Визначення розміру компенсації моральної (немайнової) шкоди

Дане визначення у повній мірі поширюється на заподіяння моральної (немайнової) шкоди. Деліктне зобов'язання з приводу заподіяння моральної шкоди - це різновид цивільно-правових зобов'язань, і тому йому властиві ті самі структурні особливості, що характеризують кожне зобов'язання. Такими структурними елементами є суб'єкт, об'єкт та зміст.

Суб'єктами деліктного зобов'язання є потерпілий і завдавач моральної шкоди. Як уже зазначалося потерпілим у зобов'язаннях, що випливають із завдання моральної (немайнової) шкоди можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, яким завдано моральну (немайнову) шкоду.

Разом з тим дискусійним є питання чи мають право на відшкодування моральної шкоди, тобто чи є потерпілими, родичі особи, яка загинула внаслідок протиправних дій. За загальним правилом, невід'ємне право на компенсацію моральної шкоди належить лише фізичній особі, якій безпосередньо заподіяна така шкода порушенням її прав. Близькі родичі особи, якій завдано моральну шкоду, право на її відшкодування не мають. На нашу думку, необхідно встановити один виняток з цього правила: компенсувати моральну шкоду необхідно громадянам, які внаслідок злочинних чи інших протиправних діянь втратили близьку їм людину (тобто, має місце порушення прав іншої особи на життя). В даному разі мова йде не про моральну шкоду, заподіяну особі до її смерті, право на відшкодування якої успадковують члени сім'ї, а про шкоду, заподіяну внаслідок втрати близької людини як один з випадків спричинення немайнової шкоди. Адже у разі смерті особи розриваються сімейні стосунки, і членам її сім'ї та родичам завдаються душевні (іноді фізичні) страждання та переживання. Саме це, як вважаємо, дає право всім членам сім'ї та родичам ставити питання про відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Дещо проблемним тут виглядає питання суб'єктів, яким належить виплатити компенсацію, тобто хто це має бути, одному чи всім і в якому розмірі повинно проводитись відшкодування. На наш погляд, компенсовувати моральну шкоду треба членам сім'ї загиблого, іншим близьким людям (наприклад, утриманцям, особі, яка перебувала у фактичних шлюбних відносинах з померлим). При цьому характер та близькість зв'язків між загиблим і потерпілим може впливати лише на розмір компенсації.    Завдавач (або боржник, який відповідає за заподіяну шкоду) - це, як правило, особа, яка безпосередньо заподіяла моральну шкоду. В деяких випадках, передбачених законодавством, завдавачем виступає не безпосередній заподіювач шкоди, а особа, що в силу закону відповідає за поведінку заподіювача.

Таким чином, завдавач моральної (немайнової) шкоди зобов'язаний компенсувати її потерпілому у такому обсязі, щоб повністю відновити попереднє становище наскільки це можливо у зобов'язаннях щодо відшкодування немайнової шкоди. Отже за своєю природою відшкодування моральної (немайнової) шкоди носить характер цивільно-правової відповідальності правопорушника за заподіяну шкоду.

В юридичній літературі була висловлена думка про необхідність застосування загальних строків позовної давності до вимог про компенсацію моральної шкоди. Адже якщо позов не було пред'явлено в трьохрічний строк (тобто загальний строк позовної давності), то розумно і справедливо вважати, що страждання були відсутні і у стягненні моральної шкоди має бути відмовлено. Перебіг строку позовної давності повинен в таких випадках починатись в момент початку переживання страждань, але не раніше монету усвідомлення потерпілий причинного зв'язку між стражданнями та порушенням його прав.

Доречно також зауважити що, судовою практикою Європейського суду з прав людини вироблено правило, за яким в певних випадках суд, замість винесення рішення про грошову компенсацію моральної шкоди, оже вважати визнання самого факту правопорушення, вчиненого щодо потерпілого, достатньою і справедливою компенсацією. Подібна судова прктика існує і в Україні.

Таким чином можна дійти висновку, що застосування норм з відшкодування моральної шкоди пов'язане з використанням значної кількості оціночних понять,які окреслені законом з великою ступіню відносності, а визначальна роль в їх правильному розумінні та застосуванні відводиться до суду[16].

1.3. Немайнова шкода, завдана  юридичній особі  

Дискусійним в юридичній літературі є питання щодо кола осіб, яким може бути спричинена моральна шкода: тільки громадянинові чи також і юридичній особі.

