get it if they have to have it.

I drove home chewing my lip. I'm supposed to be tough but there was something about the guy that got me. I didn't know what it was unless it was the white hair and the scarred face and the clear voice and the politeness. Maybe that was enough. There was no reason why I should ever see him again. He was just a lost dog, like the girl said.

***

It was the week after Thanksgiving when I saw him again. The stores along Hollywood Boulevard were already beginning to fill up with overpriced Christmas junk, and the daily papers were beginning to scream about how terrible it would be if you didn't get your Christmas shopping done early. It would be terrible anyway; it always is.

It was about three blocks from my office building that I saw a cop car double-parked and the two buttons in it staring at something over by a shop window on the sidewalk. The something was Terry Lennox or what was left of him and that little was not too attractive.

He was leaning against a store front. He had to lean against something. His shirt was dirty and open at the neck and partly outside his jacket and partly not. He hadn't shaved for four or five days. His nose was pinched. His skin was so pale that the long thin scars hardly showed. And his eyes were like holes poked in a snowbank. It was pretty obvious that the buttons in the prowl car were about ready to drop the hook on him, so I went over there fast and took hold of his arm.

"Straighten up and walk," I said, putting on the tough. I winked at him from the side. "Can you make it? Are you stinko?"

He looked me over vaguely and then smiled his little one-sided smile.

"Okay, but make with the feet. You're halfway into the drunk tank already."

He made the effort and let me walk him through the sidewalk loafers to the edge of the curb. There was a taxi stand there and I yanked open the door.

"He goes first," the hackie said, jerking a thumb at the cab ahead. He swung his head around and saw Terry. "If at all," he added.

"This is an emergency. My friend is sick."

"Yeah," the hackle said. "He could get sick somewheres else."

"Five bucks," I said, "and let's see that beautiful smile."

"Oh well," he said, and stuck a magazine with a Martian on the cover behind his mirror. I got the door open and got Terry Lennox in and the shadow of the prowl car blocked the far window. A gray-haired cop got out and came over. I went around the taxi and met him.

"Just a minute, Mac. What have we got here? Is the gentleman in the soiled laundry a real close friend of yours?"

"Close enough for me to know he needs a friend. He's not drunk."

"For financial reasons, no doubt," the cop said. He, put his hand out and I put my license in it. He looked at it and handed it back.

"Oh-oh," he said. "A P.I. picking up a client." His voice changed and got tough. "That tells a little something about you, Mr. Marlowe, What about him?"

"His name's Terry Lennox. He works in pictures."

"That's nice." He leaned into the taxi and stared at Terry back in the corner. "I'd say he didn't work too lately. I'd say he didn't sleep indoors too lately. I'd even say he was a vag and so maybe we ought to take him in."

"Your arrest record can't be that low," I said. "Not in Hollywood."

He was still looking in at Terry.

"What's your friend's name, buddy?"

"Philip Marlowe," Terry said slowly. "He lives on Yucca Avenue, Laurel Canyon."

The cop pulled his head out of the window space. He turned, and made a gesture with his hand. "You could of just told him."

"I could have, but I didn't."

He stared at me for a second or two. "I'll buy it this time," he said. "But get him off the street." He got into the police car and the police car went away.

I got into the taxi and we went the three-odd blocks to my parking lot and shifted into my car. I held out the five-spot to the hackie. He gave me a stiff look and shook his head.

"Just what's on the meter, Jack, or an even buck if you feel like it. I been down and out myself. In Frisco. Nobody picked me up in no taxi- either. There's one stony-hearted town."

"San Francisco," I said mechanically.

"I call it Frisco," he said. "The hell with them minority groups. Thanks." He took the dollar and went away.

We went to a drive-in where they made hamburgers that didn't taste like something the dog wouldn't eat. I fed Terry Lennox a couple and a bottle of beer and drove him home. The steps were still tough on him but he grinned and panted and made the dimb. An hour later he was shaved and bathed and he looked human again. We sat down over a couple of very mild drinks.

"Lucky you remembered my name," I said.

"I made a point of it," he said. "I looked you up too.”

"So why not give me a ring? I live here all the time. I have an office as well."

"Why should I bother you?"

"Looks like you had to bother somebody. Looks like you don't have many friends."

"Oh I have friends," he said, "of a sort." He turned his glass on the table top. "Asking for help doesn't come easy-especially when it's all your own fault." He looked up with a tired smile.

