Соціально-педагогічні ідеї Софії Русової

У питаннях дидактичних принципів навчання С. Русова традиційно вважала за необхідне йти від відомого учням до невідомого, від легкого до важкого, від простого до складного, від конкретного до абстрактного. Водночас підкреслювала, що можна й навпаки: нове наближати до вже відомого, а важке завдання поставити "на свіжу увагу" (наприклад, у гімнастиці).

Серед принципів і правил навчання вона рекомендувала й такі: від емпіричного до раціонального, від неозначеного до певного визначення. Радила ніколи не поспішати, не переходити до іншого, «поки попереднє не злилося з душею й розумом учня»; не викликати «нової сили учня до діяльності, поки не використані й не піднесені до готовності сили меншого значіння»; не «багато за один раз вчити, мало вимагати» тощо.

Серед найголовніших «цінностей» навчання С. Русова визначила такі:

• засвоєння знань, в т.ч. соціальних;
• дисциплінування мислення;
• розвиток моральності, розуміння відповідальності;
• пристосування до оточення;
• почуття "щастя від вчення й од товариства";

• почуття задоволення від гармонійного розвитку всіх сил і здібностей.

У питаннях методів навчання педагог виходила із розуміння; цього поняття не тільки як засобу «для приладження індивідуального розуму до предметного матеріалу», але і як раціонального шляху до осягнення, розв'язання якоїсь проблеми, який базується на психологічних основах, на результатах новітніх експериментів.

Услід за сучасною їй педагогічною думкою та на підставі власних міркувань педагог визначила чотири основних дидактичних методи:

• аналіз речей;
• аналіз думок;
• синтезу речей;
• синтезу думок.

Проте індуктивними і дедуктивними, як загальними методами навчання, С. Русова не обмежувалася, наголошуючи, що «різні предмети або різні завдання вимагають ще вживання інших метод»: «назірного» (наочного), пояснювального, розвиваючого, методу гри тощо.

У працях Софії Русової еміграційної доби чимало місця відводиться аналізу принципів і методів навчання, розроблених і впроваджуваних представниками тогочасної зарубіжної педагогіки. Серед них ідеї та практичний досвід бельгійського педагога, лікаря-психіатра О. Декролі використовуються мислителькою чи не найчастіше. Вивчення статей "Новий план навчання в народних школах в Бельгії", "О. Декролі" підтверджує, що С. Русову захоплювали «революційна хвиля проти старої школи», яку в Бельгії започаткував О. Декролі, та підтримка освітніх зусиль великого реформатора з боку державних органів влади, завдяки чому були реалізовані його прогресивні педагогічні наміри і задуми.

Своє законодавче закріплення теоретичні погляди О. Декролі знайшли в реформі освіти, проведеній у цій країні в середині 1930-х pp., що знайшла широкий відгук у всьому світі як радісна дата в історії всесвітньої педагогіки. Серед її прогресивних аспектів вчена виділила відмову бельгійської школи від старих енциклопедичних програм, скорочення кількості обов'язкових предметів, визначення (за О. Декролі) основою навчання активного спостереження, дослідження оточення, визнання найголовнішими шкільними предметами рідної мови й математики тощо. Радість далекої маленької Бельгії з приводу прогресивної реформи освіти на засадах педагогіки О. Декролі С. Русова пов'язувала з надією на щасливе визволення рідної школи «від усіх перешкод для її національного розвитку».

Стрижневими в теорії та методиці навчання О. Декролі С. Русова вважала врахування природних потреб, природних зацікавлень дитини і на цій основі створення "осередків її інтересу"; увагу педагога до розвитку почуттів вихованців і трудовий принцип.

Справжнім переворотом у методиці навчання назвала "психологічну теорію глобальності дитячого мислення", розроблену О. Декролі. Суть її в тому, що "діти увласняють собі предмети в загальному уявленні без деталей, якими дитина щойно поволі доповнює загальний образ". За переконанням    С. Русової, глобалізація захоплює дітей, бо "цілком відповідає їх шляхові самонавчання", оберігає від перевтоми. Вчена виділила три психічні процеси, на яких ґрунтується методика О. Декролі: обсервація – спостереження самої дитини; асоціація, яка "ставить кожний спостережений предмет або з'явище у близьке чи далеке відношення до інших чимось подібних предметів", і процес "виявлення дітьми своїх вражень" - через мову, малюнок, працю, гру, драматизацію. [18, 185].

