Виконавча влада та державне управління

Протокол про вчинення корупційного діяння або іншого правопорушення, пов'язаного з корупцією, разом  з матеріалами перевірки у  триденний строк з моменту його складення надсилається до районного (міського) суду за місцезнаходженням органу, який склав про це протокол. Адміністративне стягнення за корупційні діяння або інші правопорушення, пов'язані з корупцією, може бути накладено не пізніш як через шість місяців з дня його вчинення. Розгляд адміністративних справ про корупційні діяння або інші   правопорушення, пов'язані з корупцією, здійснюється відповідними судами у п'ятнадцятиденний строк з часу їх надходження до суду. Строк розгляду адміністративних справ про корупційні діяння призупиняється судом у випадках, коли особа, на яку складено адміністративний протокол про корупційні діяння, умисно ухиляється від явки до суду чи з поважних причин не може туди з'явитися (захворювання, від'їзд у відрядження чи на лікування, перебування у відпустці тощо) [6].

Постанова суду про накладення адміністративного  стягнення у вигляді штрафу за корупційні діяння або інші правопорушення, пов'язані з корупцією, у триденний  строк направляється відповідному державному чи виборному органу для  вирішення питання про звільнення особи з посади або інше усунення від виконання нею функцій  держави згідно з чинним законодавством.

Отже, органи та посадові особи місцевого  самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед територіальною громадою, державою, юридичними і фізичними  особами.

Підстави, види і порядок відповідальності органів та посадових осіб місцевого  самоврядування визначаються Конституцією України, Законом України "Про  місцеве самоврядування в Україні" та іншими законами.

Особи, винні у порушенні законодавства  про службу в органах місцевого  самоврядування, притягуються до цивільної, адміністративної або кримінальної відповідальності згідно із законом.

 

 

 

Розділ 4. Місцеве самоврядування в контексті децентралізації  державної влади

Після двадцятирічного становлення і розвитку в незалежній Україні системи місцевої публічної влади сьогодні, на жаль, доводиться констатувати її неефективність. Попри значні зрушення у напрямі конституювання місцевого самоврядування, воно все ще не здатне в силу різних причин виконувати ті завдання, що на нього покладені державою. У цій сфері існує низка проблем як економічного, політичного, так і суто юридичного характеру, котрі, як видається, можна розв’язати лише у комплексі. Засобом комплексного вирішення цих проблем є започатковані в Україні реформи.

Процес розробки цілісної концепції  тієї моделі місцевого самоврядування   та системи територіальної організації  влади, що має бути отримана в результаті реформування, неминуче торкається проблеми потреби внесення змін в Конституцію  України. У її межах можна виділити два питання: перше  чи існує об’єктивна необхідність внесення змін в Конституцію України, чи сприятимуть внесені зміни вдосконаленню системи місцевої публічної влади, забезпеченню ефективності її функціонування; і друге чи на часі такі зміни, чи доцільно їх вносити саме зараз.

Передусім зазначимо, що чинна конституційна  модель місцевого самоврядування є  результатом тривалого пошуку в  Україні оптимальної системи  територіальної організації влади. Починаючи з 1990 року і до прийняття  Конституції 1996 року інститут місцевого  самоврядування був предметом майже  щорічної трансформації, що передбачала  різні ступені децентралізації  влади: від централізованої системи  так званої "матрьошки" (коли ради різних рівнів перебували у відносинах підпорядкування) до децентралізованої  на зразок англо-американської моделі системи місцевої публічної влади. Тож закріплення на сталій основі, на належному юридичному рівні засад  функціонування місцевого самоврядування в Конституції України мало велике значення для його становлення і подальшого розвитку.

