Понятие, виды, прием на работу, порядок увольнения

Тривалість робочого часу за нормального робочого тижня  не може перевищувати 40 годин. Це є загальна норма, яка не залежить від кількості  робочих днів на тиждень.

Отож, за п'яти- або шестиденного робочого тижня загальна кількість годин не повинна перевищувати 40. Звідси щоденна робота за п'ятиденного робочого тижня не повинна перевищувати 8, за шестиденного — 7 годин. 
Підприємства та організації, укладаючи колективний договір, можуть установлювати меншу норму тривалості робочого часу.

Деякі категорії працівників  мають скорочені (неповні) обсяги робочого часу. До них, зокрема, належать неповнолітні: працівникам віком од 16 до 18 років  установлюється 36 годин на тиждень; для осіб віком од 15 до 16 років (учні віком од 14 до 15 років, які працюють у період канікул) — 24 години на тиждень. Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості вказаного вище робочого часу (для осіб відповідного віку); працівників, зайнятих на роботах із шкідливими умовами праці,  —  не більш як 36 годин на тиждень; учителям у середньому встановлено шестигодинний робочий день; лікарям, наприклад, стоматологам, лікарям поліклінік, станцій, кабінетів установлено 5,5-го динний робочий день; лікарям лікарень, середньому медичному персоналові лікарень, інших стаціонарних лікарських закладів, спеціалізованих санаторіїв, лікарям ясел та деяким іншим установлено 6,5-годинний робочий день.

Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватися за власні кошти на підприємствах і в  організаціях для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда.

До того ж працівники можуть мати неповний робочий час. Чим відрізняється він од скороченого робочого часу? По-перше, для вирішення питання про встановлення неповного робочого часу працівникові зазвичай необхідно отримати згоду власника (уповноваженого ним органу), а за скороченого робочого часу цього не потрібно. По-друге, оплата праці за неповного робочого часу здійснюється пропорційно до відпрацьованого часу або залежно від виробітку, а за скороченого — в повному розмірі ставки (окладу) працівника. По-третє, за неповного робочого часу можливе зменшення тривалості як робочого дня, так і днів робочого тижня.

Можливість працювати  неповний робочий час здебільшого  використовується особами за певних життєвих обставин, скажімо, за необхідності догляду за дітьми, хворими членами сім'ї, у зв'язку з навчанням, станом здоров'я і т. ін. Неповний робочий час установлюється обов'язково на прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку.

З огляду на специфіку  й характер трудової діяльності певної частини населення (державних службовців, осіб адміністративного, управлінського, технічного, господарського персоналу: директорів, начальників, бухгалтерів, економістів, юристів, програмістів, інженерів і т. д.) законодавством передбачено можливість роботи понад установлену нормальну тривалість робочого часу.

Списки професій, посад  і робіт, за якими дозволяється застосування ненормованого робочого дня, розробляються власником (уповноваженим ним органом), а також профспілкою (іншим органом, уповноваженим на представництво трудового колективу) і включаються в колективний договір.

Час відпочинку

Велике значення для  відновлення здоров'я, фізичних, розумових  здібностей працівників має час  відпочинку — час, вільний од виконання  трудових обов'язків, використовуваний працівником на власний розсуд. Як і робочий час, час відпочинку має декілька видів. Це — перерви в робочому дні для відпочинку і харчування, щоденний відпочинок після роботи, щотижневі дні відпочинку (переважно субота й неділя), святкові й неробочі дні, щорічні й додаткові відпустки. 
За загальним правилом, перерви впродовж робочого дня надаються через 4 години після початку роботи і тривають від 30 хвилин до 2 годин. Така перерва не включається в робочий час.

Працівники на час  перерви можуть відлучатися з місця роботи. Законодавством передбачено й додаткові перерви, надавані через короткий відтинок часу, як-от: під час роботи на вільному повітрі в холодний період року будівельникам для обігріву; на вантажно-розвантажувальних роботах; секретарям-машиністкам,  операторам  ЕОМ  —  після  кожних 45-50 хвилин 10-15 хвилин відпочинку; в інших випадках.

