Державно-правові інститути в українських землях початку ХХ століття

Міністерство освіти і науки України

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

Кримський юридичний  інститут

 

 

 

      Кафедра загальнотеоретичних правових дисциплін

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

 

Дисципліна: «Історія держави і права України»

Тема: «Державно-правові інститути в українських землях початку ХХ століття (1900-1917 роки)»

 

 

 

 

Виконав:

ст. 2 курсу, 22 групи

Єфімова А. В.

 

Науковий керівник:

к.і. н., доцент Балагура О.В.

 

 

 

 

 

 

 

Сімферополь, 2011 рік

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

Вступ                                                  ………………………………………………….……… 3

Розділ І: Суспільний лад …………………………………………………………………….  5

Розділ ІІ: Зміни у державному ладі …………………………………………………………. 9

2.1. Суспільно-політичний рух і політичні партії в Україні ………………………………  9

2.2. Революційні події 1905-1907 рр. Українська парламентська громада ………………. 14

2.3. Перша світова війна  і поглиблення революційної кризи в Україні …………………. 22

Розділ ІІІ: Джерела та основні риси права …………………………………………………  26

Висновок ……………………………………………………………………………………… 33

Список використаних джерел ………………………………………………………………   36

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                  ВСТУП

 

          

     Остання чверть XIX і початок XX ст. ознаменувалися переростанням капіталізму “вільної” конкуренції в монополістичний капіталізм, що дістав назву імперіалізм. На географічних картах початку XX ст. України не існувало. її землі входили до складу двох імперій — Російської та Австро-Угорської. Україна не становила єдиної територіальної цілісності. Східна (Наддніпрянська) Україна входила до складу Російської імперії. Західна Україна - Галичина й Буковина - входила до складу Австро-Угорщини. Українські землі в Російській імперії офіційно називались «Малоросія», а за півднем України закріпилась назва «Новоросія», і це при тому, що український народ продовжував називати Лівобережжя Гетманщиной.

     На наших землях панувала реакційна влада монархічних режимів царської Росії та габсбурзької Австрії, які намагалися знищити залишки українства. Але розвиток історичного процесу в цей період свідчить про консолідацію українських сил і їхню рішучість продовжувати боротьбу за збереження національної самобутності.

     Обидві монархічні влади — і російська і австро-угорська — змушені були визнавати права націй, робити поступки, приймати закони, які (хоч і формально) проголошували рівність людей усіх станів. Спроби загальмувати національні процеси призводили до нових революцій, внаслідок яких народи цих імперій, у тому числі й український, створили свої держави.

     В цей же час серед українських робітників розповсюджуються ідеї марксизму. Революційний настрій швидко проникає в усі слої населення. Найбільш активною виявилась студентська молодь. Саме у середовищі харківських студентів, членів місцевої громади, визріла думка про створення політичної партії. Вони втілили цю ідею у життя, створивши у 1897р. Загальну українську безпартійну організацію (ЗУБО), а також Революційну українську партію (РУП). Основним документом РУП стала брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Не з усіма ствердженнями даної програми можна погодиться, але книжка М. Міхновського вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідею політичної самостійності України.

     Вважається, що капіталісти, використав робітничий клас та селянство,  домоглися підйому промисловості та сільського господарства, але при цьому  загнали народ в таку яму, що він спочатку бастував, а потім скинув царя і почав будувати соціалізм.

     Але, існує  ще й інша точка зору на  ті події. Відомо, що перед Першою світовою війною Росія здійснила справжній прорив в економіці.

Одні говорять, що стримкий ривок в економічному розвитку на початку ХХ століття за своїми масштабами може бути порівняний лише з так  званим японським економічним чудом  після Другої світової війни або  теперішнім китайським феноменом. Також стверджують, що тогочасний прогрес був, як в Японії та Китаї, забезпечений поєднанням специфічної національної культури господарювання з новітніми досягненнями науки та техніки.

     То що  ж справді відбувалось на українських землях напередодні революції? З плином часу дана тема не втратила своєї актуальності. Вона зумовлена насамперед, постійно напруженими відносинами між незалежною Україною та Росією. Україно-російські відносини на протязі багатьох століть були дуже складними. Народи, які мають спільних пращурів, єдину мову та алфавіт, дуже довго розвивались окремо один від іншого. Самодержавна Росія не враховувала у своїй політиці щодо України, що цей народ є рівним

     Метою написання даної роботи є спроба розкрити характер та головні напрями національної політики володарюючих держав на території Україні, з’ясувати обставини прийняття антиукраїнських актів з національної політики, котрі пригноблювали права народу та показати їх наслідки; розглянути дану тему з як різних сторін.  В основу написання даної курсової були покладені принципи історизму, об’єктивності та науковості.

