Екологічні аспекти утилізації автопокришок

При визначенні ступеня пожежонебезпеки пилу необхідно керуватися головним чином її здатністю утворювати з повітрям вибухонебезпечні суміші, а також чутливістю цих сумішей до різних імпульсів запалювання [23].

Нижня концентраційна межа вибуховості  для більшості пилу коливається в межах від 2,5 до 30 г/м³.

Верхня межа вибуховості для  пилу настільки велика, що практично  він майже ніколи не досягається  і тому не представляє інтересу.

Межі вибуховості пилоповітряних сумішей, так само як пари і газів, не є постійними величинами і залежать від дисперсності частинок, вогкості, температури середовища і т.д.

Великий вплив на запалювання пилу можуть зробити заряди статичної  електрики, що утворюються на частинках  при їх русі. Ці заряди можуть досягати 10000—15000 В і самі з'явитися джерелами запалювання. Крім того, під дією електричного поля можлива активація частинок пилу і прискорення процесів її окислення.

Для пилоповітряних сумішей характерні первинні і вторинні вибухи.

За наявності джерела запалювання  пилоповітряна суміш може вибухнути і цей вибух буде первинним. Гази і ударна хвиля, що утворилися в результаті вибуху, можуть підняти в повітря пил, що осів, і тоді вибух відбудеться вже у всьому об'ємі виробничого приміщення. Цей вибух носить назву вторинного вибуху. По силі він перевершує первинний в десятки разів і тому представляє велику небезпеку.

По вибухо- і пожежонебезпеці  пил ділиться по рекомендаціях ЦНІЇПО на чотири класи.

А. Вибухонебезпечний пил

1-й клас — самі вибухонебезпечні  з нижньою межею вибухання  до 15 г/м³;

2-й клас — вибухонебезпечні  з нижньою межею від 15 до 65 г\м³.

Б. Пожежонебезпечний пил

3-й клас — найбільш пожежонебезпечний  з температурою самозаймання  до 250°С;

4-й клас — пожежонебезпечний  з температурою самозаймання  вище 250 °С.

Нижня межа вибухання цих двох класів перевищує 65г/м³.

Межі вибухання пилоповітряних сумішей можуть бути визначені на установці для дослідження пожежонебезпечності  різних преспорошків пластмас і деяких інгредієнтів гумових сумішей.

Запалювання суміші відбувається у  вибуховій камері, яка є скляною кулею, виконаною з термостійкого скла. В бічні отвори камери вставляються гумові пробки з укріпленими на них датчиками вимірювання тиску. Ці ж пробки служать і запобіжними клапанами, що запобігають розриву камери.

Навіска досліджуваного пилу або порошку поміщається в чашку, над якою знаходяться трубка для подачі повітря і два електроди. Повітря підводиться до установки з балона під тиском 0,5 – 1 атмосфер. При відкритті електромагнітного клапана повітря потрапляє в камеру і розпилює речовину. Одночасно з цим включається шлейфовий осцилограф, який реєструє тиск і швидкість його наростання.

Запалювання пилоповітряної суміші проводиться  іскровим розрядом. По рекомендації ЦНІЇПО нижня межа вибухання пилу і температура  її самозаймання визначаються на приладі, котрий являє собою сталевий циліндр діаметром 106 мм і ємністю 4 л, в яких за допомогою форсунки розпилюється навіска пилу.

Запалювання аерозавислої суміші в  трубі проводиться розжареною спіраллю, температура якої може регулюватися до 1000°С.

Характер розповсюдження полум'я  спостерігається візуально через  оглядове вікно в стінці циліндра, а зміна тиску при вибуху реєструється за допомогою шлейфового осцилографа.

