Виховання моральних особливостей моллодших школярів

Принципово важливими в українській педагогічній науці були положення, сформульовані А. Макаренком та В. Сухомлинським.

В педагогічних ідеях А. Макаренка багато уваги приділялося принципові виховання колективу й через колектив. На думку педагога, намагання уникнути конфліктних ситуацій, надмірне обмеження активності самодіяльності, намагання захистити їх від боротьби з труднощами життя, з тим, щоб зробити процес виховання зовні благополучним, чреваті небезпекою одержання негативних результатів [5].

О. Духнович одним з головних принципів у вихованні молоді називав принцип народності. Оскільки на соціальне виховання дитини значний вплив здійснює її оточення та побут. Поряд з принципом народності, велику увагу в своїх працях педагог приділяв принципу природовідповідності. Ці фактори перебувають у тісній взаємозалежності і визначають суспільне та індивідуальне обличчя людини [2, 6].

Актуальними залишаються і на теперішній час педагогічні погляди видатного українського педагога В. Сухомлинського. Він, продовжуючи розвивати й поглиблювати ідеї А. Макаренка, підкреслював, що шлях від морального поняття до морального переконання «проходить через єдність моральної звички і моральної свідомості. Далі йде тривалий, складний процес формування особистих моральних переконань. Особисті моральні переконання – це кінцевий результат морального виховання, головний показник, який характеризує духовне обличчя людини, єдність думки і вчинку, слова і діла в її поведінці [6,112].

Логічне продовження і розвиток ідеї морального виховання знайшли в працях сучасних українських вчених.

І. Зязюн вважає, що «ідеал українського національного виховання – це гармонійно і всебічно розвинена особа українця з інтелектуально-творчими, духовно-моральними цінностями» [3].

Так Н. Щуркова підкреслює, що аналізуючи моральні якості, необхідно враховувати їхні функції в поведінці суб’єкта, їхню взаємодію і здатність до взаємодоповнення і взаємозбагачення [9,69].

Автори «Примірного змісту виховання» вбачають моральну вихованість особистості у наявності таких моральних якостей, як активність, самостійність, ініціативність. І. Мар’янко головними показниками вважає сумлінність, дружбу, взаємодопомогу, Н. Монахов – повагу до інших, доброту, чесність.

Представники діяльнісного підходу І. Бех, В. Семенов, О. Леонтьєв та ін. вважають, що моральне самопізнання можливе лише через спілкування в процесі моральної діяльності, через самоспостереження, рефлексію, інтуїцію. Включення особистості у моральну діяльність передбачає оволодіння теоретичними знаннями морального спрямування, найпослідовніше це може бути досягнуто в ситуації практичної дії. Тому пізнавальна діяльність морального спрямування сприяє підвищенню мотивації до моральної діяльності, моральному розвитку і становленню особистості [1, 7].

Отже, аналіз різних підходів до проблем морального виховання дозволяє зробити висновок, що вони конструюють своєрідні моделі особистості, кожна з яких має право на існування й одночасно потребує доповнення іншою. Сучасна педагогічна наука прагне до цілісного бачення особистості, сформованого не як формальне поєднання різнопланових підходів, а як залучення здобутків, що відкривають ті чи інші грані особистості як цілісної істоти.

1.2. Теоретичні засади  морального виховання

Дослідження предмету, а саме зміст, форми і методи морального виховання молодших школярів потребує вивчення його з позицій філософського, психологічного, педологічного підходів, так як його вивчають різні людинознавчі науки.

Для початку розглянемо сутнісну характеристику моралі. Поняття «мораль» (фр. morale) означає систему норм, яка встановлює обов’язок людини стосовно суспільства та інших людей. Проте таке визначення, зафіксоване у словниках, недостатнє для розуміння феномена моралі, моральності поведінки людини, а також процесів, що відбуваються у сфері суспільних відносин в умовах нормативної невизначеності. Термін «суспільна мораль» призводить до тавтології: суспільна система суспільних норм. Однак зрозуміло, що дотримання суспільно визначених норм і визначає моральну орієнтацію членів групи.

У філософській і психологічній літературі (Л. Божович, Є. Кульчицька, І. Кон, В. Мухіна, С. Якобсон) виокремлюються три рівні моральної свідомості:

1) доморальний рівень, коли індивід  керується лише егоїстичними  потягами;

2) рівень конвенційної моралі, для  якого характерна орієнтація на задані зовні норми;

3) рівень автономної моралі, для  якого характерна орієнтація  на стійку внутрішню систему  орієнтацій (страх, сором, совість).

На доморальному рівні «правильна» поведінка забезпечується очікуванням можливого покарання чи схвалення. На рівні конвенційної моралі - потребою у схваленні з боку значущих інших та небезпекою їх осуду. На автономному рівні – індивід потребує логічного обґрунтування моральних вимог та визнає існування інтересів інших людей. Автономна мораль обтяжена совістю і почуттям провини. Формування стійких моральних принципів особистості пов’язане з розвитком духовності, совісті, внутрішньої регуляції поведінки [5, 46].

Наведене визначення, яке трактує мораль як сукупність суспільних норм, на нашу думку, не є точним. При цьому слід зазначити, що існує й визначення, згідно з яким мораль – це сукупність етичних уявлень про добро, справедливість, честь, громадянський обов’язок, відповідальність. Тут підкреслюється, що репрезентація етичних уявлень у свідомості індивіда забезпечує особистісну мораль, яка означає орієнтацію людини на виконання системи соціальних норм згідно з цінностями суспільства. А це означає підпорядкованість суспільних норм вагомішим цінностям.

Якщо вважати, що суспільна мораль – це загальна вимога до людини з боку групових цінностей, які регламентують виконання групових норм чи правил. Тоді стає зрозумілим існування різних форм моралі – християнської, мусульманської, буржуазної, комуністичної тощо. Отже різні системи соціальних норм можуть визнаватися моральними в межах окремої групи та її цінностей.

Відтак можна зробити висновок, що суспільна мораль – це система соціальних цінностей, уявлень і норм групи чи суспільства, що утверджує певний суспільний лад, який підтримують громадяни цього суспільства та визнають його справедливим, добрим, прогресивним тощо.

Структура моралі включає у себе оціночні погляди, орієнтації щодо сенсу життя й ідеали, ставлення до того, що відбувається довкола, суспільні традиції, норми поведінки, життєві принципи, мотиви вчинків, життєві цілі, людські взаємини, категорії добра, совісті, честі, справедливості, щастя і таке інше. Сюди ж належать моральні якості особи, феномени милосердя, доброчинності, доброчесності. Кожний із перерахованих елементів має парну протилежну категорію: добро – зло, честь – ганьба, милосердя – жорстокість, доброчинність – захланність, доброчесність – ганьба.

По-перше, мораль – це сфера цінностей (оцінок), а, по-друге, – норм (правил). Але не будь-яке оцінювання й не будь-яке правило належать до моралі. Мораль можна визначити як систему норм і цінностей, які спрямовують людину до доброчесності й доброчинності. Але моральні норми й цінності повинні бути такими, що вимагають не тільки доброчесних і справедливих дій, але й того, щоб ці дії були вчинені свідомо, добровільно й безкорисливо. Наприклад, хтось допомагає бідним, вважаючи, що таким чином виконує одну з Божих заповідей і так спасається від вічної загибелі. Хтось інший допомагає бідним, бо цього вимагає від нього чинна влада. Ще інший допомагає для того, щоб його за це шанували. Деякі допомагають, розраховуючи на взаємодопомогу. Комусь просто спонтанно захотілося допомогти, бо хороший настрій. Багато хто допомагає іншим, бо сповідує гуманізм, тобто всіляку підтримку істот свого виду. Отже, всі вони дотримуються того самого правила, й їхні зовнішні дії однакові. Але внутрішні мотиви їхніх вчинків різні, тому й самі вчинки також неоднакові. Вчинок як такий не є моральним, бо моральність визначається його внутрішньою інтенцією.

У руслі психологічної проблематики особливий інтерес становить питання індивідуального засвоєння моральних норм. На сьогодні практика соціального життя, результати наукових досліджень (Ф. Аванесова, І. Бех, Б. Братусь, М. Гінзбург, М. Махова, Є. Соловцова, В. Циба) показують, що це досить складний і суперечливий процес. Норми відрізняються багатьма параметрами, що позначається на логіці їх засвоєння.

Важливим етапом переходу від моральних знань до їх використання в життєвій практиці є етап вибору та його обґрунтування. У його основі лежить суперечність особистісних інтересів та інтересів інших людей, позначених у вигляді моральної вимоги. На наявність цих суперечностей як невід’ємної частини ситуації морального вибору неодноразово вказувалося в наукових працях (Е. Золотарьова, Є. Субботський, С. Якобсон).

Пізнаючи навколишній світ і змінюючи його, людина не байдуже ставиться до того, що відбувається в ньому. Предмети і явища світу, події власного життя людини, стосунки з іншими людьми, суспільні події, факти з міжнародного життя переживаються людиною, викликаючи у неї задоволення чи незадоволення, радість чи горе, обурення, захоплення, співчуття, гнів, ненависть, упевненість в собі, сором та ін. Ці різноманітні переживання людини, в яких виявляється її  ставлення до того, що діється навколо неї, до інших людей і до себе самої, називаються емоціями та почуттями.

