Проблема сучасного праворозуміння

регулюють найбільш важливі суспільні відносини  з позицій держави

і суспільства. Суспільних відносин надзвичайно  багато,  і  вони

регулюються  нормами  моралі,   релігійними   нормами,   нормами

громадських організацій і іншими соціальними  нормами. Серед усіх

цих суспільних відносин держава регулює найбільш важливі  і  для

цього видає  нормативно-правові акти.

2. Право – це не одна норма, а сукупність  або система норм,  які

формально визначені. Формальна визначеність означає, що право  і

його  норми сформульовані  по  правилам  граматики  і  формальної

логіки  і викладені в нормативно-правових актах. В зв’язку із цим

вони  складають систему писаного права.

3. Правові норми на відміну від моральних і інших соціальних  норм

встановлюються  або  санкціонуються  державою  чи  окремими   її

органами  від  імені  держави  і  відповідно   в   межах   своєї

компетенції. Наприклад, Верховна Рада України приймає  закони  і

постанови. Вона може доручати окремим  громадським  організаціям

розробляти   проекти   нормативно-правових   актів,   а    потім

затверджувати (санкціонувати) їх і вводити в  дію. Це стосується,

в першу  чергу, трудового  законодавства,  коли  держава  доручає

профспілкам розробляти проекти таких нормативно-правових  актів,

або вони по своїй ініціативі їх розробляють.

4. Оскільки норми права встановлюються або санкціонуються     

Державною владою, то вони  є  загальнообов’язкові  для  всього 

населення,державних  органів і посадових осіб.

Загальнообов’язковість означає, що ці  норми повинні виконуватись

всіма  громадянами держави, іноземними громадянами і особами без

громадянства.

5. Норми права, на відміну від інших соціальних норм,  охороняються

засобами  державного примусу в випадку  їх порушень  або  погрозою

застосування  юридичних санкцій. За порушення  норм  моралі  може

наступати моральна відповідальність у вигляді  громадського осуду

або інших  громадських заходів. Держава за порушення норм  моралі

і інших  соціальних норм таких санкцій  не  встановлює.  Державні

санкції – покарання застосовуються лише за порушення норм права,

які встановлені  державою.

Наведена  характеристика  права  приводиться  прихильниками  вузького,  власне нормативного підходу до його розуміння (С.С.Алексєєв, А.С.Піголкін). Прибічники ж “широкого” розуміння права (В.С.Нерсесянц, Р.З.Лівшиц  та ін.) виходять з того, що право не тотожне законодавству. В  розумінні  права  підкреслюється  особлива  роль  морально-правових,   політичних   та   інших принципів.

Цінність  права у тому, що воно виступає як міра свободи,  що  отримала завдяки  законодавчому  визнанню  офіційний  державний   захист.   Право   – нормативно закріплена справедливість. В свою чергу закон, що  не  відповідає справедливості, не є право, а справедливий закон – це правовий закон.

Позитивне значення нормативізму заключається в  тому, що: такий підхід,

по-перше, дозволяє створювати і вдосконалювати  систему  законодавства;

 по-друге,  забезпечує  певний  режим   законності,  однорідне  застосування  норм права;

по-третє, забезпечує формальну визначеність права, що дозволяє  чітко

окреслити права  і обов’язки суб’єктів, фіксувати  міри  і  засоби  державного

примусу.

Але  при  всіх  своїх  позитивних  моментах,  нормативний  підхід   до

розуміння права  все ж односторонній. Право при  такому  підході  береться  як дане, як зовнішня по  відношенню  до  індивіда  система  правил,  покликаних керувати його поведінкою, ігноруються природні і  моральні  начала  в  праві (за винятком  “широкого”  розуміння),  абсолютизується державний вплив на правову систему. Але разом з тим розумінням  права  повинні  охоплюватись  і закономірності правоутворення, і місце правової надбудови у всій  суспільній системі,  і  право  в  дії  –  поєднання  нормативів  з  реальною   людською діяльністю.

На відміну  від  позитивістів  історична  школа  (Г.Гуго,  К.Ф.Савіньї,

Г.Пухта) розуміє  право як продукт народного духу,  свідомості  народу,  який

живе і  проявляється у  взаємовідносинах  його  представників.  Право,  як  і

мова,   представляє  собою  невід’ємний  компонент   народу   чи   нації   і

розвивається  за аналогічними законами.

Утворення права здійснюється шляхом  поступового  розкриття  народного духу в історичному  процесі.  Народний  дух  визначає  особливості  народної правосвідомості, а  вона  виливається  в  норми  права.  Найбільш  повним  і послідовним джерелом розвитку народного духу є народні звичаї. Закони  також відображають  народну  правосвідомість.  Але  в   них   народна   свідомість виражається  постільки,  поскільки  правильно  сприймається   і   послідовно проводиться законодавцем. Тому головне завдання законодавця  заключається  у виявленні і закріпленні в законах народного духу.  Утворення  права  йде  по законам об’єктивної необхідності, а не за бажанням окремих осіб чи  органів. Держава,  її  органи  не  винаходять  закони,  а  санкціонують   існуючі   в суспільстві порядки.

На  думку  представників  історичної  школи  права,   кожному   народу

притаманний свій дух і, відповідно, своя правосвідомість. Тому  норми  права

одного  народу   не   можуть   бути   придатними   для   інших   народів   і

національностей.  Щоб  народ  мав  право,  яке  йому  відповідає,  необхідно

виявити  його  дух,  а  цього  можна  досягнути  лише  проводячи   історичні

дослідження. І чим глибше уходить в  історію  народу  дослідник,  тим  більш

точними і  повними будуть знання про народний дух і процеси його розвитку.

Основою для  підходу до розуміння  права,  який  умовно  можна  назвати

“генетичним”, послужила марксистська формула  про те, що  класова  воля,  яка формує право, визначається матеріальними умовами життя цього класу.

          Генетичний підхід до розуміння  права  розвивався  у  двох  напрямках.

Прибічники  одного  з  них  вбачають  правові  явища   вже   в   об’єктивних

передумовах права. Так, на  думку  Е.А.Лукашової,  “соціальна  обумовленість права  –  це  не  тільки  детермінованість  його  змісту  досягнутим  рівнем суспільного розвитку, але і те, що певні суспільні відносини  запрограмовані саме як правові”.[16]

Згідно  з іншим напрямком право  не  співпадає  зі  своїм  матеріальним

джерелом,  але  за  змістом  адекватне  йому.  Прибічники   цього   напрямку

вважають, що правом потрібно визнати лише  таку  нормативну  систему,  зміст якої відповідає певним вимогам,  наприклад:  відображає  об’єктивні  потреби суспільства;  виражає  функції  справедливого  розподілу  соціальних   благ; уособлює загальні принципи соціальної справедливості і т.п. У обох  напрямках  має  місце  спроба  дати  змістовну  характеристику

правової  системи  певної  класово-історичної  формації  або   навіть   всіх

формацій  в  цілому,  а  на  цій  основі  визнати  правом   лише   “хороше”,

“правильне” право.

Зміст  права  різних  епох  зовсім  не  співпадає;  воно  змінюване  і відображає природу конкретної формації, пануючі в  ній  соціальні  інтереси, уявлення і ідеї.

“Право  ніколи не може бути вище, ніж економічний  лад і обумовлений ним культурний розвиток суспільства”, - писав Маркс. Соціологічна концепція права. Право, яке розглядається не як  застигла сукупність норм, а як діяльність  фізичних  і  юридичних  осіб  –  громадян, державних  і  суспільних  організацій,  які  дотримуються,  застосовують   і виконують правові приписи, є предметом соціологічного вивчення,  яке  набуло широкого  поширення  в  останні  десятиліття.  На  цій  основі   виникло   і праворозуміння,  орієнтоване  на  право  в  дії.  Соціологічний  підхід   до

розуміння  права  можна  виразити  у  формулі  Г.В.Мальцева  “Право   –   це

насамперед  саме суспільне життя”.

         Правові норми держави, на думку прихильників соціологічного напряму  в теорії права, - це лише частина права. Поряд з ними існує “живе право”,  яке є не що інше, як фактичні відносини, що  склались  в  суспільстві.  Головне, стверджують вони, - вивчення реального порядку, тобто не тих  приписів,  які зафіксовані в правовій нормі, а самого  процесу  дії  права  в  суспільстві, конкретних дій учасників правовідносин.  В  зв’язку  з  цим  обгрунтовується ідея “гнучкості права”, іншими словами, можливість зміни  правової  норми  в процесі її застосування.  Звідси  –  відмова  від  “незаперечності”  закону, вимога свободи суддівського “розсуду”. Ця теорія веде фактичного  розширення “правотворчих” функцій судді і приниження ролі  закону,  оскільки  суддя  не зв’язаний юридичними нормами і може на  свій  розсуд  вирішити  ту  чи  іншу справу, покладаючись на власну інтуїцію.

Акцентуючи  увагу на вивченні соціальних коренів  права  і  його  дієвої сторони, представники “соціологічного” підходу  (його  можна  назвати  також “функціональним”) намагаються осягнути  право  як  дієвий  момент  реального суспільного життя.  Правий  Л.С.Явич,  який  стверджує,  що  “правові  норми мертві, нежиттєві, не складають  дієвого  права,  якщо  за  певних  умов  не можуть бути здійсненими у фактичній поведінці людей”.

