Інтенсивна технологія вирощування вівса

У візантійського вівса  зерно крупне, основа його скошена  у вигляді підківки й опушена. При випаданні зерна з колоса стрижень другого зерна ламається внизу або посередині й частково залишається на верхньому зерні. Візантійський овес посухостійкий, може витримувати м'які зими; деякі форми його стійкі проти грибних захворювань. Піщаний овес в Україні трапляється як засмічувач посівного вівса та інших культур. Він має дрібне зерно переважно сірого забарвлення з двома остеподібними відростками (стригами) на верхівці квіткових лусок. Нижня квітка в колоску сидить на ніжці. Стебла цього виду часто залишаються зеленими при повному достиганні зерна.

      У посівного вівса друге зерно відламується зверху свого стрижня, який залишається цілим при нижньому зерні. Остюк у колоску один або його зовсім немає.

Різновидності вівса  посівного поділяють на три групи:

gгех. diffusae Могdv. із плівчастим  зерном і розлогою волоттю;

gгех. огіеntalis Могdv. із  плівчастим зерном і стиснутою  волоттю, гілочки якої спрямовані  в один бік;

gгех. nudae Могdv, — із  голим зерном .

2. Біологічні особливості вівса

        Відношення до світла. Овес невибагливий до тепла. Насіння проростає при температурі грунту 1—2 °С. Сходи добре переносять приморозки 3—4 °С. У період від цвітіння до наливання зерна оптимальна температура повітря становить 15—22 °С. Овес найбільш вологолюбний серед хлібних злаків, транспіраційний коефіцієнт його 431. Найбільше рослини використовують вологу в період виходу в трубку — викидання волотей, Тривалість вегетаційного періоду різнив сортів коливається від 85 до 130 днів. Посуха та суховії дуже шкодять рослинам. Овес — культура довгого дня, він менш вибагливий до грунтів, ніж інші хлібні злаки, витримує кислі грунти, а солонцюваті мало придатні для його вирощування.

За даними К. Н. Керефова, на Кабардинській селекційній станції  виведені сорти озимого вівса, що відносяться до виду посівного вівса, які при весняному посіві .не викидають волоті. У цих сортів стадія яровизації проходить за 28—55 днів при температурі від 0 до 10°.

Під час проходження  стадії яровизації відбувається диференціація  зачаткового стебла на вузли, міжвузля та закладається суцвіття.

Другою стадією розвитку є світлова стадія. Під час цієї стадії розвитку відбувається диференціація осі суцвіття та утворення органів квіток. На другій стадії розвитку рослини вівса чутливі до тривалості освітлення. Більшість форм посівного вівса нормально проходить світлову стадію при довгому дні. При вирощуванні їх на 14-годинному дні викидання волоті дуже затримується, а у деяких сортів навіть зовсім не настає.

Поряд з цим є і  сорти з короткою світловою стадією, які зустрічаються як серед південних  форм ( наприклад, сорт Кримський), так і серед північних. Візайтійський овес має коротку світлову стадію. В цілому звичайний овес має значно довшу світлову стадію, ніж ячмінь. Під час світлової стадії на рослинах вівса формуються волоті. У цей період розвитку рослин великого значення набуває вологість грунту. Дослідами В. П. Новикова встановлено, що недостача вологи в грунті під час проходження рослинами світлової стадії призводить до затримки розвитку волотей і утворення невеликих волотей з малою кількістю гілочок першого і другого порядку. При цьому значна кількість колосків не розвивається, внаслідок чого врожай різко знижується. У зв'язку з цією біологічною особливістю вівса стає ясною важливість агротехнічних заходів, застосування яких сприяє нагромадженню та збереженню вологи в грунти при вирощуванні вівса.

Закінчується світлова стадія появою тетрад пилку у квітках  середньої частини волоті.

Для рослин вівса має  значення не лише тривалість освітлення, але і його інтенсивність. Вимогливість рослин вівса до інтенсивності освітлення буває неоднаковою в різних фазах розвитку.

Як вказує 3. Д. Бараннікова, світлова стадія вівса може проходити  при послабленій інтенсивності  освітлення. Високої інтенсивності  освітлення овес потребує під час  утворення в квітках перших тетрад пилку; після утворення тетрад пилку у всіх квітках потреба у високій інтенсивності освітлення знижується. Період формування тетрад пилку є критичним по відношенню до інтенсивного освітлення і продовжується близько10 днів. Цей період, на думку того ж автора, є третьою стадією розвитку рослин і характеризується швидким ростом волоті в довжину та гнтенсивним нагромадженням сухої речовини. Недостатнє освітлення рослин у цей період призводить до стерильності квіток.