Відносно святкових  і неробочих днів чинне законодавство  визначає святкові та неробочі дні (Різдво Христове одночасно є святковим  і неробочим днем). До святкових віднесено: 1 січня — Новий рік; 7 січня — Різдво Христове; 8 березня — Міжнародний жіночий день; 1 і 2 травня — День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня — День Перемоги; 28 червня — День Конституції України; 24 серпня — День незалежності України.До неробочих днів належать дні релігійних свят: 7 січня — Різдво Христове; один день (неділя) — Пасха (Великдень); один день (неділя) — Трійця.

Найтривалішим часом  відпочинку є відпустка. Вона також  має декілька видів:

1.  Щорічні: основна; додаткова за роботу зі шкідливими й тяжкими умовами праці; за особливий характер роботи; інші, передбачені чинним законодавством.

2. Додаткові у зв'язку  з навчанням (для тих, хто  навчається без відриву від виробництва).

3.  Творча (надається працівникам для закінчення дисертаційних робіт, написання підручників тощо).

4.  Соціальна: у зв'язку з вагітністю й пологами; з догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; працівникам, які мають дітей.

5.  Відпустки без збереження заробітної платні надаються на різні строки у випадках, передбачених Законом України "Про відпустки". Без згоди власника або уповноваженого ним органу: ветеранам війни; особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною; особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною; пенсіонерам за віком; інвалідам; особам, які одружуються; працівникам у разі смерті рідних — чоловіка (дружини), батьків (вітчима, мачухи), дитини (пасинка, падчерки), братів, сестер тощо. За згодою сторін трудового договору відпустка надається до 15 календарних днів на рік і може поділятися на частини, але загалом не більше ніж 15 календарних днів.

Відпустка без збереження заробітної платні (або з частковим  її збереженням) може надаватись і в разі простою підприємства (строк і порядок надання визначається колективним договором).

Крім того, законодавством передбачається можливість надання  інших відпусток за умови, що вони встановлюються колективним договором  або трудовим договором, скажімо, за тривалий стаж роботи на підприємстві, в установі, організації.

Всі відпустки визначаються в календарних днях. При цьому  святкові й неробочі дні під час  визначення тривалості відпустки не враховуються і не оплачуються.

Найбільш поширеною є щорічна основна відпустка, її тривалість не повинна бути меншою ніж 24 календарні дні за відпрацьований робочий рік, визначення якого здійснюється від дня укладення трудового договору (контракту). Але з цього загального правила є винятки. Насамперед, вони стосуються неповнолітніх (надається 31 календарний день); інвалідів І та II груп (30 днів), III групи (26 днів); керівним, педагогічним, науково-педагогічним працівникам освіти, науковим працівникам (56 днів) та іншим категоріям працівників, перелік яких установлено ст. 6 Закону України "Про відпустки", а також іншими законодавчими актами (наприклад, Законами України "Про міліцію", "Про військовий обов'язок та військову службу", "Про прокуратуру", "Про статус суддів", "Про статус народного депутата України", "Про державну службу", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" та ін.).

Сезонним, а також тимчасовим працівникам відпустка надається  пропорційно до відпрацьованого  ними часу. Скажімо, працівник, який має право на відпустку тривалістю 24 календарні дні, на сезонних роботах відпрацював 3 місяці, тобто 1/4 року; строк його відпустки складатиме 6 календарних днів.

Тривалість щорічної додаткової відпустки визначається колективним договором або трудовим договором (контрактом). Щорічно додаткова  відпустка надається тривалістю до:

• 35 календарних днів працівникам, зайнятим на роботах, що пов'язані з негативним впливом на здоров'я шкідливих виробничих чинників; працівникам, робота яких пов'язана з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або виконується в особливих природних географічних і геологічних умовах та в умовах підвищеного ризику для здоров'я, за Списком виробництв, цехів, професій і посад, затвердженим Кабінетом Міністрів України;

•  7 календарних днів працівникам із ненормова-ним робочим днем згідно зі списками посад, робіт і професій, визначених колективним договором, трудовою угодою.