Для соціологічної  теорії характерні  структурно-функціональний  підхід до права; виділення  правовідносин  в  якості  основних,  найбільш  суттєвих елементів права. Право не зводиться закону.

Право в  дії дає уявлення про смисл  правового регулювання, його кінцеві цілі.  Державна  воля,  втілена  в   правових   нормах,   на   цій   ступені матеріалізується в суспільних відносинах, надаючи їм правову форму. Право  в дії є його реалізація, що проявляється в правових відносинах,  правопорядку, правовій   поведінці.   Урегульованість,   законність,   правопорядок,    що забезпечуються в суспільстві, — необхідні елементи праворозуміння.  Саме  на основі  вивчення  дії   права   виникли   ідеї   про   розширення   предмета праворозуміння, про те, що потрібно брати до  уваги  не  одні  лише  правові норми,  а  весь  механізм  правового  регулювання,  всю   правову   систему.

Насправді,   дія   права   здійснюється   шляхом   виконання    (дотримання, використання і застосування) правових норм. При цьому у  вказану  діяльність залучаються  правозастосовчі  органи,  утворюються  правовідносини,  на  неї впливає правосвідомість людей. Іншими словами, функціонує складний  механізм правової системи, який не зводиться лише до юридичних норм.  А  це,  в  свою чергу, означає, що говорячи  про  право  і  його  розуміння,  ми  не  можемо ігнорувати тих складових частин механізму, які не є нормами права,  але  без яких норми діяти не можуть.

Позитивним  моментом  соціологічного  підходу  до  розуміння  права  є прагнення  пізнати  право  в  дії,  в  процесі  функціонування.  При   цьому

дослідження  правових  явищ  і  інститутів  переслідує   мету   перетворення

соціальної  дійсності, а саме право розглядається  як  інструмент  соціального

перетворення, засіб досягнення згоди між інтересами різних соціальних  груп. Це зближує соціологічну теорію права з т. зв.  солідаристською  (соціальною) концепцією права.

В основі солідаристського  напрямку  або  соціальної  концепції  права

(Л.Дюгі) лежить  ідея солідарності, тобто співробітництва  у здійсненні  влади

різних соціальних прошарків і  груп,  які  приймають  участь  у  політичному

житті. Згідно з цією теорією, кожний  член  суспільства  повинен  усвідомити

соціальну  функцію,  встановлену  правом,  проникнутися  ідеєю  необхідності скоєння  певних  вчинків,   що   забезпечують   солідарність   всіх   членів суспільства. Право виступає як виразник цієї  солідарності,  інструмент,  що охороняє “спільні інтереси” всіх груп.

Таким  чином,  соціальна  концепція,   розглядаючи   сутність   права,

представляє його як засіб досягнення  гармонії.  Вона  направлена  на  пошук

правових  засобів,  які  допомагають  усунути  можливі  соціальні  конфлікти,

забезпечити  порядок  в  суспільстві.  Це  передбачає   розгляд   права   не

відокремлено,  а  поряд  з  іншими   елементами   соціальної   дійсності   –

економікою, політикою, мораллю – в їх функціональній  взаємообумовленості  і взаємозалежності. Звідси – акцент на соціальні функції права в  суспільстві, наприклад, як засобу  усунення  можливих  соціальних  конфліктів,  вирішення інших соціальних проблем.

В соціальній концепції права обгрунтовується  необхідність  дослідження права в його взаємозв’язку з іншими елементами соціальної системи. Принципово іншу трактовку права, його сутності  дають  основоположники марксизму. Розглядаючи суспільство як органічно цілісне утворення, що діє  і розвивається за об’єктивними, незалежними від волі людей  законами,  К.Маркс і Ф.Енгельс досить чітко і послідовно розрізняли право і закон. Право вони розуміли як міру свободи членів суспільства. Кожний клас  в силу його особливого становища в системі  економічних  відносин  суспільства має  свою  міру  свободи,  своє  право.  Міра   свободи   членів   классового суспільства не є рівною, а визначається  їх  належністю  до  певного  класу. Відношенням класів до засобів виробництва визначається міра їх  свободи,  їх класове право. Зміст цього права складають претензії  класу  на  певну  долю матеріальних і духовних благ, які виробляються  суспільством,  на  участь  у політичному житті суспільства, в управлінні справами  держави  і  на  вільне вираження свого ставлення до  соціального  ладу,  а  також  самовираження  в літературі і інших сферах мистецтва.