З педагогічної системи М. Монтессорі С. Русова радила використовувати (правда, із суттєвими застереженнями) принципи авто навчання, пробудження інтелектуальних задатків зусиллями самих вихованців та індивідуальної свободи дитини "для виявлення її власних змагань", власних інтересів і творчих нахилів. У дидактиці В. Лая їй імпонували положення про необхідність спостереження над дитиною, експериментування; зосередження уваги не лише на "на зверхню діяльність, а й на внутрішню, душевну, що проявляється в внутрішньому перейманню, у праці фантазії", що допомагає учневі "емоціонально переживати наукове вражіння, ставити себе в положення іншої людини й розуміти її".

Аналіз нових дидактичних ідей О. Декролі, М. Монтессорі, В. Лая зумовив висновок ученої про те, що вони призвели до зміни становища вчителя у школі.

Педагог-науковець і освітянин-практик, С. Русова основним обов'язком учителя вважала глибоке знання індивідуальних особливостей своїх учнів, уміння залучити кожного з них до активної праці, викликати необхідні для цього зусилля. «Той не вчитель, - наголошувала педагог, - що не пробуджує цікавості в учнів, і вони у класі нудяться», байдужі до його слів. Вчитель - високий професіонал, тонкий знавець дитячої душі, вмілий організатор не повинен забувати таких правил:

• нічого не вимагати від дитини над її сили;
• викликати на допомогу для розв'язання якоїсь проблеми природну спритність дитини;
• навчити дитину працювати;
• викликати бадьорість і утворити у класі таку піднесену атмосферу, щоб праця йшла жвавіше.

Протягом усього життя Софія Русова нерозривно пов'язувала дидактичну діяльність учителя з вихованням дітей. Серед головних виховних завдань учительства в еміграційному творчому доробку виступають зміцнення дитячої волі як необхідної умови формування свідомого ставлення до своїх обов'язків, розвитку почуття відповідальності, працьовитості. Водночас у працях міжвоєнної доби, особливо в «Дидактиці», «Теорії і практиці дошкільного виховання», у статті «Роль жінки у дошкільному вихованні», наголошується на потребі впливу педагога на громадянське становлення особистості, основою чого виступають громадянські якості самого вчителя. За переконанням С. Русової, педагог-вихователь повинен бути патріотом, «вміти дітям передати цей патріотизм, повний любові до свого народу і позбавлений усякої агресивності, якої-будь ненависті».

«Культурно-виховна» діяльність учителя-громадянина - важливе підґрунтя економічного, морального виховання не тільки «доручених офіційно учителеві дітей-школярів, а й їх батьків, їх родини...». Саме такий учитель, зазначала Софія Русова, здатний вивести свій народ «з тенет темряви, несвідомості, поневолення».

Викладене є підставою для висновку про те, що праці С. Русової періоду еміграції не тільки засвідчують про її глибоку обізнаність із найважливішими педагогічними проблемами свого часу, але й підтверджують спроможність щодо визначення шляхів і способів вирішення багатьох із них.

 

ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО РОЗДІЛУ

Таким чином, можна зробити наступні висновки:

1. Настав  час повернути ім'я і творчу  спадщину Софії Федорівни Русової - видатного педагога, історика, письменниці, громадського і політичного діяча, талановитої дочки України.

2. Нині, коли в черговий раз постало  питання творення школи й освіти  в Україні, вивчення сучасного  становища вихователя і вчителя, порівняльний аналіз його підготовки  і праці в різних країнах, як  це подано в працях            С. Русової, істотно допоміг би у вирішенні найважливіших питань уже сьогодні і на перспективу.

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ  С. РУСОВОЇ

 

2.1. Концепція соціального виховання  у творчості С. Русової

     

Софія Федорівна Русова – активний громадський діяч періоду української революції, перша жінка педагог-теоретик в Україні, соціальний педагог, письменниця. Дослідники вважають, що за обсягом і рівнем просвітянської роботи С. Русова стоїть на одному щаблі з Оленою Пчілкою і Христиною Алчевською, а за силою і пристрасністю, з якими звучало її слово на захист української культури, духовності, рідної мови Русову можна зрівняти з Лесею Українкою.

Епіграфом для викладу соціально-педагогічних ідей Софії Федорівни можуть стати віршовані рядки Т.Шевченка:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині –

Однаковісінько мені.

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую збудять...