На цьому етапі розвитку України  як демократичної держави, що робила перші кроки у напрямі побудови децентралізованої системи публічної  влади, Конституція відіграла вагому роль. По-перше, вона на найвищому законодавчому  рівні закріпила право громади  на місцеве самоврядування (принцип  визнання і гарантування місцевого  самоврядування є однією із засад  конституційного ладу України ст. 7 Конституції [1]). По-друге, Конституція чітко визначила недержавну природу місцевого самоврядування. По-третє, вона дала змогу частково децентралізувати владу.

Проте сьогодні чинні конституційні  норми не тільки не сприяють подальшому розвитку місцевого самоврядування, але й певною мірою його стримують. Причини ж недостатньої ефективності місцевої публічної влади, як видається, частково закладені у самій  її конституційній моделі.

Передусім наголосимо, що Конституція  України виходить із базового положення  про те, що місцеве самоврядування це право територіальної громади села, селища, міста здійснювати управління місцевими справами. Громади можуть здійснювати своє право самостійно (через форми прямої демократії) або через органи місцевого самоврядування: представницькі (сільські, селищні, міські ради) та виконавчі. Ці суб’єкти діють на первинному (базовому) рівні місцевого самоврядування.

Водночас Конституція закріпила  своєрідний статус районних і обласних рад: вони є представницькими органами, що представляють спільні інтереси територіальних громад відповідного району чи області. Населення ж району та області громадами не визнаються, а відтак правом на самоврядування не володіють. Вказані представницькі органи, таким чином, утворюють так  званий вторинний (похідний) рівень самоврядування, який умовно можна назвати регіональним.

Зауважимо, що і на базовому, і на регіональному рівнях самоврядування існують проблеми, вирішення яких є умовою подальшої децентралізації  влади та розвитку місцевого самоврядування. На базовому рівні це, передусім, відсутність  належного рівня ресурсного забезпечення місцевого самоврядування (його матеріальної і фінансової основ) та невизначеність територіальної основи місцевого самоврядування.

Слід наголосити, що чинна Конституція  закріпила визначальні положення  щодо матеріальної та фінансової самостійності  місцевого самоврядування. Так, вона передбачила існування комунальної  власності як окремої форми публічної  власності, а також місцевих бюджетів. Проте реалізація вказаних конституційних норм дещо ускладнена. Попри існування об’єктивних економічних чинників недостатнього ресурсного забезпечення місцевого самоврядування варто привернути увагу й до формально-юридичної сторони вирішення цієї проблеми.

На жаль, конституційне положення  щодо права громади управляти  комунальною власністю залишилось законодавчо незабезпеченим (відповідний  Закон досі не прийнято). Поряд із цим не вдається децентралізувати бюджетну систему та реалізувати задекларований в Бюджетному кодексі України  принцип формування бюджетів "знизу вверх" як мінімум із двох причин. Першою із них є недостатність фінансових ресурсів територіальних громад для самостійного формування місцевих бюджетів. Крім цього, існування в   Україні великого числа територіальних громад (близько 30 тисяч) значно ускладнює процес розрахунку такої великої кількості місцевих бюджетів. Можливим виходом з окресленої ситуації може стати укрупнення територіальних громад, що передбачає процес їх об’єднання. Проте Конституція України закріплює право на об’єднання лише громад сусідніх сіл; Закону, який регулював би ці питання, немає.

 Поряд із цим невизначеною залишається територіальна основа місцевого самоврядування. Враховуючи передбачені Конституцією складові територіаль­ного устрою України (АРК, області, райони, міста, райони в містах, селища, села) та її положення щодо визначення місцевого самоврядування, можна зробити висновок, що здійснення місцевого самоврядування охоплює лише межі населених пунктів. Питання про те, під чиєю юрисдикцією повинна перебувати територія між населеними пунктами, залишається відкритим. Вирішення цієї проблеми можливе шляхом закріплення базової територіальної одиниці громади, що буде включати як територію населеного пункту, так і визначені землі навколо нього. А відтак передбачає внесення змін у ст. 133 Конституції України [1]. Це дасть змогу, з одного боку, забезпечити повсюдність місцевого самоврядування (поширити його на всю територію Української держави), з іншого, укрупнити громади і забезпечити їх самодостатність.

