Історія виникненн арбітражної угоди,її природа, форма і порядок підписання

Розділ ІІ: Ознаки і умови арбітражної угоди

Арбітражна угода має бути укладена праводієздатними особами, а також відповідати формі.

Питання про праводієздатність сторін арбітражної угоди, як правило, вирішується за законом громадянства або за законом доміцилія. Відповідно до ст. 565, 566 ЦК України іноземні громадяни користуються в Україні цивільною правоздатністю нарівні з громадянами України.

Цивільна правоздатність іноземного громадянина визначається за законом країни, громадянином якої він є. Що стосується цивільної правоздатності іноземних підприємств і організацій, то під час укладання угод із зовнішньої торгівлі і пов’язаних із нею розрахунків, страхових й інших операцій вона визначається за законом країни, де створені підприємства чи організації (ст. 567 ч. 2 ЦК України).

Арбітражна угода визнається дійсною за умови, якщо спір, який виникає з міжнародного контракту, може бути предметом арбітражного розгляду відповідно до законів країни арбітражної угоди (ст. VI Європейської конвенції 1961 р., п. 2 ст. V Нью-Йоркської конвенції 1958 р.).

Як правило, у внутрішньому законодавстві передбачається коло спорів, що підлягають розгляду міжнародним комерційним арбітражем. Крім того, більшості країн притаманно з метою визначення дійсності арбітражної угоди застосовувати категорії привселюдного порядку. Інакше кажучи, якщо спір стосується публічного порядку відповідної країни, він виключається з компетенції арбітражу.

Відповідно до п. 2 ст. 1 згадуваних вище законів України і Росії до арбітражу можуть передаватися спори з договірних і інших цивільно-правових відносин, що виникають під час здійснення зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться за кордоном; а також спори підприємств з іноземними інвестиціями, міжнародних об’єднань і організацій, створених на території України, Російської Федерації, між собою; спори між їхніми партнерами, а також їхні спори з іншими суб’єктами права України і Російської Федерації.

Названі закони також передбачають можливість скасування арбітражного рішення і відмови визнавати і виконувати його, якщо суд дійде висновку, що арбітражне рішення суперечить публічному порядку України чи Росії (п. 2 ст. 34) або його визнання і виконання суперечить привселюдному порядку як України, так і Росії (п. 1 ст. 36).

Є тлумачення допустимості комерційних спорів як предмета арбітражного розгляду, дане в Типовому законі ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж.

У примітці до ст. 1 Типового закону передбачено, що термін "торговий" варто тлумачити широко, щоб він охоплював питання, що випливають з усіх відносин торгового характеру, як договірних, так і недоговірних.

Відносини торгового характеру включають такі угоди, не обмежуючись ними: будь-які торгові угоди про постачання товарів, послуг або обмін товарами, послугами; торгове представництво; факторингові операції; лізинг; інжиніринг; будівництво промислових об’єктів; надання консультативних послуг; купівля-продаж ліцензій; інвестування; фінансування, банківські послуги; страхування; угоди про експлуатацію або концесію; спільні підприємства й інші форми промислового або підприємницького співробітництва; перевезення товарів і пасажирів повітрям, морем, залізницею та автомобільними шляхами.

Умовою кваліфікації дійсності арбітражної угоди є і дотримання вимоги щодо форми. Це питання регулюється внутрішнім законодавством і міжнародними угодами з арбітражу.

Для законодавства більшості країн характерна вимога про необхідність письмової форми арбітражної угоди. Так, відповідно до Федерального закону США "Про арбітраж" (§ 2), закону Великобританії «Про арбітраж» (розд. 32), Законів України і Російської Федерації "Про міжнародний комерційний арбітраж" (ст. 7), Закону Канади "Про міжнародний комерційний арбітраж" (ст. 7), ЦК Франції (ст. 1443) арбітражна угода має укладатись письмово.

Водночас, наприклад, у Швеції, вимога про необхідність письмової форми не є обов’язковою. У Великобританії, незважаючи на вимогу закону про арбітраж, усна арбітражна угода визнається дійсною за умови, що до неї застосовуються положення «загального права», а не закон про арбітраж.

Як самостійна, арбітражна угода має відповідати визначеним вимогам, що впливають на її дійсність. При цьому матеріально-правовий аспект дійсності арбітражної угоди припускає можливість застосування іноземного права. Процесуальний аспект дійсності арбітражної угоди припускає застосування закону суду.

Оскільки міжнародному комерційному арбітражу властиве розвинене конвенційне регулювання, варто ще раз підкреслити, що для країн - учасниць основних конвенцій з арбітражу передбачений спеціальний режим колізійного регулювання арбітражної угоди.

Відповідно до Нью-Йоркської конвенції 1958 р. питання про дійсність арбітражної угоди вирішується згідно з законом, якому сторони підпорядкували цю угоду, а за відсутності такої вказівки - за законом країни, де рішення винесене.