У дослідах канадських дослідників  Гфеллера і Гулдена при штучному освітленні овес достигав і давав зерно при інтенсивіності світла 16000 люксів, але і при такому освітленні рослини не були повністю плідними. У пшениці та ячменю при такому освітленні плідність була високою.

При меншій інтенсивності  освітлення викидання волотей у вівса значно затримувалось. Критичний період у вівса по відношенню до інтенсивності освітлення збігається з критичним періодом по відношенню до нестачі вологи.

Слід відмітити, що різні  форми вівса потребують і різної інтенсивності освітлення. Так, наприклад, візантійському вівсу потрібна менша інтенсивність освітлення, .ніж посівному.

Вимоги до тепла. Овес належить до рослин, не вимогливих до тепла. Вимоги його до тепла в різних фазах росту різні. Насіння вівса, яке увібрало відповідну кількість води, проростає вже при температурі 1—2°, але оптимальною температурою для проростання вважається 15—25°, а при 30° воно  припиняється.

При зниженій температурі (+5, +10°) приріст ростків затримується, але така температура сприяє створенню  густої, добре розвиненої кореневої системи. Підвищення температури негативно впливає на ріст кореневої системи, а завдяки цьому і на врожай, але в меншій мірі, ніж на інші зернові хліба. Менша чутливість вівса до підвищення температури при формуванні кореневої системи може бути однією з причин і менш різкого зниження врожаю при запізненні з його посівом, діж у пшениці.

Сходи вівса добре  переносять весняні приморозки мінус 3— 4°. Насіння, яке тільки наклюнулось, витримує значно нижчу температуру. У міру дальшого розвитку рослини стають все чутливішими до низьких температур, мінус 2° під час цвітіння є для них згубні. Найбільший добовий приріст під час кущення буває при температурі 16—26°. Жарка погода в цей період шкідлива для вівса.

Як вказує Р. С. Линарь, підвищення температури грунту зверх 20°С при оптимальному рівні мінерального живлення негативно впливає на синтез хлорофілу в листках вівса, і навпаки, на бідних грунтах, а також при надмірному Вінесенні добрив таке підвищення температури грунту сприяє більшому накопиченню хлорофілу.

У період від цвітіння до наливу зерна сприятливою температурою можна вважати 15—22°. Дні з температурою 30° і вище дуже небезпечні, особливо коли така погода триває декілька днів підряд. Висока температура; дуже небезпечна також і під час наливу та достигання зерна.

Як встановлено дослідами  проф. В. Р. Зеленського, на Саратовській дослідній станції при температурі 38—40° уже через 4—5 годин із замикаючих клітин продихів зникає крохмаль, внаслідок  чого у рослин порушується регулювання випаровування і /настає запал.

Характерними ознаками запалу є засихання кінців листя, яке при цьому залишається  зеленого кольору, а також засихання  колоскових лусок, які внаслідок  запалу стають білими.

Порівняно з іншими хлібами  овес посівний менш стійкий проти запалу. Так, у ярої пшениці в тих же дослідах клітини продихів паралізуються при температурі 38—40° лише через 10—17 годин, а у ячменю — через 20—35 годин. Візантійський оівес, який у період плодоутворення вибагливий до тепла, відзначається підвищеною стійкістю проти спеки.

Вимоги до вологи. Серед зернових хлібів овес найбільш вологолюбна рослина. Насіння вівса при набуханні вбирає 59,8— 76,3% води від своєї ваги, тоді як насіння ячменю —48,2—57,4, а пшениці — 46,6—47,7%. У грунті з недостатньою кількістю вологи насіння вівса проростає довго і сходи бувають недружні. При дуже вологому грунті сходи також затримуються.

Після появи сходів для  свого нормального росту та розвитку рослини вівса потребують значної  кількості води.

Про відносну вимогливість рослин до вологи в деякій мірі можна судити по транспіраційному (Коефіцієнту, який у вівса вищий, ніж у ячменю та пшениці. Транспіраційний коефіцієнт вівса в дослідах Безенчуцької дослідної станції дорівнював 431, тоді як у ячменю — 382, а у пшениці — 411.

Треба мати на увазі, що транспіраційний  коефіцієнт може змінюватись залежно  від температури, відносної вологості  повітря, сили вітру та інших причин. Великий вплив на величину транспіраційного коефіцієнта має кількість поживних речовин та вологи в грунті. У дослідах акад. Д. М. Прянишникова внесення повного мінерального добрива істотно вплинуло на транспіраційний коефіцієнт вівса при різній вологості грунту.

