Автор работы: Пользователь скрыл имя, 09 Декабря 2012 в 14:12, автореферат
Гендерна рівність у професійній взаємодії – складова загального принципу рівності як основи демократичного устрою держави й суспільства. Принцип рівності є універсальною категорією й виключає дискримінацію за будь-якою ознакою: раси, кольору шкіри, релігії, соціального статусу. Рівність за ознакою статі відображає лише один, але дуже вагомий елемент у конструкції загального принципу рівності.
У підрозділі 1.1. – “Психолого-юридична характеристика гендерної політики в соціально-історичному вимірі” – зазначається, що жінки дискримінувалися впродовж історії людства. Починаючи з мислителів античності, декларувалося, що біологічні особливості жінки не дозволяють їй брати участь в структурах влади та управління, розвивати якості, пов’язані з громадянською та політичною активністю. Концепція, яка структурувала таку гендерну політику, базувалася на визнанні чіткої дихотомії публічного та приватного (наприклад, концептуальне розведення polis та oikos в Давній Греції). При цьому тільки публічна сфера характеризувалася як арена свободи і громадянських прав, а жінки асоціювалися виключно з приватною, підпорядкованою сферою.
В Стародавньому Римі жінка абсолютно підкорялася чоловікові за Законами XII таблиць (середина V ст. до н.е.) і за Сімейним законом Імператора Августа (43 р. до н.е. – 14 р. н.е.). Відповідно, в андроцентристській політичній теорії жінки і все пов’язане з ними виявилися на самій периферії.
Консервативний дискурс “про природний порядок речей у світі” заснований на християнській доктрині як основі культури західноєвропейської цивілізації. Тому вбудовані в неї уявлення “про природне призначення жінки” як берегині традицій, сімейних цінностей та домашнього вогнища виявилися найбільш стійкими і важко руйнуються; вони складають базис, що утвердився в європейській культурі патріархатного гендерного порядку.
Для всесвітньої історії характерним є чітке фіксування стандартів жіночої та чоловічої поведінки, визнання відповідної атрибутики статі “на всі часи” і для всіх народів; сегрегація жінок і жіночого всередині наукового дискурсу з часом дискримінаційним підтекстом (“жіноча сфера”, “жіночі заняття”, “жіноча логіка”). Центральний дискурс історичних і політичних праць конструювався таким чином, ніби жінки концептуально не можуть бути об’єктом ні історичного, ні політичного дослідження. В результаті відбувалося формування відповідного ставлення до жінок як до людей “інших”, “маргінальних”. І, незважаючи на факт, що жінки все-таки впливали, хоча й своєрідними і небагатьма доступними їм на той час способами, на хід світових трансформацій, ці обставини не зустрічали належного розуміння у дослідників. Як наслідок, в ієрархічній структурі знання, в якій все визначне концентрувалося в публічній сфері політики, професійної та релігійної діяльності, жінкам не знаходилося місця.
Перші задокументовані спроби опору такому стану речей почалися з XIII – XІV ст.ст. разом із релігійними рухами відокремлення від пануючої церкви інших течій. Організований рух за гендерну рівноправність припадає на середину ХІХ ст., коли з’явилися жіночі антидискримінаційні організації (суфражистки та ін.), які виборювали громадянські права жінок. У громадсько-політичному русі за юридичну та фактичну рівність виділяються течії фемінізму та егалітаризму.
Після Другої світової війни гендерна політика характеризується дисбалансом між фактичними та юридичними правами представників обох статей: жінки часто не могли користуватися передбаченими законодавством правами, наприклад, масово займати керівні посади та користуватися довірою до своїх професійних якостей. Але поступово, в США та Європі рух за гендерну рівність стає масовим явищем.
В Україні питання гендерної політики пов’язані з українським жіночим рухом. Основні зусилля були зосереджені на боротьбі за право жінки на освіту, зокрема, вищу. Наприкінці ХІХ ст. на території нашої країни були засновані відповідні освітянські курси для жінок та Київська жіноча громада, Товариство захисту працюючих жінок у Києві та Харкові. Жінки брали активну участь у культурно-освітньому русі, а також у суспільно-політичному житті, зокрема, народницькому та соціал-демократичному русі.
Після утворення Радянського Союзу в Україні жіночі організації не мали умов для вільного розвитку. Дослідники пояснюють це складною політичною ситуацією становлення молодої радянської країни, де головний акцент робився на елементарному фізичному виживанні; серед цих чинників не було місця для розгляду питань жіночої рівноправності. Гендерна політика тих часів не передбачала просвіту населення щодо того, що сімейні обов’язки та виховання дітей є не тільки сферою жіночих інтересів. Пересічна радянська жінка не відчувала реальних результатів світової емансипації.
