Проблема сучасного праворозуміння

Проблема сучасного праворозуміння (Проблема правопонимания)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Проблемі  розуміння права завжди приділялось  багато уваги. Спроби  дати змістовну відповідь на питання “що таке право?” прослідковуються з  глибокої давнини і не припиняються і досі.

Право  –  це  надзвичайно  складне  соціальне  явище,  оскільки   воно

відображає  ще більш складніші економічні, політичні  і  соціальні  відносини. Напротязі всієї історії розвитку юридичної науки  різні  мислителі  прагнули з’ясувати, що являє собою право, яка його природа і суть.

Поняття права – найважливіший  компонент  правознавства.  Від  вірного його розкриття залежать правильна постановка наукових  досліджень,  а  також загальна орієнтація юридичної практики.  Поняття  права  –  це  не  застигла категорія, а категорія, що розвивається, в якій відображаються  і  історичні традиції, і суспільна ситуація сучасної епохи.

Ціллю  роботи  являється  розгляд  еволюції   правових   ідей   різних мислителів,  починаючи  з  найдавніших  часів,  розгляд  і  аналіз  основних концепцій права, з’ясування  причин,  через  які  існує  таке  багатоманіття розуміння сутності і соціальної  природи  права  і  не  існує  єдиного  його розуміння.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Праворозуміння в історичній еволюції

 

Правові вчення в спеціальному смислі цього  поняття  з’явились  лише  вході  досить  тривалого  існування  ранньокласових  суспільств  і  держав.  В

теоретико-пізнавальному  плані генезис правових вчень (теорій)  відбувався  в

руслі поступової раціоналізації початкових міфічних уявлень.

Однією  з найбільш ранніх відповідей на питання  “що таке право?”  була:“право –  це веління, заповіді божества, які  вказують людям, як вони  повинн іжити, щоб виконати волю божества, що вони  повинні  робити  і  чого  повинні уникати”. Так думало в давнину багато людей і так було у  багатьох  народів. Наприклад, первинним правом для євреїв були 10  заповідей,  вручених  Моісею самим Богом. В таких древніх правових кодексах  інших  народів,  як  “Закони вавілонського  царя  Хаммурапі”  чи  “Закони  Ману”  індусів   право   також розглядається як заповіді божества. Право розумілось як нелюдське явище.

Критика цієї відповіді з  боку  вчених  така:  земні  справи  і  явища

потрібно  пояснювати земними ж справами, а  не  втручати  сюди  божу  волю  і робити її відповідальною за багато земних підлостей. Наприклад,  дикун  щиро вірить в те, що бог йому наказує вбивати всіх чужинців і  заколювати  дружин на могилах чоловіків. Сучасний християнин не може вважати  подібні  заповіді божественними.  Отже,  визначення  права  як  заповідей  божества  в  корені антинаукове.

З середини І тисячоліття до н.е.  розуміння  права  змінюється.  Право

починає  тлумачитись  як  офіційний  закон  держави,  тобто  як  веління   і

обов’язкові правила, які видаються чи  визнаються  державою.  Нове  у цьому

розумінні те, що право вводиться у поняття  держави. З’являється  два  права:

право як веління  Бога і як веління держави.

У Аристотеля право уособлює собою політичну  справедливість  і  служить нормою політичних відносин між людьми. “Поняття справедливості,  -  відмічає він, - пов’язане з  уявленнями  про  державу,  так  як  право,  яке  служить критерієм справедливості,  є  регулюючою  нормою  політичного  спілкування”.

Аристотель  ділить право на природне  і  умовне  (волевстановлене).  Природне право – те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від визнання  чи невизнання його. Під умовним правом в концепції Аристотеля  розуміється  все те, що пізніше почне визначатися як позитивне право. До умовного  права  він відносить закони і всезагальні угоди. Причому  він  говорить  про  писані  і неписані закони. Під неписаним законом, який також відноситься  до  умовного (позитивного) права, маються на увазі правові звичаї (звичаєве право).

         Епікур  вважав, що дії людей, діяльність державної влади і самі закони

повинні відповідати  природним (в даному місці,  в  даний  час  і  при  даних

обставинах)  уявленням  про  справедливість.   Така   концепція   змінюваної

справедливості  – в її  співвідношенні  з  законом  –  містить  в  собі  ідею

природного  права із змінюваним (в залежності від  місця,  часу  і  обставин)

змістом, яким є спільна користь взаємного  спілкування.

Великий вклад у розвиток поняття права  внесли  представники  природної школи права – Г.Гроцій, Т.Гоббс, Д.Локк, Ш.Л.Монтеск’є.