Як найменшу кількість пилу, при якій і циліндрі відбувається вибух, характеризують як нижню межу вибухання. У таблиці 5.3 наведені головні пожежонебезпечні характеристики аеросуспензій

 

Таблиця 5.3- Пожежонебезпечні характеристики аеросуспензій

 

Аеросуспензія	Розмір фракції, мк	Температура самозаймання, °С	Нижня межа вибухання, г/см3	Примітка
Алюміній	-	645	40
Альтакс	850	645	37,8
Діфенілгуанідін	850 (70%) 74 (30%)	790	12,6
Каніфоль	74	850	5,0	Зольність 0,05%
Кап такс	850 (69%) 74 (31%)	628	15
Лігнін	850	686-775	10,1-63,0
Поліпропілен	850 (43%) 74 (57%)	890	12,6	Зольність 0,05%
Поліетилен	850 (95%) 74 (5%)	800	12,6
Пил гумовий (при шліфуванні)	850	1000	10,1	Зольність 41,3%
Пил гумовий (при шліфуванні)	850	1000	10,1	Зольність 41,3%
Сажі	-	242-400	55 (по кисню)
Сіра, сірчаний колір	850	575	2,3
Тіурам	850 (75%) 74 (25%)	580	20,2
Шлак	-	900	15	Зольність 2,91%
Фтальовий ангідрид	74	800	12,6

 

Температура самозаймання аеросуспензій  визначається при концентрації пилу, близького до стехіометричної. Підвищуючи поступово температуру спіралі, знаходять таке її найменше значення, при якому спостерігається вибух, і цю температуру приймають за температуру самозаймання.

Розглянемо також головні аспекти  пожежонебезпечних властивостей твердих  пальних речовин

Окрім групи горючості, тверді пальні речовини характеризуються температурами запалювання і самозаймання. Для їх визначення використовують різні методи, проте для оцінки пожежонебезпечних властивостей каучуків, гум і гумовотканинних матеріалів доцільно використовувати установку, схема якої показана на рисунку 5.1 [26,24].

 

А - мале дзеркало; Б - велике дзеркало; 1 - джерело напруги; 2 - фільтри для регулювання температури нагріву; 3 - термопара; 4 - зразок каучуку або гуми;          5 - електроди; 6 - груз; 7 - мікровимикач; 8 - електрогодинник.

 

Рисунок 5.1 – Схема установки для визначення пожежонебезпечних параметрів

Джерелом нагріву в приладі  є дуга, яка знаходиться у фокусі маленького параболічного дзеркала. Світлова і теплова енергія, відображені  малим дзеркалом, потрапляють на інше дзеркало діаметром близько 500 мм. Зразок у вигляді смужки шириною 6 мм і завтовшки 2 мм підвішується у фокусі великого дзеркала. Температура у фокусі може досягати 1400°С і регулюється за допомогою світлових фільтрів з отворами і заслінок. При визначенні температури самозаймання зразок нагрівається до тих пір, поки він не зажевріє мимовільно. При визначенні температури спалаху полімеру, нагрівають зразок до тих пір, поки не починається виділення летючих. Гази, що виділяються, запалали за допомогою електричної іскри, яка проскакує з інтервалом в 1 с. Температура, при якій летючі запалали іскрою, приймається за температуру спалаху.

Даний прилад може бути використаний і для визначення часу руйнування матеріалу, для чого до зразка підвішується вага масою 30 г. При згорянні матеріалу  вантаж падає і вимикає електричний годинник, який пускається при початку дії певної температури.

Зі всіх видів каучуків натуральний  каучук найбільш пожежонебезпечний - він  має порівняно низьку температуру  запалювання (129°С). Розкладання каучуку  при температурах вище 250⁰С, що супроводжується виділенням різних газоподібних продуктів, сприяє утворенню вибухонебезпечних концентрацій продуктів деструкції і за певних умов може спричинити за собою вибух. При горінні каучук плавиться і розтікається, утворюючи рухоме середовище, сприяюче розповсюдженню пожежі і утрудняючи його гасіння. Температура полум'я при горінні каучуку залежить від умов протікання горіння і може досягати 1500-1700°С.

Більшість синтетичних каучуків також  горючі, мають температуру запалювання 260—300°С і інтенсивно горять з виділенням густого чорного диму. По ступеню займання синтетичні каучуки розташовуються в ряд СКЕПТ, СКН-40, СКН-26, СКН-18; бутадиєн-стирольні, СКД, СКІ-3. При підвищених температурах (80-120°С) вони можуть володіти певною схильністю до теплового самозаймання.

