Проблема сучасного праворозуміння

Право по відношенню до людей виступає в двох  іпостасях:

• по-перше,  служить авторитетним мірилом взаємовідносин осіб, уповноваженим і  зобов’язуючих  їх до  належної   поведінки; 
• по-друге,   для   суб’єктів   права   характернее усвідомлення його владності, зовнішньої авторитетності і примусовості.

Таким чином, Н.І.Палієнко до відмінних ознак  правової  норми  відносив її сувору зовнішню імперативність. Інакше кажучи, норма  права  диктує  свою волю,  вимагає  підкорення  їй  незалежно  від  переконань  і   внутрішнього авторитету совісті. Окрім чисто  зовнішнього  примусу  право  впливає  і  на духовну сторону людей, але вже не як накази, не в силу  усвідомлення  людьми їх підкореності іншій волі, а як ідея, що  проникла  у  свідомість  людей  і стала психічним фактором їх життя.

Однак не потрібно забувати, що реальне  життя,  фактичні  відносини  у всьому їх різноманітті служать необхідними передумовами цих  норм,  грунтом, на якому право розвивається, черпає свій зміст і для якого застосовується.

Б.А.Кістяківський, в свою чергу, стверджував,  що  вивчення  права  яксоціального  явища потрібне не  тільки  для  здійснення  теоретичної  мети  – досягнути найбільш повного знання про  право.  Це  потрібно  для  того,  щоб право не розходилось зі справедливістю і щоб саме право було справедливим. Е.Н.Трубецький трактував право насамперед як правила  поведінки.  Тому право у його розумінні представляє собою сукупність  норм,  з  одного  боку, які надають, а з іншого – які обмежують зовнішню свободу осіб у їх  взаємних відносинах.

Праву притаманні два елементи:  особистий  і  суспільний,  отже,

право є:

1) об’єктивний порядок, що регулює відносини людей в суспільстві,

2)  суб’єктивний  порядок,  що  містить в собі  індивідуальні права,  які визнаються і надаються юридичними нормами.

Б.Н.Чічерін  вважав, що право є явище свободи, а  свобода  в  юридичні

області є  начало цілком позитивне. Джерело права, як і  моральності,  лежить

в свободі, але  свобода має дещо іншу  сутність.  Це  свобода  зовнішня,  яка

складається в незалежності особи від чужої  волі  у  зовнішніх  діях.  Звідси

народжується  потреба взаємного  обмеження  свободи;  необхідне  встановлення загального закону, який би визначав область кожної особи.  Право  є  спільне існування свободи під загальним законом. Тільки  свобода,  яка  підкоряється закону, може встановити міцний правопорядок.[7]

Досить  поширеною в дореволюційній юриспруденції  була думка про те,  що в праві присутнє примусове начало. Але одні вчені вважали, що  воно  складає сутність права і тим відрізняється від інших регуляторів. Інші ж, і їх  булла більшість, вважали, що  примус  –  лише  одна  з  рис  права,  але  не  його сутність. Але все  ж  примус  є  такою  ознакою  права,  яка  не  піддається сумніву. П.І.Новгородцев звертав увагу на те, що  ні  мораль,  ні  право  не існують у “чистому  вигляді”,  і  якби  ми  стали  наполягати  на  безумовно примусовому характері права, то відразу  ж  переконалися  б  у  неможливості провести цю ознаку до кінця. “Ми знайшли б, - пише він, - що один примус  не може служити достатньою опорою права і  що  в  деяких  випадках  він  зовсім відсутній, але не віднімає у права властивого йому значення,  і  саме  тому, що в дійсності право існує лише  в  союзі  з  іншими  силами  життя.”  Таким чином, вважає Новгородцев, юридичні закони можуть виконуватися не  тільки  в силу зовнішніх міркувань, але і на основі моральних мотивів.

За словами  П.Г.Виноградова, право не може бути відірване  від  моралі,

оскільки  воно  містить  в  якості  одного  із   своїх   елементів   поняття правильності, якому відповідає моральне  начало  –  справедливість.  Тому  в

кожній системі  права повинна існувати рівновага  між справедливістю і  силою. А з цього випливає, що визначення права не може бути  основане  виключно  на понятті державного примусу.

В.С.Соловйов розумів право  як  примусову  вимогу  реалізації  певного

мінімуму  добра чи  порядку,  який  не  допускатиме  проявів  зла.  Примусове

начало привноситься в право ідеєю загального блага  чи суспільного  інтересу.

Право –  визначення необхідної примусової рівноваги  двох моральних  інтересів –  особистої  свободи  і  загального  блага.  В.С.Соловйов  поділяв  позиції багатьох російських правознавців відносно того, що в  основі  всіх  правових явищ лежить свобода. Однак не вона складає ключовий принцип права,  оскільки право визначається справедливістю, тобто моральним началом.  І  хоч  поняття справедливості змінюване,  незмінним  залишається  принцип,  згідно  з  яким моральність складає внутрішню обумовленість права.[8]

Представником логічного нормативізму в праворозумінні у дореволюційній Росії був І.А.Ільїн. Він піддає критиці поширене ототожнення права  і  сили, що  йде  від  теорії  суспільного  договору  і  розглядає  право  як   форму зовнішнього впливу на людей,  який  має  за  мету  гарантувати  стабільність держави. В чисто нормативному смислі право взагалі не є щось  реальне,  воно є вираженням  глибинних  відносин  між  людьми,  які  виходять  за  межі  їх реального існування у фізичному і психічному просторі.

Правові норми, які узгоджені з мораллю  і  справедливістю,  називаються природним правом (тобто  правом,  що  відповідає  самій  природі  людини  як духовно-моральної істоти).

Правові  норми,  встановлені  правовою   владою   і   які   підлягають

застосуванню  – називаються позитивним правом. Позитивне  право  не  потрібно протиставляти природному так, ніби вони одне одного виключають,  тому  що  у складі позитивного права можуть бути морально-вірні норми, і чим більше  їх, тим позитивне право досконаліше. Однак позитивне право і природне право  все ж далеко не співпадають і оскільки вони не співпадають, то природне право  є ідеалом для позитивного права. Відношення між ними можна  виразити  так,  що прогрес суспільного життя заключається в поступовому наближенні  позитивного права до природного; ідеал  тут  в  тому,  щоб  все  позитивне  право  стало природним (тобто морально-вірним), а все  природне  право  стало  позитивним (тобто отримало визнання і застосування з боку влади).

Цей  поступовий  розвиток  позитивного  права  полягає  в   тому,   що

“застарілі” норми відміняються, а на їх  місце  встановлюються  нові.  Норма

вважається  застарілою або тоді, коли змінюється суспільний уклад, або  тоді,

коли моральне почуття людей  стало  більш  глибоким  і  вірним  і  перестало

задовольнятися  старим  правом.  Історія  свідчить  про  те,  що  розвиток  і

вдосконалення  позитивного  права  здійснюється  повільно,  але   неухильно;

повільно  тому, що завжди  є  групи  людей,  яким  старе  право  корисніше  і

вигідніше і  які погоджуються на його відміну  лише  після  тривалого  опору;

неухильно тому, що завжди з’являються нові групи  людей, незадоволені  старим

правом, які  вважають його шкідливим чи  несправедливим.  В  результаті  цієї боротьби право завжди виявляється виправленим, доповненим чи поновленим.[9]

При зміні  позитивного  права  необхідно  дотримуватись  двох  головних умов. По-перше, основний смисл цих змін не у запереченні  права  як  такого, а, навпаки, - в його вдосконаленні заради узгодження з  незмінним  прир одним правом (тому абсолютно незмінним повинно залишатись визнання природних  прав людини). По-друге,  зміни  не  повинні  руйнувати  всю  систему  позитивного права, бо це може привести до катастрофи, до громадянської війни, до  повної деградації правосвідомості; змінюватись повинні тільки окремі правові  норми і по можливості таким способом,  який  сам  узгоджується  з  нормами  права.

Тільки  у  крайньому  випадку,  коли  група,  що  володіє  державною  владою, противиться  найменшим   змінам,   можливий   “неправовий”   шлях.   Суб’єкт затверджує за собою інші повноваження, ніж ті,  що  йому  належать  в  даний момент на основі норм діючого позитивного права, і  визнавши  їх  за  собою, приступає до їх безпосереднього здійснення. По суті,  цей  шлях  представляє собою певну “революцію”, оскільки передбачає створення  конкуруючого  центра права (а можливо і влади).[10]  Сам  Ільїн  негативно  ставиться  до  такого шляху зміни права.

Причини, під впливом яких складається  і росте позитивне  право  –  це:

господарські  і культурні  інтереси  людей  (тобто  цілих  суспільних  груп),

потреба в  мирі і порядку і моральне почуття; всі вони разом  створюють  нову правосвідомість,  яка  поступово  пробиває  собі  шлях  і  отримує  форму  і значення правових норм.

Мета  права, як і інших норм суспільної поведінки, заключається в тому, щоб зробити мирним співжиття людей.  Право  досягає  цього  тим,  що  вказує людям обов’язкові для них межі в їх зовнішній діяльності.  Право  встановлює порядок  у  зовнішніх  вчинках,  надаючи  кожному  можливість  взнати  через читання і  вивчення  правових  норм  сутність  і  риси  цього  обов’язкового порядку. Здійснювати ті вчинки, які правом дозволені, і не здійснювати  тих, які правом заборонені, людей спонукає: по-перше, просте  усвідомлення  того, що так велить правова норма, по-друге – усвідомлення того, що  ухилення  від цього порядку повинне привести до неприємних примусових наслідків.

Значення  права складається у тому, що воно – могутній засіб  виховання людей до суспільного життя.  Правові  норми  і  покора  їм  повинні  навчити людину рахуватися з існуванням інших людей з  їх  інтересами.  Кожна  людина повинна привчити себе до того, щоб доброю  волею  обмежити  свої  домагання, беручи до уваги те, що інші  також  мають  право  жити  і  здійснювати  свої

інтереси. Обмежуючи  свободу кожного якимись межами, право  проте  забезпечує йому безперешкодне і спокійне користування своїми  правами,  тобто  гарантує  йому свободу всередині цих меж.

Дослідженням  питання про розуміння права  займався і  П.А.Сорокін.  Він визначає право як загальнообов’язкові  правила  поведінки,  що  видаються  і охороняються державою, в яких узгоджується свобода однієї особи зі  свободою інших з метою розмежування і захисту інтересів людини.[11]

П.Сорокін  привертає увагу до недосконалостей  і неправильностей  деяких визначень права. В визначенні “право як  примусові  правила  поведінки”  він бачить лише частину істини, бо право  не  тільки  влада  і  сила,  інакше  б розбійне насилля також вважалося правомірним. Сприйняття права  як  спільної волі (як  вираження  “волі  всього  народу”)  теж  не  безспірне.  Насправді більшість законів видається без відома більшості населення, причому  останнє навіть не знає більшої частини законів, які видаються.  Дехто  вважає  право охороною  свободи,  тобто  вбачають  основну  роль  права  в  охороні  і   в узгодженні свободи однієї особи зі свободою  всіх  інших.  Недолік  цього  і попередніх визначень права викликаний  спробами  “визначити  право  за  його внутрішнім змістом і за його  метою”.  Дехто  вважає  головною  ціллю  права  “захист і розмежування інтересів”, але тут є двозначність: право деспота  чи право хазяїна над рабом теж потрібно  вважати  таким,  що  захищає  “свободу деспота”.

Розглядаючи можливі соціальні прояви  права,  Сорокін  констатує  його комплексну узагальнюючу  характеристику  і  зводить  її  до  трьох  основних вимірів: право як правила поведінки; як правила і норми, у вигляді  правових переконань; як правові переконання, реалізовані  в  джерелах  права,  різних інститутах політичної організації суспільства.

 

1.1.Власна  правова концепція С.С.Дністрянський

 

Власну    правову    концепцію    мав     український     правознавець

С.С.Дністрянський (1870-1935). Він намагався  відійти  від  традиційного  на

той  час  позитивізму,  наголошуючи  на  соціальному  характерові  норм   та

природних засад  права.  Свою  правову  концепцію  він  визначив  як  “теорію

суспільних  зв’язків на основі генетично-історичної системи досліду”.

С.Дністрянський  вважав, що в суспільстві існують  “суспільні  зв’язки”,

основу яких складають економічні чинники (матеріальні  умови).  Він  виділяв органічні суспільні зв’язки (родина, рід, плем’я, держава, народ), що  немов органічно та природньо створюються  самим  суспільством,  та  організаційні, які також поділяв на два види:

1) церква, стани  й класи, політичні партії  й інші поширені  форми  стосунків  між  людьми  (розшаровують  суспільство  на окремі соціальні групи);

2)  товариства  та  підприємства  (створюються   для забезпечення суспільних цілей).

На думку  С.Дністрянського, суспільні зв’язки, починаючи від  родини  і закінчуючи державою, є джерелами права. Виникнення права у суспільних зв’язках  С.Дністрянський  пов’язував  з суб’єктивними правами людини, які існували ще в дородовому суспільстві.  Він доводив, що в межах поодиноких  організмів  незалежно  від  них  з’являються

окремі групи  або кола інтересів, що викликають до життя пов’язані між  собою та з іншими групами інтересів норми, які  потім  можуть  ставати  правовими. Такі суспільні зв’язки старші за державу, не є її витвором,  їхній  розвиток грунтується на внутрішній силі суспільства.

С.Дністрянський  вважав,   що   право   у   формі   правових   звичаїв

(суб’єктивних  прав і обов’язків) з’явилося  задовго до виникнення держави,  з

появою якої воно продовжувало розвиватися. Розглядаючи еволюцію  розвитку  права,  С.Дністрянський  зазначав,  що кожен суспільний зв’язок встановлює свій порядок досягнення  спільних  цілей усіх  його  членів.  У  первісних  зв’язках  такий  порядок  досягається  за допомогою  звичаю.  Внаслідок  постійного  повторювання  звичаю   формується загальне переконання тієї або іншої суспільної групи, що трансформує  звичай у норму (правило поведінки).