Державно-правові інститути в українських землях початку ХХ століття

     Дозволялися збори і під відкритим небом, але для цього вимагався дозвіл місцевої поліції, а самі збори могли відбуватися не ближче як за дві версти від місця перебування імператора, а також приміщень Державної думи і Державної ради, коли в них відбувалися засідання. Про відкриття зборів робилося оголошення місцевою адміністрацією не пізніше як за три дні до зборів. На них не допускалися озброєні особи, учні нижчих і середніх навчальних закладів без дозволу начальства і малолітні. Присутня на зборах посадова особа (звичайно поліцейський пристав) могла їх закрити, якщо, на її думку, вони набували характеру, що загрожував спокою і безпеці, або коли збори явно відхилялися від оголошеного предмета обговорення, або коли на них здійснювалися не дозволені грошові побори, а також якщо в них брали участь особи, які не мали на це права. Таким чином, представник поліції міг при бажанні закрити будь-які збори, посилаючись на одну з перелічених обставин. Винні в проведенні або відкритті публічних зборів без належного дозволу або в неприпиненні їх після відповідної вимоги представника поліції несли кримінальну відповідальність. Отже, Тимчасові правила про збори від 4 березня 1906 р. обмежували можливість здійснення підданими Російської імперії проголошеного права на збори.

     Своєрідно вирішувалося питання про законодавче забезпечення проголошеної Маніфестом 17 жовтня 1905 р. свободи совісті. 14 березня 1906 р. було видано закон, що передбачав кримінальне покарання за публічні промови, проповіді, розповсюдження творів, що спонукали до переходу православних «в інше віросповідання, або вчення». Каралися також батьки, які порушували обов'язок виховувати дітей у православній вірі. Основні державні закони Російської імперії у редакції 23 квітня 1906 р. проголошували, що імператор «є верховним захисником і хранителем догматів панівної віри і блюстителем правовір'я й усілякого до Церкви святої благочиння». Водночас ст. 62 Основних державних законів установлювала, що «найголовнішою і панівною в Російській імперії вірою є Християнська Православна». Первенство православної церкви виявлялося конкретно, зокрема, в тому, що в Російській імперії святкували тільки свята православної церкви. У ці дні не допускалася робота, навчання в навчальних закладах, а також не могли виконуватися покарання за судовими вироками. У зазначені святкові дні звільнялися від роботи арештанти християнського віросповідання. Православ'я визнавалося державною релігією. Відтак узаконювалися цивільні й політичні обмеження з релігійних мотивів. Отже, в Російській імперії свобода совісті могла здійснюватися в обмеженому обсязі.

     Що стосується проголошених в Основних державних законах волі і недоторканності особи і життя, то з цього приводу взагалі не було прийнято ні законів, ні навіть тимчасових правил, тобто чинними залишалися норми Статуту кримінального судочинства 1864 р.

     Слід наголосити, що перелічені в Основних державних законах цивільні права і свободи, згідно зі ст. 83 цих законів, значно обмежувалися у тих випадках, коли та чи інша місцевість проголошувалася такою, що перебуває у режимі посиленої або надзвичайної охорони чи воєнного становища, передбачених відповідно «Положенням про заходи з охорони державного порядку і громадян»

     Маніфест також надавав селянам право вільно обирати постійне місце проживання. Земські дільничі начальники, згідно з Маніфестом, обмежувалися в праві самостійно арештовувати і штрафувати селян, а робилося це тільки через волосний суд і волосну адміністрацію. Таким чином, Маніфест від 5 жовтня 1906 р. скасував цілу низку обмежень щодо сільських обивателів, що зберігалися ще від їх колишнього безправного, а затим неповноправного стану.

Революція 1905—1907 pp. підштовхнула царський уряд і до вирішення питань про долю сільської общини як одного із суттєвих чинників, що впливав на правове майнове становище сільських обивателів.

     Селянська община володіла колективною власністю на земельні угіддя і забезпечувала колективне використання частини общинних земель для різних сільськогосподарських потреб. Община регулювала перерозподіл орної землі між селянами-общинника-ми, установлювала примусову сівозміну (обов'язкову для усіх членів общини), вирішувала питання про селянський вихід з неї. Останній був надзвичайно ускладнений, бо зусилля общини спрямовувалися на збереження самої себе.

     Роль общини у господарському житті селян суперечлива. З одного боку, община давала шанс і можливість вижити бідним господарствам, прагнула не допустити різкого майнового розшарування у своєму середовищі. З іншого боку, підтримуючи слабких господарів, сільська община об'єктивно стримувала розвиток потенційно сильних господарств, навіть якщо вони мали для цього усі можливості.

     Істотне обмеження свободи господарської діяльності селян-общинників неминуче призводило до зниження їх ділової активності і заповзятливості, обумовлювало недостатньо високу заінтересованість селян у результатах своєї праці. Община з її ідеями зрівняльності за відсутності ефективних стимулів до праці і недостатнього рівня особистої господарської свободи і відповідальності селян була економічно невигідною і повинна була поступитися місцем перед дійовішою формою організації сільськогосподарської праці — фермерським господарством, заснованим на приватній власності, особистій дисципліні та економічній волі виробника.

     Саме у створенні прошарку російських фермерів сучасні дослідники історії Росії бачать сенс царського указу від 9 листопада 1906 p., підготовленого Головою Ради Міністрів П. А. Столипіним. Уряд на чолі з П. А. Столипіним вважав, що дрібні землевласники більш прив'язані до землі і в будь-яких ситуаціях відстоюватимуть свої земельні інтереси. Зміна форм землевласництва, на думку уряду, мала супроводжуватися руйнуванням общини і передачею землі селянам у приватну власність. На противагу планам націоналізації землі і радикального її відчуження на користь селянства П. А. Столипін висунув ліберальну доктрину скасування сільської общини, усунення черезсмужжя, розвитку приватної власності на селі і досягнення на цій підставі економічного зростання. За глибоким переконанням IL А. Столипіна, указом від 9 листопада 1906 р. був «закладений фундамент, основа нового соціального ладу».

     Зміст цього указу, що називався «Про доповнення деяких постанов чинного закону щодо селянського землевласництва і землекористування» якраз і полягав у заміні общинної і подвірної приватної власності індивідуальною власністю глави двору. У ст. 1 указу говорилося: «Кожний домогосподар, який володіє надільною землею на общинному праві, може у будь-який час вимагати закріплення за собою в індивідуальну власність частки з означеної землі, що належить йому». Отже, указом від 9 листопада 1906 р. справжній власник землі — община опинилася у становищі цілком безправному перед домогосподарем, який бажав виділитися з неї. Законодавець поставив общину всупереч її бажанню в умови, за яких у неї були відсутні засоби «для боротьби з насильницьким її руйнуванням».

Важливим складником столипінської аграрної реформи  була переселенська політика. Програма уряду була розрахована на розв'язання двох основних завдань — за допомогою переселень малоземельних селян на окраїни імперії збільшити землекористування селян і створити умови для швидкого господарського освоєння східних районів, посилення там позицій держави.

      Про зміст столипінського аграрного законодавства у літературі висловлювалися різні думки. Як зазначав П. М. Зирянов, «навряд чи можна вважати справедливим те огульне негативне ставлення до реформи, яким сильно грішили радянські історики у минулі роки. Деякі заходи, що супроводжували її, були гарною, корисною справою. Йдеться про надання більшої особистої волі селянам, устрою хуторів та відрубів на банківських землях, переселення до Сибіру, деяких видів землевпорядкування». Н. Рогаліна звертає увагу на «достатню поміркованість і взаємозв'язок таких заходів, як вихід на хутори та відруби, переселенство і землеустрій», характеризуючи столипінське аграрне законодавство.

     Як прогресивне і таке, що сприяло розвитку капіталізму на селі, оцінює це законодавство А. Я. Аврех. Однак, на думку цього вченого, воно забезпечувало прогрес «за гіршим, пруським зразком, тоді як революційний шлях відкривав «зелену вулицю» «американському» фермерському шляху, максимально ефективному й швидкому, в рамках буржуазного суспільства».

     Щодо конкретних підсумків реалізації столипінського аграрного законодавства, то й вони оцінюються неоднозначно. Як вважає О. І. Чистяков, «столипінська аграрна реформа аж ніяк не розрядила обстановку на селі, а навпаки ускладнила її».

ВИСНОВОК

     Коли розпочалась Перша світова війна, українці мали бажання захищати імперську державність, але з часом даний запал зник. Війна затягувалась. Величезні людські втрати, голод, розруха, масова збіднілість народу привели до революційної ситуації в країні. У 1917 році почалися хвилювання у Петрограді. 25 лютого на декілька тижнів була об’явлена перерва в роботі Державної думи. Тимчасовий комітет Державної думи створений вже 27 лютого. А 3 березня у Києві створено суспільно-політичний центр українського національно-визвольного руху – Центральна Рада.

     Таким чином, в України розпочався новий етап в її історії.

     В українській та зарубіжній історіографії відсутні наукові праці, де б комплексно були розкриті політика російського самодержавства і суспільно-культурний рух в Україні на початку ХХ ст.

     Репресивний  характер національної політики  царизму був спрямований на знищення залишків економічної самобутності, територіальної, етнонаціональної і політичної автохтонності й свідомості українців. Заходи національно-колоніального гноблення імперії полягали також у запереченні українства, цілеспрямованій пропаганді й зміцненні російського національно-політичного й культурного домінування аж до повної асиміляції нації.