Хлоропреновий каучук (наірит), хоча і відноситься до горючих матеріалів, але володіє інертністю до запалювання. Його горіння відбувається не інтенсивно, проте продукти деструкції (НСl, Сl₂), що виділяються при термічному розпаді, володіють надзвичайними токсичними властивостями. Це приводить до сильної загазованості приміщень і створює труднощі при гасінні наірита, що горить.

Сілоксанові і фторкаучуки відносяться  до важкогорючих матеріалів, але в  умовах пожежі з фторкаучука може виділятися фтористий водень, що володіє сильними токсичними властивостями (ПДК 0,5 мг/м³).

Текстильні матеріали відносяться  до легкогорючих матеріалів, особливо бавовняні і шерстяні тканини. Температура  їх запалення складає 200-250°С, а при  попаданні на їх поверхню масел спостерігається і теплове самозагорання при порівняно низьких температурах (30—60°С).

Тканини з хімічних волокон (капрон, лавсан і інші) запалюються при  температурах порядку 400°С і їх горіння  відбувається з виділенням продуктів  термічного розпаду високомолекулярних ланцюгів. Відсутність пор в цих волокнах і інертність до окислення киснем повітря робить їх несхильними до теплового самозапалення.

Таким чином можливо зробити  такий висновок, що при умовах дотриманні простих правил техніки безпеки робота з гумовотехнічними виробами не буде приносити шкоду здоров’ю людини та довкіллю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

6. РОЗРАХУНОК РЕНТАБЕЛЬНОСТІ І  ТЕРМІНА ОКУПНОСТІ ВИРОБНИЦТВА

 

 

6.1 Визначення собівартості продукції

 

Собівартість продукції – це грошовий вираз витрат по виготовленому продукту. Собівартість продукції є комплексним економічним показником, який характеризує ступінь використання усіх виробничих ресурсів (матеріальних, грошових, трудових). Собівартість як показник використовують:

• для контролю за використанням ресурсів;
• визначення економічної ефективності від запроваджених заходів;
• встановлення цін на продукцію;
• від собівартості залежить розмір прибутку

В залежності від часу формування затрат є собівартість:

• планова;
• фактична.

Планова собівартість – визначається перед початком планового року і планується на основі норм витрат ресурсів та цін на ресурси на момент складання плану. Фактична собівартість – відображає фактичні витрати на виробництво продукції за даними бух обліку. У промисловості розрізняють: індивідуальну і суспільну собівартість.

Індивідуальна – це витрати по виготовленню і реалізації продукції окремого виробника. Суспільна собівартість (галузева) - це узагальнене значення індивідуальних собівартостей, вона становить основу ринкової ціни.

Собівартість складається із ряду елементів витрат, а структура собівартості – це процентне співвідношення між елементами витрат.

За складом продукції собівартість поділяється на:

• собівартість валової продукції
• собівартість товарної продукції
• собівартість рентабельності підприємства
• собівартість незавершеного виробництва
• собівартість одиниці виробу

 

 

6.2 Класифікація витрат на виробництво

 

Витрати є загальні й на одиницю продукції.

Загальні витрати – це витрати на весь обсяг продукції за певний період.

Сума їх залежить від тривалості періоду і кількості виготовленої продукції. Витрати на одиницю продукції обчислюються як середні за певний період

Витрати підприємства при плануванні обліку і аналізу класифікуються за певними ознаками:

1. за ступенем однорідності
2. за способом обчислення на одиницю продукції
3. за зв’язком з обсягом виробництва
4. за цілісністю
5. залежно від видів діяльності
6. за економічними елементами

1. За ступенем однорідності:

• елементні
• комплексні

Елементні – це затрати однорідні  за складом, мають єдиний економічний зміст і є первинними (матеріальні витрати, оплата праці, відрахування на соціальне страхування).

Комплексні витрати різнорідні за складом і охоплюють декілька елементів витрат їх групують за економічним  призначенням при калькуляції (витрати на оплату праці апарату управління, відрахування на соціальне страхування, витрати на опалення, освітлення, охорону праці, техніку безпеки).