З даних цієї таблиці  можна зробити висновок, що, створюючи  кращі умови живлення, можна в  деякій мірі знизити транспіраційний коефіцієнт вівса і тим самим примусити його економніше витрачати вологу. Дослідами Харлстеда і Шенка, проведеними в США у 1960—1961 роках, встановлено, що сорти вівса можуть досить істотно розрізнятись по транспіраційному    коефіцієнту. Це Вказує на можливість створення нових сортів які економічно витрачали б вологу з ґрунту. від кількості, що засвоюється за весь вегетаційний період, а ячмінь встигає до кінця кущення засвоїти майже 50%, а до виходу в трубку 60—75% поживних речовин. Цим в основному і пояснюється менша вимогливість вівса до грунту, ніж ячменю.

Вегетаційний  період. Тривалість вегетаційного періоду в сортів вівса, що вирощуються в нашій країні, коливається в межах від 75 до 120 днів. Тільки у сортів, які висівають під зиму, вегетаційний період значно більший.

Не залишається постійним  продовження вегетаційного періоду  і для окремого сорту: вона змінюється в залежності від умов вирощування. В залежності від перелічених  факторів вегетаційний період одного й того ж сорту буває неоднаковим не лише в різних географічних пунктах, але навіть в одній місцевості.

Основним фактором, який впливає на тривалість вегетаційного  періоду, поряд з освітленням, вологою  та живленням є температура. З  підвищенням температури, при наявності  інших факторів, вегетаційний період скорочується. Збільшення тривалості світлового дня при інших рівних умовах скорочує період від сходів до викидання волоті.

При збільшенні вологості  грунту і повітря вегетаційний період подовжується, підвищені дози азотних  добрив також подовжують його, а фосфорні та калійні — скорочують.

Тривалість всього вегетаційного  періоду залежить від довгочасності  окремих фаз розвитку, з яких він  складається. Фаза посів — сходи  є початком життя рослини. У цей  час відбувається набубнявіння і насіння, його проростання та вихід ростка на поверхню.

При проростанні вівса  в першу чергу розвиваються зародкові  корінці, звичайно від 3 до 6, а потім  з верхньої частини зародка виходить росток або зародковий стебловий  пагін. Він одягнутий тонким прозорим листочком — колеоптиле, який захищає росток від пошкодження.

При виході ростка ,на поверхню грунту колеоптиле розривається і з'являється  перший зелений листок. За сприятливих  умов сходи вівса з'являються  на 6—7-й день після посіву, при  пониженій температурі — на 11—12-й день, а іноді і пізніше. На відміну від інших хлібів у вівса ріст підземної частини головного стебла відбувається не тільки за рахунок видовження першого міжвузля між колеоптильним вузлом і вузлом кущення, а в першу чергу за рахунок видовження епікотилю — частини стебла, що лежить нижче колеоптильного вузла.

У зв'язку з цим у  вівса колеоптильний вузол знаходиться  не в основі підземної частини  стебла безпосередньо біля насіння, як у рослин інших зернових колосових  культур, а виноситься ближче до поверхні грунту, вище Від насінини. Завдяки цьому при посіві на значну глибину колеоптиле у вівса завжди коротше, ніж у інших злаків.

   З колеоптильного вузла розвивається первинне коріння, а через деякий час від зближених підземних вузлів стебла (вузла кущення) розвивається вторинне коріння. Через 10—15 днів після появи сходів, коли звичайно бувають розвинуті 3—4 листки, починається кущення. При цьому як з колеоптильного вузла, так і з вузла кущення утворюються нові пагони, які, виходячи з пазух листків, розвиваються так само, як головна стеблина. У фазі кущення посилено йде також утворення кореневої системи.

  Овес кущиться сильніше, ніж яра пшениця, але слабкіше, ніж ячмінь.          Здебільшого овес має продуктивну кущистість 1,5—2, тоді як у ярої пшениці вона дорівнює звичайно 1,2—1,5, а у ячменю — 2,5—3. У зріджених посівах кущистість різко підвищується. Нестача поживних речовин та вологи зменшує кущистість. Ранній посів, неглибоке загортання ;насіння та помірна температура сприяють кущенню. Різні сорти мають різну схильність до кущення. Ще в період кущення утворюється соломина з дуже скороченими міжвузлями та з зачатковою волоттю. Через 10—15 днів після кущення починається вихід у трубку, тобто утворення соломини з видовженими міжвузлями. Першим видовжується нижнє міжвузля, а поступово за ним і інші міжвузля, одне за одним. Чим вище по стеблині розміщене міжвузля, тим воно з часом стає довшим.

З початком виходу в трубку дуже прискорюється  ріст надземних органів та коріння. У цей період утворюється стеблове листя, внаслідок чого асиміляційна поверхня різко збільшується. Одночасно відбувається формування волоті.