Предмет и роль публичного администрирования

Творчо  використавши основні засади теорії наукового менеджменту з організації  управління в бізнесі, розроблених  Ф. Тейлором, Г. Емерсоном і Г. Фордом, «класики» сформулювали такі принципи раціональної системи управління адміністративно-державними організаціями, діяльність яких слід будувати на науці, а не на традиційних звичках; гармонії, замість протиріч, не на індивідуальній роботі, а співробітництві; максимальній продуктивності праці на кожному  робочому місці.    

Від 50-х років ХХ ст. розпочався третій етап у розвитку теорії адміністративно-державного управління, який триває дотепер. Найбільш впливові тут поведінковий, системний  і ситуаційний підходи.     

Суть  цього підходу полягала в тому, що він намагався допомогти державним  службовцям усвідомити власні можливості в адміністративно-державних структурах на основі застосування концепцій поведінкових наук.     

Нині  системний підхід посів одне з  провідних місць серед методів, застосованих не тільки у теорії адміністративно-державного управління, а й у науковому  управлінні. Його значення в методології  наукових знань зростає.    

За  допомогою історичного підходу  теорію адміністративно-державного управління розглядають як у ретроспективі, так і в різні конкретно-історичні  періоди існування людства.    

Державне  управління як багатоваріантний вид  суспільної діяльності це:    

1) особливий тип соціального управління, що характеризується всезагальними  владними повноваженнями і функціями,  обумовленими як потреби всіх  видів суспільних ресурсів, так  і різноманітними сферами публічного  життя;    

2) цілісна система органів і  установ адміністративного апарату,  яка функціонує скоординовано  на національному, регіональному  та місцевому рівнях із різним  ступенем централізації і децентралізації  з метою розробки державної  стратегії розвитку, вдосконалення всіх сфер суспільного життя та проведення внутрішньої і зовнішньої політики.    

Державне  управління у своїй структурі  містить різні види управління. По-перше, це управління адміністративним персоналом, сутність якого полягає у встановленні нормативних актів, що регулюють  статус державного службовця, і створення  системи відбору й набору адміністративних кадрів. По-друге, це управління суспільними  сферами соціуму, яке охоплює  економічну, соціальну, духовно-культурну  сфери життєдіяльності держави, оборону, національну безпеку та міжнародні відносини.     

Суб'єктами державного управління є керівники  найвищої, середньої та нижчої ланок, еліта й організації, а об'єктами -- певні особи, групи, організації, інститути, сфери та галузі суспільного  життя, на які спрямований організуючий вплив держави.    

У наукових працях державне управління розглядають у широкому розумінні, що охоплює три гілки влади  -- законодавчу, виконавчу і судову, та вузькому, де воно поширюється лише на виконавчу. Утім, слід зазначити, що ні одна гілка влади не може діяти  без управлінського процесу. У сфері  законотворчої діяльності сутність управління полягає в тому, щоб  забезпечити послідовну, цілеспрямовану законотворчість, змістовну організацію  роботи апарату законодавчого органу, механізм контролю виконавчої влади. Парламент  зокрема впливає на управління суспільними  процесами опосередковано через  участь разом із главою держави у  формуванні органів виконавчої влади; створенні законодавчої бази для  регулювання політичних, соціально-економічних, духовно-культурних відносин; визначенні правового статусу органів державного управління; здійсненні парламентського  контролю за адміністративно-виконавчими  органами.     

Основні принципи державного управління Дієвість вирішення завдань державного управління залежить від використання усіма  органами держави основних принципів  державного будівництва, серед яких слід виділити:     

а)  пріоритетність політики щодо інших  сфер життєдіяльності суспільства, що дає змогу через державну політику концентрувати зусилля на вирішенні  нагальних потреб розвитку економіки, соціального та духовного життя  суспільства з урахуванням насамперед своєрідності соціального цілого на кожному конкретному етапі його існування;    

б)  принцип провідної ланки, що надає  можливість суб'єктам державно-адміністративного  менеджменту розробляти управлінські рішення та завдання у контексті  їх пріоритетності, значущості й етапності  в процесі реалізації, у досягненні мети, способу і терміну виконання;     

в)  принцип відповідності суб'єкта об'єкту полягає в тому, що обсяг  владних повноважень і відповідальності державного суб'єкта, який приймає рішення, в ідеалі повинен відповідати  характеру     

інтересів та пріоритетів керованого соціального  об'єкта;    

г)  принцип зворотного зв'язку та самокорекції рішень, що визначає порядок, за яким управлінці або колективні органи постійно взаємодіють  зі своїм об'єктом керівництва (молоддю, безробітними, представниками малого бізнесу тощо);    

ґ) принцип діалектичного поєднання  остаточної мети розвитку з цілеспрямованими зусиллями, щоб вирішити поточні  завдання;     

д)  принцип послідовної наступності, коли менеджери державного управління впливають на соціальний розвиток за допомогою вирішення певних послідовних  завдань, спираючись у цьому на досягнення попереднього.    