"Maybe I can quit drinking one of these days. They all say that, don't they?"

"It takes about three years."

"Three years?" He looked shocked.

"Usually it does. It's a different world. You have to get used to a paler set of colors, a quieter lot of sounds. You have to allow for relapses. All the people you used to know well will get to be just a little strange. You won't even like most of them, and they won't like you too well."

"That wouldn't be much of a change," he said. He turned and looked at the dock.

"I have a two-hundreddollar suitcase checked at the Hollywood bus station. If I could bail it out I could buy a cheap one and pawn the one that's checked for enough to get to Vegas on the bus. I can get a job there."

I didn't say anything. I just nodded and sat there nursing my drink.

"You're thinking that idea might have come to me a little sooner," he said quietly.

"I'm thihking there's something behind all this that's none of my business. Is the job for sure or just a hope?"

"It's for sure. Fellow I knew very well in the army runs a big club there, the Terrapin Club. He's part racketeer, of course, they all are but the other part is a nice guy."

"I can manage the bus fare and something over. But better talk to him on the phone."

"Thank you, but it's not necessary. Randy Starr won't let me down, He never has. And the suitcase will pawn for fifty dollars. I know from experience."

"Look," I said, "I'd put up what you need. I'm no big soft-hearted slob. So you take what's offered and be good. I want you out of my hair because I've got a feeling about you."

"Really?" He looked down into his glass. He was only sipping the stuff. "We've only met twice and you've been more than white to me both times. What sort of feeling?"

"A feeling that next lime I'll find you in worse trouble than I can get you out of. I don't know just why I have the feeling, but I have it."

He touched the right side of his face gently with two fingertips.

"Maybe it's this. It does make me look a little sinister, I suppose. But it's an honorable wound or anyhow the result of one."

"It's not that. That doesn't bother me at all. I'm a private dick. You're a problem that I don't have to solve. But the problem is there. Call it a hunch. If you want to be extra polite, call it a sense of character. Maybe that girl didn't walk out on you at The Dancers just because you were drunk. Maybe she had a feeling too."

He smiled faintly.

"I was married to her once. Her name is Sylvia Lennox. I married her for her money."

I stood up scowling at him. "I'll fix you some scrambled eggs. You need food."

"Wait a minute, Marlowe. You're wondering why if I was down and out and Sylvia had plenty I couldn't ask her for a few bucks. Did you ever hear of pride?"

"You're killing me, Lennox."

"Am I? My kind of pride is different. It's the pride of a man who has nothing else. I'm sorry if I annoy you."

I went out to my kitchen and cooked up some Canadian bacon and scrambled eggs and coffee and toast. We ate in the breakfast nook. The house belonged to the period that always had one.

I said I had to go to the office and would pick up his suitcase on the way back. He gave me the check ticket. His face now had a little color and the eyes were not so far back in his head that you had to grope for them.

Before I went out I put the whiskey bottle on the table in front of the couch. "Use your pride on that," I said. "And call Vegas, if only as a favor to me."

He just smiled and shrugged his shoulders. I was still sore going down the steps. I didn't know why, any more than I knew why a man would starve and walk the streets rather than pawn his wardrobe. Whatever his rules were he played by them.

The suitcase was the damndest thing you ever saw. It was bleached pigskin and when new had been a pale cream color. The fittings were gold. It was English made and if you could buy it here at all, it would cost more like eight hundred than two.

I planked it down in front of him. I looked at the bottle on the cocktail table. He hadn't touched it.

He was as sober as I was. He was smoking, but not liking that very well.

"I called Randy," he said. "He was sore because I hadn't called him before."

"It takes a stranger to help you," I said. 

"A present from Sylvia?" I pointed at the suitcase.

He looked out of the window.

"No. That was given to me in England, long before I met her. Very long ago indeed. I'd like to leave it with you, if you could lend me an old one."

I got five double sawbucks out of my wallet and dropped them in front of him. "I don't need security."

"That wasn't the idea at all. You're no pawnbroker. I just don't want it with me in Vegas. And I don't need this much money."

"Okay. You keep the money and I'll keep the suitcase. But this house is easy to burgle."

"It wouldn't matter," he said indifferently. "It wouldn't matter at all."

He changed his clothes and we ate dinner at Musso's about five-thirty. No drinks. He caught the bus on Cahuenga and I drove home thinking about this and that.