Ох, не однаково мені.

    

 У працях С. Русової знайшло висвітлення та обґрунтування таке нове, актуальне і для нашого сьогодення, соціально-педагогічне поняття, як «соціалізація світогляду» учнів. Педагог розуміла його як «розвиток громадської свідомості», що сприятиме виробленню звички «постійно керуватися в своїх чинах не тільки своїми власними інтересами, а й інтересами товаришів, співгромадян». [21, 145].

У теоретичній спадщині С. Русової є велика кількість книг та журнальних статей з педагогіки, історії освіти, порівняльної та соціальної педагогіки. У них систематизовано найкращі перлини світової педагогіки та знайшли місце глибокі роздуми і висновки видатної просвітительки про майбутню українську школу.

Багато педагогічних творів С.Ф. Русової досі не опубліковано. Одні лише назви цих праць становлять довжелезний список; серед них найбільш фундаментальним є «Соціальне виховання, його значення в громадському житті».

Керуючись положенням про те, що «розвиток дитини проходить під впливом трьох головних факторів: виховання, спадщина, оточення», базуючись на дослідах зарубіжних (німецьких, бельгійських, чеських) учених, вчена розкрила специфіку соціально-виховуючого впливу середовища. Неодмінною умовою його результативності вважала таке: «осередок, в якому розвивається дитина, не мусить бути занадто широким і складатися з дуже великої кількості різноманітних осіб». [22, 148]

Крім того, педагог виокремила соціальні групи («соціальні одиниці»), які найефективніше впливають на виховання дітей: родину («але треба, щоб у неї не вимагалось занадто великого підлягання дитини авторитетові батьків»); дошкільні заклади (ясла для немовлят, дитячі садки, дитячі хати, ігрові майдани); школу, «в якій соціальні потреби й змагання мають урівноважитися і з якої мають виходити ані люди законсервовані в традиціях минулого, ані мрійники-ідеалісти, не здатні до практичного сучасного життя». [22, 153]

Основна ідея і тема, що об’єднує більшу частину досліджень Русової, концепція національного виховання. Може саме тому, що вона була дочкою двох народів і виросла серед третього, українського, що споконвіків вирізнявся етнічною терпимістю і національним братолюбством, Русовій, як жодному педагогові світу, було притаманне гостре зацікавлення справами розбудови національного шкільництва. Вслід за К.Д. Ушинським, педагогічна система якого теж сформувалася під благотворним впливом української народної ідеології та етнічної педагогіки, Русова твердо стояла на тому, що школа і виховання в ній можуть успішно здійснюватися за умови, коли ця школа, це виховання, будуть національними, народними.

Для реформування школи, на думку Софії Федорівни, мало її націоналізувати, ввести рідну мову, необхідно змінити весь її устрій, запровадити принципово інші цілі і принципи виховання, наповнити роботу новим змістом. Школа повинна бути активною, будуватися на принципі самодіяльності дітей. Вона має стати школою соціального виховання.

У своїх працях С. Русова детально проаналізувала принципи як індивідуалізації, так і соціалізації виховання. Індивідуалізацію називала першою вимогою справедливого виховання, яке повинно формувати індивідуальну моральну свідомість кожної дитини. Мета індивідуального виховання – дати широкий, вільний розвиток усім духовним силам дитини та її здібностям. “Але людина стає людиною, стверджує С. Русова слідом за П.Наторпом, – лише в громаді” (8, 17).

Соціальне виховання розвиває в дитині ті особистісні риси дитини, які дадуть їй змогу стати найкращим громадянином. Стара школа цілком ігнорувала об’єднання, учні виховувались як окремі суб’єкти, підготовлені для якоїсь кар’єри або спеціальності. Лише поступова демократизація життя поставила перед школою, педагогами нове завдання: виховати громадянина, підготувати його до активної участі у соціально-політичному, культурному житті.

Кожну окрему людину С. Русова розглядала передусім як члена людського суспільства і тому є дуже важливим введення її в “кооперативні відносини з соціальним середовищем”. [ 22,154].  Школа, на думку педагога, має стати тим осередком, де всі духовні, моральні враження будуть перероблятися в свідомості дитини не тільки відповідно до її індивідуального складу, а в значній мірі визначатися тією товариською атмосферою, яка складається з однолітками, і довірливими стосунками між учителями та учнями, учнівським самоврядуванням, загальною організацією навчально-виховного процесу.