У підрозділі 1.2. – “Психолого-юридичні аспекти гендерних відносин у світі та в сучасній Україні” – визначено, що міжнародна спільнота засвідчує все ще триваючі зловживання у гендерній площині, причому одним із основних чинників дискримінації жінок визнається невміння користуватися правами, передбаченими для них законодавством, та незнання про існування таких прав. Проблеми жінок майже повсюдно вирішуються у другу чергу. Вони продовжують стикатися з дискримінацією та маргіналізацію, прихованою і відкритою, меншою мірою користуються плодами навіть власної праці й складають 70% найбіднішого населення світу.
Рівність прав чоловіків і жінок на участь у політичному житті визнається давно. Однак на практиці продовжує існувати значна різниця між становищем de jure і de facto в області рівної участі жінок у діяльності владних структур та прийнятті рішень. Цілий ряд факторів, у тому числі відсутність людських і фінансових ресурсів для підготовки політичної кар’єри, слабка відповідальність виборних чиновників за підтримку рівності статей та участі жінок у суспільному житті, не дозволили здійснити програми і реалізувати ініціативи, спрямовані на підвищення участі жінок у прийнятті рішень.
В 2006 р. жінки становили 6,8% усіх міністрів на земній кулі, в 2008 р. їх число зросло до 7,4%. Більша частина жінок-міністрів й досі займає пости в соціальній сфері – освіти, охорони здоров’я, проблем жінок та сім’ї тощо. З урахуванням виборів, які пройшли в 2009 р., жінки займають лише 18% місць у найвищих органах законодавчої влади; 30% присутності жінок в парламентах вдалося досягти лише в 32 країнах світу.
В теперішній час в Україні існує невідповідність між законодавчим регулюванням та фактичним станом речей у площині гендерної рівності: положення низки міжнародних правових документів, чинних у нашій країні, та відповідних українських нормативно-правових актів, де містяться вказівки на гендерну рівність, поки що не знайшли повного відображення у реаліях життя.
З одного боку, рівність
прав жінки і чоловіка забезпечується:
наданням жінкам рівних з чоловіками
можливостей у громадсько-
Аналогічна ситуація спостерігається й у так званих “силових структурах” і в системі МВС України, зокрема. Просування жінок кар’єрними сходами формально тут не має правових перепон, але цьому заважають чинники психологічної природи, причому дискримінаційними уявленнями про жінку на керівних посадах як про щось нетипове, неординарне і непотрібне для неї самої сьогодні “заражені” не лише чоловіки, а й самі жінки. Проведене нами опитування працівників ОВС дозволяє стверджувати, що до жінки-керівника в системі МВС України з пересторогою ставляться представники обох статей. Так, на запитання “За інших рівних умов, Ви обрали б керівником Вашого підрозділу чоловіка?” ствердно відповіли 89,0% респондентів (в тому числі 94,4% чоловіків та 61,9% жінок); на запитання “Чи може жінка виконувати службові обов’язки так само якісно, як чоловік”? – 52,5% (в тому числі 14,4% чоловіків та 90,5% жінок).
Розділ 2 – “Дослідження впливу гендерних особливостей на професійну взаємодію працівників ОВС” – складається з двох підрозділів, де розглядаються особливості гендерної взаємодії в професійному середовищі.
У підрозділі 2.1. – “Зміст та особливості гендерних відносин у професійній взаємодії працівників ОВС” – обґрунтовано, що традиційно юридична діяльність вважається специфічною чоловічою сферою, культурним середовищем, що акумулює дух мужності та маскулінності, причому особливо це стосується фахових напрямів, які передбачають застосування силових методів впливу. Саме цим можна пояснити існування сталого соціально-психологічного стереотипу, що жінка в практичних підрозділах ОВС не може бути повноцінним співробітником.
Більшість опитаних працівників міліції мають досвід гендерної взаємодії при виконанні професійних обов’язків (працівники підрозділів громадської безпеки – 94,1%, працівники оперативних підрозділів – 84,2%). При цьому тільки половина з них вважає, що жінка-міліціонер може виконувати службові обов’язки так само якісно, як чоловік; лише 46,8% зазначають, що почувають себе цілком впевнено, коли доводиться виконувати роботу разом із жінкою; за інших рівних умов, в якості напарника обрали б чоловіка 81,3% чоловіків і 63,8% жінок. Респонденти не бажають, щоб близькі їм жінки (дружини, доньки) працювали в практичних міліцейських підрозділах (чоловіки – 92,3%, жінки – 86,1%).
