Родинне виховання

Сфера первинного соціального контролю:

• Моральна регламентація поведінки членів сім’ї у різних сферах життєдіяльності, а також відповідальності і зобов’язань у відносинах між подружжям, батькам і дітьми, представниками старшого і середнього поколінь;
• Формування та підтримка правових і моральних санкцій за незалежну поведінку і порушення моральних норм взаємовідносин між членами сім’ї;

Сфера духовного спілкування:

• Розвиток особистості і кожного члена сім’ї. Збереження та розвиток духовного потенціалу суспільства;
• Духовне взаємозбагачення членів сім’ї. Зміцнення дружніх основ шлюбного союзу. Забезпечення реалізації духовного потенціалу особистості;

Соціально – статусна:

• Отримання та надання певного соціального статусу членам сім’ї. Відтворення соціальної структури суспільства. Забезпечення стартових можливостей молодого покоління;
• Задоволення потреб у соціальному просуванні. Реалізація соціально-статусних амбіцій одних членів сім’ї через інших;

Дозвіллєва:

• Організація раціонального дозвілля сім’ї та окремих її членів. Соціальний контроль у сфері дозвілля;
• Задоволення потреб у спільному проведенні дозвілля, взаємозбагачення дозвіллєвих інтересів;

Рекреаційна:

• Забезпечення психологічного здоров’я членів сім’ї. Психологічна терапія членів суспільства;
• Задоволення потреб індивідів у відпочинку, відтворенні фізичних та психологічних сил;

Емоційна:

• Емоційна стабілізація членів суспільства;
• Задоволення потреб в особистому щасті та коханні. Емоційна підтримка одних членів сім’ї іншими;

Сфера соціального захисту:

• Забезпечення соціального здоров’я членів сім’ї;
• Забезпечення соціальної підтримки та захисту одними членами сім’ї від інших. Одержання індивідами психологічного захисту.

Функції сім’ї дуже тісно корелюють з умовами життєдіяльності суспільства в цілому, тому їхній характер, ієрархія, пріоритетність, змістове наповнення може змінюватися залежно від стану суспільства, розвитку його окремих сфер, потреб та вимог певного періоду.

Загальні риси сучасних змін у функціонуванні інституту сім’ї – це індивідуалізація, прагнення незалежності, автономності, зменшення орієнтації на соціальне оточення. Змінюються погляди на репродуктивну функцію сім’ї – протягом останніх десятиріч під впливом демографічних макропроцесів посилюється її суспільна значимість. Суттєво змінилася господарсько-побутова функція як наслідок розвитку соціально-побутової інфраструктури суспільства. Економічні зміни значною мірою вплинули на змістовне наповнення економічної функції, розширили її як суспільне, так і її індивідуальне значення. Під час швидких перетворень у суспільстві зростає також значення та суть функції соціального контролю, емоційної, рекреаційної, соціального захисту. Особливої уваги та аналізу за умов поширення епідемій ВІЛ/Сніду та інфекції, що передаються статевим шляхом, потребує сексуальна функція сім’ї.

Окреме місце посідає виховна  функція сім’ї, зокрема з погляду  її суспільної значущості. За результатами соціологічного опитування молодих  сімей «Молода сім’я в Україні», яке проводить Український інститут соціальних досліджень, переважна більшість респондентів (90%) визначає народження та виховання дітей основними функціями сім’ї.

На виховну функцію сім’ї  в сучасних умовах негативно впливають  послаблення родинних зв’язків, зменшення у батьків можливостей щодо спілкування і контролювання дітей, значна зміна стандартів поведінки, сімейних цінностей протягом життя одного покоління (яскравим прикладом можна назвати той факт, що на Україні, де завжди дуже високо цінувалося цнотство до весілля, в 2002 році прийнятий новий Сімейний кодекс України, в якому легалізується спільне проживання жінки та чоловіка без офіційної реєстрації шлюбу[16, c.51]. Такі союзи визнані сім’єю); переоцінка досвіду сімейного життя, зменшення кількісного складу сімей (раніше традиційною була трипоколінна сім’я; на сучасному етапі найбільш розповсюдженою є сім’я, що складається з двох батьків та дітей), зниження можливостей батьківського впливу на дітей в умовах сім’ї, недооцінка ролі сім’ї в житті суспільства і кожної людини зокрема.

Виховання – важливе явище родинного та суспільного життя. Воно виникло в процесі трудової діяльності людей у зв’язку з необхідністю для молодого покоління оволодівати виробничо-трудовим досвідом старших поколінь. Це поняття вживається в теорії та практиці в широкому й вузькому значеннях [21,с.153].

У вузькому значенні слова під вихованням розуміємо той чи інший навмисний  і систематичний вплив дорослих на поведінку дітей та молоді. Родинне 

виховання – процес цілеспрямованого формування особистості дитини під

керівництвом батьків.

