Аграрне підприємство економічні засади функціонування виробництва та існування

Виробничий сільськогосподарський  кооператив може реорганізуватися в  підприємства інших організаційних форм господарювання. Ліквідація коо-перативу можлива в разі ухвалення відповідного рішення суду чи арбітраж-ного суду.

У процесі реорганізації  КСП виникло 3325 виробничих сільськогоспо-дарських кооперативів. Таку організаційну форму вибрали переважно члени тих КСП, економіка яких була міцнішою порівняно з іншими підпри-ємствами вказаного типу. Членами таких кооперативів ставали працездатні члени бувшого КСП, а асоційованими членами - пенсіонери. Тому заснов-ників сільськогосподарських виробничих кооперативів ставало багато осіб, нерідко до 300 і більше. Це послужило для окремих фахівців і відповідальних працівників підставою вважати, що такі кооперативи не є ринковими струк-турами, і робився висновок про необхідність їх перетворення в інші органі-заційні форми господарювання.

Із завершенням першого  року свого функціонування (2000 р.) деякі  кооперативи дійсно реорганізувалися в інші типи підприємств, як правило, в приватні підприємства і ТОВ. Проте  в багатьох регіонах кооперативи  показа-ли кращі результати господарської діяльності порівняно з іншими приват-ними підприємствами. Тому нині вести мову про штучне прискорення проце-су реорганізації кооперативів було б передчасним. Цей процес має здійсню-ватися еволюційно і лише на добровільних засадах. Не виключено, що багато сільськогосподарських виробничих кооперативів зможуть й надалі успішно конкурувати з іншими типами аграрних підприємств, використовуючи як позитивний фактор великі масштаби виробництва, схильність багатьох пра-цівників до колективної праці.

Розділ ІІІ. ШЛЯХИ  ВДОСКОНАЛЕННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ

3.1.Шляхи вдосконалення державного регулювання господарської діяльності аграрних підприємств

Ефективний механізм державного регулювання економічного розвитку аграрного сектора регіону має забезпечувати активізацію господарської дія-льності в регіонах, впровадження нових виробничих відносин та впливати на покращення використання природно-ресурсного та економічного потенціалу сільських територій; створювати умови для посилення спеціалізації та інтеграції аграрного виробництва тощо.

Суть державного регулювання  на обласному рівні полягає в  тому, щоб, використовуючи цінові та нецінові, прямі та непрямі методи, органи вико-навчої та законодавчої влади області сприяли становленню і розвитку рин-кової економіки, її інфраструктури, створювали необхідні передумови для адаптації товаровиробників до умов ринку й отже забезпечували продово-льчу безпеку свого регіону.

Державними програмами щорічно  мають визначатися види та обсяги квоти продукції, рівні цін підтримки  та еквівалентних цін. Квоти на ті види продукції, котрі мають підтримуватися через ціни, розподілятимуться між  товаровиробниками на конкурсних засадах. Решта продукції пропонується на аграрний ринок через систему  біржової торгівлі чи в інший спосіб за ринко-вими цінами [4, с.76].

Вважаємо необхідним та економічно виправданим, поряд із проведен-ням заходів щодо прискорення реформування земельних і майнових відносин в АПК, створити однакові стартові умови для формування цін в усіх трьох сферах агропромислового комплексу. Це означає, що на певний період розвитку ринкової економіки адміністративними методами запроваджується в практику господарювання норма прибутку на капітал як оціночний показ-ник ефективності виробництва. Якщо ринкові ціни не забезпечують встанов-лених норм прибутку, то уряд розглядає питання про необхідність бюджетної підтримки галузі та конкретний механізм її застосування.

Механізм кредитного забезпечення аграрних підприємств ще не набув стабільного характеру.

Державна підтримка на 1 га площі застаріла. Її можна застосовувати, але для господарств із врожайністю понад 30 ц з га, а не 10 ц. Сьогодні необхідна державна підтримка інноваційно-інвестиційного розвитку. Треба регулювати відрахування на розвиток виробничих фондів, селекції.

Необхідно прийняти закон, у відповідності до якого торгівля, банки та інші установи, які отримують високий прибуток, повинні відраховувати з нього певний відсоток на розвиток інновацій для агропромислового вироб-ництва в межах 70-80% від суми прибутку. Норматив відрахувань на віднов-лення виробничих фондів має розраховуватися не від прибутку, а від чистого прибутку.

Державна підтримка розвитку села має стимулювати інтенсифікацію виробництва.

