Соціально-педагогічні ідеї Софії Русової

Педагогічні пошуки Русової пройняті ідеєю створення національної системи освіти. Ідея відповідності виховання суспільним потребам і вимогам часу втілилась у принципі націоналізації системи освіти - від дошкільних закладів до вузу. Вважала, що концепція національної освіти має вибудовуватися на засадах сучасних положень психологи та педагогіки про закономірності та умови розвитку дитини, про методи навчання й виховання, найдоцільніші для певного віку. Важливе місце в системі національного виховання відводила навчанню рідним словом, відсутність якого вважала однією з найбільших перепон для розумового розвитку дитини.

Наукові й практичні інтереси були пов’язані з вихованням дітей дошкільного віку, залученню їх до різноманітних видів діяльності: художньо-естетичної, навчальної, трудової, ігрової. Значну увагу приділяла моральному, розумовому, естетичному, трудовому вихованню.

Ідея виховання у колективі – одна з провідних у спадщині педагога. Вона була впевнена, що тільки у дитячому товаристві формуються моральність, воля, мужність, цілеспрямованість. Питання моральності розглядала в дусі християнського вчення про добро й зло, вважаючи релігію частиною виховання. Серед методів морального виховання виділяла приклад батьків, учителів; бесіди, моральні вправи, ігри; наголошувала на вихованні позитивних звичок.

Приділяла увагу структурі початкової школи (навчання в ній має тривати 4-5 років), значенню мистецтва, емоцій у вихованні дитини. Особливе місце відводила дидактиці: визначенню сутності навчального процесу, його мети, функцій, змісту, принципів і методів навчання. Розробила класифікацію методів навчання: за характером мислення (індуктивні - аналіз, дедуктивні - синтез і генетичні); за джерелом знань (словесні, наочні й практичні); за характером роботи (робота під контролем учителя, самостійна робота). Намагалась визначити системоутворюючі навчальні дисципліни з метою встановлення міжпредметних зв'язків. Пропагувала інтегративні курси в перших класах: знайомство з рідним краєм, рідною місцевістю. Ця навчальна дисципліна мала об'єднати вивчення рідної мови, народної поезії, географи, історії рідного краю. При цьому арифметика, географія додаються як засоби для загального ознайомлення з числами, формами рідного краю.

Винятковий педагогічний і громадський ентузіазм Русової, її палка любов до України в поєднанні з любов'ю до людності планети були натхненним прикладом для вчительства багатьох країн.

1.3 Внесок Софії Русової у розвиток української педагогічної думки 20-х  - 30-х pp. ХХ століття

Українську педагогіку міжвоєнного періоду в державах Центральної Європи репрезентують передусім А. Волошин, А. Животко, І. Огієнко,  
С. Сірополко, В. Сімович, С. Смаль-Стоцький. Аналіз творчої спадщини багатьох із них, здійснений Т. Беднаржовою, В. Даниленком,                           О. Добржанським, Ю. Калічаком, Р. Кірою, М. Кляп, А. Марушкевич,          М. Тимошиком, вивчення праць цих представників української еміграції дають підстави стверджувати, що у 20-х-30-х pp. XX ст. вони започаткували розвиток української педагогічної думки за рубежем.

Національна за своїм змістом, вона продовжувала і розвивала народно- педагогічні виховні традиції, досвід шкільно-освітньої справи в Україні періоду Козацької республіки й Української держави 1917-1920 pp., які випливали із просвітницько-педагогічних ідей і поглядів Г. Сковороди,         О. Духновича, членів Кирило-Мефодіївського братства, педагогів-демократів другої половини XIX ст., освітніх діячів національної орієнтації початку     XX ст.

На відміну від радянської педагогіки 1920-х-1930-х pp., була позбавлена чужих українському народові політичних нашарувань, увібрала все найкраще зі світової педагогічної думки, а тому в умовах відродження національної системи освіти є невичерпним джерелом наукових пошуків педагогів-теоретиків і практичних освітніх працівників. При цьому предметом глибокого вивчення науковці – представники української педагогічної думки в еміграції – обрали проблеми розвитку школи й педагогіки на українських землях від найдавніших часів; місця і ролі рідної мови, національно-культурних надбань у навчанні й вихованні підростаючих поколінь українців; проектування шляхів і способів розбудови національного шкільництва в незалежній Україні; аналіз новітніх зарубіжних педагогічних ідей тощо.

Аналогічною скарбницею педагогічних ідей виступають і твори Софії Русової, написані в 1922-1940 pp. У них чітко простежуються такі складові її філософсько-соціальних і педагогічних поглядів, як гуманізм, демократизм, ідея відродження Духовних цінностей українського народу, насамперед національної школи, системи освіти. У працях Софії Русової останніх десятиліть життя простежується прагнення осмислити й обґрунтувати теоретичні засади педагогіки на основі всебічного аналізу попередніх надбань світової педагогічної думки та сучасних їй наукових досліджень.

На підставі глибокого ознайомлення з творами і практичною освітньою діяльністю Я.Л. Вівеса, Й. Гербарта, Я.А. Коменського, Дж. Локка,                М. Монтеня, Й.Г. Песталоцці, Ж.Ж. Руссо, Г. Спенсера, Ф. Фребеля, найновішими досягненнями в галузі психології, соціології, філософії, етики та виходячи із соціально-історичних потреб своєї доби, вчена трактувала педагогіку як загальну науку «гармонійного виховання суцільної людини». При цьому сутність поняття «виховання суцільної людини» вбачала у формуванні її «розуму, її особливих здібностей, її характеру й морального індивідуального й соціального ідеалу».

Розглядаючи педагогіку як теорію виховання всебічно розвиненої особистості, Софія Русова чималу увагу приділила розробці наукових підвалин педагогічної діяльності. Ще в до еміграційний період вона звернулася до пошуку відповіді на два питання:

1) що то є та дитина, задля якої ми мусимо утворити відповідну для її особливості атмосферу;

2) як до неї ставитися, щоб виховання дало найкращі наслідки.

Ґрунтовне осмислення цих глобальних проблем привело вчену до розуміння того, що для вирішення першого питання педагогіка «в своєму теоретичному досліджуванні й у практичній реалізації має користуватися науковими вказівками психології, соціології та соціальної психології».

Психологічне підґрунтя виховання людини, «пристосованої до нових потреб життя», педагог проаналізувала в окремих розділах фундаментальних праць періоду еміграції («Нова школа соціального виховання», «Нові методи дошкільного виховання», «Сучасні течії в новій педагогіці», «Теорія і практика дошкільного виховання») та в низці наукових розвідок і статей. У них вона доводить, що психологія «заглядає глибоко в душу індивіда і змагається зрозуміти всю його свідому й несвідому природу».

Звідси її тверда переконаність: «для виховання дитини, як і для її навчання, конче потрібно знати дитину, розуміти її духові нахили, її темперамент, фізичний склад організму», оскільки «психологічні досліди останніх літ упевнили усіх педагогів, що дитина - це зовсім окремий фізичний і духовий організм». Серед способів «зрозуміти дитину», методів експериментального дослідження її внутрішнього світу С. Русова виділила та всебічно охарактеризувала спостереження, щоденники, анкети; спомини педагога про власне дитинство; уявлення «себе самого в становищі дитини»; збір «продуктів дитячої творчості», особливо малюнків тощо. [18, с. 216].

Із дослідів психології вона виводить і найважливіший для всіх часів і епох закон любові до дитини: «дитяча душа потребує ласки, симпатії, любові і не загальної, а персональної; кожна дитина потребує щоб хтось любив її більше за всіх; вона не може нормально розвиватися без материнської любові і ласки...».

За словами Софії Русової, сучасна їй психологія детально «зглибила» психологічний розвиток малих дітей. Водночас вона не спромоглася дати «майже ніяких певних дослідів ... про ... стан душі юнака, ні вказівок щодо найкращого його виховання». Саме тому в статті «Душа юнака та його виховання» С. Русова робить спробу узагальнити і довести до відома української педагогічної громадськості наявні в цій царині надбання, подати своє бачення вирішення проблеми. Для пізнання психології юнацького віку радить використовувати детальні спостереження, «обсервації над молоддю» з подальшими об'єктивними записами їх результатів педагогами-вихователями. Велику психологічну вартість у вихованні молоді, на її думку, мають високохудожні твори Р. Роллана, Ж.Ж. Руссо, Л. М. Толстого.

Умовно поділивши юнацтво на три періоди (від 12 р. до 14 p.; від 14 р. до 18 p.; після 18 p.), педагог у кожному з них виокремила основні психолого-педагогічні ознаки та визначила способи виховної діяльності. Головними ознаками першого періоду вона вважала несподівану неслухняність, недисциплінованість підлітка, його утаємниченість, що спричиняє конфлікти між ним і найближчим оточенням.

Другий період позначений «зменшенням самотнього індивідуалізму і пробудженням громадських інстинктів». У цьому віці простежується дальше відчуження від родини, пошук власного шляху, часто – «адорація», тобто «велика, палка симпатія до якоїсь особи... в більшості старшого віку», мрійливість, пошук ідеалу.

Третій період юнацтва, за С. Русовою, пов'язаний із «шуканням наближення до противного полу - дівчата радіють товариству хлопців і навпаки». Водночас саме в цьому періоді «попередній індивідуалізм уступає місце громадським зацікавленням», що вносить новий зміст у життя молоді.

На підставі психологічних спостережень за дітьми і молоддю Софія Русова сформулювала ряд конкретних завдань, дала чимало порад щодо виховної діяльності в кожному з означених періодів, їх можна звести до таких основних тез:

• подавати «науково, серйозно без будь яких легкодухих заміток» відомості про перші прояви процесу статевого дозрівання та пов'язані з ним зміни у фізіологічному і психічному розвитку дітей;
• не вимагати в цей час «сліпої слухняності, непоясненої логічною необхідністю»;
• не втомлювати підлітків «наукою», чергуючи її з посильною фізичною працею та відпочинком на свіжому повітрі;
• відволікати від надто великої мрійливості;
• через різні доручення виховувати в молоді обов'язковість, почуття відповідальності;
• найпильнішу увагу звертати на моральне виховання, передусім поборювати «звірські» інстинкти;
• розвивати пошану до людини, особливо до жінки, почуття симпатії до всього живого, а також само опанування, шляхетність.

Реалізація цих завдань, писала С. Русова, - «це великий обов’язок кожної матері, кожного вихованця». [19, с. 129].

Виходячи з положення про те, що для гармонійного виховання людини необхідне розуміння не лише психології окремої особистості, а й «тої соціальної психології, яка виясняє відношення індивідуума до колективу і колективу до індивідуума», Софія Русова акцентувала на значенні соціальної психології для педагогічної діяльності. Цій проблемі вона присвятила спеціальний реферат у педагогічному семінарі Українського соціологічного інституту, що з'явився окремою статтею в 1931 р. під назвою «Значення соціальної психології для виховання».

У ньому мислителька розкрила сутність молодої, але такої, що «має вже дуже визначні наукові досліди», науки - соціальної психології, як її розуміли американські вчені Ф. Олпорт, Ч. Елльвуд, Дж. Бернард та ін. На цій основі дійшла висновку, що соціальна психологія - це частина психології «індивідуума», яка розглядає його поведінку «в секторі ...соціального оточення», тобто дає «розуміння взаємовідносин» людини із соціальним середовищем, без чого виховання неможливе.

Публікації вченої дають відповідь на питання про те, яким має бути ідеал соціально захищеної дитини, якими мають бути соціально-виховні обов'язки держави та ін. Ще в 1918 р. вона писала: «Найдорожчий скарб у кожного народу його діти, його молодь, й що свідоміше робиться громадянство, то з більшою увагою ставиться воно до виховання дітей, до забезпечення їм найкращих умов життя».

У працях Софії Русової періоду еміграції знайшли відображення і проблеми теорії навчання, найбільш повно розкриті у її «Дидактиці». Вдало використовуючи описовий та історичний методи дослідження, вчена порівняла погляди на зміст поняття «дидактика» представників наукової думки різних епох і на цій основі дійшла висновку: дидактика - це невід'ємна частина педагогіки, це «наука про найкращі засоби навчання». Головним її предметом, отже, є «навчання в різних його формах».

Під навчанням педагог розуміла процес, у ході якого дитина під керівництвом учителя «опановує будь-який матеріал, направляючи на це всі свої душевні сили». Навчання, за її словами, - це «пробудження, спонукання й розвиток усіх розумових здібностей дитини...».[19, с. 93]. Ідеалом навчання у працях С. Русової виступає передусім розвиток розуму, думки учня «в напрямку найбільшої самостійності й вироблення найміцнішого почуття солідарності у спільній праці в певній шкільній колективній організації».

Оскільки дидактика, за С. Русовою, є "мистецтвом навчати", то вона повинна "урегулювати" всі предмети навчання. Серед них педагог виділяла фундаментальні, без знання яких не можна зрозуміти інших наук, називаючи їх "ґрунтовно-підготовчими" (наприклад, географія - для історії; математика - для фізики). До другої групи відносила дисципліни, "потрібні для розуміння суцільної системи знання, для складання одної наукової синтези", - філософію, логіку, соціологію.

Іншу групу навчальних предметів становлять ті, що мають "емоціональну" вартість, дають високу мистецьку насолоду і впливають "на творення ідеалу краси, який так наближається до ідеалу добра": музика, "малярство", "красне письменство". Але в основу всього навчального процесу, незалежно від поділу програмових предметів, за твердим переконанням Софії Русової, мають лягти рідна мова та математика, на ґрунті яких розвиваються, з одного боку, філологічні науки, а з іншого, - природознавчі та географія.