Особливості афективної сфери у дошкільному віці

Діяльність породжує передусім позитивні емоції, причому  своєю метою, сенсом, якого вона набуває  для дитини, та самим процесом її виконання.

Зростає потреба дошкільника  в товаристві ровесників, внаслідок чого інтенсивно розвиваються соціальні емоції (симпатії, антипатії, уподобання тощо). Виникають інтелектуальні емоції. У процесі спілкування дитини з дорослими формуються її моральні почуття. Урізноманітнюються прояви почуття власної гідності: розвивається як самолюбство, так і почуття сорому, ніяковості.

Важливе значення у формуванні моральних почуттів мають дитячі уявлення про позитивні еталони, що дозволяють передбачати емоційні наслідки власної поведінки, завчасно переживати задоволення від її схвалення  як "хорошої" або ж невдоволення від її оцінки як "поганої". Таке емоційне передбачення грає вирішальну роль у формуванні моральної поведінки дошкільника (О.В. Запорожець).

Дошкільник починає  відособлюватися від дорослого, диференціюючи себе як самостійну людську істоту. При цьому поведінка дитини зорієнтована на дорослого (його вчинки та стосунки з людьми) як зразок для наслідування.

Вирішальну роль у  засвоєнні зразків поведінки  відіграє оцінка, яку авторитетні  для дитини люди дають іншим дорослим, дітям, героям казок та розповідей тощо.

Орієнтація поведінки  дошкільника на дорослого зумовлює розвиток її довільності, оскільки тепер постійно зіштовхуються як мінімум два бажання: зробити щось безпосередньо ("як хочеться") чи діяти відповідно до вимог дорослого ("за зразком"). З'являється новий тип поведінки, яку можна назвати особистісною.

Поступово розвивається певна ієрархія мотивів, їх супідрядність. Діяльність дитини тепер зумовлюється не окремими спонуканнями, а ієрархічною системою мотивів, у якій основні та стійкі набувають провідної ролі, підпорядковуючи ситуативні пробудження. Пов'язано це з вольовими зусиллями, потрібними для досягнення емоційно привабливої мети[3].

Що старші стають діти, то рідше у їх поведінці проявляються афективні дії, їм легше впоратися з виконанням необхідних для досягнення мети дій всупереч обставинам.

На розвиток вольових якостей позитивно впливає гра. Відособлюючись від дорослого, дошкільник вступає в активніші взаємини з однолітками, які реалізуються передусім у грі, де необхідно підкорятися певним правилам, обов'язковим для всіх, виконувати заздалегідь визначені дії.

Ігрова діяльність надає сенсу вольовому зусиллю, робить його ефективнішим. На розвиток волі у цьому віці позитивно впливає продуктивна та трудова діяльність дитини.

Дошкільник робить перші кроки у самопізнанні, розвитку самосвідомості. Об'єктами самопізнання є окремі частини тіла, дії, мовні акти, вчинки, переживання та особистісні якості.

З розвитком довільності  психічних процесів стає можливим їх усвідомлення, що служить основою саморегуляції.

У спільній грі, виконуючи  різноманітні завдання, діти порівнюють свої досягнення з досягненнями інших, оцінюють не лише наслідки своєї роботи, але й власні можливості, вчаться контролювати себе та ставити перед собою конкретні вимоги.

Самооцінка дитиною  власних учинків, умінь та інших  якостей формується на основі оціночних  суджень дорослих. З віком зростає  об'єктивність дитячих самооцінок.

Характерною є схильність дитини до самоутвердження спочатку в очах дорослих, потім — однолітків, а згодом — і у власних очах.

3.Особливості афективної сфери дошкільника.

Фізичні індивідуальні  особливості — це конституція організму, його фізіологічні процеси — гуморальні, ендокринні, нервові. У кожному окремому організмі ці процеси відбуваються своєрідно, хоча у них є багато спільного для всіх людей, що зумовлюється антропогенезом, тобто походженням і розвитком людини.

Психічні індивідуальні особливості виявляються в різній швидкості реакцій, порогах чутливості, у властивостях уваги, пам'яті, спостережливості, кмітливості, в інтересах. Особливо яскраво вирізняються люди за індивідуальними здібностями — музичними, образотворчими, спортивними, художньо-літературними.

Індивідуально-психологічні особливості — неповторна своєрідність психіки кожної людини. Природною передумовою індивідуальних особливостей людини є передусім спадкові та природжені біологічні особливості будови і функцій організму. Дитина народжується з властивими їй конкретними задатками, на ґрунті яких за життя. залежно від умов виховання, розвиваються й формуються притаманні певному індивіду будова та функції організму, особистісне психічне буття[25].

Проте природжені біологічні особливості  не визначають фатально індивідуальних якостей особистості. Багатьма спеціальними психологічними та фізіологічними дослідженнями доведено, що природжене змінюється залежно від умов життя і виховання. І. Павлов у відомій "Відповіді фізіолога психологам" зауважував, що завдяки надзвичайно великій пластичності вищої нервової діяльності ніщо в ній не залишається нерухомим, непіддатливим, а все завжди може бути досягнуте, змінюватися на краще, аби тільки були створені відповідні умови.

Саме тому важливо для успішного  розв’язання завдань щодо формування фундаменту особистісної культури у  кожної дитини необхідно вміти розрізняти, розуміти і здійснювати індивідуальний підхід. А.Макаренко рекомендував вихователям завжди пам’ятати, що люди – дуже різноманітний матеріал для виховання, і було б неймовірним верхоглядством намагатися втиснути його в загальні для всіх рамки. Це найважливіша умова всієї системи дошкільного виховання. Вимога індивідуального підходу випливає з об’єктивної реальності – відмінностей дитячих здібностей і схильностей, чутливості дошкільників до впливів оточуючого світу, пізнавальної активності тощо. У сучасних умовах підвищення ефективності виховного процесу, врахування відмінностей дитячої психіки набуває особливої ваги[18].

Виховний процес є спільною діяльністю дорослого і дитини, в якому  дитина не є звичайним об’єктом педагогічного впливу, і не просто накопичує знання. Тому для дорослого не досить володіти методами і методиками організації специфічно дитячих видів діяльності, йому необхідна майстерність бачити і розуміти, що і як сприймають діти, в якій мірі „привласнюють”, тобто роблять своїми надбаннями ті чи інші уміння. Дитина, таким чином, виступає суб’єктом взаємодії з дорослим. А це означає, що, як природні можливості, так і ставлення до наставника визначають засвоєння і характер виконання вимог певного виду діяльності.

Індивідуальний підхід – один з найважливіших принципів педагогіки, який передбачає посилену вагу до зростаючої особистості, підвищення індивідуалізації освітньо-виховного процесу, підсилення його інтенсивності. Індивідуалізація роботи педагога з дошкільниками передбачає, по-перше, визначення вікових і індивідуальних особливостей вихованців; по-друге, ефективну форму організації освітньо-виховної роботи з виділеними категоріями дошкільників; по-третє, перевірку результативності обраних методів, прийомів і засобів взаємодії з дітьми в процесі групової, індивідуальної роботи, варіативності розумового і психічного навантаження; наявності завдань різного ступеня складності на заняттях; розумінні педагогом інтересів дітей, їх здібностей, мотивів поведінки, тобто в створенні найсприятливіших умов для розвитку і виховання саме цієї дитини[21].

Кожна дитина неповторна. Кожна дитина особлива. І всі вони потребують до себе уваги з боку дорослих. Від  педагогів залежить, чи зможуть вони знайти ключик до кожного. А це можливо  лише тоді, коли знатимеш, що собою являє дитина, чим цікавиться, чим живе, що їй дає радість, як до неї ставляться однолітки. А головне, коли зрозумієш, чому діє так, а не інакше.

