Історія виникненн арбітражної угоди,її природа, форма і порядок підписання

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ з дисципліни міжнародний комерційний арбітраж

 

 

 

 

На темою: Історія виникненн арбітражної угоди,її природа, форма і порядок підписання

 

 

                                                                       

 

 

 

 

Київ 2013

 

 

 

 

 

План

 

Вступ…………………………………………………………….…………………3

Розділ І: Загальна характеристика арбітражної угоди………..…………4-5

1.1 Історичні етапи розвитку арбітражної угоди……………..…….6-11

1.2 Правова природа  арбітражної угоди…………………………….12-14

Розділ ІІ: Ознаки і умови арбітражної угоди…………………………….15-17

2.1 Форма і порядок  підписання арбітражної угоди……………….18-20

Висновки……………………………………………………………………...21-22

Список використаних джерел………………………………………………....23

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Сучасний міжнародний комерційний арбітраж (далі - МКА) важко уявити без важливого правового інституту як арбітражна угода, яка в основному націлена на вирішення спорів, що ще не настали, або ж вже існують та передбачає ряд ефективних дій та взаємних обов’язків сторін процесу, спрямованих на ефективне та справедливе врегулювання спорів.

Роль арбітражу продовжує зростати і кожного року саме цим методом врегульовується все більше комерційних спорів. Про це говорять як світові, так і вітчизняні статистичні показники. Зрозуміло, що арбітраж, порівняно із іншими методами, має свої переваги та недоліки, які в цій статті вони не розглядатимуться.

Важливо усвідомлювати, що МКА закріпив чіткі позиції у системі вирішення спорів. Третейське судочинство грає також більш гуманну роль ніж традиційні суди, адже дає сторонам більшу свободу, та в певному розумінні спрямоване на пошук компромісу – власне принципу, якому арбітраж частково завдячує своєму розвитку.

Третейський метод вирішення суперечок та арбітражна угода – його невід’ємний елемент, пройшли різні історичні стадії розвитку. Етимологія латинського терміну “arbiter” остаточно не відома. На початках це слово мало декілька значень: свідок, професор, власник. З популяризацією арбітражу термін став сталим та детермінованим. Арбітром була незалежна, шанована особа, яка діяла безпристрасно, несучи високий моральний обов’язок виносячи рішення щодо конкретного спору. У комерційних спорах арбітрами часто виступали знатні торгівці із досконалою репутацією, які мали значний досвід у торгівлі і могли давати корисні поради щодо того, як краще вирішити суперечку чи вирішували її. [1, c. 45] Відомий французький юрист Ф.Фушард зазначає, що арбітраж є «елементарним методом вирішення суперечок, так як він полягає у передачі їх на вирішення звичайним особам, єдина кваліфікація яких – це те, що їх було обрано сторонами».

Мета реферату полягає в комплексному дослідженні існуючих законодавчих та наукових підходів до розуміння арбітражної угоди в цілому, її правової природи в історичному розвитку та формуванні власної позиції з цього питання.

 

Розділ І: : Загальна характеристика арбітражної угоди

 

Арбітражна угода є важливим атрибутом арбітражного процесу та міжнародного комерційного арбітражу в цілому. Зміст арбітражної угоди визначає специфіку арбітражного розгляду спору і можливість рішення такого спору арбітражем взагалі. Дійсна арбітражна угода є, по-перше, правовою основою і правовим джерелом компетенції арбітражу розглядати конкретний спір, а по-друге, умовою дійсності і юридичної сили винесеної по цьому спору арбітражного рішення. Арбітражна угода є угода sui generis, що містить елементи договірного порядку щодо свого виникнення і процесуальні елементи щодо свого юрисдикційного характеру.Матеріальний характер арбітражної угоди підкреслюється статтею 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» (надалі – «Закон про МКАС»), що визначає арбітражну угоду саме як угоду сторін про передачу в арбітраж всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку з конкретними правовідносинами. Процесуальний характер арбітражної угоди виходить із змісту положень п.1 ст.8 Закон про МКАС і п. 3 ст. II Нью-йоркської конвенції 1958 року, які передбачають, що суд, в який подано позов щодо питання, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо яка-небудь із сторін попросить про це не пізніше за подачу своєї першої заяви по суті спору, припинити виробництво у справі і направити сторони в арбітраж, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила силу або не може бути виконаною.[2]

Таким чином, за своєю природою арбітражна угода, з одного боку, є угодою сторін про передачу певного спору, який виник або може виникнути між сторонами в майбутньому з відповідного кола правовідносин, в арбітраж (матеріальний характер); а з іншої - виключає можливість вирішення цього спору державним судом, за умови дійсності арбітражної угоди (процесуальний характер).

Важливою ознакою арбітражної угоди, яка витікає з її природи і направлена на забезпечення ефективності арбітражу, є автономність арбітражної угоди. Проблема автономності - це проблема співвідношення зовнішньоторговельного договору і арбітражної угоди, що стосується його. Вирішення цієї проблеми вимагає відповіді на такі питання: чи впливає недійсність договору на арбітражну угоду і, навпаки, арбітражної угоди на договір. Разом з цим проблема автономності арбітражної угоди виникає і у разі закінчення терміну зовнішньоторговельного контракту, розриву його однією або обома сторонами, а також при неможливості його виконання.

