Державно-правові інститути в українських землях початку ХХ століття

     Однак успішний наступ австро-німецьких віськ у квітні 1915 р. примусив російську армію спішно відступити. До червня під контролем російських  військ залишилося неповних вісім повітів Східної Галичини. Українці зазнали лиха і від австро-угорських властей. Десятки тисяч інтелігентів (переважно з табору москвофілів) і селян, боячись помсти з боку нової влади, почали мандрувати у глиб Росії. Австрійські власті заарештували тисячі невинних людей, яких було вивезено до спеціальних таборів у глибині Австрії, де їх роками тримали без слідства і суду у жахливих умовах.

     На початку травня 1915 р. Головна Українська Рада у Відні реорганізувалась у Загальну Українську Раду. Головою ЗУР був обраний Кость Левицький. Перемоги австро-угорських і німецьких військ навесні та влітку 1915 р. відкрили нові перспективи української політичної діяльності в Австро-Угорщині. У таких умовах Загальна Українська Рада здобула авторитет в австрійського уряду, з яким вела часті переговори у справах шкільництва, поділу Галичини та створення українського університету у Львові.

     Розгром російської армії значно вплинув на внутрішню ситуацію в Росії. Дійшло до того, що російська поміркована преса почала писати про ганебну політику уряду в Галичині, а П. Мілюков (лідер російських кадетів) з думської трибуни назвав цю політику “європейським скандалом”.

     На початку лютого 1916 р. група українських діячів Полтави надіслала депутатам Державної Думи Чхеїдзе і Мілюкову петицію, в який зазначалося: український народ у Росії має бути рівний у правах з російським, а українська мова повинна бути допущена хоча б до народної школи; далі йшли вимоги свободи української преси і друку взагалі, свободи для українських культурно-просвітних товариств, державних гарантій свободи культурно-національного розвитку українського народу. Вони також одержали петицію від робітників Полтави, Харкова, Катеринослава, Одеси, Києва і Чернігова. В ній ставилися такі вимоги: автономія України на тих же засадах, які обіцяні Польщі; повна свобода українського слова і друку; відкриття “Просвіт”, повернення із заслання всіх українців, засуджених за політичні справи.

     Три роки війни далися взнаки. На початок 1917 року сили воюючих країн були вичерпані, армії виснажені. Особливо це стосувалося Росії. Бездарна політика царського уряду, воєнні невдачі привели до загибелі, поранень та полону понад восьми мільйонів людей – більше, ніж в будь-якій іншій країні Загострилися протиріччя в усіх сферах суспільства, наближалася загальнонаціональна катастрофа. Економіка держави працювала на межі можливостей і не задовольняла потреби суспільства.

     Війна суттєво підірвала продуктивні сили. Протягом 1914-1916 рр. в Україні закрилися більше 1400 підприємств, було задуто 26 доменних печей. У сільському господарстві виявлявся гострий брак робочї сили, тяглової сили, реманенту. Посівні площі в Україні зменшились в    1916 р. на 1,9 млн. десятин, а збір зерна впав на 200 млн. пудів порівняно з 1913 р.

     З року в рік піднімалася хвиля непокори, заворушень як стихійних, так і організованих різними антиурядовими партіми і організаціями – від ліворадикальних (анархісти, більшовики) до ліберальних (кадети). Робітники України дедалі активніше включалися в страйкову боротьбу, поступово надаючи їй і політичного характеру. В 1915 р. в Україні відбулося 113 страйків, в яких взяло участь близько 50 тис. робітників. В 1916 році кількість страйків зросла до 218, а страйкарів – до 193 тис. Наростали й селянські виступи, частішали розгроми і підпали поміщицьких маєтків та економій. Всього за час війни в Україні стався 161 селянський виступ. Посилювалися антивоєнні, антиурядові настрої і в солдатському середовищі, в тому числі і серед військовослужбовців Південно-Західного та Румунського фронтів і залог, дислокованих в Україні.

     Патріотичний запал згас, на зміну йому прийшло гірке розчарування. Зростає невдоволення, назріла глибока політична криза. Національно-визвольна боротьба, суспільний рух в Україні могутнім потоком вливалися в єдине русло загальноросійської боротьби проти самодержавства. Набираючи дедалі більших масштабів і гостроти в умовах тотальної кризи існуючого ладу, боротьба ця віщувала невідворотні грандіозні потрясіння уже в недалекому майбутньому.

                                                           РОЗДІЛ ІІІ

                                     ДЖЕРЕЛА ТА ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА.

     На початку XX ст. правове становище населення Російської імперії визначалося передусім законами про стани, які містив IX том Зводу законів Російської імперії видання 1899 року. Згідно з цими законами населення Російської імперії, як і раніше, поділялося на її підданих і іноземців. Усвою чергу, піддані поділялися на такі стани: дворянство, духовенство, міські обивателі, сільські обивателі, інородці. Таким чином, на початку XX ст. російське законодавство, що визначало правове становище населення країни, залишалося становим, значною мірою не відповідало новим умовам капіталістичного розвитку Російської імперії. Законодавство зберігало багато особливостей, що склалися історично.