Функція (від лат. functio -- виконання, звершення) -- це робота, діяльність із виконання  певних завдань. У державному управлінні функція -- це основні завдання, які виконують державні органи, їхні структурні підрозділи й посадові особи  з організації, регулювання та контролю, діяльності громадян та їх інститутів в економічній, соціальній, політичній і духовно-культурній сферах суспільства.     

Серед основних функцій виділяють чотири групи.     

Цільова їх спрямованість дає можливість визначити серед них такі:      

а)  функція управління персоналом (добір  і навчання кадрів, оцінка ефективності їх діяльності);    

б)  функція придбання майна та обладнання (визначення у його потребах та придбання, управління ним);    

в)  функція управління бюджетною сферою та організація бухгалтерського  обліку; розробка пропозицій щодо коригування  бюджетною сферою;    

г)   функції юридичні та пов'язані із судовими позовами;    

д)  функція документування (пошук, збереження, аналіз і поширення інтелектуальної інформації, необхідної персоналу адміністративних установ для здійснення своїх повноважень).     

Командні  функції державного управління пов'язані  із застосуванням влади певними  адміністративними органами і певними  чиновниками. До них належать організація  досліджень поточних фактів реального  стану об'єктів, державного управління; проведення і розробка довго- та короткотермінових  прогнозів суспільного розвитку в усіх його сферах; розробка програм  і управлінських рішень; оперативний  аналіз як метод розв'язання адміністративних завдань; організація конкретних процедур і акцій (зокрема таких як вибори); організація контролю всередині  адміністративних служб; зв'язки з громадськістю.    

Процес  державного планування реалізується через  урядові програми, концепції різноманітних  напрямів суспільного розвитку і  реформування, розробку і затвердження державного бюджету; проектування законотворчої  діяльності; директивні перспективні плани соціально-економічного розвитку країни; послання президента тощо.    

Функція державного планування передбачає визначення насамперед векторів і цілей майбутнього  розвитку та обґрунтування правових, організаційних і ресурсних засобів  їх досягнення.    

Далі, щоб втілити в життя різноманітні види державного планування, слід застосовувати  функцію організації виконання  ухваленого рішення, прийнятого під  час планування. Тобто тут починають  функціонувати різноманітні структури  державних управлінських органів, а також розпочинається процес виконання  ними ухвалених рішень. Структура  та функції державних управлінських  органів становлять поняття організація.      

http://personal.in.ua/article.php?ida=413      

5. Оскільки публічне управління є невід'ємною частиною суспільства, то всі або майже всі гуманітарні науки, а нерідко і інші науки стосуються цих питань. Разом з тим у публічному управлінні і в процесі створення знань про публічний управлінні широко використовуються дані і методи інших, негуманітарних наук. У публічному управлінні все ширше застосовуються автоматичні системи, сучасна техніка, а знання про нього формуються в тому числі на базі використання математичних методів, кібернетики, синергетики, інформатики.    

Кожна з наук і галузей знання підходить до вивчення проблематики публічного управління, тих чи інших його сторін зі своїх позицій. Філософія, розкриваючи найбільш загальні закони природи, суспільства, людського мислення, вивчає об'єктивну необхідність управління, у тому числі в суспільстві, його можливості і межі, суб'єктивну та об'єктивну сторони управлінських відносин. Соціологія, предметом дослідження якої є суспільство, розглядає публічне управління в його взаємозв'язках і відносинах з різними соціальними, професійними та іншими верствами населення. Політологія вивчає публічне управління в тій мірі, в якій вона відноситься до політичних інститутів, входить в сферу політичних відносин. Економічні теорії (раніше ця дисципліна нерідко називалася «політична економія») вивчають управління в зв'язку з економікою (насамперед, з позицій макрорегулювання). Процесами управління, включаючи публічне управління як частина загального поняття управління, займається кібернетика, приділяючи особливу увагу прямим і зворотним зв'язкам, управління складними системами вивчає синергетика.     

