Основні завдання, принципи та етапи формування Європейського простору вищої освіти

Важко перецінити й роль політичної підтримки ЄС у рамках двостороннього діалогу та механізмів співпраці, визначених спершу Угодою про  партнерство і співробітництво, а потім уточнених на основі Спільної стратегії ЄС щодо України та в  інших документах політико-правового  характеру. Без сумніву, не варто  нехтувати тією позитивною роллю, яку  відіграв ЄС, його чільні політики у  правовому, мирному розв’язанні  політичної кризи листопада минулого року. Окрім визнання дієвості такої  допомоги у внутрішньополітичній стабілізації, саме „покликання” – запрошення ЄС офіційним Києвом, як правлячою елітою, так і тогочасною опозицію, в якості арбітра і „миротворця” вагомо засвідчили високий авторитет ЄС у нашій країні, ступінь політичної, ціннісної ваги європейського фактора  в нашій внутрішній політиці, її здатність еволюціонувати від пострадянських до сучасних європейських правил поведінки  учасників політичного процесу.

Попри всю важливість політичних та економічних аспектів двосторонніх взаємин, сфера наукового і освітнього співробітництва також лишається  в полі зору як Києва, так і Брюсселя. Треба згадати насамперед надходження, які Україна отримала в рамках програми технічної допомоги для  нових незалежних держав (колишніх республік СРСР) – ТАСІС. Такі критично важливі галузі української науки  і техніки як, наприклад, виробництво  і використання ядерної енергії, вироблення новітніх технологій, зокрема  – космічних та інформаційних, отримували і продовжують отримувати значну допомогу від країн ЄС і Союзу  в цілому.

У цій статті зупинимося лиш на окремих, а саме гуманітарних аспектах співробітництва в галузі освіти і науки України з ЄС, де загальна картина менш оптимістична, а, головне, результати співпраці майже  не відомі представникам нашого науково-освітнього середовища.

Важливим кроком для інтеграції, або, скромніше висловимося, наближення вітчизняної освітянської та наукової спільноти до ЄС стало поширення  дії програми „Темпус” на Україну. Нею встигло скористатися чимало національних навчальних закладів. Насамперед, це Київський, Одеський і Харківський  національні університети, Тернопільська  академія народного господарства та інші відомі в Україні ВНЗ. Оскільки з розпадом СРСР і загальним занепадом  системи фінансування наукових інститутів НАН України саме університети та інші класичні вищі навчальні заклади  при наявності належної кадрової бази були вимушені перейняти на себе турботу про розвиток частково фундаментальних  і, значно більшою мірою, прикладних наук, не кажучи вже про гуманітарні  науки. Якраз у царині виконання  програм „Темпус” окремим ВНЗ  вдалося налагодити продуктивні  науково-освітні контакти з колегами з університетів Західної і Центральної  Європи, навчатися сучасному менеджменту  дослідницькими та освітніми проектами, перейняти вкрай потрібний досвід управлінської діяльності у сфері  освіти і науки.

Варто згадати й те, що останніми роками Україна отримала доступ (щоправда, як представниця „третіх  країн” для ЄС) і до програми „Еразмус Мундус”, що є додатковим важливим каналом її інтеграції в європейський освітній простір, оскільки відкриває  певні можливості для прилучення до європейського освітнього середовища не лише викладачів, але й студентів, до того ж коштом ЄС.

Звичайно, зберігають певне  значення й далі розвиваються програми дво- і тристоронньої співпраці  між Україною і державами –  членами ЄС. Добрі традиції такої  співпраці в гуманітарній сфері  на рівні міністерств і академій наук існує між Україною, Німеччиною, Австрією, меншою мірою – Францією, Великою Британією та деякими  іншими членами ЄС. На жаль, ці програми доволі забюрократизовані, недосить гнучкі, обмежені за фінансовими ресурсами. Найгірша ж їх вада та, що доступ до участі в них для працівників українських університетів є ускладненим.

Очевидно, чимале значення має  те, що все більше українських університетів  стають учасниками двосторонньої співпраці  з країнами – „старими” та „новими” членами ЄС. Однією з найбільш сталих форм такої співпраці є партнерство  на довготривалій основі. Таких побратимів у країнах ЄС має вже чимало наших університетів, зокрема Національний університет „Києво-Могилянська  Академія”, Львівський національний університет  ім. І. Франка, університет „Львівська політехніка”, Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича та інші столичні й регіональні науково-освітні  центри. Інше питання: чи цей інструмент співпраці є ефективним, чи задовольняє  він інтереси обох сторін? До того ж, співпраця українських колег  з партнерами в такому форматі  є ресурсно асиметричною. Тобто, ми очікуємо від своїх колег набагато більше, аніж можемо запропонувати  їм.

Розширення ЄС, яке відбулося 1 травня 2004 року, створило нову якість для взаємин між ним та Україною в галузі освіти і науки. Очевидно, що все більше значення відтепер матимуть програми транскордонної співпраці, до виконання яких історично найліпше підготовлені заклади науки та освіти з обох боків кордону розширеного  ЄС. Парадокс у тому, що цю роль повинні  і будуть змушені взяти на себе регіональні ВНЗ, яких ані галузева бюрократія, ані центральна влада  не розглядали як основних партнерів  західних освітньо-наукових закладів. На противагу цьому, важливість попередніх контактів і досвіду співпраці  між університетами України і  нових членів ЄС – Польщі, Словаччини та Угорщини посилюватиметься спільним інтересом до успішного розв’язання  нагальних проблем нового прикордоння  ЄС. Що неминуче вимагатиме використання потенціалу місцевих університетів  та інших ВНЗ на цих територіях.

Дефіцити розвитку української  освіти та науки: яка допомога необхідна?

Незважаючи на всі перелічені (та й не згадані) позитиви співпраці  між ЄС та Україною, актуальні потреби  національної освіти і науки значно перевищують наявні вітчизняні і  зарубіжні ресурси її розвитку. За роки незалежності наша держава не приділяла належної уваги розвиткові вищої освіти та наукових досліджень не тільки у сфері справді дуже витратних фундаментальних розробок, але й у значно невибагливіших гуманітарних науках. Це призвело до різкого  скорочення ресурсів наукового розвитку в Україні, значного відпливу висококваліфікованих кадрів дослідників і викладачів в інші сфери трудової діяльності, спонукало тисячі з них до виїзду за кордон у пошуках праці. Хоча за кілька останніх років фінансування й оплата праці науковців та університетських викладачів дещо поліпшується, ситуація у цій сфері лишається вкрай  складною; вона не відповідає навіть визначеним національним законодавцем нормам і  критеріям розвитку вищої школи  і науки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Пріоритетні напрями реформування вищої освіти

 
Забезпечення інноваційного характеру  розвитку вищої освіти, впровадження інформаційних, телекомунікаційних технологій, інтерактивних форм і методів  навчання, гнучких навчальних програм  перепідготовки та підвищення кваліфікації, вивчення, узагальнення та обмін позитивним вітчизняним та зарубіжним досвідом навчання, нарощування та модернізація обчислювальної техніки і програмного  забезпечення, підвищення ефективності їх використання в навчальному процесі.

Забезпечення оптимізації  структури вищої освіти та обсягів  підготовки й перепідготовки кадрів з вищою освітою в контексті  інноваційного розвитку економіки; надання державної підтримки  підготовці фахівців за напрямами, які  стимулюють розвиток пріоритетних базових  галузей економіки у форматі "наука  – освіта – технології" шляхом інтеграції з науковими установами та виробництвом.

Забезпечення реалізації стратегії кадрового забезпечення галузі, спрямованою на збереження і розвиток наукових та педагогічних шкіл, впровадження об'єктивної оцінки наукової та педагогічної діяльності.

Розширення доступу до вищої освіти та сприяння соціальному  захисту учасників навчально-виховного  процесу, удосконалення механізму  призначення стипендій, надання  цільових пільгових кредитів для  здобуття вищої освіти, передбачивши істотне збільшення видатків з державного бюджету.

Удосконалення мережі вищих  навчальних закладів та здійснення поетапної  передачі до сфери управління МОН  вищих навчальних закладів, які перебувають  у сфері управління інших центральних  органів виконавчої влади, з урахуванням  специфіки підготовки фахівців. Укрупнення вищих навчальних закладів на регіональному  рівні, шляхом їх об'єднання та створення  університетів регіонального типу.

Важливим завданням в  контексті входження вищої освіти України в європейський освітній простір є перегляд змісту освіти, державних стандартів, кваліфікацій тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5. Організація оцінки результатів роботи студента

 
Критерії для оцінки результатів  роботи студента повинні бути виражені таким чином, щоб оцінка роботи студента могла бути зіставлена з ними і  документально віддзеркалена.

Критерії оцінки якості повинні  бути чітко встановлені і ясно виражені для того щоб забезпечити  надійність і однаковість оцінки, а також, щоб підвищити об'єктивність оцінки з метою зведення до мінімуму суб'єктивного підходу.

Оцінка результатів роботи студента це процес:

q  збору достатніх, об'єктивних і надійних доказів знань студента, його розуміння, продемонстрованих навичок і професіоналізму щодо виконання завдань, обов'язків і відповідальності;

q  винесення висновку про те, що доказ співвідноситься з критеріями, зазначеними в Стандарті вищої освіти.

Метою оцінки якості є забезпечення незалежної оцінки ефективності заходів  для забезпечення Стандартів вищої  освіти на всіх рівнях навчання, підготовки, проведення іспитів і оцінки.

Організація оцінки результатів  навчання повинна брати до уваги  різні методи оцінки, що можуть надати різні типи доказів рівня знань  студента:

· письмові, усні і комп'ютерні опитування (тестування);

· перевірка навичок (зокрема, на тренажерах);

· проекти;

· безпосереднє спостереження  за діяльністю.

Один або декілька з  перерахованих вище методів повинний бути обов'язково використаний для  одержання доказів наявності  знань, розуміння та продемонстрованих  навичок, а також доказу здатності  студента виконувати професійну діяльність.

Новими концепціями освітнього процесу у вищій школі відзначаються  тенденції розвитку вимірювання  навчальних досягнень студентів  за допомогою тестів. На структуру  та кількість тестів, які проводяться, впливає акцент на зв’язках між  предметами, що вивчаються. Об’єктом тестування стають компетенції, що потрібні випускникові системи вищої освіти. Традиційно тести виконують відбірну функцію. Але ж останнім часом тести  використовуються для цілей:

·   діагностичних, щоб дати студенту можливість з’ясувати, що йому ще потрібно вивчити та доробити;

·   управлінських, тобто задля керівництва подальшим процесом навчання та стимулювання.

Тести все більше розглядаються  як складова частина компонентів  навчальної програми. Їм приділяється повноцінне значення в навчальній програмі.

Критерії для оцінки компетентності повинні відповідати принципам:

q одержана інформація  є об’єктивною, має однозначне  тлумачення та відповідним чином  повинна використовуватися;

q метод визначення компетентності  має найбільше відповідати суттєвим  обставинам і умовам професійної  діяльності;

q процедури оцінки компетентності  повинні виконуватися ефективно  та моторно;

q усі потенційні загрози  мають бути визначені.

Методи демонстрації компетентності мають служити основою для проведення іспитів та оцінки відповідності кандидата на одержання диплома і запроваджуватися з використанням професійних засобів діяльності.

Іспит та оцінка відповідності  кандидата на одержання диплома  запроваджується з виконанням процедур об’єктивного контролю:

q критеріально-орієнтованого  тестування;

q комплексних контрольно-кваліфікаційних  завдань (КККЗ),

а також з використанням  професійних засобів діяльності на:

Ø   лабораторному обладнанні;

Ø   тренажері;

Ø   реальному об’єкті діяльності.

Оцінка компетентності має  включати не тільки першочергові технічні вимоги до роботи, навичок та завдань, котрі мають професійно виконуватися, але має відображати більш  широкі аспекти, що необхідні для  того, щоб відповідати в повному  обсязі тому, що очікується від компетентної роботи випускника на первинній посаді:

q  робота у широкому спектрі обставин;

q  професійне передбачення, готовність та робота в умовах надзвичайних ситуацій;

q  адаптація до нових та змінних вимог.

Важлива роль у забезпеченні високої якості освіти та формуванні конкурентноспроможних фахівців за будь-яких принципів організації  навчального процесу належить системі  оцінювання знань студентів.

Головне завдання при цьому  – досягти найбільш ефективного  оцінювання, щоб одночасно виконувати контролюючу и мотивуючу функції.

За таких умов потрібно активізувати роботу щодо впровадження європейських критеріїв оцінювання знань студентів, їх практичної підготовки, компетентності, ефективності наукових досліджень. Для удосконалення системи  оцінювання знань необхідно враховувати  тенденції, що спостерігаються у  країнах, приєднаних до Болонського  процесу:

1. Вищі навчальні заклади  дедалі ширше застосовують комплексну  систему оцінювання знань. Ці  системи спрямовуються на диференціацію  рівня знань студентів, мають  реагувати навіть на незначні  коливання щодо глибини засвоєння  матеріалу кожним студентом; забезпечувати  рівний підхід до оцінки якості  навчання студентів, в результаті  забезпечується об’єктивність діагностики  знань.