Виховання в широкому значенні –  цілеспрямований, організований процес, що забезпечує гармонійний розвиток особистості та підготовку її до трудової й громадської діяльності.

Процес родинного виховання  – це сукупність ряду послідовних дій батьків, спрямованих на досягнення гарного виховання своїх дітей [20,с.153].

До основних компонентів педагогічного  процесу належать: мета, завдання, зміст, принципи, методи, прийоми й організаційні  форми виховання та результат.

Об’єктом (предметом) і суб’єктом  виховання в сім’ї є дитина, яка росте й розвивається шляхом фізичних та психічних, кількісних та якісних змін [20,с.154].

Ідеал родинного виховання –  здорова та щаслива людина з багатогранними знаннями і високими духовно-моральними якостями, патріотичними почуттями та працьовитістю [20, с.153 – 168].

Основним завданням родинного виховання в умовах сьогодення є:

• Соціалізація дітей, надання знань, забезпечення усвідомлення важливості та змісту, формування правил, норм та навичок стосовно всіх інших функцій сім’ї
• Виховання сімейних орієнтацій та орієнтирів, підготовка до виконання сімейних і соціальних ролей
• виховання фізично і морально здорової дитини, забезпечення необхідних екосоціальних умов для повної реалізації можливостей розвитку дитини (генотипу);
• створення атмосфери емоційної захищеності, тепла, любові, умов для розвитку почуттів і сприймань дитини, її самореалізації;
• засвоєння моральних цінностей, ідеалів, культурних традицій, етичних норм взаємин між близькими людьми і в суспільному оточенні, виховання культури поведінки, правдивості, справедливості, гідності, честі, людяності, здатності виявляти турботу про молодших, милосердя до слабих і людей похилого віку;
• залучення дітей до світу знань, вивчення народних казок, пісень, прислів’їв, приказок, дум, лічилок тощо; виховання поваги до школи і
• вчителя, прагнення до освіти й творчого самовдосконалення;
• включення дитини в спільну з дорослими діяльність, розвиток творчої працелюбності, спрямування зусиль на турботу про навколишнє середовище; виховання дітей цивілізованими господарями та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин;
• формування естетичних смаків і почуттів, уміння розрізняти красиве і потворне в мистецтві і житті, поважати прекрасне у вчинках людей; забезпечення умов для їхньої творчої практичної діяльності;
• забезпечення духовної єдності поколінь, збереження родинних традицій, сімейних реліквій, вивчення родоводу; прилучення дітей до народних традицій, звичаїв, обрядів, виховання в них національної свідомості і самосвідомості [25, с.34].

Меті і завданням підпорядковані зміст і методи родинного виховання.

Під принципами родинного виховання розуміємо вихідні положення, що  визначають вимоги до змісту, організації та методів виховного процесу в сім'ї. В них відображаються зв'язки та взаємини між батьками й дітьми. Вони ґрунтуються на узагальненому досвіді виховної діяльності батьків [20, с.163].

Ефективність батьківського виховання  в сім’ї забезпечується дотриманням  таких принципів: народності, наступності й спадкоємності поколінь, участі у праці, природовідповідності, культуровідповідності, самодіяльності (активності й ініціативи), педагогічної компетентності батьків і єдності вимог і виховних напрямків.

У сучасній педагогіці, зокрема в  батьківській, чітко виділяються такі  поняття, як засоби, методи  та  прийоми  виховання  дітей  і підлітків.

Під засобами виховання розуміємо той вид діяльності, явище чи предмет, які можуть впливати на особистість у певному напрямку [с.20, с.168]. Їх поділяють на дві категорії – природні і надприродні. До природних засобів виховання належать: авторитет батьків, мікроклімат сім'ї, праця, навчання, навколишня природа, національні звичаї й традиції, громадська думка, література та мистецтво тощо. До надприродних засобів виховання відносять релігію.

Будь-який засіб батьківської педагогіки треба застосовувати лише тоді (якщо він відповідає меті виховання), коли він доречний.

До основних засобів близько  прилягають методи виховання, які перебувають  в органічному взаємозв'язку. Однак ці поняття не є тотожними, оскільки засіб і метод істотно відрізняються. Найголовніша відмінність полягає в тому, що поняття засобу ширше від поняття методу. Засоби виявляють свою активність у процесі виховання. Кожний засіб може мати певну систему методів.

Успіх родинного виховання залежить від багатьох причин і насамперед від застосування правильних його методів.

Метод (від гр. – шлях дослідження, спосіб пізнання) – спосіб пізнання дійсності і її відтворення в мисленні, невід'ємний компонент виховного процесу [20, с.168].

Під методом родинного виховання  розуміємо способи, за допомогою  яких здійснюється цілеспрямований  педагогічний вплив батьків на свідомість і поведінку дітей, на формування  в  них благородних якостей,  на збагачення їх необхідним життєвим досвідом [24, с.161]. 
 У теорії методів педагогіки існує також поняття прийому, під яким розуміємо, часткове вираження методу, яке актуалізує його дію за певних конкретних обставин. Стосовно методу прийом носить частковий, підпорядкований характер. Скажімо, коли вчимо дитину виконувати якесь завдання, то не раз вдаємося до прийому показу трудової дії, що розкриває точність виконуваних операцій. Розкриваючи моральну норму, використовуємо прийом конкретизації, посилаючись на художні образи, взірцеві вчинки, народні притчі тощо.

Методи  виховання прийнято ділити на загальні та часткові. Загальні методи застосовуються в усіх видах виховання, часткові – лише в деяких.

Звичайно, методи виховання, як і його засоби, не є закостенілими. Кожен  стан у розвитку сім'ї та суспільства може вносити певні корективи у виховну методику, особливо щодо її змісту та застосування, чи зумовлювати появу нових методів. Остання тенденція особливо активізувалась у зв'язку з відродженням в Україні національної системи родинного виховання.

Найпридатнішою для практичного  користування батьками у виховній роботі з дітьми може бути класифікація, за якою методи родинного виховання  поділяють на три групи: методи переконання, методи організації життєдіяльності  дітей, методи стимулювання культурної поведінки. В окрему групу методів складають молитва та святі тайни (сповідь та причастя).

Методи переконання покликані формувати свідомість дитини, судження, погляди, переконання, ідеали. До них належать: роз'яснення, повчання, порада, бесіда, приклад, розповідь, застереження, читання, дискусія, тобто такі методи, які здатні забезпечувати цілеспрямований вплив на свідомість вихованця з метою формування в нього позитивних морально-психологічних рис, спонукання до суспільно корисної діяльності або ж подолання негативної поведінки. Вони збагачують розум дитини потрібними знаннями, виробляють життєві установки, ціннісні орієнтації [20, с.169].

Методи організації життєдіяльності  дітей націлюють вихованців на «єдність слова і діла», що має надзвичайно важливе значення у формуванні особистості [20, с.171]. Виховання високої свідомості, свідомої дисципліни та культури поведінки не може успішно здійснюватися, якщо воно обмежується лише проповідуванням ідей, поглядів і норм поведінки. Треба ще втілювати їх на практиці, привчати змалку дітей неухильно дотримуватись даної вимоги. Цьому значною мірою сприяє застосування таких виховних методів, як практикування правильної поведінки, дотримання режиму праці та відпочинку, доручення, вимога, привчання (призвичаєння), нагляд (догляд), прохання, наказ, заборона.

Успіх виховного процесу значною  мірою зумовлюється застосуванням методів стимулювання культурної поведінки дитини (схвалення, змагання, сугестії (навіювання), заохочення, покарання) [20, с.172]. Головне призначення цієї групи методів – забезпечення педагогічної профілактики, тобто присікання та запобігання лихим думкам і злим крокам, надання простору для добрих помислів і благородних вчинків. Зважаючи на їх особливу витонченість виявлення та застосування, необхідно навести стислу характеристику кожного з них.

Схвалення – визнання батьками дій і рішень дитини правильними, тобто бажаними для їх продовження з метою утвердження доброчинності [20, с.173].

Змагання – виражає природне прагнення дитини постійно звіряти й порівнювати свої сили та можливості з іншою особою, намагання перевершити, перемогти когось у чому-небудь, домагаючись кращих, ніж у когось, результатів, показників, що сприяє розвитку в особистості творчості, наполегливості, винахідливості й ініціативи, об'єктивної оцінки фактів.

Сугестія (навіювання) – психолого-педагогічний вплив вихователя на дитину з метою актуалізації або зміні в неї провідних установок, ціннісних орієнтацій чи вчинків.

Заохочення – спонукання дитини до гарних вчинків шляхом ласки, похвал і нагород. До нього вдаємось тоді, коли хочемо відзначити її успіхи у навчанні, працьовитість, старанність.

Покарання – накладання покути за якусь провину. Застосовується у тих випадках, коли дитина свідомо не підкоряється справедливим вимогам, порушує загальноприйняті норми та правила поведінки, нехтує обов'язками в сім'ї. До типових видів покарань належать: вияв незадоволення, осудження, присоромлений, обмеження деяких прав дитини, посилення контролю , за її поведінкою, відстрочка виконання даної дитині обіцянки, поява деякої стриманості в поводженні з дитиною, позбавлення її звичної ласки, нотка відчуження в голосі, гнів, обурення.