Г.Гроцій суттєвого значення надавав  запропонованому  ще  Аристотелем поділу права на природне і волевстановлене. Природне право визначається  ним як “припис здорового глузду”. Згідно цьому  припису  та  чи  інші  дія  –  в залежності від її відповідності чи суперечності розумній  природі  людини  – визнається або морально ганебною, або морально необхідною.  Природне  право, таким чином, виступає в якості основи і критерію для  розрізнення  належного (дозволеного) і неналежного (недозволеного) по самій своїй природі, а не  в

силу якогось  волевстановленого припису (дозволу  чи заборони).Природне право, згідно з  Гроцієм, це і  є  “право  у  власному  смислі

слова”, і  “воно заключається в тому,  щоб  надавати  іншим  те,  що  їм  вже

належить, і  виконувати покладені на нас по відношенню до них  обов’язки”.[1]

Джерелом  цього права є не чиясь вигода, інтерес  чи  воля,  а  сама  розумна природа  людини  як  соціальної  істоти,  якій   притаманне   прагнення   до спокійного спілкування. Право в більш широкому розумінні (тобто форми волевстановленого права) є правом у кінцевому рахунку постільки,  поскільки  не  суперечить  розумній людській природі і природному праву.

Правове вчення Томаса Гоббса основане на певному  уявленні про  природу людини. Він вважає, що всі люди створені рівними  у  відношенні  фізичних  і розумових здібностей і кожен має однакове з іншими “право  на  все”.  Але  в умовах “війни всіх проти всіх” мати “право на все”  –  значить  фактично  не мати права ні нащо. Таке становище  Гоббс  називає  “природним  станом  роду людського”.

Природний розум підказує людям, на яких умовах вони  можуть  здійснити процес  подолання  природного  стану.  Ці  умови  (їх  і  виражають  приписи природного розуму) і є природними законами.

Всі природні закони можна сформулювати одним  правилом: не роби  іншому того, чого не хотів би, щоб було зроблено по відношенню до тебе.

Але всі природні закони не обов’язкові до виконання. Перетворити їх  в безумовний імператив поведінки може тільки сила. Для Гоббса природний  закон є свобода що-небудь робити чи не робити, а позитивний закон – припис  робити чи не робити чогось.

Абсолютна влада  держави  –  ось,  на  думку  Гоббса,  гарант  миру  і

реалізації  природних законів. Вона змушує індивіда  виконувати  їх,  видаючи громадянські  закони.  Якщо  природні  закони   зв’язані   з   розумом,   то громадянські – спираються на силу. Всякі свавільні вигадки  законодавців  не можуть бути громадянськими законами, бо останні  є  ті  ж  природні  закони, тільки  підкріплені  авторитетом  і  могутністю  держави.  Їх  не  можна  ні відміняти,   ні   змінювати   простим   волевиявленням   держави.   Ставлячи громадянські закони в таку сувору залежність від природних,  Т.Гоббс  хотів, мабуть,  направити  діяльність  держави  на  забезпечення  розвитку   нових, буржуазних суспільних відносин.

Дж.Локк повністю поділяв ідеї природного права, суспільного  договору.Будуючи державу  добровільно, люди точно відміряють  той  об’єм  повноважень, який вони потім передають державі. Але право на життя  і  володіння  майном, свободу і рівність людина не відчужує нікому і ні при яких обставинах. Це  і є природними правами людини. Ці невідчужувані цінності – кінцеві межі  влади і дії держави, переступати які їй заборонено.

Ш.Л.Монтеск’є  закони природи (природні закони) трактує  як закони,  які витікають лише з будови нашого їства. До природних законів, за якими  людина жила у природному (досуспільному) стані, він відносить наступні  властивості людської природи: прагнення до миру, до добування собі їжі,  до  відносин  з людьми на основі взаємного прохання, бажання жити в суспільстві.  Позитивний (людський)  закон   передбачає   об’єктивний   характер   справедливості   і справедливих відносин.  Справедливість  передує  позитивному  закону,  а  не вперше ним створюється.

В філософії  права Г.В.Ф.Гегеля поняття “право”  вживається у  наступнихосновних  значеннях:

 І)  право як свобода (“ідея права”),

 ІІ) право   як  певнаступінь і форма свободи  (“особливе право”),

ІІІ) право  як закон  (“позитивнеправо”).

На ступені  об’єктивного духу,  де  весь  розвиток  визначається  ідеєю

свободи, “свобода”  і  “право”  виражають  єдиний  смисл.  Система  права  як

царство здійсненої свободи представляє собою ієрархію “особливих  прав”.  На горі  ієрархії  “особливих  прав”  стоїть  право  держави.  Право  як  закон (позитивне право) є одним з “особливих прав”. Гегель пише: “Те, що  є право в собі, покладено у своєму наявному бутті, тобто визначене для  усвідомлення думкою, і визначене як те, що є право і  вважається  правом,  що  відоме  як закон; право є взагалі, завдяки цьому визначенню, позитивне право”. Те, що є право, лише стаючи  законом,  набуває  не  лише  форми  своєї всезагальності, але і своєї справжньої визначеності.[2]

