Речові права на чуже майно

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ

ЕКОНОМІКО — ПРАВОВИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ПРАВА 

 

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Речові права на чуже майно»

 

 

 

 

 

ВИКОНАВ:

ПЕРЕВІРИВ:

 

 

 

 

 

 

КИЇВ — 2013

• ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Історичні аспекти виникнення та розвитку права на чужі речі

1.1. Історичні аспекти виникнення та розвитку права на чужі речі в Римській Державі

1.2. Розвиток речових прав в Україні та закордонних країнах

РОЗДІЛ 2. Загальна характеристика речових прав на чуже майно та права володіння чужим майном

2.1 Право користування та обмеженого користування чужим майном (сервітут)

2.2.Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис)

2.3 Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

ВСТУП

 

З прийняттям нового Цивільного кодексу України починається новий етап розвитку нового суспільства – суспільства, яке ґрунтується на фундаментальних принципах справедливості, добросовісності та розумності.

Актуальність теми. Традиційно вважається, що право власності є непорушним, захищається законом, але саме поняття „право власності” за стереотипом пов’язується лише з такими його складовими, як право володіння, розпорядження та користування. Однак звичні уявлення завжди змінюються, коли прискіпливішу увагу приділяють предмету дослідження.

Так сталося й з конструкцією права власності після набрання чинності новим ЦК від 2003 року. Новели ЦК, запропоновані його розробниками, довели, що багато складових права  власності, відомих в інших країнах, до цих пір не досліджувались і  ґрунтовно не регламентувалися в  Україні. Тепер в окремих випадках постає питання не про обмеження  абсолютного права власності, а  про захист прав власників майна, оскільки законом іноді необґрунтовано надаються переваги речовим правам. Охорона і захист прав усіх суб΄єктів  правовідносин зумовлює необхідність їх визначення і конкретизації з  метою забезпечення і гарантування їх реалізації. 
Право власності в Україні пройшло незначний шлях розвитку, що зумовлено тривалим періодом, в який громадяни не мали прав власності на землю, що негативно позначалося на розвитку цього інституту у цивільному праві. Введення права власності у широке правове застосування і його значна теоретична розробка донедавна випереджала розвиток речових прав на майно, оскільки останні не піддавалися глибокому теоретичному аналізу.

Предметом дослідження є речові права на чуже майно як особливий інститут цивільного права, який відтворює різноманітність прав та обов’язків суб’єктів на одне й те саме майно, а також потребує гарантування охорони та захисту порушених чи оспорюваних прав у цивільному процесі.

Об'єктом даної роботи є правовідносини, які складаються на межі права власності на майно та права інших суб'єктів на це майно, що виникають у процесі правомірного обмеження права власності, а також у зв'язку з правопорушеннями, що мають місце у судовій практиці.

Беззастережною характеристикою  власності, без якої не обійдеться жодне  її дослідження і більшість наукових дефініцій, є сприймання майна своїм. Це передусім і є тим водорозділом, яким розмежовується «моє» та «чуже» і, як наслідок - засіб з'ясування стану  присвоєності власності.

Звичайно, ставлення особи до речі як до своєї можливо лише у тому разі, коли інші особи ставляться до цієї речі як до чужої. Фактичне панування  над річчю лише певної особи може бути тільки при усуненні від такого панування інших осіб, які відповідно ставляться до цього і визнають та відчувають себе сторонніми по відношенню до цієї речі.

Ставлення до речі як до своєї має  насамперед суб'єктивний характер, якого  зовсім не достатньо для ствердження  про існування права власності. Об'єктивно воно повинно бути поєднане із можливістю здійснення власником  певних можливостей щодо свого майна, які йменують повноваженнями власника.

Метою даної теми є всебічне та повне дослідження речових прав на чуже майно.

Оскільки тема моєї роботи – «Речові права на чуже майно», то хотілося б відзначити, що план дослідження побудований на основі дедуктивного методу: у першому розділі розглядається історичне становлення інституту речового права, у другому розділі дається поняття права на чужі речі, тобто, абстраговано від конкретних деталей. Другий розділ розділений на чотири пункта, кожний з який присвячений розгляду окремого права на чужу річ.

В процесі виконання курсової роботи використовувались нормативні акти, зокрема Конституція України, Цивільний кодекс України, закони і підзаконні акти, які врегульовують окремі сторони теми, а також навчальні посібники з цивільного права і наукові дослідження багатьох вчених цивілістів.