Оскільки  різні сторони публічного управління регулюються правом, юридичними нормами, ті чи інші сторони державного та муніципального управління (органи, повноваження та ін) вивчаються багатьма юридичними науками: теорією держави і права (найбільш загальні питання), конституційним правом (конституційне регулювання), адміністративним правом (діяльність виконавчої гілки державної влади), науками, що вивчають судову владу, і ін Питання державного управління (разом з більш широкими проблемами) досліджує державознавство. Існує спеціальна юридична дисципліна - муніципальне право.    

Інші  юридичні дисципліни також стосуються питань державного і муніципального управління, а іноді й управління в громадських об'єднаннях. У цивільному праві це, наприклад, питання управління державною власністю (оперативне управління, господарське відання та ін), в трудовому - правила трудового розпорядку на державних підприємствах, в земельному - правила відведення земель, у цивільному та кримінальному процесі - управління суддею ходом розгляду конкретної справи відповідно до процесуальних норм закону, в кримінальному управі застосовуються покарання у зв'язку з порушеннями порядку управління. Питання управління вивчаються у фінансовому, митному праві і т.д. Навряд чи але знайти таку галузь правових знань, яка не стосувалася б особистого керування. Проблемами публічного управління займаються при вивченні діяльності масових громадських об'єд з неправових позицій (наприклад, партійне будівництво).    

У науці про публічне управління (державному, муніципальному, корпоративному) існують  різні школи, які об'єднують вчених-однодумців. Про деякі з них згадано вище. Разом з тим є різні методологічні підходи, методологічні установки, які суттєво поділяють багатьох дослідників. Це тоталітарний, демократичний і державно-релігійний методологічні підходи.    

При тоталітарному підході до публічного управління акценти робляться на необхідності сильної державної влади (в деяких випадках - диктатури певного соціального прошарку в суспільстві або персональної диктатури вождя), здійснюється фактичне злиття органів держави, правлячої партії (зазвичай комуністичної, але бувають і інші), громадські об'єднання підпорядковані правлячої партії та органам держави, місцеве самоврядування скасовується. Це адміністративно-командна система управління. У тоталітаризмі бачать силу і ефективність публічного управління.     

Демократичні  концепції державного та муніципального управління представлені величезною кількістю  різних шкіл, серед шкіл, пов'язаних з ідеями «держави - зла» і «держави - добра »,« держави - нічного сторожа »і держави - всесильне регулятора, шкіл, які відстоюють пріоритет економічних чи політичних методів управління, концепціями держави загального благоденства та держави, створює лише сприятливі умови для діяльності індивіда, ідеями« раціональної бюрократії », технократії та іншими концепціями , які вимагають, з одного боку поділу державного та муніципального управління громадська концепція муніципального самоврядування), з іншого - з уявленнями про муніципальні органах як «агентів держави» (державна концепція місцевого самоврядування) При всіх відмінностях демократичні концепції спираються на громадські постулати управління - загальнолюдські цінності, принципи демократії, політичного і ідеологічного плюралізму, поділу влади, верховенства права, визнання місцевого самоврядування. Вони відкидають тоталітаризм і авторитаризм, стверджують підконтрольність чиновника населенню, ставлять його на службу загальним (а не класовим) інтересам.    

Державно-релігійні, теократичні (наприклад, в Саудівській  Аравії) або клерикальні (в Ірані) підходи до публічного управління типові для багатьох мусульманських країн. Вони включають в публічне управління релігійні елементи.     

Концепції мусульманського фундаменталізму  про управління пов'язані з ідеями халіфату як кращої форми управління, з запереченням виборів до органів держави (вони замінюються призначенням монархом дорадчої ради - аш-шури при правителя). Замість участі громадян в управлінні використовується практика меджлісу (прийом у встановлені дні будь-якого «правовірного» главою держави, який одночасно є імамом - релігійної главою, та членами його сім'ї), партії заборонені, масових громадських об'єднань не існує. В арабських країнах, які зазнали впливу ліберальних ідей і є республіками (Алжир, Єгипет та ін), збереглися лише елементи колишніх порядків (фактичне, але не юридичне недопущення жінок до політики і державну службу, аш-шура перетворилася в частково обирається консультативна рада при президентові).