З усього розмаїття індивідуальних проявів у практиці роботи дошкільних закладів враховуються індивідуально-психологічні відмінності: тип нервової системи, особливості пізнавального ставлення до оточуючого, до себе тощо. Вони виявляються у поведінці і діяльності дитини, а саме: як вона приймає та виконує доручення, відгукується на прохання однолітків, рідних незнайомих, як налагоджує контакти з іншими людьми, як поводиться у спільній діяльності з дорослими, з іншими дітьми, як реагує на труднощі і як долає їх, як переживає невдачі, успіхи тощо.

Тип нервової системи постійно впливає  на вироблення характеру дитини. Вважаються, що темперамент і характер являють собою єдність, є нерозривними властивостями особистості. Разом з тим це не одне і те саме. Тип нервової системи має вроджену основу, а характер складається прижитєво. Характер включає в себе цілий ряд компонентів, але може аналізуватися лише як єдине ціле. Ніякі риси, що притаманні дитині (як і дорослій людині), не можна брати окремо від інших властивостей характеру. Характер визначається сукупністю всіх рис, які виявляються в діях і вчинках (як діє людина при різних умовах, як домагається своєї цілей, які її прагнення тощо) [15].

Серед основних компонентів характеру  виділяють: життєву спрямованість (потреби, інтереси, переконання), розумові риси, (спостережливість, розважливість, гнучкість  розуму), емоційні риси (зміст і спрямованість почуттів), вольові риси (виразність, постійність, твердість, здатність долати труднощі, рішучість, сміливість, наполегливість, цілеспрямованість), звички (засвоєні способи діяння, майже автоматизовані).

Дитяча психологія стверджує, що характер формується під впливом умов життя в процесі активної діяльності самої дитини. Процес цей починається в ранньому дитинстві, коли дитина здебільшого мимоволі переймає від дорослих певні способи поведінки, те чи інше ставлення до людей. Швидко включається і опосередкований шлях пізнання оточуючого, в процесі спілкування з близькими, які цілеспрямовано впливають на дитячу поведінку. Наймогутнішим джерелом все ж є активна діяльність дитини. Обсяг поняття «короткочасний афективний стан» складають психотичні (патологічний афект) та непсихотичні розлади психічної діяльності (афективна реакція, афект, у тому числі фізіологічний) у континуумі: афективна реакція — афекти (простий, аномальний, фізіологічний) — афект патологічний.

Афективна реакція — непсихотичний психічний розлад, який виникає у відповідь на дію подразника (зовнішнього або внутрішнього), може бути як короткочасним (хвилини), так і подовженим (години), проявляється емоційними, вегетативними, моторними порушеннями, як в межах окремих симптомів, так і їх сукупністю. Такі реакції слід відрізняти від тривалих реакцій психотичного рівня (депресивних, паранойяльних, параноїдних тощо). У виникненні та проявах афективних реакцій важливе місце займають особливості особистості в межах психічної норми або психічні розлади, а саме специфічні розлади особистості. Виходячи з визначення, при афектогенних злочинах актуальними є короткочасні (гострі) афективні реакції.

Афект простий — також, як і інші афекти, є короткочасним розладом психічної діяльності непсихотичного рівня, що виникає раптово під впливом зовнішніх факторів, виявляється емоціями гніву, страху, звуженням свідомості, руховим збудженням і діями, спрямованими проти подразника. Основними відмінностями (які, до речі, свідчать про меншу вираженість (глибину) афективного стану є: а) збереженість здатності особою, що перенесла афективний стан, описати, ідентифікувати емоцію, яку вона зазнала (пережила) на висоті афекту (тобто констатацію у себе на той час емоції гніву, страху, злості, ненависті тощо); б) відсутність окресленої 3-ї фази афективного стану, тобто відсутність вираженого психофізичного виснаження.

Афект фізіологічний — короткочасний хворобливий розлад психічної діяльності непсихотичного рівня, що виникає раптово під впливом зовнішніх факторів, виявляється недиференційованою емоцією, звуженням свідомості, руховим збудженням і діями, спрямованими проти подразника. Характерними ознаками фізіологічного афекту є надзвичайність реакції особи, фазність перебігу близька до патологічного афекту, раптовість виникнення (несподіваність для суб’єкта), типові судинно-вегетативні вияви, звуження свідомості з розладом цілісності сприймання, специфічні зміни комунікативної функції, спрощення та відрив від ситуації, невідповідність характеру і результату дій причині, що їх викликала, зв’язок дій і афективних переживань з психотравмуючим фактором, раптовість виходу внаслідок психічного виснаження, часткова амнезія вчиненого.

Відповідно до сучасних наукових поглядів, фізіологічний афект  за клінікою відповідає критеріям психічного розладу і значно ближчий до патологічного  афекту, ніж до нормальних емоційних  реакцій[11]. Наявність у особи на період скоєння злочину стану фізіологічного афекту за його основними змістовними ознаками передбачає істотне обмеження здатності особи усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Афект аномальний — афективний стан, що виникає у особи з наявним непсихотичним психічним розладом. Введення у науковій літературі поняття — «аномальний афект» передбачало звуження меж визначення фізіологічного афекту, із виключенням з нього афективних реакцій, що характеризуються зміненими закономірностями розвитку та аномальними механізмами перебігу в залежності від біологічного та психологічного «ґрунту», на якому виникає афективна реакція. Тобто урахуванням впливу непсихотичних психічних розладів — органічного ураження головного мозку, розладу особистості тощо, — на клініку та перебіг афективної реакції, коли вона виникає у особи з таким розладом. За отриманими нами даними група «аномального афекту» за своїми клінічними проявами наближалася до групи «фізіологічного афекту». Хоча перебіг і симптоматика афективного стану мала деякі відмінності, обумовлені наявністю у його структурі психічних розладів, що були у підекспертного до виникнення афективного стану (проявів їх загострення та декомпенсації); тобто прояви афективного стану відображали взаємодію і взаємовплив психогенно обумовленої афективної реакції та ґрунту, на якому вона виникла. Таке поєднання, при менш вираженому по глибині афективному реагуванні, у порівнянні з таким при фізіологічному афекті, обумовлювало істотність впливу на здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними, тобто наявність психіатричної передумови визнання особи обмежено осудною[4].

Афект патологічний — короткочасний хворобливий розлад психіки що виникає раптово під впливом зовнішніх факторів і виявляється у глибокому затьмаренні свідомості, бурхливому руховому збудженні і діях, спрямованих проти подразника та має певну фазність перебігу (підготовчу, вибухову та заключну стадії афективного стану). Наявність у особи на період скоєння злочину стану патологічного афекту, тобто гострого психотичного розладу, який віднесено до виключних станів, виключає здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними.

4. Емоційні  порушення у дошкільному віці

  Емоційні порушення, можна умовно поділити па дві групи. В основі розподілу лежать ті сфери життя дитини, де насамперед знаходить вияв емоційне неблагополуччя. З одного боку, воно може виявлятися у взаєминах з іншими людьми; з іншого — в особливостях внутрішнього світу дитини, складності її переживань. Негативні емоційні прояви можуть існувати у двох типах поведінки дітей. Першу групу за типом поведінки складають діти з переважанням станів збудження. Ці дошкільники характеризуються нестриманістю, дратівливістю, що нерідко призводить до виникнення конфліктів, дезорганізації діяльності. Такі діти схильні до захоплення різними видами діяльності, проте продуктивність її швидко знижується. Негативні емоції (спалахи гніву, образи) можуть виникати як і через вагомі причини, так і через незначні приводи. Але швидко виникаючи, вони так само швидко згасають[24].