В доктрині міжнародного комерційного арбітражу переважає думка про те, що зовнішньоторговельний контракт і його арбітражна угода є самостійними договорами.

Один з видатних фахівців в області міжнародного арбітражу - Швебель, розкриваючи суть доктрини автономності арбітражної угоди, обґрунтовано стверджує, що «коли сторони укладають угоду, що містить арбітражне застереження, вони укладають не одне, а дві угоди…». Міжнародна арбітражна практика також визнає автономність арбітражної угоди від контракту, в якому вона міститься, як основоположний принцип міжнародного комерційного арбітражу.

Ще одним аргументом на користь самостійності арбітражної угоди є те, що вона може стосуватися не тільки спорів, що окреслені в договорі, але і спорів з інших цивільно-правових відносин, зокрема деліктних. Національні закони більшості країн, зокрема України, говорять про арбітражну угоду як про окрему угоду сторін про передачу в арбітраж всіх або певних спорів...» (ст. 7 Закону про МКАС). У цих випадках арбітражна угода взагалі є єдиною угодою. Крім того, самостійність арбітражної угоди підтверджується і особливим режимом колізійного регулювання, який не завжди підкоряється правопорядку, що застосовується до зовнішньоторговельного контракту.[3]

Зокрема, Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 року (надалі – «Європейська Конвенція») передбачає, що питання про дійсність або існування арбітражної угоди може регулюватися законом країни (стаття VI (2) Конвенції), іншим, ніж закон країни, що підлягає застосуванню до основного контракту (стаття VII Конвенції). Тому можна зробити висновок про те, що арбітражна угода має власний статут правовідносин, не залежний від договору.[4]

Отже, укладаючи договір (контракт), що містить арбітражну угоду, сторони укладають не один, а два договори: основний та договір про передачу спору на розгляд в арбітраж (арбітражна угода). Таким чином, арбітражна угода є самостійним договором. Тому будь-які заперечення однієї із сторін суперечки щодо недійсності основного договору не приводять ipso jure до недійсності арбітражної угоди, що міститься в ньому. І саме арбітраж, а не суд, наділений компетенцією першим вирішувати всі питання власної юрисдикції, не дивлячись на заперечення щодо дійсності договору, в якому міститься арбітражна угода.

1.1 Історичні етапи  розвитку арбітражної угоди

 

В основному причиною розвитку усіх видів арбітражу була потреба у додатковій можливості передання спору на вирішення третім особам, які мали діяти безпристрасно і надавати сторонам рівні можливості представити свій погляд на справу та її обставини, факти, права та зобов’язання. Саме на висловленні поваги і довіри обох сторін до третьої базується призначення останньої арбітром. Суди, у порівнянні, часто були менш ефективними в поняттях часу, мали менше досвіду в торгівлі та були більш консервативними. [3, c. 45]

На сьогоднішній день не існує чітких знань щодо того, де зародився арбітраж. Відомим є те, що майже кожна національна правова система розвивала такий інститут права як третейське врегулювання суперечок. Вітчизняні вчені відзначають, що виникнення арбітражу співпадає із періодом становлення держав. Спочатку арбітраж застосовувався між індивідуумами, а з поступовим переходом окремих інститутів внутрідержавного права в сферу міждержавних, і між державами. Як зазначає В.Буробін, ідеї щодо врегулювання спорів арбітражем без втручання держави, тобто зверненням до відомих і шанованих людей, стільки ж років, скільки і самій комерції.

З історії дипломатії відомі згадки щодо домовленостей у Стародавньому Сході древньокитайських правителів розв’язувати усі суперечки між собою мирним шляхом, за допомогою дипломатії і передбачали обов’язковість звернення до третейського суду. Ці договори датуються VІ ст. до н.е. У наступні століття також з’являлися певні прояви арбітражу, проте це ще далеко не був встановлений інститут права. Це були радше перші спроби створити систему, у якій би застосовувалась не сила, а повага до справедливого рішення арбітрів. Вчений Лазарєв С.Л. підтверджує, що арбітраж як метод вирішення суперечок виник в IV-III ст. до н.е. саме на Далекому Сході та в Стародавній Греції. У Стародавній Греції арбітраж мав більш чітке місце. Такі питання як власність щодо територій, делімітація кордонів, релігійні та торгівельні аспекти часто були об’єктами арбітражних розглядів. З історичних досліджень відомо, що арбітрами в ці епохи найчастіше виступали релігійні представники, окремі знатні особи, правителі чи представники дружніх міст чи держав, тощо. Сторони визнавали, що арбітраж мав для них зобов’язальний характер, що і призвело до встановлення чіткіших механізмів та правил.