His empty suitcase was on my bed where he had unpacked it and put his stuff in a lightweight job of mine. His had a gold key which was in one of the locks. I locked the suitcase up empty and tied the key to the handle and put it on the high shelf on my dothes doset. It didn't feel quite empty, but what was in it was no business of mine.

It was a quiet night and the house seemed emptier than usual. I set out the chessmen and played a French defense against Steinitz. He beat me in forty-four moves, but I had him sweating a couple of times.

The phone rang at nine-thirty and the voice that spoke was one I had heard before.

"Is this Mr. Philip Marlowe?"

"Yeah. I'm Marlowe."

"This is Sylvia Lennox, Mr. Marlowe. We met very briefly in front of The Dancers one night last month. I heard afterwards that you had been kind enough to see that Terry got home."

"I did that."

"I suppose you know that we are not married any more, but I've been a little worried about him. He gave up the apartment he had in Westwood and nobody seems to know where he is."

"I noticed how worried you were the night we met."

"Look, Mr. Marlowe, I've been married to the man. I'm not very sympathetic to drunks. Perhaps I was a little unfeeling and perhaps I had something rather important to do. You're a private detective and this can be put on a professional basis, if you prefer it."

"It doesn't have to be put on any basis at all, Mrs. Lennox. He's on a bus going to Las Vegas. He has a friend there who will give him a job."

She brightened up very suddenly.

"Oh-to Las Vegas? How sentimental of him. That's where we were married."

"I guess he forgot," I said, "or he would have gone somewhere else."

Instead of hanging up on me she laughed. It was a cute little laugh.

"Are you always as rude as this to your clients?"

"You're not a client, Mrs. Lennox."

"I might be someday. Who knows? Let's say to your lady friends, then."

"Same answer. The guy was down and out, starving, dirty, without a bean. You could have found him if it had been worth your time. He didn't want anything from you then and he probably doesn't want anything from you now."

"That," she said coolly, "is something you couldn't possibly know anything about. Good night." And she hung up.

She was dead right, of course, and I was dead wrong. But I didn't feel wrong. I just felt sore. If she had called up half an hour earlier I might have been sore enough to beat the hell out of Steinitz-except that he had been dead for fifty years and the chess game was out of a book.

Коли я в перший раз побачив Террі Леннокса, він сидів п’яний у роллс-ройсі моделі «Сріблястий привид» біля ресторану «Денсерс». Парківник пригнав автівку, але й досі тримав двері відчиненими, адже ліва нога Террі звисала зовні, наче він забув про її існування. Леннокс виглядав молодим, але його волосся було білим немов сніг. Очі давали зрозуміти, що він п’яний вщент, але у всьому іншому він виглядав як звичайний юнак у смокінгу, який витратив забагато грошей у закладі, який існує саме для цього.

Поряд з ним сиділа дівчина. ЇЇ волосся відливало темно-рудим кольором, на обличчі була непевна посмішка, а плечі прикрашала блакитна норка, на фоні якої роллс-ройс виглядав просто дешевкою. Ну, майже. Все одно, ніщо не може затьмарити таку автівку.

Парківник мав вигляд звичайного полубандита. Він був одягнений у білу форму, на якій червоним було вишито назву ресторану, де він працював. Йому вже починало все це набридати. 

«Гей, містере, – сказав він сердито, – може нарешті приберете ногу та я зачиню двері? Чи вам допомогти випасти з авто?»

Дівчина кинула парківнику такий пронизливий погляд, від якого він міг полетіти ще сантиметрів з десять як мінімум. Але він і оком не змигнув. Коли маєш справу з клієнтами «Денсерс», ілюзії щодо того, що можуть зробити з людиною шалені гроші, виграні в гольф, швидко розвіюються.

На стоянку повільно під’їхала іномарка з відкидним дахом,  з якої вийшов незнайомець та підпалив довгу цигарку. Він був одягнений у клітчату сорочку, жовті штани та чоботи для верхової їзди. Проходячи повз роллс-ройс, він навіть і не глянув на нього. Напевно подумав, що такий вже давно не в моді. Підійшовши до тераси, він зупинився, щоб вставити в око монокль.