Щодо так званого регіонального  рівня самоврядування (район і  область), наголосимо, що недостатня ефективність його функціонування спричинена відсутністю  власних виконавчих органів у  представницьких органів цього  рівня. Конституція України передбачила  можливість створення лише виконавчого  апарату районної та обласної ради (ч. 4 ст. 141) [1]. Згідно з чинним Законом "Про місцеве самоврядування в Україні" [7] виконавчий апарат не здійснює управлінські функції, а обмежує свою діяльність організаційним, правовим, інформаційно-аналітичним та матеріально-технічним забезпеченням діяльності ради.

Тож особливістю української моделі організації влади на місцях є  те, що місцеві органи виконавчої   влади створюються і діють  не з метою здійснення контрольно-наглядових функцій щодо законності діяльності місцевого самоврядування, як у західноєвропейських  державах, а й беруть на себе основний обсяг повноважень щодо управління відповідними територіями. Фактично чинна  система публічної влади на цьому  рівні реалізується через систему  політичного та економічного двовладдя: діють призначені з центру державні адміністрації і обрані громадами  місцеві органи влади. Це призводить до труднощів у розмежуванні повноважень  між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Вирішення вказаної проблеми потребує внесення в Конституцію положення  про можливість створення районними  та обласними радами власних виконавчих органів.

Підсумовуючи зазначимо, що зміни  в Конституцію України для  вдосконалення місцевого самоврядування потрібні, проте це дуже відповідальна  справа, яка потребує: по-перше, завершеного  цілісного концептуального бачення  кінцевого результату реформи місцевої публічної влади; по-друге, вчасної  розробки і прийняття величезного   масиву законодавства, яке б забезпечило  реалізацію конституційно-правових норм; по-третє, політичної волі посадових  осіб усіх рівнів публічної влади, соціально  і політично активного населення  до впровадження нової концепції  в життя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Отже, місцеве самоврядування є  правом територіальної громади жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування в Україні це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і  через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також  через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Система місцевого самоврядування в структурно-організаційному плані  являє собою сукупність органів  місцевого самоврядування, органів  самоорганізації населення та організаційних форм, за допомогою яких відповідна територіальна громада або Ті складові частини здійснюють завдання та функції місцевого самоврядування, вирішують питання місцевого  значення.

Закон "Про місцеве самоврядування в Україні" (ст. 5) до елементів  системи місцевого самоврядування відносить:

 територіальну громаду;

 сільську, селищну, міську раду;

 сільського, селищного, міського голову;

 виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

 районні в місті ради, які  створюються у містах з районним  поділом за рішенням територіальної  громади міста або міської ради;

 районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси  територіальних громад сіл, селищ, міст;

 органи самоорганізації населення.

У структурі системи місцевого  самоврядування можна виділити два основних елементи територіальну громаду та органи місцевого самоврядування.

Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють  відповідні територіальні громади   та здійснюють від їх імені та в  їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені  Конституцією України, Законом України "Про місцеве самоврядування в  Україні" та іншими законами.

Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі  комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.

Повноваження щодо забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян регламентує  ст. 38 Закону України "Про місцеве  самоврядування в Україні".

Відповідальність органів і  посадових осіб місцевого самоврядування регламентується розділом IV Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Підсумовуючи зазначимо, що зміни  в Конституцію України для  вдосконалення місцевого самоврядування потрібні, проте це дуже відповідальна  справа, яка потребує: по-перше, завершеного  цілісного концептуального бачення  кінцевого результату реформи місцевої публічної влади; по-друге, вчасної  розробки і прийняття величезного  масиву законодавства, яке б забезпечило  реалізацію конституційно-правових норм; по-третє, політичної волі посадових  осіб усіх рівнів публічної влади, соціально  і політично активного населення  до впровадження нової концепції  в життя.