Система формування моральної культури учнів молодшого шкільного віку

Н. П. Шитякова пропонує нові методи морального виховання. Наприклад, метод демонстрації. З його допомогою можна продемонструвати вплив гніву, образи на свої власні почуття. Обладнання для нескладного досліду складають банка з чистою водою, барвники різних кольорів і відбілююча рідина. Педагог обговорює з вихованцями ситуації, пов'язані з образою, обманом, несправедливістю і т. п. В ході кожної ситуації педагог додає в банку той чи інший барвник, домовившись з дітьми, який колір позначає гнів, який – помста, який – докір і т . д. Кожного разу, коли учні вдаються до пробачення як засобу вирішення конфлікту, педагог капає в банку з підфарбованою водою відбілюючу рідину. Після демонстрації досвіду проводитися бесіда з питань:

• Яку дію має відбілюючи рідина на воду?
• Чому нас може навчити цей досвід? (Гнів, образи, докори, помста вбивають дружбу; пробачення "розчиняє" такі почуття, як образа, гнів і т.п.) [25, с. 3-4].

З точки зору А. А. Леонтьєва, «виховання починається  тоді, коли ми, дорослі, разом з учнями знаходимо проблему і шукаємо  шляхи її вирішення» [14, с. 50].

 Н. П. Шитякова пропонує метод парадокса. Під парадоксом розуміється судження, думка, що розходиться з звичайними уявленнями,  суперечать здоровому глузду. Парадокс приводить до зриву почуттів, підштовхує до неочікуваних висновків, які дитина робить самостійно, без підказки дорослого. Такі висновки запам’ятовуються надовго, стимулюють подальшу розумову діяльність учня. Сучасного учня нелегко переконати в необхідності любити працю. На допомогу приходить парадокс. Одна народна мудрість: «Труд кормит и одевает» може легко заперечитися іншою: «От трудов праведных не наживешь палат каменных». Питання в тому, чому потрібно любити працю, яка потребує багато зусиль, але не приносить великих матеріальних благ. Відповідь на нього можна дати разом з дітьми, розмірковуючи над казкою Ушинського «Два плуга»: «Із одного і того самого куска заліза були зроблені два плуга. Один з них попав в руки землероба, а інший даремно провалявся на лавці купця. Сталося так, що два чоловіки зустрілися. У землероба плуг блистів як срібло, а іншого потемнів і покрився іржею. Коли заіржавілий плуг запитав у свого друга, чому той блистить, він відповів: «Від праці, а якщо ти заржавів і зробився гіршим, ніж був, то тільки тому, що ти весь час пролежав на боці і нічого не робив» [22, с. 126].

Метод парадокса, таким чином, виключає напучування  і примушення, які протипоказані  моральному вихованню.

Метод спільного  пошуку стимулює  учня в розвитку його духовного життя. Результатом  спільного пошуку може стати розуміння  дітей, що, наприклад, пробачити означає  не таїти образу, не чекати поки кривдник зрозуміє свою помилку і першим прийде миритися, знайти в собі мужність визнати свою неправоту тощо. Самостійно зроблені висновки допоможуть дітям внести їх у систему своїх цінностей [25, с. 5].

Як вже зазначалось, успіх виховної роботи педагога залежить від вибору методів. Одним із найбільш ефективних методів на погляд О. Ю. Величка  є метод стимулювання. Педагогічне  стимулювання – це комплекс соціально і психологічно детермінованих шляхів і засобів впливу на особистість з ціллю формування готовності до самосвідомості, саморозвитку.

У педагогічній літературі процес педагогічного стимулювання розглядали такі вчені, як З. І. Рявкін, Е. І. Берг, П. П. Перун, Г. А. Тотчук та інші.

З. І. Рявкін виокремив  чотири групи стимулів:

1. Що визначають готовність до активної діяльності: стимули суспільної і життєво-практичної значущості, інтересу, перспективи, вимоги, громадської думки.
2. Що сприяють формуванню ціннісних орієнтацій особистості і колективу в цілому: ідеали, позитивний приклад, розкриття суспільної значущості провідного виду діяльності.
3. Що зміцнюють статус особистості і колективу, їх рольове положення, що підвищує рівень виправданих домагань: довіра, заохочення, опора на особистий життєвий досвід, громадська думка.
4. Емоційні стимули, що ефективно впливають на емоційну сферу дитини. Вони викликають у дитини відповідне почуття, яке прискорює формулювання мотиву дії. До них відносяться: гра, урочисті ритуали та традиції [6, с. 98].

Г. В. Скокова пропонує метод театралізованої постановки. Даний метод може навчить учня співпереживати і розбудити уяву дитини. Під час підготовки театралізованої вистави відбувається залучення додаткових знань, прояв різних умінь, які широко використовуються в повсякденному житті. Байдужість змінюється на зацікавленість, у дітей з’являється відчуття співпереживання і співчуття до інших [18, с. 48].

Казка є також  ефективним засобом збагачення морального досвіду школярів. Використання казки у вихованні сприяє прилученню дитини до духовного, естетичного, побутового досвіду народу. Особливості казки визначається тим, що вона несе не просто певну інформацію, а викликає в дитини емоційні переживання. Кожний казковий твір викликає у дитини певні емоції (радість, сум, ненависть, обурення, переживання, біль).

У таблиці вказані  твори, під час вивчення яких доцільно поглиблювати знання учнів про моральні норми та виховувати культуру людських взаємин [16, с. 5].

Потрібно  відзначити,  що  в  реальних  умовах  педагогічного  процесу  методи  виховання  виступають  у  складній  і  суперечливій єдності. Вирішальне значення тут має не логіка окремих «відокремлених»  засобів,  а  гармонійно  організована  їхня  система. Зрозуміло,  на  якомусь  визначеному етапі виховного  процесу той чи інший метод  може  застосовуватися  в  більш-менш  ізольованому  виді.  Але  без  відповідного  підкріплення  іншими  методами,  без  взаємодії  з  ними  він  утрачає  своє  призначення,  сповільнює  рух  виховного  процесу  до  наміченої  мети.

2.2. Характеристика авторської школи Гузика

Сформувати покоління  всебічно розвинутих, свідомих громадян, котрі будуватимуть прийдешнє суспільство  і житимуть у ньому – почесне  завдання освіти. Вирішальна роль у  виконанні цього завдання належить вчителю. Від його самовідданої праці, творчого натхнення та майстерності залежить успіх справи.

Саме таким вчителем є  Гузик Микола Петрович – директор Авторської школи М. П. Гузика міста Южного, відомий в Україні і за її межами.

Вчитель-новатор, кандидат педагогічних наук, член-кореспондент Академії педагогічних наук України, заслужений працівник освіти України, нагороджений орденом Знак Пошани та багатьма вищими нагородами Міністерства освіти України.

Перша в Україні авторська  школа була створена зусиллями Миколи Петровича Гузика в місті Южному. Він міг реалізувати на практиці особливу дидактично-методичну систему та оригінальну модель школи-комплексу, в основі яких особистісно-орієнтована система шкільної освіти.

Авторська школа М. П. Гузика є навчально-виховним комплексом, зорієнтованим на реалізацію та розвиток притаманного кожній окремій дитині власного таланту. Тому навчально-виховний процес в ній, на відміну від загальновживаних підходів, є персоніфікованим На перше місце в цьому процесі висувається не здобуття тих чи інших знань, як це робиться звикло, а набуття дитиною відповідних академічних, поведінкових та соціально-культурних компетенцій [1, c. 23].

Враховуючи типи компетентностей, що зумовлюють відповідний вид таланту дитини, вибудовується особливий розширений педагогічний простір Авторської школи М.  П. Гузика. У ньому в єдиному режимі діють п’ять диференційованих різнопрофільних і різнорівневих шкіл.

Перша. Академічна школа  у складі загальноосвітнього, гімназійного, ліцейного відділень та коледжу (вищого навчального закладу ІІ рівня акредитації).

Друга. Дитяча школа мистецтв у складі музичного, вокального, хореографічного, театрального та образотворчого відділень.

Третя. Дитяча-юнацька спеціалізована спортивна школа (школа високих спортивних досягнень) у складі легкоатлетичного, гімнастичного, веслувального, баскетбольного, футбольного, волейбольного, боксерського відділень та відділення класичної і вільної боротьби.

Четверта. Трудова політехнічна школа у складі загальнотрудового і професійно-технічного відділень.

П’ята. Школа соціального  становлення та розвитку особистості  у складі громадянського, політологічного, педагогічного, комерційного, менеджерського, лідерсько-релігійного, організаційно-громадського, культурно-просвітницького відділень.

Саме за умов тісної співпраці  цих п’яти головних шкіл та їх структурних  відділень дійсно забезпечується реалізація та розвиток кожної окремої особистості  у відповідності з її життєвим призначенням та власним вибором [5, c. 29].

Організація такого єдиного  навчально-виховного комплексу та забезпечення його ефективної діяльності є тією інновацією, яка виокремлює Авторську школу М.П.Гузика серед останніх шкіл України та зарубіжжя.

Микола Петрович перший у  педагогічній теорії і практиці розробив типологію природних ключових задатків дитини, на основі яких відпрацював  зміст персоніфікованих програм  навчання школярів. В них гармонійно інтегруються програми з академічних  предметів і ті навчально-розвивальні  дії, які обслуговують індивідуальний природний талант дитини [9, c. 57].

Справжньою школою для  дітей є та, яка орієнтована на створення монолітного фундаменту конкретної особистості, на якому вона вибудовуватиме надійну споруду власного життя. Такою школа може  бути лише за однієї умови, а саме: коли діятиме в унісон з Божою метою стосовно кожної дитини, коли школа зосереджується на своєчасному відкритті природного таланту дитини, на його ефективній реалізації й динамічному розвитку, а відтак – на виконання дитиною Божих сподівань, які Він має стосовно неї, заради яких Він і послав її в цей світ.

Отже, педагогічна система, та створена на її основі Авторська школа                М. П. Гузика стоять на новому для сучасної освіти України філософсько-світоглядному фундаменті, який за своєю сутністю є християнсько-гуманістичним.

Педагогічна система М. П. Гузика вибудована на християнському гуманізмі, що не є новим чи надзвичайним в історії світової і вітчизняної педагогіки. Саме на цьому підґрунті і виникла європейська педагогіка, завдячуючи працям автора класно-урочної системи Я.А. Коменського. Більше того, сучасні так звані світські державні школи Англії, Франції, Німеччини, Бельгії, Іспанії, Італії, Нідерландів, Канади, Австралії і багатьох інших успішних країн світу побудовані саме на засадах християнського гуманізму [10, c. 6].

До 20-х років ХХ століття в школах України викладався «закон Божий», а молитва учнів і вчителів до Бога була обов'язковою щоденною процедурою. Гуманістична християнська педагогіка сформувала унікальну українську націю і її державу, яка у свій час стояла на передових позиціях світової освіти і культури, тоді як так звана світська її трохи не відправила у небуття.

Відмовляючись від неефективного радянського способу державного устрою, економіки, мислення і життя, ми повинні насамперед відмовитися від радянської секулярної системи навчання і виховання підростаючого покоління як такої, що забезпечувала формування особливого типу безбожників – слуг „імперії зла".

Християнський гуманізм не відкидає людину. Він тільки ставить  її на законне місце у відносинах між нею і її Творцем, які розписані Ним на весь період існування людини: земний (тимчасовий) і небесний (вічний). Саме усвідомлення дитиною її духовної сутності і особливого призначення на землі та у вічності уможливлюється тільки за умов визнання нею свого Небесного Отця та тісної постійної взаємодії з Ним. Тому тільки та педагогічна система, реальна школа і конкретний навчально-виховний процес, які забезпечують цілісне сприймання кожної окремої дитини як Божого Творіння, необхідного Йому для виконання найсуттєвіших функцій життя на Землі та Небі, яке власне Він створив за своєю ідеєю і Планом є природо-доцільними, справжніми  та високоефективними [19, c. 32].

Уроки та інші форми організації навчально-виховного процесу повинні мати особистісний характер, бути націленими на плодотворну діяльність дитини, кінцевим продуктом якої є той чи інший ціннісний витвір її персонального таланту. Вчитель-християнський гуманіст сприймає дитину у тілесній, душевній і духовній цілісності і адекватно виховує кожну окрему її іпостась, маючи для цього відповідні важелі впливу. Душа дитини також знаходиться під постійним благотворним впливом власного її духу і відродженого духу вчителів-християн. В атмосфері живого і сильного духу, що зумовлює підпорядкування душевних бажань дитини її совісті, яка контролює і направляє всі дії у відповідності до Волі Божої, зростає стійкий християнський характер особистості, її висока мораль; формуються справжні духовні цінності. За умов живого духу і орієнтованої на Бога душі навчання стає реальною потребою дитини, а не тяжкою, виснажливою сізіфовою працею, направленою на заучування параграфів зі шкільних підручників заради оцінки вчителя, якою вона по суті звикло виступає. Діти звільняються від насильства і рабської залежності від учителя-предметника,    стають вільними його співпрацівниками, вірними друзями і відповідальними партнерами у спільному навчально-виховному процесі [11, c. 32].