     На більшості українських земель, що перебували у складі Росії, до 40-х років XIX ст. продовжувало діяти місцеве право, зберігали чинність Литовські статути й збірники магдебурзького права. Російське законодавство в цей період застосовувалось лише на території Слобідсько-Української губернії. Спрямована на централізацію й уніфікацію державного управління політика царизму передбачала поширення на українські території російської  правової системи  при використанні окремих місцевих особливостей. Для цього була застосована кодифікація права, здійснена у першій половині XIX ст. під керівництвом відомого державного  діяча, автора плану ліберального устрою Росії М.  Сперанського. Комісію для складання законів очолив міністр народної освіти, т. в. о. міністра юстиції II. Завадовський (виходець із Стародубщини). Імператорським указом від 28 лютого 1804 р. на неї покладалося завдання систематизувати всі нормативні акти, чинні в Російській імперії, в тому числі й на українських землях.

     Кодифікація права в Україні мала свої особливості, які пояснювалися різною історичною долею окремих територій. Так, групою правознавців, очолюваною А. Повстанським, на основі

дослідження права Правобережжя, було упорядковано проект «Зводу місцевих  законів губерній і областей, приєднаних від Польщі».  Група під керівництвом Ф. Давидовича у «Зібранні малоросійських прав» (1807) упорядкувала цивільно-правові норми Чернігівської й Полтавської губерній.  Ці кодифікації офіційного затвердження не отримали у зв'язку з призупиненням діяльності комісії. Пізніше «Зібрання малоросійських прав» як удалий збірник реально чинних норм цивільного права Лівобережжя, було частково включено до Зводу законів Російської імперії (1833). Збірник складався з трьох розділів: про особи, про зобов'язання, про майно (викладено у 5 книгах), котрі поділені на глави  та параграфи. У процесі роботи із кодифікації українського права було перекладено і в 1811 р. надруковано російською мовою Третій литовський статут. На цьому під тиском реакційних сил роботи з кодифікації права були фактично призупинені.

     Водночас зміни в економіці, революційні події 1905—1907 pоків, що відбувалися на зламі XIX—XX ст., зумовили необхідність розроблення й прийняття законодавчих актів, що вносили деякі зміни у правове становище або всіх підданих Російської імперії, або окремих станів і відображали дві тенденції: з одного боку, розклад станового ладу, а з іншого, певне зміцнення і об'єднання станів.

     Серед нових законодавчих актів, що стосувалися усіх станів, одним з перших був царський Маніфест «Про удосконалення державного порядку» від 17 жовтня 1905 р. Він проголошував «дарування» населенню непорушних основ «цивільної свободи на засадах справжньої недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів, спілок». Була заснована Державна дума з законодавчими повноваженнями. Фактично Маніфест провозгласив головні конституційні права, що ще більше сколихнуло народні маси.

     Засади цивільної свободи подальше законодавче закріплення дістали «в Основних державних законах Російської імперії» в редакції 23 квітня 1906 pоку, де в главі VIII «Про права та обов'язки російських підданих» зміст цих прав було сформульовано так:

«72. Ніхто не може підлягати переслідуванню за злочинне діяння інакше як у порядку, визначеному законом.

73. Ніхто не може  бути затриманий під вартою  інакше, як у випадках, визначених  законом.

 74. Ніхто не може бути засудженим і підданим покаранню інакше як за злочинне діяння, передбачене чинними на час вчинення цих діянь криінальними законами, якщо при тому нововидані закони не виключають инених винними діянь з числа злочинних.

75. Житло кожного є недоторканним. Провадження в житлі без згоди його господаря обшуку або виїмки допускається не інакше як у випадках і в порядку, визначених законом.

76. Кожний російський підданий має право вільно обирати місце про живання і заняття, набувати і відчужувати майно і без перешкод виїздити за межі держави. Обмеження в цих правах установлені особливими законами.

77. Власність недоторканна. Примусове відчуження нерухомості, коли це необхідно для якої-небудь державної чи суспільної користі, допускається не інакше як за справедливу і пристойну винагороду.

78. Російські піддані мають право проводити збори з питань, що не суперечать законам, мирно і без зброї. Законом визначаються умови, за яких можуть відбуватися збори, порядок їх закриття, а також обмеження місць для зборів.

79. Кожний може в межах, установлених законом, висловлювати усно і письмово свої думки, а також поширювати їх шляхом друку або іншим способом.

80. Російські піддані мають право засновувати товариства і спілки з метою, що не суперечить законам. Умови заснування товариств і спілок, по рядок їхньої діяльності, умови і порядок надання їм прав юридичної особи, так само як і порядок закриття товариств і союзів, визначаються законом.