«В мене є гарна ідея, любий – сказала молода жінка, в голосі якої відчувалася нотка кокетства. – Чому б нам не поїхати на таксі до тебе, а там вже пересядемо на твою автівку? Такий чудовий вечір для поїздки на узбережжя Монтесіто! Я знаю людей, які сьогодні там влаштовують танці біля басейну».

Білявий хлопець ввічливо відповів:

«На жаль, її вже нема. Я вимушений був її продати».

Судячи з  його голосу та манери спілкування можна було подумати, що він не пив нічого міцнішого за апельсиновий сік.

«Ти її продав, любий? Як це?» – вона відсунулася від нього, але її голос звучав так, неначе вона вже була далеко-далеко.

«Мені прийшлося» – сказав він. Треба ж було щось їсти».

«Ах, розумію» – вона мала вигляд Снігової королеви, тіло якої покрилося льодяною корою.

Парківник зрозумів, що з цього білявого нічого не візьмеш та заявив: «Слухай, мені  треба іншу машину відігнати. Побачимось… може...коли-небудь!»

Він відчинив дверцята, а п’яний той час зіскользнув з сидіння та приземлився куприком на дорогу. І тут настав момент для моєї появи. Зазвичай, це велика помилка мати справи з п’яним. Навіть якщо він знає та любить тебе, в любий момент може забутися та вмазати тобі по зубах. Я взяв його під руки та підняв.

«Вельми дякую» – ввічливо відповів хлопець.

 Тим часом дівчина стрибнула за руль. «Він стає таким джентельменом, коли нап’ється, – сказала вона твердим голосом. – Дякую за допомогу».

«Я покладу його на заднє сидіння» – сказав я.

«Мені страшенно шкода, але в мене справи, я дуже поспішаю». Вона натиснула зчеплення й машина почала плавно рухатися.

«Він просто бродячий пес» – додала вона з холодною посмішкою на обличчі. – Може ви допоможете знайти йому домівку. Він майже бездомний».

За декілька секунд роллс-ройс рушив до Сансет Бульвар, повернув праворуч та зник. А я все дивився йому вслід, тримаючи на руках вже сплячого п’яного, як тут повернувся парківник. 

«Що ж, як варіант», – сказав я білій куртці.

«Авжеж», – цинічно відповів парківник. «Навіщо ж марнувати час та сили на такого п’янюгу? Такі форми та й все інше».

«Ви його знаєте?»

«Я чув, як ця дамочка називала його Террі. Я лише тут дві неділі працюю».

«Підженете мою автівку?» – я простягнув йому талон.

Коли він підігнав мою стареньку, мені вже здавалося, що я тримаю мішок зі свинцем. Біла куртка допомогла мені влаштувати п’яного на переднє сидіння. Останній відкрив очі, подякував та завалився спати знов.  

«Він найввічливіший з усіх п’яних, яких я зустрічав» – сказав я білій куртці.

«Вони бувають різні: різного розміру, форми, манери поведінки» – почав він. – Але всі вони покидьки! Здається, цьому ще й операцію робили на пиці».

«Може і так». Я дав йому долар, він подякував.

Парківник був правий щодо операції. Права сторона обличчя мого нового приятеля була немов відморожена, бліда та покрита тонкими шрамами, через які шкіра здавалася глянцевою. Точно операція, та ще й яка.

«Що збираєшся з ним робити?»

«Відвезу до себе, почекаю, доки проспиться та скаже мені, де живе».

«Ну і ну» – біла куртка подивилася на мене з ухмилкою. – На твоєму місті я б скинув його до канави та поїхав собі далі. Від нього одні лише неприємності, а толку – нуль. В мене свої переконання щодо таких. При такій конкуренції як сьогодні сили й самому знадобляться».

«Я бачу з такою теорією ви досягли багато успіху у житті» – сказав я. Він не одразу зрозумів, що я мав на увазі, а коли до нього дійшло, моє авто вже зрушило з місця.

Звичайно, частково він був правий. Террі Леннокс завдав мені багато клопотів. Але, з рештою, така вже моя робота.

У тому році я жив у будинку на Юкка Евенью в районі Лаврової ущелини. Це був невеличкий дім у тупику вулиці на пагорбі з довгими сходами з червоного дерева, що вели до вхідних дверей. Навпроти простягався евкаліптовий гай.  Дім був заставлений меблями, він належав одній жінці, яка на деякий час переїхала до штату Айдахо зі своєю овдовілою донькою. Платня була невисокою, по-перше, тому що власниця мала право несподівано повернутися, по-друге, через довгі сходи. Потроху сили покидали її та й вона вже була не такою молодою, щоб кожен раз забиратися ними додому.