 

 

 

       

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                       РОЗДІЛ  І

                              СУСПІЛЬНИЙ ЛАД.

 

  Початок ХХ століття позначився в Україні швидким ростом визвольного руху. Україна залишалася розчленованою. Більша частина її земель, де проживало понад 25 млн. чол., знаходилась у складі Російської імперії (Наддніпрянська Україна). Менша – з населенням 5 млн. чол., входила до Австро-Угорської імперії (Східна Галичина, Закарпаття, Північна Буковина). Історичні процеси, які розвивалися в обох імперіях, відбивалися й на розвитку українських земель.  До початку ХХ ст. уже кілька поколінь українців жили на своїй землі в двох імперіях, не маючи власної державності, але багатомільйонний народ не піддавався асиміляції. Більше того, у Російській імперії українці за півтора сторіччя освоїли величезні пустельні простори на узбережжі Чорного і Азовського морів, значно збільшивши власну територію розселення.

     З розвитком машинної індустрії і проникнення ринкових відносин у сільськогосподарське виробництво істотно змінили традиційний устрій життя. Попри державні кордони, що розділяли територію розселення українці більше стали відчувати себе єдиним народом.

     Наддніпрянська Україна на початку ХХ ст. являла собою один з найрозвинутих у промисловому відношенні районів Російської імперії. Для неї були характерні такі тенденції і особливості економічного розвитку:

     1) Завершення промислового перевороту і початок  індустріалізації.

     2) Перетворення Сходу та Півдня України в один з найбільш розвинутих економічних районів Росії. Тут склалися  такі великі промислові центри загальноросійського значення, як  Донецький вугільно-металлургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни та Південно-Західний сільськогосподарський район. Незважаючи на циклічність розвитку промисловості, внаслідок припливу іноземного капіталу темпи росту капіталістичної індустрії в Росії і, зокрема, в Україні були досить високими. Починаючи з 1910 р., промислове піднесення охопило всі галузі фабрично-заводської промисловості, особливо швидкими темпами розвивалася важка індустрія Донецько-Придніпровського району.

     3) Зростання питомої ваги промисловості України в загальноросійській економіці, посилення економічних зв’язків з іншими районами.

     4)  Концентрація виробництва в Україні поступово приводила до зростання чисельності робітничого класу. В результаті процесів капіталістичного розвитку в країні сформувалася нова суспільна сила – пролетаріат. Робітничий клас України розвивався як складова частина загальноросійського пролетаріату, один з найбільш чисельних його загонів. Найбільшими центрами зосередження пролетаріату були Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Луганськ, Юзівка, Маріуполь. Крім промислового пролетаріату, на Україні існували й інші загони робітничого класу, передусім сільськогосподарських робітників, яких у 1917 р. налічувалося близько  1,2 млн. чол.

     Формування робітничого класу України проходило за рахунок двох народів - українського і російського. На шахти і заводи Донбасу, Харкова, Катеринослава та інших промислових центрів йшли десятки й сотні тисяч розорених селян, а також робітників з центральних губерній Росії. Тому серед кваліфікованих робітників переважали росіяни.

     В умовах розвитку капіталізму робітники України терпіли подвійний гніт – від “своїх” та іноземних капіталістів, становище трудящих ще більше погіршилося внаслідок посилення політичної реакції після поразки революції 1905-1907 рр. Тривалим залишався робочий день, на більшості підприємств він становив 12-16 годин на добу. Як і раніше, не було налагоджено охорони праці, техніки безпеки й медичного обслуговування робітників. Жили вони в жахливих умовах, переважно в бараках і землянках. У 1913 р. в Криворізькому  залізорудному басейні 70% гірників мешкало в бараках.

     На підприємствах систематично знижувалися розцінки, що вело до падіння рівня заробітної плати робітників. Протягом 1908-1910 рр. вона зменшилася на 25-30 %. Особливо низькою вона була на підприємствах легкої та харчової промисловості. Широке застосування підприємцями системи штрафів вело до зниження й без того невисокої зарплатні.