У Європейській конвенції 1961 р. передбачено, що питання про дійсність або існування арбітражної угоди може вирішуватися за законом країни, якому сторони підпорядкували арбітражну угоду. У разі відсутності такої вказівки - за законом країни, у якій має бути ухвалене арбітражне рішення, а у випадку, коли державний суд не може встановити, у якій країні має прийматися арбітражне рішення, - за законом, який підлягає застосуванню з огляду на колізійну норму державного суду, в якому порушено справу.[4]

З автономності арбітражної угоди випливає висновок про те, що арбітражна угода є підставою компетенції арбітражу й арбітраж не може вийти за її межі.

Більшість континентальних європейських правових систем дотримується доктрини "компетенції компетенції". Головне положення цієї доктрини полягає в тому, що склад третейського суду, який покликаний розглянути і розв’язати той чи інший спір, самостійно приймає рішення про свою компетенцію, тобто він сам виносить рішення у випадку, якщо сторона арбітражного розгляду заперечує компетенцію третейського суду розглядати цей спір.

Таким чином, склад третейського суду самостійно ухвалює рішення про те, чи існує арбітражна угода, і якщо він вирішує, що така угода існує, то він приймає спір до розгляду.

Рішення третейського суду щодо існування і дійсності арбітражної угоди, а також щодо сфери застосування арбітражної угоди може бути оскаржене в державному суді тільки після винесення арбітражного рішення і закінчення арбітражного розгляду.

Принцип "компетенції компетенції" базується на тому, що не можна вважати арбітрів некомпетентними у розгляді ними питання про власну компетенцію і винесенні справедливого і неупередженого рішення з цього питання.

В арбітражній практиці типові випадки заперечування компетенції арбітражу у розгляді конкретного спору або з причин недійсності арбітражної угоди, або з причин того, що конкретний арбітраж не компетентний розглядати даний спір. Незалежно від підстав заперечування компетенції комерційного арбітражу виникає практичне запитання: хто вирішує питання про компетенцію арбітражу.[9]

2.1 Форма та  порядок підписання арбітражної  угоди

Форма, в якій має бути виражена воля сторін цивільно-правової угоди, є важливим елементом і чинником дійсності цієї угоди. Як правило, закон містить спеціальні вимоги щодо форми укладання тих чи інших угод. Ті ж самі підходи застосовуються і до арбітражних угод. Виходячи з того, що ми розглядаємо питання міжнародного комерційного арбітражу, нас будуть цікавити арбітражні угоди, які укладаються в сфері зовнішньоторговельної діяльності. Тому питання форми і порядку підписання арбітражних угод, особливо коли однією із сторін є українська особа, ми будемо розглядати через призму вимог до форми та порядку підписання зовнішньоторговельних контрактів.

Розгляньмо вимоги щодо форми арбітражної угоди, які передбачають основні міжнародні арбітражні конвенції.

Женевський Протокол 1923 р., а також Женевська конвенція 1927 р. не містили спеціальних вимог щодо форми арбітражної угоди, з чого можна зробити висновок, що цими міжнародно-правовими актами дозволялося укладання арбітражних угод як у письмовій, так і в будь-якій іншій формі, у тому числі усній. Вимоги до форми арбітражної угоди як умови її дійсності Женевська конвенція 1927 р. не сформулювала у вигляді уніфікованої норми матеріального характеру, а тільки передбачила колізійну норму, яка відсилала до закону, що застосовується до цієї арбітражної угоди, не вказуючи прямо на цей закон або метод його визначення. Таким чином, було закріплено підхід, згідно з яким для вирішення питань дійсності арбітражних угод можуть застосовуватися загальні колізійні норми.

Нью-Йоркська конвенція 1958 р. пішла іншим шляхом, закріпивши вимоги щодо форми арбітражної угоди, дотримання якої є умовою визнання цієї арбітражної угоди дійсною згідно з положеннями цієї Конвенції. Таким чином, вперше на міжнародно-правовому рівні, на рівні багатосторонньої міжнародної угоди вимоги щодо форми арбітражної угоди булсформульовані та зафіксовані у вигляді уніфікованої норми матеріального характеру. Так, держа-ви-учасниці Нью-Йоркської конвенції зобов'язалися визнавати дійсність та юридичну силу тільки письмових арбітражних угод, укладених у вигляді арбітражного застереження в зовнішньоторговельному контракті або у формі окремої арбітражної угоди, підписаної сторонами у вигляді єдиного документа чи шляхом обміну листами чи телеграмами. Слід підкреслити, що в той час, коли розроблялася й укладалася Конвенція 1958 р., не існувало телефаксних апаратів та інших, відомих нині, електронних засобів передачі інформації, тому їх найменування, природно, не знайшли відображення в тексті Конвенції. У більш пізніх за часом нормативних актах, які регулюють міжнародний комерційний арбітраж, наприклад у Типовому законі ЮНСІТРАЛ і національних законах, які були розроблені та прийняті на його основі, були враховані як здобутки технічного прогресу, так і зміни в правовій доктрині, які стосуються технічних засобів укладання письмових угод.[9.с 30]