Між тим, запровадження в США проекту “Нове робоче місце для жінок” (1995 р.) дозволило за два роки вдвічі збільшити кількість жінок-поліцейських, а питома вага жінок – представників етнічних меншин у деяких відділах сягнула 47%. Корисним для України міг би стати й досвід поліції ФРН (“Концепція про службу жінок в поліції“), де питома вага жінок останніми роками також зросла до 40%. Разом із цим, зафіксовано, що прояви дискримінації стосовно жінок мають місце, незалежно від країни, майже в усіх поліцейських підрозділах (протидія в кар’єрному просуванні, в підвищенні рівня освіти, залучення до додаткової праці у позаслужбовий час та ін.).
Аргументовано, що найбільш проблемними питаннями в діяльності жінок-правоохоронців у сучасній Україні є: необхідність поєднання служби з виконанням домашніх обов’язків; протиріччя між інтересами державної служби та репродуктивною функцією; дискусійність позитивного впливу психофізіологічних особливостей жінок на якість виконання ними професійних обов’язків (емоційність, комунікабельність, розвиненість інтуїції та емпатії; нижчий рівень агресивності; менша залежність від шкідливих звичок та ін.); розрив, що існує між декларацією рівних можливостей та реальним рівнем дискримінації жінок; наявність сексуальних домагань на робочому місці; адаптація до умов роботи у чоловічому колективі.
У підрозділі 2.2. – Гендерні відносини як психодіагностична та психокорекційна проблема” – обґрунтована вибірка дослідження та методи, що використовувалися для одержання емпіричних даних; проведений їх кількісно-якісний аналіз.
Узагальнення одержаних результатів дозволяє стверджувати, що всі категорії респондентів сходяться на думці: жінка може досягти значного кар’єрного успіху на службі в ОВС, але для того їй потрібно чимось поступитися. Як правило, найчастіше – це той час та зусилля, що могли б бути приділені сім’ї, піклуванню за членами родини та вихованню дітей. Тому якщо жінка-правоохоронець є успішним фахівцем, це майже завжди свідчить про її нехтування іншими сферами життя.
Наявні досить усталені та розповсюджені стереотипи неодмінного зв’язку професійності жінки з її самоствердженням в особистісній сфері. Парадоксально те, що цей зв’язок не має інших чітких критеріїв позиціювання, ніж посилання на наявність проблем в особистому житті жінки у будь-якому випадку. Тому й існує необхідність подолання такої омани, причинами якої є відсутність належного гендерного виховання та адекватної вимогам сьогодення кадрової політики в ОВС України.
Встановлено, що з професійною діяльністю асоціює себе 67% чоловіків та 28% жінок, працюючих в ОВС; інші висловили розчарування у ній через соціально-правову та соціально-економічну незахищеність, обмежені матеріально-технічні ресурси, понаднормову завантаженість без належної оплати праці. У студентів такі показники хоча й недостатні, але вищі (74% та 53% відповідно), причому негативна динаміка в оцінці свого соціального статусу більше виражена у жінок. Наявність традиційних стереотипів стосовно чоловічих та жіночих рис обмежує особистісні прояви респондентів обох статей як у самопозиціюванні щодо нібито суто маскулінної правничої професії, так й у особистісному самовизначенні. Відповідно, наявна гендерна стереотипізація сприйняття юридичної діяльності.
Найбільш популярними стереотипами “правильної” гендерної поведінки правоохоронців є наступні: жінка не повинна піддаватися фізичній загрозі, бо вона не в змозі з нею впоратися (близько 70% респондентів обох статей); гендерна рівність у юридичній діяльності неможлива (лише 17% чоловіків та 8% жінок вважають інакше, більшість респондентів обох статей висловили думку, що це взагалі не “жіноча справа”). Такий стереотип чинить досить сильний вплив на динаміку особистісних властивостей жінок-респондентів (як працівників ОВС, так і студенток): найбільш притаманним для них є показник андрогінності (53% та 44%), у чоловіків домінує маскулінність (57% та 53%). Межові показники представлені слабко: яскраво виражена маскулінність у жінок – 5% та 3%, у чоловіків – 22% та 13%; яскраво виражена фемінність у жінок – 9% та 0%, у чоловіків – не фіксується.