  Інколи укладалися навіть окремі договори про створення постійних арбітражних судів. Ці договори були елементами союзних договорів того часу. Для прикладу, другий союзний договір між Спартою і Аргосом у 418 р. до н. е. передбачав, що сторони зобов’язуються передавати свої суперечки на вирішення арбітражем. Такі договори надалі набули навіть більшої популярності із інтеграцією у союзи. Цікавим обмеженням було і те, що греки не арбітрували із іноземцями, яких вважали варварами. Правитель Соломон ввів поняття арбітражу у своїх реформах, а філософ Арістотель розрізняв суддів та арбітрів.

Крім союзних договорів та реформ цікавим джерелом знань, щодо існування арбітражу є „Ілліада” Гомера, найдавніша пам’ятка грецької літератури, яка датується VIII ст. до н.е. Гомер описував декілька суперечок, коли сторони не могли дійти до вирішення певної проблеми і зверталися по допомогу третіх осіб. Так наводиться приклад щодо компенсації за вбивство, де представники та свідки обох сторін виступали на ринку перед обраним представником права. У стародавньому Римі можливість передачі спорів була законодавчо закріплена Юстиніаном в V ст. Так в 4-ій книзі дигестів встановлювалось, що: «домовленість сторін щодо передачі спору на вирішення третейського суду діє схожим чином з судовим порядком і має метою остаточне вирішення спору». В.Рош, розповідаючи про виникнення арбітражу у Римі, наводить іронічну фразу оратора: “Арбітраж – це метод неповністю виграти хорошу справу і неповністю програти поганий процес” [5, c. 4]. Ця фраза має популярність серед практиків і сьогодні. На той час судді в Римі були приватними особами і розглядали конкретні види справ. Кримінальні справи розглядали окремі судді. В будь-якому випадку суддю обирали сторони, якого потім затверджував представник влади. Вже тоді, арбітражні трибунали розрізняли на постійні і тимчасові.

Тимчасові були більш схожі до сьогоднішнього виду, а постійні розглядали більш важливі справи, такі як справи про спадщину чи свободу. Римське право не знало поняття приватного арбітражу, було до нього байдужим.Хоча арбітражна угода була законною, вона несла мало юридичних зобов’язань для сторін. На той час не існувало інституту примусового виконання арбітражної угоди та було навіть неможливим клопотати про визнання і виконання рішення арбітражу. Цю ситуацію виправляли тактичною дією, що полягала в тому, що сторони укладали крім арбітражної угоди додаткову угоду, яка передбачала сплату штрафу за відмову від арбітрування чи невиконання арбітражного рішення [6, c. 368]. Таким чином суд розглядав лише питання сплати штрафу, а не питання виконання арбітражної угоди чи арбітражного рішення. М. Михайлівський стверджує, що арбітраж застосовувався не лише як метод мирного врегулювання суперечок, але як і метод нав’язування своєї волі через арбітражні рішення. [7] Варто зазначити, що іноді цей інститут насправді зазнавав впливу з боку арбітрів, які вирішували спори на користь однієї із сторін, враховуючи свої власні інтереси чи інтереси країн свого походження. Варто розуміти, що у певні епохи історії могутні країни прагнули все більших володінь і використовували диверсифіковані методи для досягнення відповідних цілей. Разом із військовими діями не поодиноко використовувалися і дипломатичні хитрощі.

У середні віки, порівняно з попередніми часами, значно поширюється практика арбітражного вирішення суперечок міжнародного рівня. Цікавим аспектом є приналежність арбітрів до певних класів чи груп. В епоху середніх віків арбітрами найчастіше виступали або представники католицької церкви, в тому числі і папа римський, або імператори Римської імперії [8, c.61]. Як папа римський, так і імператор прагнули мати більшу владу і їхні інтереси часто перетиналися. Відомо, що папи вважалися „намісниками Бога на землі” і користувалися величезною владою, вони могли скасовувати закони, відміняти договори між королями, відлучали від церкви, надавали королівські титули, тощо. Певна така конкуренція була присутня і у сфері призначення арбітра. Зрозуміло, що арбітрами виступали і інші особи: королі, князі, приватні особи, різні інституції, юридичні факультети чи групи юристів. Нотаріуси у багатьох юрисдикціях також пропонували свої послуги як арбітри та посередники. Кисельова Т.С. відзначає, що у зв’язку з абсолютизмом МКА зазнав певної зупинки у розвитку, який продовжився лише у XVIII ст. [9, c. 16] Попри це деякі країни зуміли піти вперед у розвитку арбітражу, так як система третейського правосуддя зароджувалася у кожній країні по-різному.

Відомим в теорії права є Арбітражний Акт Англії 1697 року. Проте науковці відзначають, що арбітраж існував задовго до прийняття цього закону. Тому в науковій літературі можна знайти твердження, що невідомо коли саме розпочав існування формальний, державно нерегульований арбітраж. Перші ж згадки про арбітраж в Англії датують 1215 роком, у рішенні національного суду того часу. Зрозуміло, що суверени розуміли важливість підтримувати волю сторін і не втручатися у їх справи, доки їхні відносини відповідали основним засадам права. З розвитком основних правових інститутів з’явилася і потреба у законодавчому закріпленні певних імперативних норм.