Також згідно з Конвенцією тільки дійсна арбітражна угода є юридичною підставою для виконання арбітражного рішення, винесеного на її основі. Судова практика переважної більшості країн підтверджує цей підхід. Жоден із судів країн-учасниць Конвенції не ставить під сумнів той факт, що речення «угода, зазначена у статті II», яке вказане в ст. У(1)(а) Нью-Йоркської конвенції, передбачає, що відсутність письмової форми арбітражної угоди, як цього потребує ст. 11(2) Конвенції, є підставою для відмови у визнанні і виконанні арбітражного рішення.

Слід визнати, що Конвенція 1958 р. не містить прямої вказівки стосовно того, що недодержання письмової форми арбітражної угоди має розглядатися як одна з підстав, по-перше, для визнання арбітражної угоди недійсною, а по-друге, для відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення. Незважаючи на це, практика застосування положень ст. У(1)(а) Конвенції судами різних держав іде шляхом визнання відсутності письмової форми арбітражної угоди як підстави для визнання арбітражної угоди недійсною, а звідси — як підстави для відмови у визнанні і виконанні арбітражного рішення, винесеного за цією арбітражною угодою.

Усе викладене вище дозволяє зробити висновок, що письмова форма арбітражної угоди, як цього вимагає Конвенція 1958 р., є істотною умовою дійсності арбітражної угоди. Недодержання вимоги щодо письмової форми є підставою для визнання арбітражної угоди недійсною, наслідками чого можуть бути заперечення компетенції третейського суду розглядати спір, прийняття державним судом до свого провадження спору з посиланням на те, що арбітражна угода недійсна, скасування арбітражного рішення, винесеного на основі недійсної арбітражної угоди, відмова у визнанні і виконанні арбітражного рішення, винесеного на основі такої угоди.

Як ставиться до форми арбітражної угоди внутрішнє законодавство окремих країн, перш за все — України? В Україні питання щодо форми арбітражної угоди у сфері зовнішньоторговельної діяльності врегульовані в Законі України «Про міжнародний комерційний арбітраж»1. Стаття 7 цього Закону, яка має назву «Визначення та форма арбітражної угоди», містить такі вимоги щодо форми арбітражної угоди. Арбітражна угода має укладатися в письмовій формі. Вона буде вважатися укладеною в письмовій формі, якщо міститься в документі, підписаному сторонами, або укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням інших засобів електрозв'язку, які забезпечують фіксацію такої угоди. Арбітражна угода також буде вважатися укладеною згідно з законом у письмовій формі, якщо це буде зроблено шляхом обміну позовною заявою та відзивом на позов, в яких одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша проти цього не заперечує. Також вважається арбітражною угодою письмова угода сторін, у якій вони посилаються на документ, що містить арбітражне застереження, причому це посилання має бути таким, що робить його частиною угоди.

Таким чином, Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж», як і Нью-Йоркська конвенція, передбачає вимогу щодо обов'язковості письмової форми арбітражної угоди.

Дещо іншого підходу до вимог щодо форми арбітражної угоди дотримується Європейська конвенція. Поряд з вимогою укладати арбітражні угоди у письмовій формі Європейська конвенція допускає укладення арбітражних угод у будь-якій іншій формі. Так, у відносинах між особами, що належать до держав, у яких жоден із законів не потребує письмової форми для арбітражної угоди, остання може бути укладена в іншій формі, дозволеній законами цих держав, — указує Європейська конвенція. Якщо арбітражна угода відповідає таким вимогам щодо форми, то Конвенція буде визнавати такі арбітражні угоди дійсними. Проте Нью-Йоркська конвенція визнає дійсними і такими, що породжують юридичні наслідки, тільки арбітражні угоди, укладені в письмовій формі. Відмінність у підходах, закріплених у цих конвенціях, полягає також і в тому, що Нью-Йоркська конвенція закріплює вимогу щодо обов'язкової письмової форми арбітражної угоди у формі єдиної уніфікованої міжнародно-правової норми, не допускаючи будь-яких винятків, а Європейська конвенція передбачає винятки із цього загального правила[9.c 31].

Висновок

Як бачимо, обґрунтованим є те положення, що арбітражна угода — специфічний договір. Специфічність полягає в тому, що, будучи, по суті, цивільно-правовою угодою, вона має процесуальні наслідки. А це означає, що для кваліфікації арбітражної угоди як цивільно-правової угоди застосовується цивільне законодавство; що ж стосується виключення державного суду, тобто вилучення тієї або іншої справи з його ведення і допустимості арбітражної угоди, ці питання вирішуються на підставі цивільного процесуального законодавства.