        Гегель  визнає,  що  зміст  права  може  бути  викривленим  в  процесі

законодавства;  не  все,  дане  у  формі  закону,  є  право,  оскільки  лише

закономірне у позитивному праві законне  і правомірне.Грунтом для права  є духовне, і його вихідною точкою – воля. Свобода  є таке ж основне визначення волі, як вага – основне визначення тіла. Воля  без свободи – порожнє місце.[3]

Оскільки  право стосується свободи, самого достойного  і  священного  в людині, то вона, оскільки воно для неї обов’язкове, повинна знати його.[4]

Філософсько-правове  вчення Гегеля справило помітний вплив на наступну історію правової думки. Ідея свободи є стрижнем  праворозуміння  Ф.А.Хайєка.  На  його  думку, індивідуальний розум недосконалий і обмежений в  своїх  можливостях.  Людина здатна передбачати лише безпосередні результати своїх дій, але зовсім не  їх суспільні наслідки.

Виходячи  з цього, жодна людина чи група  людей не можуть  знати  всього необхідного для свідомого цілеспрямованого  соціального  планування.  Звідси політичний висновок: роль держави повинна бути обмежена. Вона не може  братии на себе всієї відповідальності  за  стан  життя  суспільства.  Але  оскільки держава все ж прагне до цього, роль права  заключається  в  тому,  по-перше, щоб обмежити можливості  держави  для  примусу,  по-друге,  щоб  забезпечитикожному  індивіду  гарантовану  сферу  життя,  в  рамках  якої   вона   може використовувати хай обмежені, але свої пізнання  і  можливості   і  на  свій розсуд, заради досягнення своїх приватних інтересів. Свобода – єдино можливе середовище, в якому людина може розвиватися як розумна істота. Не просто свобода, а правова свобода  –  ось  ідеал  Хайєка. Правова свобода означає такі умови життя суспільства, коли примус  одних  по відношенню до інших зведено до мінімуму.

 

 

В субстанціональному смислі право похідне від свободи.

 По-перше,  право захищає свободу, і тому може розглядатися  як  засіб  забезпечення  свободи. Право не має на увазі досягнення  якихось  цілей:  мета  права  глобальна  – захист свободи як такої.

По-друге, право, передбачаючи  необхідні  обмеження на  реалізацію  свободи  (що,  доречі  кажучи,  пов’язано  з  обмеженістю  і недосконалістю людських знань, в тому числі і про свободу), не  подавляє,  а розширює, максимізує її. Право – це порядок свободи,  упорядкована  свобода. Через право свобода транслюється в конкретні юридичні права і свободи.  Тому

право – умова  і основа свободи, а свобода –  мета права.

Але позитивне  право не завжди готове виконати  цю  функцію.  Закон  як воля  правителя  (держави)  схильний,  скоріше,   знищувати   свободу,   ніж розширювати її. Право ж, що складається  спонтанно,  як  і  весь  соціальний порядок,  свободі  загрожувати  не  може.  А  закон,  створений  людьми,  що використовують свій недосконалий, обмежений розум, загрожує свободі. Саме правління права, а не правління людей, він вважає головною  рисою “хорошої” держави. Людина вільна, якщо вона  повинна  підкорятись  не  іншій людині, а закону, - вважає Хайєк.

Правління  права  Хайєк  визначає  як  політичний   ідеал.   “Принципи

правління права, що обмежують владу держави …  самі по собі  не  можуть  бути правом, а існують лише як керівні начала, властивості  хорошого  закону”.[5] Принципи правління права,  виражаючись  в  позитивному  праві,  перетворюють його в правовий закон. Слабкість концепції Хайєка в тому, що він не допускає  варіантності  в розвитку: або ринкова економіка і свобода, або  тоталітарний  колективізм  і несвобода. Він штучно обмежує своє дослідження крайнощами. Хайєк вважає, що оскільки в суспільстві не існує єдиного уявлення  про справедливість, держава і не може брати  на  себе  турботу  про  підтримання справедливості в суспільстві.  Однак,  якщо  розподільча  справедливість  не може бути абсолютним критерієм, то це не  означає,  що  вона  не  може  бутикритерієм взагалі.

Інтерпретація права в працях видатних російських юристів кінця  ХІХ  –  початку ХХ ст. представляє собою  багату  гаму  різних  точок  зору  на  цей соціальний феномен.

Право, констатує  Н.І.Палієнко, представник юридичного  нормативізму  в правовій думці Росії початку століття,   відноситься  до  найбільш  складних явищ соціального світу, і тому “загальні закони суспільного життя діють і  в області права. Отже, право не може бути зрозумілим поза зв’язками з  фактами і умовами дійсного життя”.[6] При цьому право не потрібно ототожнювати ні  з фактичними відносинами, ні з законами в  науковому  розумінні  цього  слова. Право можна визначити як  сукупність  своєрідних  позитивних  і  об’єктивних норм чи правил належного, що виробляються в  суспільстві  і  мають  характер владних зовнішніх наказів, направлених  на  регулювання  людських  відносин.