     Посилюючи  колоніальну експансію, самодержавство, прийнявши ряд антиукраїнських законодавчих актів, особливо жорстоко переслідувало національні й суспільно-культурні рухи в Україні, яка була найважливішим стратегічним джерелом воєнно-економічної могутності імперії. Наслідками зазначених вище урядових положень є нинішній стан економічного й суспільно-політичного життя в Україні зумовлений тяжкою історичною спадщиною колоніального минулого у складі Російської та радянської імперій, коли царизм і комуністичний режим послідовно проводили політику нищення й переслідувань українського етносу, мови, культури будь-яких форм національного життя. Через обрив живого й послідовного зв’язку зі своїм минулим, мільйони українців утратили своє етнічне самобутнє обличчя, а Росія й донині проводить тотальний наступ на їх свідомість, мову й культуру. Наше суспільство продовжує перебувати у полоні економічних, політичних і культурних впливів колишньої метрополії.

     Царський уряд рядом репресивних заходів звів нанівець діяльність українських громадсько-політичних партій та організацій, метою яких було самодержавства, демократизація Росії та проголошення автономії України.

     У досить  розвинутій духовній культурі  українського народу, її найважливішій  складовій – мові, царизм вбачав  постійну загрозу цілісності  Російської імперії, а тому  першочергово проводив розгорнуту політику денаціоналізації українців, підводячи їх до межі етнічного зникнення. Русифікаторська політика царського уряду, цей унікальний приклад культурного геноциду й нетерпимості в історії людства, не змогла викорінити прагнення українського народу до самобутнього, окремішнього розвитку рідної мови, національної освіти і культури в цілому.

     Аналіз  освітньої політики царизму в  Україні доводить її антиукраїнський  характер, спрямований на обмеження  доступу українців до початкової, середньої і вищої освіти, заборону національного за змістом і характером навчання, гальмування введення обов’язкової початкової освіти.

     Натомість,  революційні події 1905-1907 рр., діяльність  політичних партій, громадських  організацій і опозиційних депутатів Державної Думи сприяли розгортанню й згуртуванню суспільно-культурного руху навколо ідеї ліквідації заборони української мови й запровадження національної системи освіти в Україні. Національно-освітня боротьба прогресивних сил стримувала розгул реакційних шовіністичних організацій і самої влади у спробах позбавити український народ його духовного коріння, а також закладала міцні підмурки формування національної ідеї.

     Хід переслідування  царизмом діячів літератури та  мистецтва в Україні полягав  у забороні видавати твори на історичну та суспільно-політичну тематику, здійснювати переклади іноземної літератури українською мовою; репресіями проти українських письменників і поетів царська влада намагалася звести українську літератури до рамок побутово-етнографічного жанру. Російський уряд не надав державного статусу українському театру, а цензурні установи обмежували репертуар; за українськими драматургами, акторами, музичними діячами було встановлено постійний нагляд.

     Успіх аграрних  перетворень був можливим лише за умови збереження внутрішньополітичної стабільності в країні.

     Незважаючи на складні політичні процеси, в Україні відбувалось економічне зростання, як і в Росії. Зростало суспільне багатство. Значні суми із державного бюджету виділялись на розвиток культури та освіти. Добробут населення позначався і на прирості його чисельності, який не мав рівних у Європі.

     У 1908 було  введено всезагальну безкоштовну  початкову освіту, і хоч, не  все населення країни мало  змогу ним скористатись,та все  ж таки, рівень грамотності значно виріс, і збільшувався щороку.

     Незважаючи  на нелегкі події того часу, на початку ХХ століття прогресувала  наука, розквітла культура, а в  політиці Росії щодо українців  намітився лібералізм. Соціальна  сфера з роками покращувалась. Американський президент У. Ф. Тафт говорив, що у Росії «таке ідеальне робітниче законодавство, яким жодна демократична країна похвалитись не може»…

     Керівник  радянської держави Микита Хрущов  на сніданку в його чість,  влаштованому у 1959 році кіностудією «20-е століття Фокс», згадував: «Я одружився у 1914 двадцяти років от роду. Оскільки в мене була добра професія (слюсар), я зміг відразу же зняти квартиру. В ній були вітальня, кухня, спальня, столова.»  А пізніше у своїй книзі «Спогади», він написав: «… інколи брали гріх на душу і казали, що в старі часи, нібито, жити було важче. Гріх тому, що хотя і не всі, но висококваліфіковані робітники у тому районі Донбасу, де я трудився, до революції жили краще, даже значно краще. Наприклад, у 1913 році я особисто був забезпечений матеріально краще, ніж у 1932 році, коли працював другим секретарем Московського комітету партії.»