Чинним законодавством України, в тому числі і Конституцією, передбачена можливість відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної організації. Але тут виникає проблема на рівні понятійного апарату цивільного права. Визначення моральної шкоди як фізичних чи душевних страждань не можна вживати стосовно юридичної особи. Адже організація не може відчувати фізичних чи психічних страждань, так як це властиво лише людині. Це дає підстави окремим авторам стверджувати, що моральна шкода, виходячи із самої категорії моральної шкоди, її усталеного розуміння, юридичній особі заподіяна бути не може . Зокрема, не може йтися про відшкодування моральної шкоди як засобу захисту честі і гідності юридичної особи, оскільки ці якості притаманні лише людині. Частково з цією думкою можна погодитися з наступних міркувань.

Джерелом виникнення моральної шкоди юридичних осіб зазвичай у судовій практиці є факти посягання з боку ЗМІ та їхніх авторів на честь, гідність, ділову репутацію особи. За загальновизнаними філософськими визначеннями честь - це суспільна оцінка моральних і духовних якостей людини; гідність - самооцінка особою своїх соціальних і моральних якостей як члена суспільства. Честь є мірою гідності особи. Отже, ці категорії взаємопов'язані. Виходячи з цього виникає питання: чи є можливим визнати, що такі природно притаманні людині моральні якості, як честь і гідність, може мати і юридична особа.

Було б дивно говорити про честь юридичної особи, як суспільну оцінку її моральних та духовних якостей, або про її гідність, як самооцінку цих якостей. Адже юридичні особи не здатні мати такі якості та, власне, не можуть самі себе оцінювати. Їм та їхній діяльності оцінку завжди дають люди. І не як членам людського суспільства, а зі споживацької точки зору - як інструментові задоволення певних людських потреб.

Якщо ж проаналізувати всі можливі випадки спричинення організації шкоди такого характеру, то можна прийти до висновку, що в кінцевому підсумку "страждає" ділова репутація комерційної організації чи авторитет тієї юридичної особи, яка комерційною діяльністю не займається (зокрема, заподіюється шкода діловій репутації фірми поширеною неправдивою інформацією про те, що та нібито постійно не виконує умов договірних зобов'язань, або, наприклад, задається шкода авторитету політичної партії поширеними брехливими відомостями про нелегальні джерела її фінансування, а це призводить до втрати довір'я чи послаблення симпатій з боку рядових її членів, прихильників чи виборців). Повертаючись до загальнофілософських визначень, слід зазначити, що ділова репутація - суспільна оцінка трудових, професійних якостей особи, виконання взятих на себе зобов'язань, почуття відповідальності за виконану роботу. Як бачимо, категорія ділової репутації повною мірою може стосуватися як фізичної так і юридичної особи. Під діловою репутацією, з юридичної точки зору, можна розуміти суспільно-позитивну оцінку специфічних якостей юридичної особи. Тобто таких якостей, що не лише індивідуалізують її серед інших юридичних осіб (товарний знак, торгова марка, найменування юридичної особи), але й визначають рівень довіри до неї в її суспільно-виробничій діяльності (професійність, надійність, діловитість, обов'язковість у ділових стосунках тощо) з боку людей.

Поняття "ділова репутація" і "суспільно-позитивна оцінка" в цьому визначенні прямо пов'язані. Безперечним є те, що саме через наявність та рівень суспільно-позитивної оцінки юридичні особи набувають високої ділової репутації.

Цікавим є також і те, що ні ч. 4 ст. 32, ні ч. 3 ст. 34 Конституції України не передбачають право юридичних осіб на судовий захист права на спростування недостовірної інформації та стягнення у зв'язку з цим моральної і матеріальної шкоди. Однак в Україні існує більше десятка нормативно-правових актів, які прямо чи опосередковано декларують право юридичної особи на відшкодування моральної шкоди. До справ про відшкодування моральної шкоди, заподіяної юридичній особі, безпосередній стосунок мають, безумовно, , ст. 49 Закону України "Про інформацію", ст. 33 Закону України "Про інформаційні агентства", ст. 47 Закону України "Про телебачення і радіомовлення", ст. 17 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", ст. 33 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", ст. 11 Закону України "Про іноземні інвестиції", ст. 44 Закону України "Про авторське право і суміжні права", ст. 21 Закону України "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем", ст. 17 Закону України "Про охорону прав на зазначення походження товарів".