Необхідна підтримка розвитку обслуговуючих кооперативів. Стиму-лювання інфраструктури ринку можна здійснити через біржі, слід звільнити від сплати ПДВ тих, хто реалізує зерно через біржі.

На регіональному рівні  необхідно створити регіональний фонд під-тримки ринкових перетворень села. Відрахування в цей фонд повинні робити підприємства усіх сфер економіки регіону, які успішно розвиваються.

Ефективність державного регулювання аграрного виробництва  повинна забезпечуватися, з одного боку, впливом держави залежно  від рівня плато-спроможного попиту суб’єктів внутрішнього ринку, конкурентоспроможно-сті вітчизняних підприємств, можливостей експорту сільськогосподарської продукції та продовольства і необхідністю сталого розвитку галузі, а з іншо-го - створенням системних передумов для повноцінної дії механізму форму-вання цін через попит і пропозицію у тих секторах АПК, де можливі паритет-ні взаємовідносини та еквівалентний обмін товарами між усіма учасниками ринку.

Раціональним, на нашу думку, вважається поєднання елементів рин-кового ціноутворення з державними засобами впливу на цей процес та еконо-мічного його регулювання, що може загальмувати негативні явища в еконо-міці сільського господарства, прискорити стабілізацію розвитку всього АПК.

В основу функціонального  поєднання державного та ринкового  меха-нізму регулювання процесів аграрного відтворення мають бути покладені визначені принципи, котрі є каркасом механізму державного регулювання.

Пропонуємо запровадити науково обґрунтований організаційно-еконо-мічний механізм регулювання аграрного виробництва на основі визначення оптимальних пропорцій щодо використання управлінських, організаційних, інформаційно-консультаційних та маркетингових ресурсів; державних і ринкових важелів регулювання; центрального та регіонального рівнів дер-жавного регулювання АПК.

Таким чином, державна підтримка  розвитку аграрного виробництва  виходить із теоретичної необхідності державного регулювання економіки на основі вимог закону вартості, доходності та інших економічних законів.

3.2.Основні напрямки  удосконалення цінового аспекту  господарювання аграрних підприємств

При формуванні ціни слід звернути особливу увагу на таку категорію, як прибуток і норма прибутку. Доцільно ввести для всіх сфер матеріального  виробництва показник норми прибутку як відношення прибутку до всього авансованого капіталу. Ціна в сільському господарстві, як і в інших галузях, повинна  відшкодовувати середньогалузеві витрати  і забезпечувати достатній прибуток на авансований капітал з урахуванням  терміну його обігу і вартості землі.

Розрахунок ціни за еквівалентною  формулою ціни дозволить якоюсь мірою  усунути диспаритет цін, що існує  сьогодні в Україні між І, ІІ й  ІІІ сферами АПК.

Сучасна теорія і практика розглядає ціни як добуток середньої  собі вар-тості певного виду продукції по галузях на прийнятий оптимальний коефіці-єнт прибутковості (рентабельності) по галузі. Але такий підхід є проблем-ним, і саме він служить однією з причин диспаритету цін на промислову і сільськогосподарську продукцію. Проблема полягає в тому, що в сільському господарстві через його особливості складається своя специфіка формування, використання, участі в процесі виробництва авансованого капіталу, окремих його функціональних частин, що приводить до різної віддачі авансованого капіталу в різних галузях [5, с.233]. Через певні особливості у сільському господарстві складається своєрідна структура авансованого капіталу, що не дозволяє залучати інвесторів. Переробним підприємствам достатньо мати меншу кількість авансованого капіталу для одержання 1 гривні коштів. Завдяки більш високій оборотності авансованого капіталу в переробних галузях сума використаного капіталу в 3-4 рази перевищує наявний капітал, тоді як у сільському господарстві спостерігається зворотна тенденція.

Застосування розрахунково-відтворювальної  ціни має важливе значе-ння, тому що вона є індикатором для участі в торгах при встановленні рівно-важних цін. Участь аграрних підприємств у формуванні розрахунково-відтво-рювальної ціни стимулює їх до впровадження комерційного розрахунку і режиму економії, а також сприяє підвищенню цінової конкурентоспромож-ності сільськогосподарської продукції.

Одним з основних напрямів поліпшення діяльності аграрних підпри-ємств є забезпечення еквівалентності їх економічних відносин. Кризова ситуація в сільському господарстві значною мірою зумовлена причинами макроекономічного рівня. У зв’язку з цим в умовах становлення ринкових економічних відносин гострою об’єктивною необхідністю стає підтримка паритету цін на сільськогосподарську і промислову продукцію, споживану селом. Це питання має зважуватися за допомогою держави.