     5)  Зростання та створення великих монополістичних об’єднань, які займали панівне становище в українській економіці – “Продуголь”, “Продамет”, “Продруда”,  “Трубопродаж”, “Цвях”, “Продвагон” та інші.

     6) Велика питома вага іноземного капіталу. Так, промисловий розвиток Донецько-Криворізького району був нерозривно пов’язаний з іноземним капіталом. В чорній металургії Півдня перед Першою світовою війною діяло 18 акціонерних підприємств. У 12 з них капітал повністю належав іноземцям, а в інших був змішаним.

     7) Розвиток капіталізму в сільському господарстві України відбувався в умовах збереження залишків феодалізму – насамперед великого поміщицького землеволодіння. На 1905 р. в руках 32,5 тис. дворян було зосереджено 10,9 млн. десятин землі (в середньому 334 дес. на маєток), 97 великим поміщикам належало майже 2 млн.десятин,  кожен з них володів не менше 20 тис. десятин, : князі Браницькі мали 167 тис., графи Потоцькі – 107 тис., поміщики Терещенки – 141 тис., Харитоненки – 40 тис. десятин та ін.

     Таким чином, на початку ХХ ст. Наддніпрянська Україна була одним з найбільш розвинених в економічному відношенні регіонів Російської імперії. В ній відбувалися важливі соціально-економічні зрушення. Швидкими темпами розвивалася важка промисловість, зріс вплив іноземного капіталу. В результаті інтенсивної концентрації і централізації капіталу утворювалися великі  монополістичні об’єднання, які відігравали дедалі більшу роль в економічному житті країни.

     Проникнення капіталістичних відносин у сільське господарство в різних районах України відбувалося неоднаково. На Правобережжі перехід поміщицьких господарств до капіталістичних форм відбувався більш інтенсивно. На Лівобережжі, крім капіталістичних форм найманої праці, досить поширеною була й  система відробітків. Найбільш високого ступеню розвитку в цей період досягло сільське господарство Півдня, де було менше залишків кріпосництва. Тут широко застосовувалися сільськогопосподарські машини, нові форми господарювання на селі, використовувалася праця тисяч прийшлих сільських робітників.

     У господарствах заможних селян, хуторян, фермерів спостерігалося подальше зростання товарного виробництва, розширювалися посіви зернових та технічних культур, зростало тваринництво. Широко застосовувалася передова агротехніка. Продукція цих господарств все більш широким потоком йшла на ринок, як внутрішній, так і зовнішній, через українські порти: Одесу, Миколаїв, Херсон, Бердянськ.

     В західноукраїнських землях, які на початку ХХ ст. перебували в складі Австро-Угорщини, фабрично-заводська промисловість розвивалася однобічно. В ній переважали галузі, що займалися видобутком і первинною переробкою сировини. Внаслідок значного припливу іноземного капіталу (переважно  австрійського, французького) в цей період тут відбувалося певне промислове піднесення, зокрема, концентрація виробництва. Кількість робітників, зайнятих на великих підприємствах, у 1902-1910 рр. збільшилась на 25%. Найбільш інтенсивно розвивалася нафтова промисловість, де панував австрійський, німецький і французький капітал. У 1913 р. видобуток нафти становив   1,1 млн. т. Розвивалися також металообробка і машинобудування, харчова, нафтоперерробна промисловість й виробництво сільськогосподарських машин.

     Західноукраїнські землі залишалися одним із основних постачальників лісу до європейських країн. Особливо високими темпами розвивались деревообробна, лісопильна, паперова промисловість. Проте загальний рівень економічного розвитку Східної Галичини був невисоким. Вона залишалася відносно відсталим аграрно-промисловим районом.

     Становище робітничого класу на західноукраїнських землях визначалося переплетенням в економіці капіталістичних форм розвитку і господарської відсталості. На початку ХХ ст. тривалість робочого дня на  підприємствах у Галичині була набагато довгшою, ніж в інших провінціях Австро-Угорщини і становила від 11 до 16 годин. Заробітна платня робітників була дуже низькою, а соціальні умови життя були жахливими.

     Водночас розвиток  капіталізму в  промисловості відбувався в умовах збереження залишків феодалізму на селі – поміщицького землеволодіння. Столипінська аграрна реформа не ліквідувала  поміщицьку власність  на землю, головним її результатом було зміцнення прошарку сільської буржуазії, посилення соціальної диференціації селянства.