Державно-правові інститути в українських землях початку ХХ століття

Революція 1905-1907 рр. для українських земель мала велике значення. Хід революції засвідчив, що соціальне й національне визволення пригноблених народів залежало передусім від успіхів спільних дій трудящих всієї Росії. Революційні події змусили царський уряд послабити національний гніт й пійти на поступки. Законом від 24 листопада 1905 р. дозволялося видавати літературу національними мовами, випускати журнали і газети, створювати культурно-освітні товариства й відкривати національні театри. Тривалий час передов українські діячі домагалися ліквідації чинності Емського акту 1876 р. і заборони друкування літератури українською мовою. Першою українськомовною газетою вийшла 12 листопада 1905 р. в Лубнах газета “Хлібороб”, редактором-видавцем якої був М.Шемет, однак пізніше вона була заборонена адміністрацією. У Полтаві у грудні 1905 р. почав видаватися політичний, літературний і науковий журнал “Рідний край”. У Києві газета “Громадська думка” (потім “Рада”), організаторами якої були лідери УДРП С.Єфремов, Є.Чикаленко, газета “Боротьба”, сатиричний журнал “Шершень”. Виходили також газети у Харкові – “Слобожанщина”, в Одесі – “Вісті” і “Порада” та ін. Крім газет, в Україні друкувалися й журнали. У Києві виходив місячник “Нова громада”, редактором якого був Борис Гринченко, а з 1907 р. замість “Киевской старины” вирішено було видавати “Україну”. В цілому в 1906 р. видавалося українською мовою 18 газет і журналів, а протягом   1905-1907 рр. – 25, із них в Україні – 21.

     Велике значення для розвитку української преси мало рішення перенести зі Львова до Києва “Літературно-науковий вісник”. Зробив це Михайло Грушевський, тодішній редактор журналу, з двох міркувань: по-перше, він вважав, що журнал повинен виходити в столиці України; по-друге, таким чином реалізувалася ідея створення свого роду духовного містка між двома частинами України – російською та австрійською.

У 1906 р. у Санкт-Петербурзі була опубликована одна з перших узагальнюючих праць з історії України - книга О.Єфименко “История украинского народа”. У 1907 р. там же здійснено перше повне видання “Кобзаря” Т.Шевченка, а у 1908 р. вийшла книга М.Аркаса “Історія України-Русі”.

     У роки революції на Наддніпрянщині, за прикладом Галичини, виникли українські культурно-освітні товариства – “Просвіти”. Вони діяли в Києві, Кам’янці-Подільському, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Житомирі та іншіх містах. Українські “Просвіти” були засновані і працювали і в ряді інших місцевостей Росії, де жили українці – в Катеринодарі, Мінську, Баку та інших містах.

“Просвіти” організовували бібліотеки й читальні, видавали українською мовою книжки, влаштовували для населення лекції, музично-драматичні вечори та ін. У “Просвітах” активну участь брали видатні діячі української культури: Леся Українка, Микола Лисенко, Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Дмитро Яворницький. Одночасно з “Просвітами” в Україні почали виникати кооперативи, які організовували взаємодопомогу селян і проводили культурно-освітню роботу.

     Сподівання на вільний національний розвиток і національне самовизначення посилились. Певні надії покладалися, зокрема, на представницький орган, а потім і на законодавчий парламент.

     У І Думі, яка працювала 72 дні (від 27 квітня до 8 липня 1906 р.), представники пригноблених в Росії народів для об’єднання сил і відстоювання своїх прав створили “Спілку автономістів-федералістів” (близько 120 депутатів), яка вважала необхідним здійснити принцип автономізму, як можна більшу децентралізацію державного управління, забезпечити всім громадянам право на культурне й національне самовизначення. До Спілки ввійшли українська, литовська, татарська, естонська та інші парламентські групи.

Водночас члени Думи від України створили свою окрему фракцію – Українську парламентську  громаду (понад 40 депутатів). Її головою  обрали адвоката й громадського діяча  з Чернігова І.Шрага. Серед членів громади були такі українські діячі, як В.Шемет і П.Чижевський з Полтавщини, барон Ф.Штейнгель і М.Біляшівський від Києва, професор М.Ковалевський, чернігівський земський діяч О.Свечин та ін. Громада почала видавати в Петербурзі російською мовою свій друкований орган – журнал “Украинский вестник”, редактором якого став М.Славинський, секретарем – Д.Дорошенко. Для допомоги громаді зі Львова до Петербурга переїхав М.Грушевський.

     Вирішення українського питання думці від України не відокремлювали від вирішення загального питання про перебудову держави на принципах рівнаправ’я народів, національно-територіальної автономії. Українські депутати мали намір виступити з написаною Грушевським декларацією про реформування Російської імперії. В ній вимагалося: введення федеративного устрою як основи для організації майбутніх національних стосунків; використання в даний момент принципу національно-територіальної автономії як фундаменту нового державного устрою; територія, де проживає більшість українського населення, виходила з існуючих адміністративних одиниць, створювала органи самоврядування під керівництвом народного представництва – українського сейму, що обирається загальним, рівним, прямим і таємним голосуванням; прийняття закону про права мов і діалектів у державних закладах, використання в народних школах народних мов (в тому числі й української) та інш. Декларацію готувався проголосити з думської трибуни голова Громади І.Шраг, але 8 липня 1906 р. І Думу розпустили.

     ІІ Дума, яка працювала 103 дні (від 20 лютого до 3 червня 1907 р.),  за складом виявилась лівішою за першу. 47 депутатів з України знову створили “Українську думську громаду”. Дума  відзначалась більшим радикалізмом, ніж попередня. Багато її членів поділяли погляди трудовиків і належали до думської трудової групи. До Громади входили священник А.Гриневич, М.Рубіс, селяни Є.Сайко, В.Хвіст, С.Нечитайло та інш. Громада видавала свій часопис “Рідна справа (Вісті з Думи)”.

     В основу своєї діяльності Українська думська громада поклала програму УРДП, але перебувала на позиціях її лівого крила. Членів громади об’єднували спільні вимоги автономії України, широкого місцевого самоврядування, запровадження української мови у школі, адміністративних установах, суді, в церкві.

     В аграрному питанні повної єдності серед депутатів не було. Селяни категорично вимагали конфіскації поміщицьких земель і націоналізації всєї землі. У робітничому питанні громада відстоювала 8-годинний робочий день, свободу страйків, робітничих спілок, страхування робітників і обмеження часу праці жінок-робітниць та дітей.

     Отже, в період революції 1905-1907 рр. в Україні одночасно з революційною боротьбою проти самодержавства за демократизацію всієї країни розгортався й національно-визвольний рух, спрямований проти національного гноблення, за вільний, рівноправний розвиток українського народу серед інших народів Росії. Національно-визвольний рух в Україні охопив всі верстви населення. Хоча боротьба трудящих і виступи інтелігенції, службовців, молоді проти великодержавної політики російського царизму біли різними за формами та методами, але всіх їх об’єднувало прагнення політичних свобод і автономії України у складі демократичної Росії.

     Еволюція земельних відносин на початку ХХ ст. відбувалася в умовах боротьби двох напрямків розвитку капіталізму в сільському господарстві: пруським і американським. Домінуючим був пруський (буржуазно-поміщицький) тип аграрної еволюції. В 1906 р. дворянські маєтки на Україні складали тільки 45,5 % приватних господарств.

Водночас у багатьох районах України зростала селянська  земельна власність (американський  тип) – фермерський. Так, лише на Лівобережжі  в 1905 р. в особистій власності  селян знаходилося понад 1 млн. десятин  землі.

     Селянська біднота  України в ході реформи змушена була продавати свої наділи за безцінь заможним селянам-хуторянам. До липня 1913 р.  незаможними селянами (263 тис. господарств) було продано 745 тис. десятин землі. Особливо багато надільних земель було продано на Правобережжі та Півдні України, де відбувався прискорений розвиток капіталізму. Процес фермеризації сільського господарства тут йшов більш швидкими темпами, ніж в інших районах Росії.

     Крім того, населення в Російській і Австро-Угорській імперіях – відчувало не тільки економічне, політичне, а й національне гноблення. Всі ці події створювали умови для зростання політичної та національної свідомості українців в боротьбі за демократичний розвиток і відродження української державності.

2.3. Перша світова війна  і поглиблення революційної кризи в Україні.

     Влітку 1914 року обстановка в Європі загострилась. Протиріччя між ворогуючими угрупуваннями Антантою (Франція, Великобританія, Росія)  та Троїстим Союзом (Австро-Угорщина, Німеччина, Італія) досягли апогею. В умовах того часу будь-який конфлікт, навіть невеликий, міг легко призвести до війни, якої так бажала Німеччина та її союзники і до якої готувалися досить серйозно. Ще у 1905 р. німецьким генеральним штабом був розроблений план війни проти Франції і Росії що дістав назву “План Шліфена”.

     Особливо тривожною була ситуація на Балканському півострові, де постійні військові конфлікти так і не призвели до вирішення територіальних проблем. 28 червня 1914 року членами націоналістичної організації у Сараєві було вбито ерцгерцога Франца-Фердинанда, який знаходився  тут у зв’язку з проведенням військових маневрів. Після пред’явлення Сербії ультиматиму, Австро-Угорщина провела швидку мобілізацію і 28 липня під тиском німецької опозиції оголосила їй війну. Росія, зайнявши сербську сторону, розпочала загальну мобілізацію у прикордонних з Автро-Угорщиною округах. Виходячи з цієї ситуації,       1 серпня Німеччина розпочала військові дії проти Росії. Через кілька днів у війну вступили Англія, Франція, Бельгія і інші держави. Війна перетворилась у світову.

     Кожна держава, яка воювала на Східному фронті, переслідувала загарбницькі цілі. Важливе місце у своїх стратегічних планах вони приділяли українським землям. Німеччина хотіла відвоювати у Росії Донецький басейн з Одесою, Кримом та Приазов’ям, Австро-Угорщина, не відмовляючись від свого панування у Східній Галичині, Північній Буковині та Закаратті, претендувала на Волинь та Поділля, Росія також виношувала плани щодо західноукраїнських земель, але загарбницьку суть їх маскувала гаслом “визволення під’яремної Русі”.

     Правлячі політичні партії усіх країн, що були втягнуті у війну, повністю підтримали політику своїх урядів і закликали населення виявляти “патріотичні” почуття, захищаючи “свободу і незалежність вітчизни”. Патріотичними почуттями були охоплені і мешканці обох частин України. Політичні партії виявляли своє ставлення до війни в залежності від того, на якій території України вони діяли. Тому певна частина політичних партій підтримували царську Росію, інша частина – австрійсько-німецький блок. Вони виступили з підтримкою політики уряду у війні, закликали до цього народ.

     У перші дні війни емігранти з Наддніпрянщини, що перебували у Львові створили “ Союз визволення України”. Засновниками цієї організації були відомі соціалісти – Д.Донцов, В.Дорошенко, А.Жук, М.Залізняк, М.Липневський і О.Скоропис-Йолтуховський . Цей Союз проіснував від серпня 1914 до кінця червня 1918 р. За цей період він проводив широку видавничу та інформаційну діяльність і культурно-національну роботу серед українців – полонених російської армії в Австрії і Німеччині.

     Згідно з платформою Союзу, самостійна Україна мала бути конституціною монархією з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними і релігійними свободами для свіх національностей і віросповідань, із самостійною українською церквою. Себе Союз розглядав як представника інтересів Великої України перед Центральними державами та їхніми союзниками і як зародок майбутнього українського уряду. Союз налагодив тісні зносини з блоком ворожих Росії держав і отримував від них матеріальну допомогу.

     В Австро-Угорщині українські політичні діячі 3 серпня 1914 року створили у Львові Загальну Українську Раду на чолі з авторитетним парламентським діячем К.Левицьким. Ця організація, блокуючись з “Союзом визволення України” ( СВУ), переслідувала мету відторгнення України від Росії і домагалася її самостійності.

     З дозволу уряду в Східній Галичині був створений воєнізований загін, який пізніше отримав назву “Українські січові стрільці”. Основою для його формування послужили громадські організації “Січ”, “Сокол”, “Пласт”. Хоч лідери січових стрільців  і вбачали свою мету в боротьбі за національні інтереси українського народу, Австро-Угорщина використовувала стрільців у війні з Росією. 3,5 мільйони українців в російській армії і 250 тисяч – в австрійській, змушені були, відстоюючи інтереси імперій, вбивати один одного. Українська земля знову перетворилася на арену жорстоких боїв.

     Для російської армії події на фронті спочатку розвивалися успішно. Вигравши у вересні 1914 року Галицьку битву, війська генералів Брусилова та Рузького зайняли Східну Галичину та Буковину.

     У перші  дні війни царська адміністрація закрила у Києві газету “Рада”, місячники “Літературно-науковий вісник” і “Українську хату” та популярний тижневик “Село” Напочатку війни російське військо успішно діяло проти австрійської армії. Невдовзі царські війська захопили всю Західну Україну аж до Карпат. Із приходом російського війська відразу було заборонено видавати українську пресу, всі українські школи і товариства були закриті, почалися переслідування політичних діячів. У Львові був заарештований голова Української греко-католицької церкви митрополіт Андрій Шептицький, який був вивезений до Росії, де перебував аж до революції 1917 р.

      Вступ російської армії спричинив спустошення краю. Зокрема, було зруйновано і пограбовано ряд українських установ, серед них Наукове товариство ім. Шевченка у Львові і музей Народного Дому, з якого вивезли найцінніші речі. Було вивезено з Галичині близько 700 заложників. Про переслідування українського громадського релігійного життя промовисто свідчить офіційний звіт жандармського полковника Мезенцева згідно з яким упродовж кількох місяців у Галичині було проведено 1200 арештів і понад 1000 обшуків, 578 осіб (серед них 34 греко-каталицькі священики) було вислано у глиб Росії.