Речові права на чуже майно

Такі окремі розділи  існують у деяких цивільних кодексах інших країн, що прийняли німецьку пандектну  систему.

Види речових  прав установлюються законом. Найменша їх кількість існувала в римському  праві. Але всі категорії речових  прав визнаються законодательством  систем континентального права і  зараз загальні положення зазначених вище особливостей речового права.

Такі окремі розділи  існують у деяких цивільних кодексах інших країн, що прийняли німецьку пандектну  систему.

Види речових  прав установлюються законом. Найменша їх кількість існувала в римському  праві. Але всі його категорії  речових прав визнаються законодавством системи континентального права  і зараз.

Права на чужі речі були відомі в давньому римському  праві, але остаточне визначення їх і поділ на окремі види було здійснено  пізніше в період класичної римської юриспруденції (І-Ш століття н.е.). Усі права на чужі речі стали іменуватися “iura in re aliena”, що буквально перекладається як “права в чужій речі”. Право на чужу річ можна розуміти як юридичне панування, що належить одній особі щодо деяких сторін речі, що знаходиться у власності іншої особи. Таку думку протягом XIX-XX століть висловлювали майже всі цивілісти — дослідники римського права. Яке-небудь іurа іn rе аlіеnа установлювалося на невизначений час (було безстроковим) і захищалося за допомогою речових позовів.

У римському праві  класичного періоду існувало чотири види іurа in re аliеnа: servitutes, еmphyteuses, superficies, hyposhеса.

Усі зазначені  категорії, хоча і з більш насиченим  змістом, існують зараз у законодавствах континентальної системи. Так, стаття 543 Французького Цивільного кодексу  встановлює, що на майно можна мати чи право власності, чи просте право  користування, чи тільки право вимоги.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Характеристика речових прав на чуже майно

 

2.1 Право користування  та обмеженого користування чужим  майном (сервітут)

 

Право обмеженого користування чужою  річчю або майном – сервітут (від  лат. servitutis – підпорядкований) відомий  ще з часів стародавнього римського  приватного права і сьогодні використовується у цивільних правових відносинах більшості країн світу. Виходячи із термінологічного позначення і призначення  сервітуту в цивільному праві, право, яке ґрунтується на ньому, – “сервітутне  право” означає підпорядкованість  однієї речі кільком особам – її власнику і, одночасно, іншому суб’єкту цивільних правовідносин, який теж  використовує її корисні властивості, що визначають її призначення у цивільному обороті.

Сервітутне право управомочена особа може набути у випадку виникнення у неї необхідності задоволення  своїх власних потреб за рахунок  здійснення обмеженого використання корисних властивостей, притаманних нерухомим  речам, які належать іншим особам.

Суб’єктами сервітутних прав можуть бути як фізичні так і юридичні особи. Суб’єктом прав на нерухоме майно, який зобов’язаний нести тягар визначених встановленням сервітутного прав обтяжень, у всіх випадках є його власник. Особа, в інтересах якої встановлюється сервітут, може бути як власником сусідньої земельної ділянки, так і суб’єктом права постійного користування нею.

Сервітути класифікуються наступним  чином. Залежно від їх можливості належати будь-якій особі, яка стане  власником сусідньої з обтяженою  сервітутним правом земельної ділянки, або тільки визначений (договором) особі, вони поділяються на земельні і особисті.

Встановлення земельного сервітуту  стосується обтяжень земельної ділянки, інших природних ресурсів або  іншого нерухомого майна, визначається неможливістю задоволення суб’єктом  сервітутного права своїх потреб іншим способом і не залежить від  його особистості.

Земельні сервітути, враховуючи їх значущість у цивільному обороті, мають  внутрішню градацію. Предметом земельного сервітуту можуть бути земельні ділянки, інші природні ресурси, наприклад, природні або штучні водоймища, інше нерухоме майно, зокрема, будівлі та споруди. Залежно від факту встановлення сервітуту стосовно суходолу або  відповідного водоймища, земельні сервітути  можуть бути суходільними або водними. Суходільними сервітутами є право  проходу чи проїзду через чужу ділянку, прокладання та експлуатація ліній електропередачі, зв’язку  і трубопроводів, водопостачання, меліорації тощо. Водні сервітути можуть полягати у праві на забір води, водопій  худоби, здійснення переправ через  водний об’єкт та у інших узгоджених з власником правомірних діях. Особистий сервітут, навпаки, надається  визначеній особі і не може належати іншим особам [15;С. 247].

Залежно від кола осіб, на користь  яких встановлюються сервітути, вони можуть бути публічними і приватними. Публічний сервітут встановлюється законом і поширюється на необмежене коло осіб. Приватний сервітут може встановлюватись на користь однієї або кількох, але завжди визначених осіб. До приватних слід віднести і сервітути, які відповідно до ст. 402 ЦК встановлюються у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту або про його умови на підставі рішення суду за позовом особи, яка вимагає його встановлення.

Виникнення сервітутних  прав. Актами цивільного законодавства закріплений вичерпний перелік підстав виникнення сервітутних прав. Такими підставами можуть бути договір, закон, заповіт або рішення суду (ч. 1 ст. 402 ЦК).

У випадку встановлення земельного сервітуту за договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної  ділянки, вказаний правочин підлягає державній  реєстрації у порядку, передбаченої для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Такий договір містить  положення щодо умов встановлення і  подальшого здійснення сервітуту і  може бути як платним, так і безоплатним. Якщо інше не визначене законом, власник  нерухомого майна, обтяженого сервітутом, має право вимагати від особи, на користь якої встановлено сервітут, здійснювати його на відплатних засадах.

Сервітут установлюються найчастіше - заповітом, коли заповідач установлює сервітут на користь своїх спадкоємців, може бути встановлений судовим рішенням, договором, можуть встановлюватися  і підзаконними нормативними актами (виконком місцевої Ради народних депутатів  може зобов'язати своєю постановою конкретних власників земельних  ділянок надати їх для прокладки  ліній зв'язку чи электропередач відповідним  організаціям), закони можуть містити  загальні положення, що є підставою  для встановлення сервітутів (у ст.40 Земельного кодексу України встановлено, що власники земельних ділянок і  землекористувачі зобов'язані дозволяти  прохід до доріг загального користування, не лагодити перешкод у проведенні до суміжної земельної ділянки необхідних комунікацій).

Прикладом виникнення сервітуту на підставі заповіту є право заповідача покласти на спадкоємця, до якого за заповітом має перейти право  власності на нерухоме майно, обов’язок  надати іншій особі право користування ним (ч. 2 ст. 1238 ЦК). Цей сервітут є  особистим, оскільки право користування жилим будинком, квартирою або  іншим нерухомим майном, одержаним  за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається  і не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Крім цього, сервітутне обтяження спадкового майна спадкоємця, яке полягає  у наданні відказоодержувачеві  за заповідальним відказом права  користування жилим будинком, квартирою  або іншою будівлею, не дає права  на проживання у них членів його сім’ї, якщо у заповіті не зазначено  інше[15;С. 250].

Припиняються сервітути таким  же способом, як і виникають. С

Підставами припинення сервітуту відповідно до положень ст. 406 ЦК є:

1. поєднання у одній особі власника майна, обтяженого сервітутом і особи в інтересах якої встановлений сервітут;
2. відмови від сервітуту особи, в інтересах якої він встановлений;
3. спливу строку, на який він був встановлений;
4. припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;
5. невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;
6. смерті особи, на користь якої встановлено особистий сервітут.

Сервітут може бути припинений також  за рішенням суду на вимогу власника майна, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням, а також за наявності  інших обставин, які мають істотне  значення, а також в інших випадках, встановлених законом.

Інший особистий сервітут – usus, тобто  право користатися річчю, але  без права користування її плодами; утім, у межах особистих потреб суб'єкт цього права може користатися  і плодами. В іншому сервітут usus подібний з узуфруктом. У формі спеціального особистого сервітуту можна було надати право жити в будинку (habitatio), право користування робочою силою  тварини (operae servorum vel animalium)».

Право на особисте користування житлом (проживання) у предклассичний і класичний періоди було одним з варіантів права користування і носило строго персональний характер: суб'єкт права на особисте користування житлом не міг передавати житло іншим обличчям, ні навіть підселювати до себе кого-небудь. Виключення було зроблено тільки для найближчих родичів. Кв. Муций надав таке право дружинам, вважаючи, що бажання бути одруженим (у ту епоху було тісно зв'язане зі спільним проживанням) не повинне конкурувати з бажанням користатися житлом. Обмежувалося і право на гостинність. Витрати на ремонт будинку лягали на власника, оскільки йому належали і плоди від нього. Право проживання обов'язково було терміновим і довічної, але не припинялося ні в результаті применшення правоздатності ні в результаті тривалого невикористання як це було з узуфруктом.

 

 

2.2.Право користування  чужою земельною ділянкою для  сільськогосподарських потреб (емфітевзис)

Емфітевзисом є довгострокове, відчужуване та успадковуване речове право на чуже майно, яке полягає у наданні особі права володіння і користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб з метою отримання плодів та доходів від неї з обов'язком ефективно її використовувати відповідно до цільового призначення.

Суб'єктами емфітевзису є власник  земельної ділянки та особа, яка  виявила бажання користуватися  останньою для сільськогосподарських  потреб (землекористувач, емфітевта). Стороною відносин емфітевзису не може бути особа, якій земельна ділянка надана на умовах постійного користування чи на умовах оренди.

Об'єктом емфітевтичного права  є користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення, що знаходиться У приватній, комунальній  або державній власності. До земель сільськогосподарського призначення  належать сільськогосподарські угіддя — рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги, а також  несільськогосподарські угіддя (ст.22 ЗК). Таке користування має обмежений  характер, оскільки власник передає  емфітевті право володіння та право цільового користування земельною  ділянкою, зберігаючи за собою право  розпорядження нею. Сторони можуть звузити межі цільового використання земельної ділянки, наприклад, зазначивши, що вона має використовуватися під  ріллю або багаторічні насадження тощо[27;C.300].

Підставою встановлення емфітевзису  є договір про надання права  користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір про емфітевзис). За договором  про емфітевзис власник земельної  ділянки відплатно чи безвідплатно передає іншій особі право  користування земельною ділянкою, зберігаючи щодо неї право власності. Договір  про встановлення емфітевзису формально  є консенсуальним, оскільки для виникнення емфітевтичного права не вимагається  передачі земельної ділянки. Водночас реалізувати це право раніше, ніж  будуть встановлені межі ділянки  на місцевості, неможливо, оскільки до цього приступати до використання земельної  ділянки забороняється законом (ст. 125 ЗК). Отже, виникає ситуація, подібна  до тієї, що має місце при переході права власності за договором: момент укладення договору і перехід  речового права не збігаються в часі (ст.334 ЦК).

Емфітевзис може бути переданим  іншій особі на підставі договору між попереднім та наступним землекористувачами або на підставі спадкування (ч.2 ст.407 ЦК). Зокрема емфітевтичне право  може бути предметом договору купівлі-продажу, дарування, міни, в тому числі предметом  застави, а також може передаватися будь-яким іншим, не забороненим законом, способом іншій фізичній або юридичній  особі. При відчуженні емфітевзису  йдеться не про передачу права  власності на земельну ділянку, а  виключно про відчуження права користування нею.

Строк договору про емфітевзис встановлюється за домовленістю його сторін. При цьому  власник ділянки та емфітевта  можуть укласти такий договір  на визначений або на невизначений строк.

Якщо договір про надання  права користування чужою земельною  ділянкою для сільськогосподарських  потреб укладено на невизначений строк, кожна Із сторін може відмовитися  від договору, попередивши про  це другу сторону не менш як за один рік (ст.408 ЦК). Попередження про відмову  від договору є правочином, тому його зміст та форма визначаються загальними правилами про здійснення правочинів, встановленими гл.16 ЦК.

Власник земельної ділянки має  право:

- вимагати від землекористувача використання ділянки за призначенням, встановленим у договорі. При цьому в самому договорі має бути враховане цільове призначення ділянки (ст.409 ЦК);

- на одержання плати за користування  ділянкою. Плата за кокетування,  що підлягає сплаті землекористувачем  власникові землі не охоплює  інших обов'язкових платежів, які  встановлюються окремим законом  (ч.2 ст.410 ЦК). ЦК не встановлює  розмірів плати за користування, її форми, умови, порядок та  строки виплати ці питання  вирішуються на розсуд сторін  і мають бути закріплені у  договорі про емфітевзис;