Загальна тривалість щорічних основної та додаткових відпусток  не може перевищувати 59 календарних  днів, а для працівників, зайнятих на підземних гірничих роботах, — 60 календарних днів.

Дуже важливим в ознайомленні з питанням про відпустку є  питання її надання. Відпустка здебільшого  надається за затвердженим графіком у порядку черги. Перенесення  відпустки дозволяється як виняток, із забороною не надавати відпустку  повної тривалості протягом двох років поспіль.

Право на щорічну відпустку  повної тривалості у перший рік роботи на підприємстві, в установі, організації  настає після закінчення шести місяців  неперервної роботи на цьому підприємстві (в установі, організації). 
Звернімо увагу на те, що це право працівника на відпустку, а не як було раніше — обов'язок підприємства надати працівникові відпустку після закінчення 11 місяців неперервної роботи. Себто, якщо працівник не бажає йти у відпустку після закінчення шести місяців роботи в перший рік роботи і його не включено у графік відпусток, він має право піти у відпустку перегодом.

До закінчення шестимісячного терміну роботи в перший рік роботи на підприємстві, а також у наступні роки за бажанням працівника у зручний  для нього час відпустка надається:

•  неповнолітнім (до 18 років);

•  інвалідам;

•  жінкам перед відпусткою у зв'язку з вагітністю та пологами або після них;

• жінкам, які мають  двох та більше дітей віком до 15 років  або дитину-інваліда;

• іншим працівникам.

Забороняється не надавати відпустку протягом робочого року особам до 18 років і працівникам, які мають право на щорічні додаткові відпустки за роботу зі шкідливими й тяжкими умовами чи з особливим характером праці.

У вирішенні питань надання  відпусток чинне законодавство  встановлює деякі обмеження. Скажімо, права на відпустку позбавлено:

• осіб, засуджених до виправних  робіт без позбавлення волі з  їх відбуванням за місцем роботи на весь строк покарання (ст. 105 Виправно-трудового  кодексу);

•  осіб, яких звільняють за порушення трудової дисципліни.

Насамкінець уявляється вкрай важливим зупинитися детальніше на питаннях працевлаштування і праці  осіб, які не досягли 18-річного віку. Тим паче, що багато хто з вас уже зараз мають намір і можливість працювати.

Матеріальна відповідальність сторін трудового договору

На відміну від дисциплінарної матеріальна відповідальність сторін трудового договору має взаємний характер. Переважна більшість працівників  сумлінно та свідомо виконують трудові  обов'язки, вимоги правових норм. Але  трудовий процес — явище багатогранне, і його порушення може призвести до матеріальної відповідальності як працівника, так і власника підприємства.

Саме це випливає із закону, де записано, що працівники несуть матеріальну  відповідальність за шкоду, заподіяну  підприємству внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків (ст. 130 КЗпП України). Разом із тим, і другу сторону трудового договору - власника підприємства - закон зобов'язує створювати працівникові умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого йому майна (ст. 131 КЗпП України).

Із сукупності обов'язків  сторін трудового договору випливає висновок, що матеріальна відповідальність - це обов'язок працівника відшкодувати в установленому законом порядку і розмірах пряму дійсну шкоду, заподіяну підприємству (установі, організації) його протиправним і умисним невиконанням чи неналежним виконанням своїх трудових обов'язків. Таке визначення має не лише теоретичне, а й практичне значення, оскільки вказує на суб'єкти матеріальної відповідальності - працівника і власника, їх обов'язки, а також на те, що порядок і розмір шкоди визначається законодавством. Відшкодуванню підлягає пряма дійсна шкода й лише через наявність вини працівника, протиправність його поведінки, що зумовлює її суттєву відмінність від майнової відповідальності за нормами цивільного права, адміністративної та кримінальної.

Сукупність правових норм інституту матеріальної відповідальності сприяє: поновленню цілісності майна; вихованню в працівників дбайливого ставлення до майна; зміцненню гарантій збереження заробітної плати. Як самостійний інститут в особливій частині трудового права матеріальна відповідальність включає: