Вплив провідних педагогічних ідей С.Ф.Русової на вдосконалення сучасної школи

Ідея виховання у колективі  – одна з провідних у спадщині педагога. Вона була впевнена, що тільки у дитячому товаристві формуються моральність, воля, мужність, цілеспрямованість. Питання  моральності розглядала в дусі християнського вчення про добро й зло, вважаючи релігію частиною виховання. Серед  методів морального виховання виділяла приклад батьків, учителів, бесіди, моральні вправи, ігри; наголошувала на вихованні позитивних звичок[14, 44-46].

Приділяла увагу структурі  початкової школи (навчання в ній  має тривати 4-5 років), значенню мистецтва, емоцій у вихованні дитини. Особливе місце відводила дидактиці: визначенню сутності навчального процесу, його мети, функцій, змісту, принципів і  методів навчання. Розробила класифікацію методів навчання: за характером мислення (індуктивні – аналіз, дедуктивні –  синтез і генетичні); за джерелом знань (словесні, наочні й практичні); за характером роботи (робота під контролем учителя, самостійна робота). Намагалась визначити системотворюючі навчальні дисципліни з метою встановлення міжпредметних зв'язків. Пропагувала інтегративні курси в перших класах: знайомство з рідним краєм, рідною місцевістю. Ця навчальна дисципліна мала об'єднати вивчення рідної мови, народної поезії, географії, історії рідного краю. При цьому арифметика, географія додаються як засоби для загального ознайомлення з числами, формами рідного краю[1,34-35].

Винятковий педагогічний і громадський ентузіазм Русової, її палка любов до України були натхненним прикладом для вчительства багатьох країн.

 

 

1.2 Концепція національної  школи С.Ф.Русової як провідна  віха в її професійному самовизначенні

 

Софія Федорівна Русова велику увагу приділяла не лише розвитку дошкільних закладів, але й школі. Вона говорила: "… народові, який немає школи і не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна  смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні!"[2, 13-15] . С.Ф. Русова також наголошує, що школа – найдорожчий скарб кожного народу, це ключ золотий, що розмикає пута несвідомості, це шлях до волі, до науки, до добробуту. В праці "Нова школа" розкрито основні засади і принципи побудови початкової ланки національної школи, що має гуманістичне, загальнокультурне і патріотичне спрямування. Не застаріли ці принципи, бо й досі створення національної освіти в Україні стоїть як завдання побудови державної, національної системи освіти, насамперед для українського народу і для тих народів, які майже не мали можливості національного виховання[3,116]. Теоретичні принципи побудови системи національної освіти, опрацьовані С.Ф.Русовою, мають загальнокультурне значення. Вони можуть стати основоположними і в розбудові національних типів шкіл для народів, які проживають в Україні, – росіян, поляків, євреїв, болгар, угорців, румунів та інших народів. Принципи, наповнені національним змістом, дадуть можливість створити навчальні заклади, в яких дитина росте з почуттям власної національної гідності, любові до Батьківщини і водночас поваги до інших народів, готовності до взаємного розуміння, взаємин спільної праці, спільних моральних обов’язків.

 Софія Федорівна вважала,  що школа повинна бути національна  по духу, не тільки по мові. Україна, якщо хоче стати поруч  інших народів, повинна мати  свідомих, активних, творчих громадян  з широким поглядом на світ… Школа повинна не тільки навчати, але, перш за все, виховувати[24, 52-53].

Роки еміграції, пізнання європейської педагогіки ще більш утвердили  думки Софії Русової про необхідність національної освіти і виховання. Вона стверджує: " Школа існує для конкретного народу, який визнає її дорогою для себе, потрібною йому установою, коли він бачить у ній щось своє , рідне – чує свою мову, бачить свій орнамент, свої свята, чує свою пісню, бачить у школі свою працю. Учні мають виховуватися, вчитися на елементах національної творчості, повинні ознайомитись зі світоглядом нації, який виявляється в її народній творчості, звичаєвому праві, в давніх громадських звичаях та установах. Учні повинні добре знати природу рідного краю, історію та літературу рідного народу і завжди, через усе своє шкільне навчання свідомо ставитися до своїх національних обов’язків. Усяке усуспільнення дітей без їх національного виховання було б лише абстрактною метою…"[4, 6-11] .

Розробляючи ідею національної школи, С. Русова вказувала на те, що в програмі навчання перше місце належить таким предметам, як : мова, література, історія, географія свого народу, його давні закони, а також його психологічно – етичні риси.

Педагог вважала, що тільки школа, побудована на національному  ґрунті, зможе врахувати індивідуальні  особливості дитини, допоможе їй творчо розвинутися[11, 1-2].

Головне у навчанні – це вираження характеру шляхом розвитку волі, розуму, пам’яті. Треба привчати дитину обмірковувати свої і чужі вчинки, використовувати кожний випадок боротьби між злом і добром. Ні в якому разі не думати, що моральне виховання можна проводити якось окремо. Ним має бути пройняте все навчання, все життя[22, 12-14].

Таким чином, вимоги індивідуалізації виховання і організації всієї  освітньої справи на засадах народності, займали в концепції української  національної школи центральне місце. Розкриваючи шляхи здійснення національної школи й освітньої справи в Україні, С.Ф.Русова зазначала: "Підвалинами націоналізації школи бувають завше два начала: – безпосередня націоналізація педагогічних засобів виховання і навчання, тобто – рідна мова викладу і зміна програми з тенденцією внести ті науки, які дають найбільше громадської національної свідомості , – історія і географія рідного краю і народне мистецтво – музика, співи, орнаментика; друга підвалина національної школи – це єднання її з людом…" [19, 223-238].

Ще в 1907 році Софія Русова в узагальненому вигляді виклала найважливіші засади нової національної школи й освіти в Україні, які в подальшій її теоретичній і практичній діяльності набували поповнення, поглиблення, уточнення і зводились до наступного: школа повинна бути вільною від будь-яких станових, національних, релігійних обмежень, носити світський характер; на всіх ступенях школи повинно бути спільне навчання хлопчиків і дівчаток; систематичне шкільне навчання варто розпочинати з 7-річного віку; курс обов’язкової початкової школи повинен складати 6 років і містити певну систему знань про природу, людину і суспільство; обов’язковими навчальними предметами повинні бути: в 1-2 роки навчання – рідна мова, арифметика, початки природознавства, малювання, співи, географія України; 3-4 роки навчання – російська мова, арифметика, географія Росії, історія України, українська література, малювання, співи, рукоділля; 5-6 – художнє читання та історія української і російської літератури, історія і географія Росії, географія, коротка історія культури, загальні відомості з фізики, хімії, ґрунтознавства і ботаніки в застосуванні до сільського господарства, елементи законодавства, геометрія, Закон Божий в усі роки, за бажанням батьків; визначається загальний державний зміст освіти обов’язків для всіх шкіл, але з правом шкільних рад внесення змін у зміст предметів; використання підручників, навчальних посібників; обов’язок шкільних рад – організувати в селах навчання безграмотного дорослого населення з метою виховання національної самосвідомості, прилучення широких трудящих мас до освіти, культури; відкриття українських учительських семінарій; керівництво і організацію справами шкільної освіти передати до рук органів місцевого самоврядування, до складу яких входили б і вчителі[18, 13-16].

Це далеко неповна і  недостатня схема організації загального початкового всеобучу, зазначала  С. Русова, яку бажано було б критично оцінити, внести зміни і доповнення, удосконалити.

Вже тоді, на початку ХХ століття, С. Русова вірила в те, що для України  настав час мати власну національну  школу і систему освіти, які  б забезпечували учням високий  рівень розумового, фізичного, естетичного, морального розвитку, працелюбства, усвідомлення національної гідності, прав і обов’язків громадянина своєї держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ  ІІ. АКТУАЛЬНІСТЬ ПЕДАГОГІЧНИХ ІДЕЙ В СУЧАСНОМУ ОСВІТНЬОМУ ПРОСТРІ

2.1 Вплив провідних педагогічних ідей С.Ф.Русової на вдосконалення сучасної школи

 

Рішенням колегії Міністерства освіти України від 12.09.1991р. було затверджено чинну Концепцію загальноосвітньої школи України[6, 1-8]. У цій концепції наскрізно переплітаються принци національної освіти, які розробила С.Ф.Русова. Вони яскраво відображаються у вихідних положеннях концепції:

1. Забезпечення суверенності  за законодавством, структурою і  змістом навчання і виховання  системи народної освіти на Україні.

2. Спрямування змісту  і організації навчально-виховної  роботи в школі на формування  національної самосвідомості, органічне  поєднання в діяльності школи  національної та інтернаціональної, загальнолюдської культури.

3. Забезпечення випускникам  школи обсягу наукових знань  на рівні світових стандартів загальної середньої освіти.

4. Відмова від політизації  навчально-виховного процесу, нав’язування  шкоді ідеологічних догм і  доктрин окремих партій, організацій, рухів, церкви тощо.

5. Забезпечення незалежності  державної системи освіти від  церкви і її світського характеру.

6. Організація навчально-виховного  процесу на основі максимального  врахування і розвитку індивідуальних  здібностей, нахилів, обдарованості дітей.

7. Автономність школи  у виборі форм і методів навчально-виховного процесу.

8. Орієнтація виховної  діяльності школи на розвиток  особистісних сил учнів, здібностей, талантів, рис якостей, відносин.

9. Надання учням можливості  реалізувати будь-які свої вимоги  демократичним шляхом, об’єднуватися  в добровільні демократичні дитячі  організації, в діяльності яких  пріоритет надається загальнолюдським духовним цінностям.

10. Органічне поєднання  державних і громадських засад  в управлінні народною Освітою,  відмова від заформалізованих  управлінських структур і командно-адміністративних методів управління.

11. Оптимізація оплати  праці педагогів з урахуванням  дійсних затрат сил і робочого  часу, а також результативності  педагогічної діяльності.

З цих положень випливає мета загальноосвітньої школи:

формування і розвиток соціально активної, гуманістично спрямованої особистості з глибоко усвідомленою громадянською позицією, системою знань про природу, людину, суспільство, почуття національної самосвідомості, готовся до професійного самовизначення. Ця мета досягається різноманітними, диференційованими засобами.

Державна система загальної  середньої освіти повинна бути відокремлена від церкви і носити світський, відкритий  характер. Приватні громадяни республіки можуть навчати своїх дітей релігії  індивідуально чи в створюваних  релігійними організаціями навчальних закладах і групах. За баханням дітей  чи їхніх батьків у школі може бути організоване добровільне вивчення «Історії релігії».

 Найважливішим принципом загальноосвітньої шкоди є принцип гуманізму, відповідно до якого людині як вищій цінності суспільства надаються сприятливі умови для всебічного розкриття її здібностей і таланту, розвитку особистості. Школа покликана сприяти досягненню гармонії в поєднанні інтересів особи, суспільства і держави.

Споконвічність, первинність-культурно-історичної традиції народу, її діалектична єдність  з загальною людською культурою, виступає вихідним принципом при  конструюванні змісту освіти і всієї  виховної діяльності школи.

Національний компонент  змісту освіти включає знання рідної мови й літератури, історії свого  народу, його традицій, звичаїв, ідеалів, витоків і особливостей рідної культурі, народної творчості, знання про суспільний і державний устрій України її міжнародне становище, населення, природні ресурси, економіку, науку, культуру, сучасні  етнічні процеси.

В навчально-виховному процесі  школи має широко використовуватись  вироблена тисячоліттями мудрість народної педагогіки, виражена в усній  народній творчості, в споконвічних загальнолюдських моральних засадах  і нормах людини праці.

У процесі засвоєння змісту освіти в учнів формується уявлення про цілісну наукову картину  світу, здійснюється їхній інтелектуальний, емоційний, морально-етичний, естетичний, фізичний розвиток, виробляється громадянська позиція, орієнтація на вільний вибір  професій і спеціальностей згідно з  прагненнями і здібностями.

Школа повністю самостійна у виборі форм організації навчально-виховного процесу, методів і засобів його реалізації. Будь-яке нав’язування учителям і школам типів, структур уроків чи методів їх проведення є неприпустимим.

Засвоєння учнями змісту освіти має здійснюватись не стільки  шляхом передачі готових висновків, скільки шляхом розвитку творчих  задатків, здібностей, спрямованих  на створення цінностей, знань і  умінь, підведення учнів до самостійних умовиводів та узагальнень. Пояснювально-ілюстративні і репродуктивні методи повинні органічно поєднуватись з проблемними методами, яга ставлять учня в умови самостійного набування знань; дискусіями, дидактичними іграми, творчими індивідуальними завданнями, з широким використанням сучасних ТЗН, поступовим впровадженням комп’ютерних технологій.

У навчально-виховному процесі створюються умови для морально-етичної оцінки учнями реальних та навчальних ситуацій і перевірки своїх можливостей. Організація такої пізнавальної діяльності передбачає гнучке поєднання індивідуальної та групової, самостійної і керованої, класної і домашньої діяльності.

Навчально-виховний процес будується на основі результатів всебічного систематичного і науково обґрунтованого вивчення психолого-фізіологічних особливостей учнів.