Використання країнознавчого матеріалу на уроках іноземної мови

 Таким  чином, ми зауважуємо, що пам’ятники  культури не можуть просто  зберігатися – без людських  знань про них, без людської  турботи про них, людського  «творення» поруч з ними. Музеї  – це не просто складові. Культурні надбання та цінності нашої місцевості, традиції, обряди, народна творчість потребують у відомій мірі свого відтворення, виконання, повторення в житті. Записані, але збережені тільки в записах, зібрані, але зареєстровані та залишені без руху – вони перестають існувати, руйнуються, втрачають будь – які зв’язки із життям. Краєзнавство як культурне явище визначне тим, що воно найтіснішим чином дозволяє зв’язати культуру із будівництвом музеїв, архівів, педагогічною діяльністю, об’єднанням молоді у спілки, розвитком туризму та, як слідство, міжкультурної комунікації. Тільки тоді краєзнавство починає «працювати», та стає діяльністю.

 Таким  чином, ми погоджуємося з думкою  вчених та дослідників, що краєзнавство – це всебічне вивчення певної частини країни, міста або села, інших поселень. Таким вивченням займається місцеве населення, для якого ця територія вважається рідним краєм; або спеціалісти, які обмежилися даним краєм (архітектори, біологи, етнографи, історики, екологи) [11; 26].

 

 Краєзнавство  – це також шкільний предмет вивчення, що присвячений даній тематиці.

 Термін  зазвичай використовується для  визначення діяльності непрофесіоналів  по вивченню краю, яке зазвичай проводиться місцевими жителями, ентузіастами у вільний від основного заняття час. У цьому сенсі, наприклад, не відносять до краєзнавчої діяльності археологічні розкопки, проте археологічна праця – невід’ємна частина сучасного краєзнавства. Тим не менш, деякі талановиті краєзнавці виходять на дослідницький рівень та обсяг інформації, при якому їх роботи вливаються в загальний науковий простір.

 Краєзнавство – це ефективний спосіб заохочування людей до наукового процесу на ранній стадії розвитку. Воно також сприяє розвитку інтересу підростаючих поколінь до рідного краю. Мало говорити про любов до рідного краю, треба знати його минуле та теперішнє, багату культуру, народні традиції, природні умови.

 Краєзнавство  та краєзнавчий рух також є  ефективним суспільним механізмом  для захисту об’єктів культурної спадщини визначеної території. В Україні та у Херсонській області окремо, існує велика кількість формальних та неформальних краєзнавчих об’єднань.

 Тому, впровадження  краєзнавчого матеріалу в процесі  викладання іноземної мови має  дуже велике дидактичне значення.

 

 

 

 

 

1. 2. Цілі та методичні завдання  використання краєзнавчого матеріалу

 Прогресуючий  розвиток міжнародних контактів та зв’язків у політиці, економіці, культурі та в інших галузях зумовлює послідовну орієнтацію сучасної методики навчання іноземним мовам на реальні умови комунікації. Спрямованість до комунікативної компетенції як кінцевому результату навчання припускає не тільки володіння відповідною іншомовною технікою ( тобто мовну компетенцію учнів), але й засвоєння колосальної понад мовної інформації, що необхідна для адекватного спілкування та взаєморозуміння, оскільки останнє недосяжне без принципової тотожності основних відомостей комунікантів про навколишню дійсність. Помітні розходження у запасі цих відомостей у носіїв різних мов в основному визначаються різноманітними матеріальними та духовними умовами існування відповідних народів та країн, особливостями їх історії, культури, суспільно – економічного строю, політичної системи. Звідси загальновизнаний висновок про необхідність глибоких знань специфіки країни, мова якої вивчається, і тим самим необхідності регіонального підходу як одного з головних принципів навчання іноземним мовам, а окремо, французької мови .

 Висування  іншомовної культури в якості  навчання ставить питання про  необхідність створення нової  методичної системи, що здатна  забезпечити досягнення цієї цілі найбільш ефективним та раціональним шляхом. В теперішній час абсолютно зрозуміло, що така система може бути побудована тільки на комунікативній основі. Зміст та характер системи навчання визначаються, перш за все, тими вихідними положеннями, які виступають в якості її методичних принципів:

 Принцип  мовномисленнєвої активності.

 Принцип  індивідуальності.

 Принцип  функціональності.

 Принцип  ситуативності.

 Принцип  новизни.

 Як показали  багато чисельні дослідження, комунікативний метод в силу своєї сутності дозволяє забезпечити не тільки засвоєння учнями французької мови як засобу спілкування, але й розвитку всебічних якостей особистості учнів. Все це дає нам привід розглядати комунікативний метод в якості найбільш адекватного засобу навчання учнів іноземній культурі.

 У сучасній  методиці навчання іноземним  мовам володіння та процес  оволодіння іншомовною комунікативною  діяльністю кваліфікується як  міжкультурна комунікація.

 Найбільш  повне визначення міжкультурної  комунікації сформульовано І.І.  Халеєвою. « Міжкультурна комунікація  є сукупність специфічних процесів  взаємодії людей, що належать  до різних культур, але при  цьому й усвідомлюють той факт, що кожний з них є «іншим»  і кожний сприймає чужерідність «партнера»».

 Із даного  визначення стає очевидним, що  міжкультурна комунікація – це  вміння дуже складне та за  своєю суттю досить трудомістке для оволодіння. Для вступу у міжкультурну комунікацію необхідна серйозна підготовка.

 Іноземна  мова в середній школі –  це перша та дуже суттєва  сходинка на шляху формування  лінгвістичної цікавої особистості.

 Таким  чином, оволодіння французькою  мовою, як і будь – якою іншою мовою можна із впевненістю кваліфікувати як компонент загальної культури особистості, за допомогою якого вона (особистість) прилучається до світової культури. Проте, представляється аксіоматичним, що міжкультурна комунікація (діалог культур), може бути реалізована тільки на усвідомленій національно – культурній базі рідної мови. Такий діалог можливий лиш за тих умов, якщо учні усвідомлюють свою власну культуру, а відповідно й культуру та історію свого рідного краю.

 Володіння  краєзнавчою інформацією – це  необхідна умова для взаємопроникнення,  взаємодії культур, цього складного  та багатогранного процесу, яким  є міжкультурна комунікація.

 Родючі  ідеї міжкультурної комунікації  можуть бути не більш, ніж  модними напрямками у сучасній  методиці, якщо не забезпечити  учнів основами рідної культури, основами краєзнавства. Наприклад,  подавати на вивчення тексти  про культурні пам’ятки Парижу  треба паралельно із текстами  про культурні пам’ятки Херсону,  тобто вивчати культуру іншої  країни із живим співвідношенням  культури рідної країни, в цьому  разі результати засвоєння будуть  більш продуктивними. Оволодіння  учнями цінностями рідного краю, рідної культури робить їх  сприйняття іншої культури більш  точним, глибоким та всебічним. « Ноша культурних цінностей, - писав академік Д. С. Лихачов – ноша особливого походження.» вона не робить важкішим наш шаг уперед, а полегшує його. Чим більшими цінностями ми оволодіваємо, тим більш витонченим та гострим стає наше сприйняття інших культур – культур, що віддалені від нас у часі та просторі древніх та інших країн. Кожна з культур минулого або іншої країни становиться для інтелігентної людини « своєю культурою», своєю глибоко особистісною, і своєю в національному аспекті, тому що пізнання свого узгоджено із пізнанням чужинного [ 11, c. 121]».

 Таким  чином, ми приходимо до висновків,  що для міжкультурної комунікації  необхідною умовою є оволодіння  краєзнавчою інформацією, цінностями  рідної культури.

 Краєзнавчий  матеріал як мотиваційний засіб  вивчення іноземної культури, має  соціальний, педагогічний та психологічний  зміст, який співвідноситься із всіма аспектами навчання та випливає із змісту предмета «іноземна мова». Але вивчення іноземної культури не може бути метою навчання французької мови, наприклад, цей процес поступовий, тому й впровадження краєзнавчого матеріалу повинно проходити поступово.

 Тому, наприклад,  у французькій культурі виділяються  спочатку найбільш її суттєві  розділи – компоненти мети, а  потім конкретизуються в об’єктах  вивчення. Тому й краєзнавча інформація  розподіляється у зв’язку із  цими компонентами, рівномірно та  поступово, щоб її мотиваційний  вплив був найбільш результативним. При цьому тут важливо вирішити  дві задачі: 1) виділити те коло  об’єктів, якими можна оволодіти  за часи, що відведені на вивчення  французької мови на середньому  етапі ЗОШ; 2)встановити оптимальне  співвідношення груп об’єктів, що  входять до учбового процесу:  пізнавальний, розвиваючий та виховний  аспекти.

 Повний  перелік об’єктів вивчення –  це саме те, що повинно бути  надано у програмі з французької  мови, що розрахована на учнів  середнього етапу навчання, та  втілено у відповідних підручниках  із французької мови. На кожному  уроці повинна засвоюватися певна  кількість об’єктів соціального,  лінгвокраєзнавчого, педагогічного  та психологічного змісту французької  культури. Подібний підхід робить  навчання керованим та надає  можливість оволодіти іноземною  культурою. Як і будь – яка  інша, вона складається з чотирьох  елементів змісту:

1) знання  про функції, культуру, способах  оволодіння мовою як засобом  спілкування;

2) учбові  та мовленнєві навички – досвід  використання знань;

3) вміння  здійснювати усі мовленнєві функції;

4) мотивація  – досвід, що обернена на систему цінностей особистості.

 

 Стосовно  останнього елементу, то тут важливу  роль відіграє подання краєзнавчої  інформації на уроках, відомостей  про рідний край, про культурні  пам’ятки рідного міста у вигляді  мікротекстів чи текстів на  додаткове розглядання, складання  проектів, інтерактивних ігор на  тему рідного міста, що надасть  ефективності засвоєння матеріалу  про іноземну культуру.

 Якщо  співвіднести елементи змісту  іноземної культури із аспектами  навчання, можна визначити компоненти  іншомовної культури як цілі  навчання:

 навчальний  аспект – соціальний зміст  мети. Даний аспект включає в  себе оволодіння французькою  мовою як засобом міжособистісного  спілкування, а також набуття  навичок самостійної роботи, як  процес вдосконалення рівня іншомовної  культури;

 пізнавальний  аспект – лінгвокраєзнавчий зміст  мети. Використовується як засіб  збагачення духовного світу особистості  та реалізується переважно на  базі рецептивних видів діяльності: читання та аудіювання.

 розвиваючий  аспект – психологічний зміст  мети. До даного аспекту входить  головна мета – розвиток мовленнєвих  здібностей, психічних функцій, вмінь  спілкуватися, відповідного рівня  мотивацію, яку треба наполегливо  та систематично розвивати спеціальними  засобами, в даному випадку, дуже  корисною буде краєзнавча інформація.

 виховний  аспект – педагогічний зміст  мети. Навчання французької мови  та одночасно культурі являє  собою засіб виховання з усіх  боків.

 Із функціями  культури тісно взаємодіють функції  мовленнєвої діяльності. Адже мова  являє собою основу збереження  та передачі культури від одних  людей до інших. Головною функцією  мовленнєвої діяльності є комунікативна:  людина говорить для того, щоб  впливати на поведінку, думки,  почуття, свідомість інших людей.  В цьому полягає й гуманістична  функція. На основі комунікативної  функції мовленнєва діяльність  набуває функцію регулювання  власної поведінки, організації та зв’язування інших психічних процесів. Для мовленнєвої діяльності також притаманна емоційно – виразна функція, яка проявляється у використанні міміки, жестів, інтонації, що розкривають смисл інтонації. В кінці кінців, без мовленнєвої діяльності неможливе ніяке пізнання.

 Зіставляючи  функції мовленнєвої діяльності  та культури, можна побачити, що  вони тісно взаємопов’язані.  Методологічний сенс цієї єдності  в тому, що функціями мовленнєвої  діяльності неможливо оволодіти  у відриві від функцій культури  і навпаки.

 В науковому  розумінні культурою називають  сукупність результатів та процесів  будь – якої соціальної діяльності  людини та протиставляють її  природі, тобто сукупності зовнішніх  умов існування людини, що не  залежать від неї.

 Таким  чином, оточуюча людину дійсність,  подана у вигляді природи та  культури.

 Широкий  культурологічний фон сприяє  як розвитку лінгвістичних навичок  та вмінь (збагачення лексики,  навички перекладної діяльності, вміння працювати з фразеологізмами), так і знайомить учнів із конкретними аспектами іноземної та паралельно рідної культури. Такий період дозволяє послабити багато труднощів, з якими зустрічаються учні.

 Якщо  порівнювати дві національні  культури, то можна зробити висновок, що вони ніколи не співпадають  повністю. Це виходить з того,що  кожна культура складається з  національних та інтернаціональних  елементів. Для кожної культури  сукупність цих елементів буде  різнитися.