Отже підприємство чи організація має право вимагати відшкодування моральної шкоди відповідно до ст. 23 та 1167 ЦКУ, інших законодавчих актів України (зокрема ст. 49 Закону «Про інформацію», ст. 52 Закону « Про авторське право і суміжні права», ст. 10 Закону « Про режим іноземного інвестування»).

Як зазначалося раніше, за змістом ч. 2 ст. 49 Закону « Про інформацію» у справах за позовами органів державної влади та органів місцевого самоврядування про спростування недостовірно інформації не підлягають задоволенню судом вимоги про відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Чинне законодавство не містить вичерпного переліку обставин, за яких підприємство чи організація може вважати, що її заподіяно моральну шкоду. Насамкінець слід зазначити що інститут відшкодування моральної шкоди (юридичним особам) незважаючи на свою відносну молодість у цивільному праві ефективним способом захисту цивільних прав та інтересів юридичних осіб, є гарантією їх неухильного дотримання, та виконує захисні запобіжні, функції щодо охорони прав цих осіб та обов'язків[13].

1.4. Застосування судами законодавства України щодо відшкодування моральної шкоди

Відповідно до наведеної вище постанови Пленуму Верховного суду України, моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (у тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачем, інших цивільних прав, у зв'зку з незаконним перебуванням під слудством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, та при настанні інших негативних наслідків (абз. 2 п. 3)[17].

Особи, які зазнали порушеня гарантованих Конституцією прав, нерідко високо оцінюють свої страждання.

Законодавці залишили за судом право вирішувати належність та розмір відшкодування моральної шкоди, оскільки у чинному законодавстві чітких меж такого розміру не передбачено у зв'зку з чим у потерпілих з'являється упереджена оцінка своїх понесених страждань, що породжує виникнення нових спорів.

Проте у юридичній літературі існує наступний погляд на цю проблему. Зокрема, Є.Солодко зазначає, що «при любой форме возмещения компенсация морального вреда будет частичная, т. к. точно определить степень причинённого морального вреда и соответственно размер его возмещения невозможно» )[18].

Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити у рішенні відповідні мотиви.

На сьогодні законодавство України спрямоване на вирішення спорів шляхом дотримання моральних засад суспільства та принципів всебічності і справедливості розгляду справ судами. Нерідко судді при вирішенні справи порушують чинне законодавство у частині недотримання принципів моральності, логічності та справедливості[19].

Якщо звернутись до п. 2 зазаначеної постанови Пленуму, то вбачається, що спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема, коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень.

Саме закріплення за державою обов'язку забезпечення прав і свобод людини дає можливість (у разі порушення останніх) звернутися до суду з метою їх захисту та поновлення, а також за компенсацією шкоди, заподіяної такими порушеннями.

Аналізуючи цю проблему, необхідно звернути увагу на правову неосвідченість громадян України щодо реалізації свого права на відшкодування моральної шкоди. Так, при порушенні будь-яких прав громадян рідко використовують своє право на відшкодування моральної шкоди, оскільки не знають, яким законом чи нормативно - правовим актом воно врегульовано, та насамперед не впевнені у його реалізації. З огляду на те, що у законодавстві України поступово вдосконалюється інститут відшкодування моральної шкоди, необхідно прийняти нормативно - правові акти, які встановлюватимуть зазначений спосіб захисту прав людини. Потрібно також довести до громадськості, що її права слід відстоювати. Коли права людини дійсно стануть пріоритетом у нашому суспільстві, тоді Україну зможемо з впевненістю називати незалежною і демократичною державою)[20].

Розділ 2. Визначення розміру компенсації моральної (немайнової) шкоди

2.1. Форми та розмір майнової компенсації моральної шкоди

Чинне цивільне і трудове законодавство передбачає можливість компенсації моральної шкоди у грошовій або іншій майновій формі. Закон не визначає поняття "іншої матеріальної форми". Під нею, вважаємо, слід розуміти, наприклад, надання безкоштовних путівок в лікувально-оздоровчі заклади, в туристичну подорож, надання інших матеріальних благ - телевізора, магнітофона, комп'ютерної та побутової техніки, меблів, зібрання творів літератури, художніх виробів тощо, які зумовлюють позитивні емоції і цим частково компенсують ті негативні наслідки, яких зазнала особа. Проте у разі якщо необхідність лікування у зазначених закладах зумовлена ушкодженням здоров'я то надання путівки чи відшкодування її вартості потерпілому здійснюється у порядку відшкодування додаткових витрат, викликаних ушкодженням здоров'я.