Емоції, почуття виникають в ході активних взаємостосунків людини з зовнішнім світом. Залежно від того, як та чи інша подія входить у її взаємостосунки і як людина усвідомлює відношення цієї події до неї як до члена колективу, до її потреб, інтересів, її прагнення, вона по-різному переживаються нею або залишається для неї байдужою.

Емоції і почуття - це різноманітні переживання людини, в яких відображається хід її життєвих взаємостосунків зі всесвітом і іншим людьми. Емоції і почуття виникають в ході активних взаємин особистості з оточенням. В житті людини емоції і почуття завжди виступають в нерозривній єдності з пізнавальними процесами, але разом з тим, емоції і почуття відрізняються від них. Почуття є своєрідним відображенням в мозку людини об’єктивної дійсності. Своєрідність їх полягає в тому, що у них відображається. В почуттях відображаються відношення певних об’єктів до життя людини як природної і суспільної істоти, її потреб і прагнень та ставлення самої людини до них. Складні почуття, наприклад моральні, є  високорозвиненою формою, усвідомлення людиною навколишнього життя і себе самої [9, 18].

Високим моральним почуттям є почуття щедрості, воно як і інші моральні почуття, має узагальнений характер.

Кожне суспільство має свої моральні норми, які повинні засвоїти його члени. Але набір певних моральних якостей ще не повною мірою характеризує людину як особистість. Це психологічне утворення є цілісною системою, отже, окремими якостями особистості, що можуть бути більш чи менш узагальненими, скласти певні зв’язки. Людина може погоджувати їх за значеннями для себе, за послідовністю їх впливу в поведінці і діяльності.

Щоб засвоєне знання про спосіб поведінки реально проявлялося, необхідні певний поштовх та сила, яка і змусила б людину діяти. Такою силою, спонуканням, що призводить до зовнішньої активності людини емоції. Моральна якість у дії називається вчинком. Сама ж особистість починається і реалізує себе в конкретних вчинках. Таким чином, спонукання є емоційними (енергетичним) компонентом моральної якості, тому повністю проявляється не випадково, а в поведінці, коли цього вимагають обставини. Чим сильнішими і стійкішими стають емоції, тим швидше моральна якість перетворюється в мотив поведінки і діяльності особистості.

Значення структурних компонентів моральної якості в реальній поведінці і діяльності особистості не однакова. Так можна мати правильні знання про щедрість і безкорисливість і не виявити цих якостей у своїй поведінці. Чи ж сформовані вони в такому разі? Різниця між пізнавальними та емоційними компонентами моральної якості полягає в тому, що перший усвідомлюється шляхом навчання, другий – шляхом виховання. Тому мораль людини визначається не тільки знаннями, а й почуттями, емоційними переживаннями [3, 191].

За Л.І. Божович, в структуру будь-якої особистості входять, по-перше, мотив, що забезпечує позитивне ставлення дітей до відповідної поведінки, і, по-друге, закріплений спосіб поведінки. Таким чином, якості особистості – це своєрідний сплав мотивів і відповідних форм поведінки.

При формуванні морального обличчя дитини необхідно так організувати його власний досвід, щоб він міг бути гарним ґрунтом для засвоєння норм і правил суспільної моралі. В процесі формування особистості дитини, коли взаємодіють особистий досвід і суспільні вимоги, у дитини складається система переконань і ідеалів, які стають постійно діючими мотивами її поведінки. На його основі виникає моральна постійність особистості, тобто здатність людини в будь-яких умовах зберігати вірність засвоєним принципам і відповідну їм поведінку. Положення моралі перетворюються в емоційно забарвлені мотиви вчинків лише тоді, коли знання моралі стало вже особистим здобутком підростаючої людини, перетворилось для нього в своєрідний сплав моральних знань, оцінок, переживань і поштовхів до дій та вчинків. Подальший процес формування особистості дитини визначається тим, що система моральних переконань і ідеалів, яка виникла у нього, тобто його моральна свідомість, стає домінуючим фактором, якщо визначає його суспільну активність. Фундамент же моральної поведінки закладається в дошкільному віці, де йде засвоєння моральних норм і правил поведінки, починає формуватись суспільна спрямованість особистості.

Моральні почуття своїм змістом мають ставлення людини до людини і ширше – до суспільства. Основою оцінки, яку об’єктивно отримують ці почуття зі сторони оточуючих, є моральні норми, що регулюють поведінку особистості у всіх сферах її суспільного життя. До моральних почуттів відносяться: відданість, правдивість, щедрість, гуманність, доброзичливість, безкорисливість тощо. Виділяють і аморальні почуття: жадібність, егоїзм, жорстокість, заздрість тощо. Перелічені вище почуття – чи то моральні, чи то аморальні - характеризують людину в залежності від напрямків її поведінки.