Не знаю як, але мені вдалося заволочити п’яного нагору. Він був і радий допомогти, але ноги його не слухалися, а ще він засинав кожен раз, як намагався вибачитися. Я відчинив двері, затягнув його в дім, влаштував на довгому дивані, накрив ковдрою та дав змогу виспатися. Він прохропів з годину. А потім різко отямився та пішов до ванної кімнати. Повернувшись, він почав придивлятися до мне та хотів дізнатися, якого біса він тут робить. Я йому розповів. Він сказав, що його ім’я Террі Леннокс, живе на квартирі в районі Вествуд та вдома його ніхто не чекає. Розмовляв люб’язно та зрозуміло.

Він попросив чашку чорної кави. Коли я її приніс, він почав смакувати, обережно тримаючи блюдце біля чашки.

«Як я тут опинився?» – запитав він, оглядаючись навколо.

«Добряче напилися в Денсерс, випали з роллс-ройса, а ваша подружка вас покинула».

«Звичайно», – сказав він. Вона мала на це повне право».

«Ви з Англії?»

«Я жив там, а народився в іншому місті. Якщо ви не проти, я визву таксі та поїду собі».

«Воно вже чекає на вас».

Спустився він сам. По дорозі до Вествуда він не був багатослівним, лише подякував та вибачився  за доставлені клопоти. Можливо, йому доводилося настільки часто казати ці слова різним людям, що це вже виходило автоматично.

Його квартира була невелика, захаращена та необжита. Здавалося, що він заїхав туди лише сьогодні ввечері. На журнальному столику біля громіздкого зеленого дивану стояла напівпорожня пляшка віскі, миска з талим льодом, три порожніх пляшки з-під газованої води, два стакани та скляна попільничка з недопалками зі слідами помади та без. Ніяких фотографій або особистих речей. Більше схоже на номер в готелі, який знімають для зустрічей або прощання, щоб випити або поговорити. Не зовсім виглядає як місце, де живуть люди.

Він запропонував мені випити. Я відмовився. І сідати не схотів. Коли зібрався піти, він ще раз мені подякував, не те щоб я для нього гори зрушив, але й не зовсім дрібницю зробив. Його трішки трясло, він соромився, але був неймовірно ввічливий. Він стояв у дверях, доки не приїхав ліфт та я не поїхав. Як там не крути, а ввічливості в нього хоч відбавляй.

Про дівчину він більше нічого не сказав. Не сказав, що він безробітний, безперспективний, що витратив практично останній долар у «Денсерс» на аристократичну вертихвістку, яка не зволилася прослідкувати, чи не забрали його до каталажки, чи не обікрав хуліган-таксист та не викинув десь на парковці.

У ліфті мене осінило – я вирішив повернутися та забрати в нього пляшку віскі. Але потім зрозумів, що це не моє діло, та й толку з цього ніякого. Якщо вже їм потрібно, вони завжди знайдуть, чим похмелитися.

По дорозі додому я покусував губу. Зазвичай, я не сентиментальний, але щось у цьому хлопці зачепило мене. Я точно не знаю що, можливо біле волосся, перелякане обличчя, приємний голос чи ввічливість. Мабуть, це все. В мене не було жодної причини для ще однієї зустрічі з ним. Як сказала дівчина, він лише бродячий пес.

***

Через неділю після Дня подяки я побачив його знову. Магазини на Голівуд Бульвар вже почали наповнюватися різдвяним мотлохом за високими цінами, а газети почали кричати про те, як жахливо буде тим, хто завчасно не купить подарунки. Жахливо буде в будь-якому випадку, як зазвичай.

Через три квартали від свого офісу я побачив поліцейську автівку, з якої два копи вилупилися на щось біля вітрини. Це щось був Террі Ленокс, точніше те, що від нього залишилося. І це виглядало не дуже привабливо.

Він опирався на вітрину магазину, адже не міг триматися інакше. Брудна сорочка, розщебнута біля шиї, частково торчала з-під піджака. Не голився він днів з чотири-п’ять. Ніс був приплюснутий, а обличчя настільки бліде, що важко було помітити навіть довгі тонкі рубці. Очі нагадували дві дірки в заметі. Очевидно, ті двоє в машині мали намір схопити його, тож я поквапився до нього та сам схопив під руки.