81. Російські піддані користуються свободою віри. Умови користування цією свободою визначаються законом».

     Як видно зі змісту наведених статей Основних державних законів, гарантією проголошених прав вважалося те, що обмеження прав підданих імперії допускалися тільки у випадках і в порядку, визначених законом. Однак значна частина таких законів не була прийнята майже до падіння царського самодержавства в 1917 р.

     Серед прийнятих нормативних актів звернемо увагу на такі. Свобода слова регулювалася Тимчасовими правилами про періодичні видання від 24 листопада 1905 p., доповненими і зміненими 18 березня 1906 p., і Тимчасовими правилами для неперіодичних видань від 26 квітня 1906 р. Згідно з цими нормативними актами попередня, до друкування, цензура (загальна і духовна) періодичних видань, книг, малюнків скасовувалася. Скасовувалися й адміністративні стягнення (застереження, позбавлення права друкувати оголошення, застава та ін.). Зберігалася цензура тільки щодо оголошених у пресі відомостей про життя і діяльність імператора і членів імператорської родини. Нагляд за друкованими творами покладався на   Головне управління у справах друку і його місцеві органи — комітети й інспекторів у справах друку. Ці органи могли накласти арешт на примірники книг або періодичні видання, водночас порушивши судове переслідування видавця, автора або редактора. Для відкриття бібліотек, книгарень, типографій, літографій тощо вимагався попередній дозвіл властей, які мали право ревізувати ці заклади й порушувати у судовому порядку кримінальне переслідування за недотримання правил їх діяльності.

     4 березня 1906 р. були видані «Тимчасові правила про товариства і спілки». Ці правила стали першим і єдиним в історії дореволюційної Росії законодавчим актом, у якому були зібрані воєдино і перероблені з урахуванням тогочасної юридичної практики різноманітні правові норми, які «визначали порядок створення і діяльності суспільних організацій»1. Товариством вважалося об'єднання декількох осіб, які дбали не лише про власні інтереси, а й про досягнення спільної мети внаслідок спільної діяльності, а спілкою — об'єднання двох або декількох таких товариств. Згідно з Правилами, товариства і спілки могли бути засновані без «дозволу урядової влади», однак цей принцип не мав абсолютного характеру. Відповідно до ст. 6 Тимчасових правил про товариства і спілки заборонялися товариства: а) котрі прагнули реалізувати цілі, що суперечили громадській моральності або були заборонені кримінальним законом, або загрожували громадським спокою та безпеці; і б) керовані установами або особами, які перебували за кордоном, якщо ці товариства висували політичні цілі. Неповнолітні, учні нижчих і середніх навчальних закладів не могли ні утворювати товариств, ні брати участі у них. Студенти вищих навчальних закладів могли засновувати тільки товариства, передбачені статутами цих закладів. Правила дозволяли службовцям урядових установ, залізниць, телефонних підприємств загального користування засновувати тільки благодійні товариства або товариства для задоволення духовних і матеріальних потреб, причому виключно на підставі статуту, який затверджувався начальством. Відповідний міністр міг закрити ці товариства, якщо вбачав, що їх діяльність відхилялася від статуту.

членів імператорської родини. Нагляд за друкованими творами  покладався на Головне управління у  справах друку і його місцеві  органи — комітети й інспекторів  у справах друку. Ці органи могли  накласти арешт на примірники книг або періодичні видання, водночас порушивши судове переслідування видавця, автора або редактора. Для відкриття бібліотек, книгарень, типографій, літографій тощо вимагався попередній дозвіл властей, які мали право ревізувати ці заклади й порушувати у судовому порядку кримінальне переслідування за недотримання правил їх діяльності.

дових країн Європи, проте  навіть в урізаному вигляді вони викликали негативне ставлення  більшості урядових чиновників.

     Як уже зазначалося, ст. 78 Основних державних законів у редакції 23 квітня 1906 р. надавала російським підданим право влаштовувати збори. Незадовго до їх оприлюднення, 4 березня 1906 p., були опубліковані «Тимчасові правила про збори», що регламентували так звані публічні збори, під якими розумілися збори, влаштовані у приміщеннях, спеціально для цього пристосованих, або таких, що здаються в найм. Такі збори були доступні невизначеному числу осіб, при цьому особи, які збиралися, не були особисто знайомими із засновниками зборів. Збори, у яких брали участь лише члени товариства чи спілки, що існували на законних підставах, і не були присутні сторонні особи, не вважалися публічними. Заборонялося влаштовувати збори в готелях та інших подібних закладах, де постійно збиралися відвідувачі і надзвичайно важко було встановити нагляд за зборами, а також у навчальних закладах, окрім зборів навчального характеру і дозволених статутом цього закладу.