Автор работы: Пользователь скрыл имя, 10 Декабря 2012 в 16:19, реферат
Проблема порушень психічних процесів, а зокрема емоційних станів у людей з локальними ушкодженнями головного мозку відноситься в першу чергу до такої галузі психологічного знання, як нейропсихологія. Як відомо, сучасна нейропсихологія являє собою галузь психологічної науки, що інтенсивно розвивається і включає не менш п'яти самостійних напрямків – клінічну, експериментальну нейропсихологію, реабілітаційний, психофізіологічний напрямок, нейропсихологію дитячого віку. Усі перелічені нами напрямки відповідно до різних завдань і за допомогою різних методів вирішують загальну теоретичну проблему – проблему мозкової організації вищих психічних функцій людини.
Зміст роботи:
Системна побудова вищих психічних функцій і їх системна мозкова організація як основа дослідження всіх окремих випадків локальних поразок головного мозку в дорослої людини
Проблема порушень психічних процесів, а зокрема емоційних станів у людей з локальними ушкодженнями головного мозку відноситься в першу чергу до такої галузі психологічного знання, як нейропсихологія. Як відомо, сучасна нейропсихологія являє собою галузь психологічної науки, що інтенсивно розвивається і включає не менш п'яти самостійних напрямків – клінічну, експериментальну нейропсихологію, реабілітаційний, психофізіологічний напрямок, нейропсихологію дитячого віку. Усі перелічені нами напрямки відповідно до різних завдань і за допомогою різних методів вирішують загальну теоретичну проблему – проблему мозкової організації вищих психічних функцій людини.
Фундаментальною теоретичною концепцією з даної проблеми є, як відомо, теорія системної динамічної мозкової організації (локалізації) вищих психічних функцій, розроблена Л.С. Виготським і А.Р. Лурія [13, 14, 27]. Одним з центральних положень даної теорії є положення про те, що мозок при реалізації будь-якої психічної функції працює як парний орган. Закономірності міжпівкульної взаємодії відносяться до найважливіших фундаментальних закономірностей роботи мозку. Таким чином, у руслі основних методологічних принципів нейропсихології – зіставлення системної будови психічних процесів і явищ із системними ж характеристиками організації мозку – актуальний аналіз системних аспектів регуляції емоцій у контексті півкульної організації діяльності мозку.
Власне, вивчення функціональностей
спеціалізації півкуль в
Для реалізації поставленого питання здійснимо короткий екскурс в історію проблеми, спираючись на монографію А.Р. Лурія [27, 28, 29], Е.Д. Холмської [52, 53], Е.К. Сімерницької [43, 44].
Спроби знайти матеріальний субстрат психічних явищ уперше були розпочаті на найбільш ранніх етапах розвитку філософії. Так, Гіппократ і Кротон (V в. до н.е.) указували на те, що мозок є органом розуму, а серце – органом почуттів. Трохи пізніше, II в. до н.е. Гален відносив духовне життя до мозку. Він одним з перших зробив спробу локалізувати психічні функції в головному мозку, а точніше в шлуночках мозку. Уявлення про те, що мозкові шлуночки є матеріальним субстратом психічних процесів, зберігалися протягом півтора тисячоріччя. Цих ідей дотримувалися також Везалій (XVI в. н.е.) і Зіммеринг (1796).
Згодом первісні уявлення про мозкові шлуночки як субстрати психічних процесів поступово диференціювалися, й окремим частинам шлуночків почали приписувати спеціальні функції. Так, Немезій (IV в. н.е.) локалізував у передньому шлуночку функцію сприйняття й уяви, у середньому – мислення, у задньому – пам'яті.
Це уявлення про «три шлуночки мозку» як про безпосередній субстрат основних психічних здібностей переходило без всяких змін зі століття в століття. Надалі, у зв'язку з розвитком психології і початком опису мозкового субстрату «мозковий орган» став розглядатися як єдиний для всіх психічних процесів [27]:
Таким чином, починаючи з V з в. до н.е. і включаючи епоху Відродження, спроби знайти єдиний “мозковий орган” для психічних процесів, були лише першим кроком у вченні про локалізацію вищих психічних функцій.
Диференціальний підхід до локалізації ВПР знайшов відображення в роботах Майєра, Лалля, Буйо, Брока Верніке, Бродбента, Шарко й ін. [27, 52, 57]. З позиції вузького локалізаціонізму психічна функція не розкладена на компоненти і має бути цілком співвіднесена з мозком (морфологічними структурами). Мозок розглядалася як сукупність різних “центрів”, що керують певною психічною функцією, а поразка якого-небудь центра веде до порушення (випадання) відповідної функції.
Значні досягнення в поглядах на локалізацію вищих психічних функцій ми знаходимо в концептуальних положеннях теорії Галля.
Галль представив концепцію, відповідно до якої кожна психічна здатність спирається на певну групу мозкових кліток і вся кора головного мозку являє собою сукупність окремих органів, кожний з який є субстратом певної психічної «здатності».
З позицій локалізаціонізму були розроблені френологічна карта Галля і локалізаційна карта Клейста, що представили собою логічне завершення ідей вузького локалізаціонизму про роботу великих півкуль як сукупності різних «центрів» психічних здібностей.
Формування і розвиток ідей «локалізаціонізму» ВПП, за свідченням сучасників (Лурія А.Р., Холмська Є.Д. і ін.) відбувалося в затятій боротьбі. Так, їм протиставлялися теорії, що мають зворотну точку зору на проблему і одержали назву «антилокалізаціонізму».
З позиції «антилокалізаціонізму» психічні функції зв'язані рівномірно з усім мозком, насамперед з корою великих півкуль, і будь-яка поразка мозку приводить до пропорційного до величини патологічного вогнища порушенню всіх психічних функцій одночасно. Ступінь порушення психічних функцій не залежить від локалізації поразки, а визначається тільки масою поразки мозку. Це положення знайшло відображення в концепції Галлера (1769), що розглядав мозок як «єдиний орган, що трансформує враження в психічні процеси і його варто розглядати як “Sensorium commune”, частини якого рівнозначні» [27, с.9]. Доказ цього положення Галлер бачив у тім, що один осередок може спричинити порушення різних здібностей і дефекти, заподіяні ним, можуть компенсуватися, що експериментально підтвердив Флуранс (1824). Він, руйнуючи окремі ділянки великої півкулі в птахів, спостерігав відновлення їх поведінки через якийсь час, незважаючи на те, який ділянка була зруйнована. Не знаючи, що в нижчих хребетних кора великих півкуль дуже недиференційована і їхні функції недостатньо кортикалізовані, він зробив висновок, що якщо мозок є складним органом, то кора діє як єдине ціле, руйнування якого призводить до рівномірного порушення як чутливості, так і інтелектуальних здібностей.
Таким чином, Флурансу належить першість у встановленні пластичності і взаємозамінності функцій великих півкуль головного мозку, чим передбачив динамічні концепції мозкової діяльності радянських дослідників.
Представниками «антилокалізаці
Концепція «вузького
локалізаціонизму» і «
Узагальнюючи вищевикладене, слід зазначити, що шлях формування уявлень про локалізацію вищих психічних функцій у корі головного мозку, починаючи з глибокої старовини (V в. до н.е.), характеризується боротьбою двох напрямків, що, хоча і не розкрили проблему локалізації ВПГ повною мірою, але внесли певний вклад у розвиток наукових уявлень про мозок і основні форми його роботи.
Так, відкриття прихильників «локалізаціонизму» мали велике значення як для неврологічної практики, так і для наукової теорії функціональної організації мозкової кори, знайшовши в мозку ті ділянки, що мають спеціальне значення для здійснення різних форм психічної діяльності. Прихильники «антилокалізаціонизму» зі свого боку, вказували на те, що мозок, будучи високо диференційованим органом, завжди працює як єдине ціле, висунули на передній план положення про високу пластичність мозкової тканини, здатності мозку до відновлення функцій. Усі ці дані надалі в переробленому вигляді ввійшли в сучасні нейрофізіологічні уявлення. Однак, як резюмує А.Р. Лурія, обидві позиції поєднує одне порочне положення: «обидві вони розглядають психічні функції» як явища, що безпосередньо без стадії фізіологічного аналізу, мають бути співвіднесені з мозковим субстратом. Ідея субстанціональності психіки, що у відкритій формі виступала в середньовічних уявленнях про «здібності душі», фактично продовжувала залишатися незмінною у всіх цих теоріях, і справжній науковий аналіз механізмів, за допомогою яких мозок здійснює адекватне відображення дійсності, підмінювався паралелестичними твердженнями про «відповідність складних психічних функцій обмеженим чи складним ділянкам мозку» [27, с.20].