«Ану, ходімо! – твердо сказав я, підмигнувши. – Можете? Чи вже зовсім напилися?»

Він подивився на мене своїми мутними очима та криво посміхнувся.

 «Добре… Ворушіть  ногами, однією ви вже у витверезнику.»

Він доклав трішки зусиль та я зміг підвести його до тротуару через юрбу ґав. Там було таксі, я відчинив дверцята.

«Його черга» – таксист ткнув пальцем на іншу автівку. Тут він повернув голову, побачив Террі та додав : «Якщо вам повезе».

«Це терміново. Мій друг хворий».

«Ага» – сказав таксист. – Нехай хворіє десь в іншому місці».

«П’ять доларів – сказав я, – І попрошу посмішку на обличчі».

«Що ж» – згодився таксист та запихав за дзеркальце журнал з марсіанином на обкладинці. Я відчинив дверцята, влаштував Террі Ленокса, як тут з іншого боку вікно загородила патрульна машина. З неї виліз сивий поліцейський та підійшов до нас. Я обійшов таксі та зустрів його.

«Хвилиночку, друже. Хто в нас тут? Цей джентльмен у непраному вбранні вам хто, близький друг?»

«Близький-неблизький, а друг йому зараз потрібен. Він не п’яний».

«З фінансових причин, безперечно». Я простягнув йому своє посвідчення. Він подивився та повернув назад.

«Так-так-так, – вимовив поліцейський. – Приватний детектив знайшов собі клієнта». Його голос погрубішав. «Що ж, з вами все зрозуміло, містер Мерлоу. А як щодо нього?»

«Його звуть Террі Леннокс. Він працює в кіно».

«Чудово». Коп просунувся в таксі та витріщівся на Террі, що забився в куток автівки. «Я б не сказав, що він нещодавно працював. Не сказав би, що ночував під дахом. Він більше схожий на волоцюгу, то ж може ми його заберемо?»

«Не може бути, щоб ви не виконали свою норму арештів, – сказав я.            Тільки не в Голівуді».

Він і досі дивився на Террі.

«Як звуть вашого друга, приятелю?»

«Філіп Мерлоу», – відповів Террі повільно. – Він живе на Юкка Евенью, у Лавровій Ущелині».

Поліцейський висунув голову з вікна, повернувася до мене та заявив: «Ви могли йому це сказати».

«Міг, але не говорив».

Коп ще повитріщався на мене пару секунд та нарешті вимовив: «На цей раз я повірю. Але приберіть його з дороги». Він сів до патрульної машини та зник.

Я вліз у таксі, ми проїхали десь три квартали до парковки, де стояла моя автівка, та пересіли. Я простягнув таксисту п’ятірку, але той невдоволено подивився на мене та похитав головою.

 «Давай за лічильником, друже, або накинь долар, якщо  вважаєш за потрібне. Я і сам  бував у такій ситуації. У Фріско. Але ніхто не катав мене  в таксі. Бездушне місто».

«Сан-Франциско», – виправив я механічно.

«Я називаю його Фріско», – відпові він. «Ну його до біса. Дякую». Таксист узяв долар та поїхав собі.

Ми під’їхали до забігайловки, де роблять непогані гамбургери. Декілька з них я згодував Террі Леноксу, дав запити пляшкою пива та відвіз додому.  Сходи знову виявилися для нього важким іспитом, але з іронічною посмішкою на обличчі та віжко дихаючи, він  спромігся дістатися верхівки. За годину він був вимитий , поголений та став походити на людину.

Ми сиділи, тримаючи в руках слабоалкогольні напої.

«На щастя, ви згадали моє ім’я» – сказав я.

«Я вважав це за потрібне», – відповів Террі – Я знайшов вас у телефонному довіднику».

«Чому ж не зателефонували? Я живу тут постійно. І офіс в мене є».

«Навіщо ж вас турбувати?»

«Здається, ви мали б когось потурбувати. Здається, у вас не так вже й багато друзів».

«Щож, друзі в мене є… можливо» – сказав він та покрутив стакан на столі. «Не завжди легко прохати допомоги, коли ти сам у всьому винен».

Він втомлено посміхнувся.

«Можливо, скоро кину пити. Мабуть, усі так кажуть?»

«На це піде років з три».

«Три роки?» – Він був вражений.

«Зазвичай, стільки. Це зовсім інший світ. Вам доведеться звикнути до того, що кольори стануть не такі яскраві, звуки не такі гучні. Можливі зриви. Люди, яких ви добре знали, стануть чужими. Багато з них вам навіть будуть неприємними, як і ви їм».

«Ну, тут мало чого змінеться» – відповів Террі. Він повернувся та подивився на настінний годинник.

«На автовокзалі Голівуда в камері схову в мене лежить валіза, вартісю в 200 доларів. Якби її можна було б забрати звідти,  я б зміг її закласти, купити валізу подешевше та квиток на автобус до Вегаса. Там я зможу знайти роботу».

Я не вимовив ні слова, лише кивнув, смакуючи свій напій.

«Ви вважаєте, що ця ідея мала мені спасти на думку трішки раніше» – сказав він спокійно.

«Мені здається, що тут не все так чисто, але це не моє діло. Робота буде напевно чи так, лише надія?»

«Напевно. Хлопець, якого я добре знаю ще з армії, завідує великим клубом  «Черепаха». Він, звичайно, наполовину бандит, як і всі там, але й наполовину гарна людина».

«Я можу наскрести вам трішки більше, ніж на автобус. Але спочатку краще побалакати з ним по телефону».

«Дякую, але це зайве. Ренді Старр ніколи мене не підводив і не підведе. А за валізу дадуть п’ятдесят доларів. З власного досвіду знаю.»

«Слухайте, – сказав я. Я дам вам грошей, скільки потрібно. Я не жалісливий жлоб. Тож візміть, що дають та будьте файним хлопцем. Мені хочеться здихатися вас поскоріше. В мене щодо вас якесь передчуття».   

«Невже?» – Він подивися в свій стакан з випивкою та трішки пригубив.

«Ми зустрічалися лише двічі, і обидва рази ви віднеслися до мене навпрочуд доброзичливо. Яке передчуття?»

«Передчуття того, що іншим разом я знайду вас у такому становищі, з якого не зможу вас виплутати. Я не знаю чому, але це факт».

Він легенько доторкнувся кінчиками пальців правої сторони обличчя.

«Можливо, через це. Вважаю, в цьому є щось жахливе. Але це рана, отримана в чесній битві, вірніше її наслідки».

«Не в цьому справа. Це мене взагалі не турбує. Я приватний детектив і не повинен вирішувати ваші проблеми. Але вони існууть. Вважайте, що в мене на них нюх. Хочете бути ввічливим, вважайте, що я розбираюся в характерах людей. Мабуть, та жінка покинула вас у ресторані не лише тому, що ви напилися. Можливо в неї теж було предчуття».

Він посміхнувся.

«Я був одружений з нею. ЇЇ звуть Сільвія Леннокс. Одружився через гроші».

 Я встав та похмуро  глянув на нього.    «Піду-ка  я зроблю яєчню. Вам треба щось  поїсти».

«Чекайте, Марлоу. Ви, мабуть, дивуєтесь, чому я не попросив у Сільвії, у якої нелічано грошей, трішечки для себе. А ви знаєте, що таке гордість?»

«Я зараз лусну від сміху, Леннокс, припиніть»   

«Що тут смішного? В мене особлива гордість. Це гордість людини, у якої нема нічого більшого. Вибачте, якщо вас дратую».

Я пішов на кухню, приготував яєчню з беконом, зробив каву та тости. Ми поснідали в їдальні на веранді. В той час, коли будували цей будинок, такі веранди були в моді.

 Я сказав, що мені  потрібно в офіс та на зворотньому  шляху заберу його валізу. Він  простягнув мені чек. Його щіки  трішки порозовішали, а очі вже  не виглядали, як глибокі западини.

Перед тим, як піти, я поставив пляшку віскі на стіл біля дивану.

«Потренуйте вашу гордіть на ній, – сказав я. – І зателефонуйте до Вегаса, зробіть ласку».

Він лише посміхнувся та пожав плечима. Спускаючись сходами, я все ще був злий. Не було зрозуміло, чому людина голодує та слиняється вулицями міста замість того, щоб закласти свій гардероб. Зрозуміло одне, він грав за своїми правилами.

Такої розкішної валізи я ніколи в житті не бачив. Вона була зроблена з висвітленої свинячої шкіри та на початку використання була ніжно-кремового коліру. Золоті застібки. Вироблено в Англії. Тут, якщо б взагалі такі продавали, вона б скоріш за все коштувала всі вісімсот, а не двісті доларів   

Я поклав валізу перед власником. Потім подивився на стіл з пляшкою. Він її не чіпав.

Леннокс був тверезий, як скло. Лише палив цигарку, але не особливо смакуючи.

«Я зателефонував Ренді. Він розлютився, що я не зробив цього раніше».

«Без сторонньої допомоги б не додумались» –   підмітив я.

«Подарунок від Сільвії?» – я показав на валізу.

Він вдивлявся у вікно.

«Ні, мені її подарували в Англії ще задовго до нашого знайомства. Дуже-дуже давно. Я б хотів залишити її вам, якщо б для мене знайшлось щось стареньке на заміну».

Я витягнув п’ять двадцяток з гаманця та кинув перед ним на стіл.

«Я не беру речі під заставу».

«Не розумію, до чого тут це. Ви не господар ломбарду. Я лише не хочу тягнути її до Вегаса. І не потрібно мені стільки грошей».

«Отже, беріть гроші, а я залишу валізу в себе. Але майте на увазі, що цей будинок легко обікрасти».

«Це не має значення», – байдуже відгукнувся він.

Леннокс перевдягнувся та близько о шостій вечора ми повечеряли в рестоані «Муссо». Без алкоголю. На бульварі Кауенга він сів до автобусу, а я поїхав додому, розмисляючи на різні теми.

Його пуста валіза лежала на моєму ліжку, де він перекладав свої речі до мого невеликого саквояжу. В одному з замків стирчав золотий ключ. Я закрив валізу, прив’язав ключ до ручки та поклав її на верхню полицю до шафи. Мені здалося, що там щось є, але це було не моє діло.

Вечір видався  тихим, а будинок здавався ще порожнішим. Я розклав шахи та розіграв французьку партію проти Стейніца. Насправді, він зробив мене за сорок чотири ходи, але і я змушував його понервувати кілька разів.

О дев’ятій тридцять пролунав дзвінок. Цей голос здався мені знайомим.

«Це містер Філіп Марлоу?»

«Так, це я».

«Це Сільвія Леннокс, Містер Марлоу. Минулого місяця ми мали з вами недовгу бесіду біля ресторану «Денсерс». Потім, як мені сказали, ви були дуже люб’язні та відвезли Террі додому».

«Відвіз».

«Ви, мабуть, в курсі, що ми розлучені, але я все ж таки хвилююся за нього. Він з’їхав з квартири у Вествуді, ніхто не знає, де він зараз».

«Я помітив у той вечір, як ви хвилювалися».

«Послухайте, містер Марлоу. Я була заміжня за цим чоловіком. Чесно кажучи, я не дуже люблю п’яниць. Можливо, я була не зовсім уважною до нього, але раптом у мене були важливі справи. Ви приватний детектив, тож якщо хочете, можете поглянути на це з професійної точки зору».

«Не треба нікуди дивитися, місіс Леннокс. Він зараз на шляху до Лас Вегасу. У нього там друг, який пообіцяв йому роботу».

Раптом вона повеселішала.

 «У Лас-Вегас, справді? Так зворушливо з його боку. Ми там одружилися».

«Мабуть, він забув – сказав я, – а то б поїхав в інше місце».

Замість того, щоб повісити слухавку, вона почала сміятися приємним тихим сміхом.

«Ви завжди так розмовляєте з вашими клієнтами?»

«Ви не мій клієнт, місіс Леннокс».

«Хто знає, може колись і буду. А з вашими подружками?

«І не подружка.  Цей хлопець був у розпачі, голодував, жив серед бруду, без копійки в кишені. Якщо б ви хотіли, то знайшли б його. Йому тоді від вас нічого не було потрібно, да і зараз, мабуть, теж».

«А про це ви не можете знати. Надобраніч» – сказала вона холодним тоном та поклала слухавку.

Вона була на сто відсотків права, а я не прав на всі двісті. Але я цього не відчував. Відчував лише злість. Якщо б вона зателефонувала на пів години раніше, я б від злості вщент розбив цього Стейнца, і не важливо, що він вже п’ятдесят років як помер, а партія взята з посібника.