 

Розділ 1. Історичні аспекти виникнення та розвитку права на чужі речі

 

1.1. Історичні аспекти виникнення та розвитку права на чужі речі в Римській Державі

 

Поява речового права бере свій початок  у глибині сторіч, у натуральному господарстві. Однак свій розвиток воно одержало з розвитком торгівлі в Римі, різного роду зобов'язальних відносин на підставі проголошення права  індивідуальної власності.

Давньоримські юристи не розрізняли речових і зобов'язальних прав, а  лише захист прав засобами речових  позовів — actiones in rem і особистих  позовів — actiones in personam. Якщо суперечка  виникала з приводу права на річ, для захисту цього права застосовувався речовий позов, якщо ж приводом для  тяжби були правові дії іншої  особи — особистий позов. Наявність  того чи іншого права виводили із наявності  позову. Претор, вивчивши обставини, приходив до висновку, що певні правові відносини  підлягають захисту і подавав позов. Якщо позову не було, то не було й відповідного права. Пізніше позов почали виводити з наявності права. Спочатку з'ясовували, чи є право, а потім вже надавали позов. Таким чином, на підставі відповідних позовів (речових і зобов'язальних) розрізняють права речові й особисті. Речове право — якщо об'єктом права були речі, особисте право — якщо об'єктом права були дії, що мали правове значення. Римське приватне право своїми об'єктами визнавало речі або дії, хоча розподіл майнових прав на речові і зобов'язальні складений не римськими юристами. Римські юристи широко користувалися категорією “річ”, ретельно регламентували правовий статус речей, їх види. Проблема речей займала одне з центральних місць і в самому римському приватному праві, і в давньоримській юриспруденції. З точки зору римського приватного права речами визнавалося все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речового права і містило в собі певну вартість. Розвинуте римське приватне право знало безтілесні речі, тобто речі, що не мали матеріального субстрату. Речами приватне право визнавало як те, що створене самою природою, так і те, що створене людською працею Деякі види речей залишилися сугубо римськими, інші — надовго пережили римське право[3; ст. 162].

Сугубо римським розмежуванням  речей на окремі види був їх поділ  на манципні та неманципні (res mancipi et res nec mancipi). До манципних римляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітути — найважливіші і найцінніші речі в господарстві. Для них встановлено спеціальний, більш ускладнений порядок відчуження - для здійснення купівлі-продажу запрошувалися не менш як 5-7 свідків і вагар з терезами. Передача права власності проходила в урочистій обстановці в присутності свідків з виконанням певних ритуальних дій. Виконання цих ритуальних дій дістало назву манципації (mancipatio). Речі, при відчуженні яких вимагалося виконати манципацію, називали манципними. Неманципні складали групу речей, для відчуження яких виконання манципації не вимагалося [18; С. 23-24.].

Суть манципації полягала у засвідченні  запрошеними свідками факту переходу права власності на особливо важливі  речі від відчужувача до набувача. У випадку виникнення сумніву  в цьому факті присутні свідки могли підтвердити його дійсність. В класичний період манципацію не застосовували.

Чисто римським поділом речей було розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальну субстанцію, називалися тілесними (res corporales), а ті, що не мали такої субстанції, безтілесними (res incorporales). До першого виду відносилися  речі, до яких можна було доторкнутися (guo tangere potest), наприклад земля, раби, худоба, будинок тощо, до другого  — ті, які не можна було відчувати  дотиком (guo tengere non potest), наприклад право  спадкування чи право, що виникає  з договору, сервітути, право вимоги тощо. До безтілесних речей римляни  відносили не речі в значенні предметів  матеріального світу, а саме права.

Первісний поділ речей на рухомі та нерухомі (res mobiles,res immobiles) майже не мав правового значення. Проте  з часом правовий режим рухомих  речей почав відрізнятися від  правового режиму нерухомих. До рухомих  відносили речі, які можна було пересувати в просторі (наприклад, тварини, раби, домашній скарб тощо), а до нерухомих  — ті, що не можна було пересувати в просторі (земля, будинки, дороги, міські стіни тощо). До нерухомих  речей також відносили все, що було пов'язано з ними (наприклад, незібраний врожай, робочу худобу, призначену для обробітку землю, сільськогосподарський  інвентар). Вони вважалися складовими частинами землі і підлягали  положенню superficies solo cedit — зроблене над поверхнею слідує за поверхнею. Згідно з цим положенням, будинок, незалежно від того, хто будував його і за чий рахунок, — завжди власність володільця земельного наділу, на якому будинок збудовано[12;С.28-35].

Правовий режим рухомих і  нерухомих речей чітко визначився в період імперії, хоча відмінності  між ними помітні вже в епоху  Законів XII таблиць. Цицерон, посилаючись  на Закони XII таблиць, зазначає, що вже  тоді були встановлені різні строки набувальної давності для земельних  наділів та інших речей: “Давність  володіння щодо земельного наділу (встановлювалася) в два роки, а щодо всіх інших  речей — один рік”. За часів домінату прийняті різні положення з передачі прав на нерухомість і рухомість. Земля і земельні сервітути відносилися, наприклад, до манципних речей і  вимагали при передачі прав на них  дотримання манципації.

Речі, що знаходяться в обігу, і  речі, вилучені з обігу, — res in commercio, et res extra commercium. Якщо певна річ могла  бути об'єктом права приватної  власності і предметом правочинів між окремими особами, вона знаходилася  в обігу. Вилученими з обігу речами вважалися повітря, проточна вода, моря з усім вмістимим, також публічні речі (речі, що належали римському народу: громадські будинки, укріплення, театри, стадіони, бані, державна земля і  раби). Вилученими з обігу вважалися  й речі божественного права, що призначалися для релігійних цілей, і тому вони не могли бути об'єктами власності  окремих осіб: храми, їх оздоблення, місця поховання померлих. Всі  інші речі були в обігу.

Важливим був поділ речей  на родові (genus) та індивідуально-визначені (et species), зроблений римськими юристами ще за часів республіки, який полягав  у виявленні господарської суті речі. Якщо для власника мали значення тільки вага, міра або кількість  речей, тобто загальні родові ознаки, це — річ родова. Якщо ж для  нього цінними були не родові ознаки, а індивідуальні властивості, відмінності, ознаки речі, це — річ індивідуально-визначена. Наприклад, володар цінує свого  раба не як одиницю робочої сили, а за його хист писати вірші чи малювати картини.

Деякі речі в одному випадку визнавалися  родовими, а в іншому — індивідуально-визначеними. Наприклад, раби, захоплені в полон, — речі родові. Серед них може виявитися раб, здатний добре  співати, тобто такий, що має індивідуально-визначені  здібності, які перетворюють його в  річ індивідуально-визначену.

Є речі, які ніколи не були індивідуально-визначеними - мука одного сорту, цукор тощо.

Поділ речей на родові та індивідуально-визначені  необхідний при розподілі ризику випадкової загибелі. Щодо родових  речей застосовувався принцип genus non perit — рід не гине, тобто володілець родової речі зобов'язаний повернути  її (іншу, подібну) власнику навіть у  випадку, коли вона втрачена ним випадково [12;С.28-35 ].

Щодо індивідуально-визначених речей  застосовувався принцип — dominus sentit periculum — власник несе ризик (випадкової втрати речі), тобто збитки від випадкової втрати речі в усіх випадках, незалежно від того, у кого втрачена річ (у власника чи в третьої особи), завжди несе власник.

Римські юристи вважали речі ділимими — diuisae, якщо їх можна поділити в будь-який спосіб і вони при цьому не втрачають своєї господарської вартості і призначення (на скільки б частин не розрізана хлібина, вона залишається хлібом), і неділимими — indiuisae, якщо при поділі вони втрачали господарське призначення, цілісність (зарізаний і поділений на частини баран).

Ділимими вважалися земельні ділянки. Побудовані на них будинки поділялися тільки по вертикалі, поділялася нерухомість, рухомі речі. Такий поділ мав значення при розділі спільної власності. Спір, що виникав щодо спільної власності  на подільну річ, легко розв'язувався: річ в натурі розділяли між  власниками. Складніше було розпорядитися  річчю неділимою. При спільній власності  на неї кожний співвласник мав  право на ідеальну частку речі, зберігаючи при цьому частку в праві на річ в цілому.

Речі, що в процесі їх використання фізично зникали називалися споживчими (res guae usu consumuntur) — продукти харчування, корм для тварин, будівельний матеріал тощо. До споживчих речей відносили  гроші, оскільки скористатися ними можна  тільки при витрачанні їх.