У сучасній психології і фізіології склалися нові, відмінні від колишніх, більш складні уявлення про форми людської діяльності і рефлекторні механізми, за допомогою яких здійснюється зв'язок організму із середовищем.
Завдяки відкриттям И.М. Сєченова, а потім І.П. Павлова [цит. за: 52] в галузі фізіології, а саме вченню про рефлекторні основи психічних процесів і рефлекторних законів роботи кори великих півкуль, були закладені основи нових уявлень про динамічну локалізацію функцій у корі головного мозку. Даний підхід переглянув поняття «функції» і принципів її локалізації.
Психологічні функції стали розглядатися як «психологічні системи», що мають складну психологічну будову і включають безліч психологічних компонентів. Досягнення вітчизняних фізіологів (І.М. Сєченова, І.П. Павлова, П.К. Анохіна, Н.Л. Бернштейна, Н.П. Бехтеревої і ін. – тут і далі цитую за Є.Д. Холмською [52]) визначили психологічні функції як результат складної рефлекторної діяльності, детермінований зовнішніми стимулами, як складні форми пристосувальної діяльності організму, спрямований на вирішення яких-небудь психологічних завдань.
«Локалізація» стала розглядатися як системний процес, що передбачає багатоетапну, багаторівневу мозкову організацію кожної функції (І.К. Філімонов «Принципи поетапної локалізації функцій»), а динамічність і мінливість локалізації ВПГ відбилися в дослідженнях І.П. Павлова, П.К. Анохіна, І.Н. Філімонова, О.С. Адріанова, Н.П. Бехтеревої і ін.
Так, І.Н. Філімонов, узагальнюючи результати багаторічних клінічних спостережень, дістав висновку, що багато мозкових структур за певних умов включаються у виконання нових функцій. І.П. Павлов виділив у корі великих півкуль «ядерні зони аналізаторів» і «розсіяну периферію», що має пластичні функції. П.К. Анохін довів, що не тільки відносно складні поведінкові акти, але і прості фізіологічні функції (подих) забезпечуються складними функціональними системами, де можливе заміщення одних ланок іншими. О.С. Адріанов, проводячи анатомічні дослідження структурної організації функцій мозку, установив мінливість під впливом різних впливів мікросистем, що складають макросистеми мозку (проекційні, асоціативні, інтетикулярні). Н.П. Бехтерева [5] методом реєстрації імпульсної нейронної активності різних глибинних структур головного мозку визначила, що будь-яка складна технічна діяльність забезпечується роботою складних констеляцій мозкових зон, що складають ланки єдиної системи. Деякі ланки є «твердими», інші – «гнучкі».
Порівняльний аналіз локальних поразок у дитячому і дорослому віці дозволив виділити хромогенну локалізацію вищих психічних функцій. При тих самих поразках мозку спостерігалися різні порушення ВПГ у дітей і дорослих [43, 44, 52].
І, нарешті, дослідження
міжполярної асиметрії
Отже, радянська нейропсихологія розробила теорію системної динамічної локалізації вищих психічних функцій, відповідно до якої кожна вища психічна функція забезпечується мозком як цілим, однак це ціле складається з високодиференційованих розділів, кожний з який вносить свій внесок у реалізацію функції.
Таким чином, здійснивши хронологічний аналіз концептуальних положень з латералізації в головному мозку людини, зупинимося на проблемі співвідношення правої і лівої півкуль мозку в здійсненні психічної діяльності.
Питання про спільну роботу лівої і правої півкуль у здійсненні складних форм психічної діяльності людини є в даний час навряд чи не найбільш дискусійним у нейропсихології. Починаючи з відкриття П. Брока (1861) і Х. Джексона (1861), вважалося, що ліва (домінантне в правш) півкуля зв'язана з мовою і вона забезпечує протікання складних форм психічної діяльності людини, у яких мова відіграє вирішальну роль. Функція правої півкулі залишалася неясною, і лише окремі факти вказували на його тісний зв'язок зі здійсненням не зв'язаних з мовою процесів, і в першу чергу з мозковою організацією процесів сприйняття. Інтенсивне вивчення функцій лівої півкулі привело до повного ігнорування значення правої півкулі, яку багато дослідників того часу (Д. Дакс, П. Брок, С. Верніке, Х. Джексон і ін., [цитую за Е.Г. Сімерницькою]) вважали «підлеглою», субдомінантною півкулею.
Але, починаючи з 50-х
років ХХ ст., накопичилася численність
клінічних і психологічних
Інтенсивне дослідження
міжпівкульної асиметрії