Еквівалентність обміну значною  мірою залежить від стану економічних  відносин сільського господарства з  третьою сферою АПК. Їх недосконалість в умовах жорсткої монополії утискає  інтереси виробників сільгоспсировини. Вихід зі становища, що створилося, бачиться в інтеграції сільгоспвиробників із переробниками, з обслуговуючими й торговельними організаціями. У цій інтеграції розподіл прибутку повинен здійснюватися по кінцевому  продукту. Необхідне створення інтегрованих внутрішньогосподарських об’єднань, ВАТ, агрофірм, спілок селян, асоціацій кооперативів.

Для визначення стану паритетності потрібен комплексний підхід, який включає не тільки індекси цін, але й інші економічні показники та комплекс заходів, які допоможуть вирішити проблему цінового диспаритету. Основна мета державного регулювання аграрного виробництва - утримання цін на сільгосппродукцію у певних межах (коридорі), коливання яких сприятиме співвідношенню попиту та пропозиції на внутрішньому ринку і рівня доходів населення.

Існуючий в Україні механізм державного регулювання ціноутворю-ючих чинників працює в цілому незадовільно і вимагає кардинального удосконалення.

Головним чинником мотиваційного  механізму повинна стати вдоскона-лена система оподатковування з активною стимулюючою і регулюючою фун-кціями. У порівнянні з існуючою вона має бути спрощеною і включати мен-шу кількість податків, особливо непрямих. З огляду на бажану спрямованість її на зниження цін, об’єктом оподатковування варто зробити ту частину ціни, котра формується продавцем. Це може бути, на нашу думку, додана вар-тість, але без амортизаційних відрахувань. Цей податок пропонується зро-бити основним, замінивши ним два податки - на прибуток і на додану вартість.

З метою підтримки цінового паритету варто створити умови для  подо-лання монополізму ресурсозберігаючих і переробних підприємств стосовно сільського господарства.

Найбільш ефективним в  умовах, що створилися, буде регулювання  ці-ноутворення на основі норми прибутку на капітал. Це дозволить: по-перше, підвищити зацікавленість підприємства в більш інтенсивному використанні виробничих фондів; по-друге, забезпечити рівновигідність усіх форм діяль-ності й відповідно активізувати інвестиції у виробництво; по-третє, у процесі формування цін зменшити вплив витратного механізму.

ВИСНОВКИ

Соціально-економічну основу ринкового господарства складає підпри-ємництво, а матеріальну базу економічного та юридичного суверенітету під-приємця становить власність на засоби та результати виробництва. Форму-вання власності аграрних підприємств слід розглядати через процеси роздержавлення та приватизації.

Аналіз розвитку форм господарювання в аграрному секторі економіки  показав, що сьогодні в Україні в  результаті процесів роздержавлення і  приватизації в сільському господарстві сформувалися наступні основні форми  аграрних підприємств: особисті господарства населення, фермерські господарства, сільськогосподарські підприємства.

Виробництво валової продукції  в особистих господарствах населення  протягом 1990-2011 рр. щороку зростало, а їх питома вага у загальному обсязі виробництва, починаючи з 1996 р. домінувала, складаючи за роками від 54,0 до 61,8%. Особисті селянські господарства значною мірою забезпе-чили трудову зайнятість селян і виконують буферну функцію при зменшенні потреби сільського господарств у трудових ресурсах та нерозвиненості інфраструктури на селі. Проте вони не можуть бути переважними у най-ближчій перспективі розвитку аграрного виробництва.

Широкомасштабне реформування КСП створило умови для приско-рення розвитку фермерства. На сьогодні налічується 42,5 тис. фермерських господарств, середній розмір кожного - 84,6 га сільськогосподарських угідь. Ця форма господарювання відповідає високоефективній моделі ведення фер-мерства в європейських країнах.

Великі сільськогосподарські підприємства залишаються найбільшими  потенційними виробниками сільськогосподарської  продукції. В Україні середній розмір 21,4 тисяч господарств становить 939 га, із них 79,7% землі використовуються господарствами з середнім розміром - по 2655,4 га. Сільськогосподарські підприємства в Україні у 2010 році використовували 50% сільськогосподарських угідь, а виробили лише 36,5% валової продукції, з них 38,8% - рослинницької і 32,5% - тваринницької. У 2011 році рівень рентабельності сільськогосподарського виробництва становив 6,8%. У 2011 р. проти відповідного періоду 2010 р. виробництво продукції сільського господарства (у порівнянних цінах) у сільськогосподарських підприємствах зросло на 4,2% (у господарствах населення відбулося скорочення на 2,1%).