Стратегии гендерного воспитания

Міністерство освіти і  науки України

 

Сумський державний педагогічний університет ім. А.С. Макаренка

 

Кафедра соціальної педагогіки

 

Курсова робота  Стратегії гендерного виховання

 

 

Студентка Рагозіна В.О.

 

Науковий керівник

 

Кандидат філ.наук, доцент

 

Луценко О.А.

 

Суми-2010

 

 ЗМІСТ

 

ВСТУП

 

РОЗДІЛ І. Гендерний підхід в педагогіці

 

1.1 Теоретичні засади, законодавча  база та історичні передумови  гендерного виховання молоді

 

1.2 Гендерне дослідження  як новітня методологія

 

1.3 Особливості гендерної  соціалізації в юнацькому віці

 

РОЗДІЛ ІІ. Система гендерного спрямування в діяльності педагога

 

2.1 Стратегії гендерного  виховання як педагогіка рівності

 

2.2 Гендерний аналіз як  грунтовний метод гендерної технології  в педагогіці

 

2.3 Інтерактивні методи  навчання в підвищенні гендерної  чуттєвості

 

ВИСНОВКИ

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 ВСТУП

 

Зараз все частіше постає питання про рівність між чоловіком  та жінкою. Думки різних людей часом  діаметрально протилежні: від того, що повинна бути абсолютна рівність, до того що такої рівності принципово бути не може.

 

Протягом історії людства  можна спостерігати неодноразову зміну  суспільних устроїв, матріархат змінювався патріархатом. Але досить часто в  історії ми можемо знайти згадки про  явище, яке було властивим для  будь-якого суспільства, а саме - пригнічення та дискримінація жінок.

 

Сучасна демократія скасувала  середньовічну суспільну ієрархічну систему та привілеї, пов'язані з  суспільним становищем та статевою належністю, й проголосила принцип рівності усіх перед законом. Раніше для суспільства  були характерними такі явища, як пригнічення  та дискримінація жінок, але в  останні роки велику силу набув рух  за емансипацію, який пропагує надання  рівних прав і можливостей жінкам на ряду з чоловіками. З іншого боку, в таких розвинутих країнах, як США, де активно розвивається емансипація  жінок, зростає відсоток розлучень  та набув широкого розповсюдження розпад сімей. Такі соціальні недуги поширилися не в останню чергу і внаслідок  надмірного наголосу на рівноправ'ї  чоловіків та жінок. Бо дуже часто  проголошується багато слів і гасел, які далеко не завжди виконуються  в реальному житті.

 

Прийняття Україною європейських цінностей передбачає реалізацію принципів  гендерної рівності у всі сфери  життя, забезпечення рівного доступу  обох статей до освітніх, виробничих, культурних ресурсів.

 

У численних працях українських  і зарубіжних учених більшою чи меншою мірою висвітлена освітня проблематика гендеру, а саме: формування гендерної  педагогіки (С. Бухен, М. Горсткемпер, К. Деріхс-Кунстманн, В. Кравець, П. Мільгоффер, Х. Фімер, Л. Штильова); гендерні аспекти  навчання і виховання учнів (Е. Брайтенбах, Т. Голованова, А. Кайзер, Н. Кутова, О. Петренко, Г. Фаульстіх-Віеланд, Г. Шумахер); гендерна соціалізація молоді (Г. Більден, І. Бремер, К. Гагеманн-Віте, К. Ульріх, С. Харченко, Ю. Ціннекер), гендерна рівність у шкільній освіті (Т. Говорун, Г. Браун, У. Кессельс, Л. Фрід); рівні можливості у суспільстві (Ш. Берн, С. Валь, І. Кон, Л. Міщик, У.-Г. Шпітта); формування гендерної культури молоді (О. Кізь, О. Кікінежді, П. Міддлетон, А. Пренгель); гендерні стереотипи поведінки хлопців  та дівчат у сучасній школі (С. Вихор, А. Гільгерс, Л. Кобелянська, Н. Хайде, Б. Штіплер).

 

Становлення вітчизняної  гендерної педагогіки супроводжують  певні суперечності в обгрунтуванні  її теоретичних і методологічних засад, термінологічна непослідовність, відчутна недостатність компетентних у питаннях гендеру фахівців. Усе  це також зумовлює своєчасність ґрунтовного  вивчення зарубіжних педагогічних надбань, започаткування в Україні відповідних  крос-культурних досліджень.

 

Мета дослідження - вивчення педагогічних методів гендерного виховання.

 

Об'єкт дослідження - гендерна соціалізація та ідентифікація молоді.

 

Предмет дослідження - гендерне виховання молоді.

 

Завдання:

 

· Ознайомитися з теорією, законодавчою базою та історією гендерного виховання;

 

· Розглянути гендерні дослідження  як новітню методологію;

 

· Визначити особливості  гендерної соціалізації в юнацькому  віці;

 

· Ознайомитися з педагогікою  рівності;

 

· Опрацювати гендерний аналіз як ґрунтовний метод гендерної технології в педагогіці;

 

· Розглянути інтерактивні методи навчання в гендерній педагогіці.

 

 РОЗДІЛ І. Гендерний  підхід в педагогіці

 

1.1 Теоретичні засади, законодавча  база та історичні передумови  гендерного виховання молоді

 

Проблеми гендерного виховання  набувають особливої актуальності в умовах глобалізації освіти, модернізації загальноосвітньої школи, покликаної формувати у школярів громадянську відповідальність, гендерну рівність, ініціативність, самостійність, толерантність, здатність до успішної соціалізації. Саме воно забезпечує серед молоді формування гендерної культури як успішної передумови всебічної самореалізації особистості.

 

Опрацювання педагогічної літератури виявило, що у вітчизняній педагогіці частіше вживаються терміни «гендерне  виховання», «гендерна педагогіка», зарубіжні вчені надають перевагу словосполученню «гендерний підхід у педагогіці». Категорійний апарат гендерної педагогіки, яким оперують вітчизняні науковці дещо чіткіший, ніж  той, яким послуговуються зарубіжні  науковці. Натомість у німецькій  педагогіці повнішою є «практична методологія», яка має безпосередній вихід  у шкільний навчально-виховний процес [4, 6].

 

Узагальнюючи погляди  вітчизняних і зарубіжних учених на сутність гендерного виховання, висвітлені в аналізованих педагогічних джерелах, зазначимо, що воно являє собою цілеспрямовану педагогічну діяльність учителя, спрямовану на дотримання принципів гендерної  рівності у навчально-виховному  процесі, що забезпечує всебічний особистісний розвиток дівчат і хлопців, успішну  реалізацію їх здібностей та можливостей. Реалізація гендерного підходу в  шкільній практиці передбачає оволодіння певним обсягом знань, який необхідний учням для того, щоб позбавитися  упереджень щодо обох статей і пом'якшити відповідні стереотипи, а також набути навичок асертивної поведінки.

 

Зіставлення методологічних підходів науковців різних країн  до проблеми гендеру виявляє певні  відмінності, зумовлені етнокультурною специфікою, педагогічними надбаннями, соціальною стратифікацією. Українські педагоги і психологи пропагують насамперед ідею егалітарного виховання, закладену в ментальності українського народу та педагогічній спадщині, зокрема в гуманістичних концепціях С. Русової, В. Сухомлинського. Натомість німецькій педагогіці властиве поєднання гендерного підходу зі статево диференційованим принципом виховання учнівської молоді.

 

Поширення гендерного виховання  в освіті цієї країни спирається на прийняту німецьким урядом стратегію  гендерної рівності як найважливішої  складової всіх державних соціальних та освітніх програм. Їх реалізацію забезпечують: розширення гендерно-інформаційного простору, гендерна статистика, проведення широкомасштабних просвітницьких кампаній, присвячених  проблемі гендеру і соціальної відповідальності, поглиблення гендерної компетентності батьків та педагогів як чинників формування гендерної культури молодого покоління [9, 51-53].

 

Основним (базовим) міжнародно-правовим документом, спеціально присвяченим  захисту прав жінок, є Конвенція  про ліквідацію всіх форм дискримінації  щодо жінок. Для спостереження за ходом її здійснення було засновано  Комітет по ліквідації дискримінації  щодо жінок, що складався на момент обрання чинності Конвенцією з вісімнадцяти експертів. Конвенція була прийнята з метою недопущення дискримінації  жінок, оскільки держави-учасниці занепокоєні  тим, що, незважаючи на вже прийняті Організацією Об'єднаних Націй та її установами загальні резолюції, декларації та рекомендації, як і раніше мала місце  значна дискримінація щодо жінок, що перешкоджало і перешкоджає участі їх на рівні з чоловіками у політичному, соціальному, економічному та культурному  житті своєї країни, заважає зростанню  добробуту суспільства і сім'ї  тощо. Конвенція визначає поняття  «дискримінація щодо жінок» як будь-яке  розрізнення, виняток або обмеження  за ознакою статті, спрямоване на ослаблення чи зведення нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно  від їхнього сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків  і жінок, прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадській або будь-якій іншій галузі [10, 111]. Зокрема, згідно зі ст.2 Конвенції держави-учасниці мають включити принцип рівноправності чоловіків і жінок у свої національні  конституції або інше відповідне законодавство, якщо цього ще не було зроблено, та забезпечити за допомогою  закону практичне здійснення цього  принципу. Частина 2 Конвенції присвячена заходам для ліквідації дискримінації  щодо жінок у політичному та суспільному  житті, а Частина 3 - в галузі освіти та зайнятості.

 

Велика кількість міжнародно-правових документів щодо забезпечення соціально-економічних  прав жінок прийнята також Міжнародною  організацією праці. З 1919 р. МОП прийняла 180 конвенцій і 187 рекомендацій з  широкого спектра питань у сфері  праці. Більшість документів стосується, як чоловіків, так і жінок, за ними жінки користуються такими ж правами, як і чоловіки, в різних сферах. Це основні права людини, зайнятість і навчання, умови праці або  техніка безпеки і гігієна  праці. Найвичерпніші стандарти  містяться в Конвенції про  дискримінацію в сфері праці  і зайнятості № 111 і рекомендації № 111, прийнятих у 1958 р. Йдеться про  проблему дискримінації взагалі  за такими ознаками, як колір шкіри, стать, релігія, політичні переконання, походження, соціальний стан тощо. В документах дискримінація визначається як будь-яка відмінність, недопущення або перевага, що призводить до знищення або порушення рівноправності, можливостей або ставлення в сфері праці і занять [11, 173]. Конвенція щодо політики зайнятості № 122 і Рекомендація № 122, прийняті в 1964 р., визначають, що країни, які ратифікували ці документи, повинні проголошувати і дотримуватися як основної мети активної політики, спрямованої на підтримку повної, продуктивної і вільно вибраної зайнятості [12, 189].

 

Порівняння змісту розділу  ІІ Конституції України з міжнародними актами, зокрема з тими, що складають  Міжнародну хартію прав людини, а також  з Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, свідчить що в Конституції в основному  містяться ті ж гарантії щодо забезпечення прав та свобод жінок, що й в міжнародно-правових актах.

 

Принцип рівних прав чоловіків  та жінок закріплено не лише в Конституції, а й в інших законодавчих актах: Сімейному кодексі України, Кодексі  законів про працю, Кримінальному  кодексі, Кримінально-процесуальному кодексі, Цивільному кодексі, Кодексі  про адміністративні правопорушення, Законі України про зайнятість населення  тощо [21].

 

Конституція України визначає ідеологію і політику держави  щодо статусу жінки, її можливостей  впливати на економічні та політичні  процеси, які відбуваються у суспільстві. В ній, як в основному законі, на законодавчому рівні закріплюється  рівність конституційних прав та свобод чоловіка та жінки, а також їх рівність перед законом. Щодо ствердження  рівності статей велике значення має  ст. 23 Конституції, де наголошується, що «кожна людина має право на вільний  розвиток своєї особистості, якщо при  цьому не порушуються права і  свободи інших людей». Зазначається також, що «рівність прав жінки і  чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей  у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і  професійній підготовці, у праці  та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я  жінок, встановленням пенсійних  пільг; створенням умов, які дають  жінкам можливість поєднувати працю  з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи  надання оплачуваних відпусток  та інших пільг вагітним жінкам і  матерям» (ст. 24) Конституція також  проголошує, що всі люди «є вільні і  рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними  та непорушними» (ст. 21) Отже, жінка та чоловік мають в Україні рівні  права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного  життя [22, 5-16].

 

Ліквідація дискримінації  жінок, яка зустрічається у буденній практиці українського суспільства, саме і передбачає створення рівних умов для розвитку особистості, для самореалізації індивіда без огляду на його статеву  належність. Історично склалося так, що жінки мають менше можливостей  виявити власні здібності. Це становище  зумовлене двома чинниками - подвійним  навантаженням на роботі та вдома, і  впевненістю, яка панує в соціальному  довкіллі поміж роботодавцями й  навіть серед членів їх власних родин, що для жінки найважливішою є  самореалізація у сфері материнства, сімейного життя, а все інше - професійне зростання, розвиток здібностей та творчих  схильностей - має бути вторинним  та підпорядковано її соціальним ролям. Саме ці стереотипи суспільної свідомості і створюють підгрунтя для існування гендерної нерівності в Україні. Хоча в законодавстві нашої держави містяться норми, які мають утверджувати якраз рівні права і можливості чоловіка і жінки. Зокрема правовідносини в галузі майнових і немайнових прав і свобод жінок регулюються головним чином кодифікаційними актами: Цивільним і Цивільним процесуальним кодексами України. Чинне законодавство, визнаючи матеріальні і процесуальні засади охорони прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб і держави не пов'язує цивільно-правові гарантії з суб'єктами права за їх статевими ознаками [21, 897-976]. На даний час чинне законодавство України принципово не суперечить нормам міжнародно-правових актів. Воно надає жінкам однакову з чоловіками громадську правоздатність і однакові можливості її реалізації. Воно, зокрема, забезпечує їм рівні права при укладанні договорів і управлінні майном, а також рівне ставлення до них на всіх етапах розгляду в судах. За порушення цивільно-правових норм встановлюється однакова відповідальність, як для жінок, так і для чоловіків. Таким чином, цивільне законодавство України встановлює юридичний захист прав жінок на рівній основі з чоловіками.

 

Конституція України юридично проголошує рівність прав жінок та чоловіків на працю, вибір професії, професійну підготовку та заробітну  плату. Але криза в економіці, закриття великої кількості підприємств, невчасна виплата заробітної плати  загострює проблему становища жінки  на ринку праці. Трудове законодавство  України в багатьох випадках декларативно захищає права жінок в цій  сфері, але знову ж таки реальна  ситуація набагато складніша. Жінкам набагато складніше знайти гарно оплачувану роботу, а декларовані пільги часто  тільки сприяють тому, що роботодавці  дуже обережно і неохоче беруть на роботу жінок.

 

Ще однією проблемною сферою життєдіяльності жінки, яка вимагає  правового втручання з боку держави, є насильство над жінками. На попередження й ліквідацію даного негативного  явища спрямовані статті Кримінального  кодексу України, які передбачають кримінальну відповідальність: