Соціальна політика як функцiя державного управлiння

Система органів виконавчої влади здійснює виконавчо-розпорядчу діяльність. Виконавча діяльність цих органів виявляється в тому, що вони виступають як безпосередні виконавці вимог законів, що сприяють їх реалізації по всій державі. Розпорядча діяльність цих органів виявляється в їхній здатності приймати власні підзаконні нормативні акти (розпорядження), що мають обов’язкове значення. [5, 78] Призначення виконавчої влади — реалізація тих законів, що їх ухвалено законодавчим органом. Виконавча влада формується представницьким органом, підконтрольна й підзвітна йому, працює на засаді та в межах дії законів. [4, 132] Згідно з частиною першою ст. 113 Конституції «Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади». Це означає, що Кабінет Міністрів як уряд очолює систему органів виконавчої влади. Він здійснює виконавчу владу як безпосередньо, так і через центральні та місцеві органи виконавчої влади, спрямовуючи, координуючи та контролюючи діяльність цих органів. [1, 80]

Органи, що здійснюють правосуддя, — третя гілка державної влади, яка відіграє особливу роль і в  механізмі державної влади, й  у системі стримувань і противаг. Роль судової влади полягає у стримуванні двох інших гілок влади в рамках конституційної законності шляхом здійснення конституційного нагляду і судового контролю за іншими гілками влади. Система органів правосуддя складається з судів конституційної та загальної юрисдикції. Суди конституційної юрисдикції представлені Конституційними Судами, а суди загальної юрисдикції — загальними, військовими, господарськими та адміністративними.

Крім того, значну роль у  державному механізмі відіграє система органів прокуратури. Прокуратура покликана здійснювати нагляд за точним і однаковим виконанням законів органів державного управління підприємствами, установами, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами. Органи прокуратури здійснюють також нагляд за дотриманням законності в роботі органів дізнання і попереднього слідства, при розгляді справ у судах, при виконанні покарань й інших заходів примусового характеру.

До механізму держави  також входять силові відомства, збройні сили, органи безпеки, поліція або міліція, виправні заклади. [5, 78]  

Зміст принципу поділу влади доцільно тлумачити  як констатацію того факту, що державна влада реалізується через певні види державних органів. Між ними розподілені державно-владні повноваження таким чином, що вони є самостійними при реалізації своєї компетенції у встановлених Конституцією межах, а суди — навіть незалежні при відправленні правосуддя і взаємодіють між собою за допомогою певних важелів взаємного стримування та противаг. Саме тому пріоритетним у змісті Конституції України є чітке виділення не конкретних гілок влади, а конкретних її суб'єктів (інституцій) — державних органів та їх систем. [2, 66]

Зрозуміло, що забезпечення єдності влади, взаємодії  її гілок, насамперед законодавчої та виконавчої є досить важливою функцією держави. Як і кожна функція, вона повинна мати належного носія. [2, 68]

ОРГАНИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ ЯК ”ЕЛЕМЕНТ” СИСТЕМИ                      ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

          Головним суб'єктом виконавчої влади є апарат державного управління. Він є складною системою спеціальних органів — органів виконавчої влади (які називаються також органами державного управління), що перебувають між собою у різноманітних зв'язках та відносинах і виконують основні завдання і функції держави шляхом повсякденної й оперативної управлінської (владно-розпорядчої, або адміністративної) діяльності. [10, 29] Головним призначенням “апарату” є створення усіх необхідних умов для ефективної реалізації органом наданих йому повноважень, хоча й сам по собі «апарат» виконує певні владно-розпорядчі дії, які, однак, мають виключно внутрішньо-організаційні спрямованість і характер.[1, 56] Так, з одного боку, цей апарат входить як складова до більш загальної системи (так званої «метасистеми»), якою є державний апарат (механізм) загалом. Причому апарат управління є його найбільш численною й розгалуженою частиною, яка відіграє надзвичайно важливу роль у здійсненні всіх основних завдань і функцій держави. З іншого боку, апарат управління об’єднує більш прості складові частини, які також є системами (а відносно управлінського апарату загалом – підсистемами). Останні, в свою чергу, складаються з іще простіших систем, і так далі. При цьому максимальну межу поділу системи характеризує поняття елемент. Щодо апарату державного управління в ролі елементу виступає кожний самостійний орган виконавчої влади. Власне, тому цей апарат визначається саме як система органів виконавчої влади.. [2, 55]

Виконавча влада — це здатність держави за допомогою управлінської діяльності реалізовувати веління законодавчої влади. [10, 30]

Масштаби функціонування виконавчої влади є найбільшими у державі. До сфери її безпосереднього відання належать величезні правові, інформаційні, економічні, технічні, ідеологічні, організаційні та інші ресурси. Виконавча влада спирається на значні території та контингенти людей, збройні сили, спеціалізовані примусові установи тощо. Іншими словами, у ній сконцентрована фактична державна міць. [10,29]

Органи виконавчої влади  є окремим видом органів державної  влади (державних органів). На них  поширюються усі загальні риси державних органів, а це означає, що кожний окремий орган виконавчої влади:

— створюється з метою  безпосереднього здійснення певних конкретних державних функцій;                                                                                                               — має чітко визначені державою спрямованість, завдання та цілі діяльності, компетенцію і внутрішню структуру;                                                                                       — здійснює свою діяльність відповідно до визначених державою форм 
та методів роботи.. [2, 54](

Управління різними сферами  життя держави і суспільства  не є виключною функцією виконавчого  апарату держави. У цьому процесі  беруть активну участь й інші суб'єкти єдиної державної влади. При цьому  головний зміст управлінського впливу полягає не стільки у прийнятті  відповідних рішень, скільки в  їх реалізації, у суворому втіленні в життя юридично-владних вимог, які містяться в них. А це і  є процес виконання. [10, 18]

Усвідомлення сутності понять «управління», «влада», «державне управління», «виконавча влада», а також співвідношення влади і управління є достатньою базою для того, щоб визначити  співвідношення державного управління і виконавчої влади. [10, 30] Сам характер виконавчої влади, що зумовлений об'єктивним її призначенням - виконанням законів та інших правових актів, підтверджує єдність цієї влади зі змістом управлінської діяльності держави. Виявлення змістовного зв'язку виконавчої влади з державним управлінням є однією з ключових передумов правельного розуміння суті як самої виконавчої влади, так і державного управління. Вважаймо, що виконавча влада і державне управління є своєрідними сторонами — умовно кажучи «статикою» і «динамікою» — єдиного явища, яке прийнято визначати як управлінську (або адміністративну) сферу діяльності держави. [2, 64]

Оскільки виконавча влада, як і будь-який інший вияв владних  повноважень, відзначається здатністю  підкоряти інших своїй волі і  є специфічною складовою влади  взагалі, а державне управління —  це невід'ємна частина управлінської  діяльності в цілому, співвідношення між ними випливає із співвідношення між владою і управлінням.

Державне управління є  способом реалізації, формою вираження  виконавчої влади. Отже, державне управління є формою вираження не тільки виконавчої, а й інших видів адміністративної влади. [10, 30]  

 ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ В РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

З волі та за рахунок суспільства  утворюється держава, формується й  оплачується її апарат. Водночас суспільство  ніби бере на себе зобов'язання підкорятися  волі та виконувати вимоги держави. Натомість  від державної машини вимагається  ефективно виконувати її функції  щодо забезпечення безпеки громадян, суспільства, держави; розвитку економіки  і створення умов, які сприяють піднесенню добробуту громадян, суспільства, держави; надання можливостей для  реалізації громадянами та організаціями  своїх прав і свобод, для вільного політичного, економічного, соціального, духовного життя людей. Отже, державна влада здійснює волю держави, а соціальна  — волю соціуму, тобто суспільства. Таким чином, суб'єкти управління через волю впливають на поведінку, а через поведінку — на суспільні відносини та соціальні процеси. [10, 28]

Державне управління як соціальне явище, його форми, методи, принципи, характер обумовлюються завжди і скрізь проблемами суспільного розвитку, що здійснюються в інтересах певних соціальних верств і груп. Дане явище пов'язане з системою суспільних; відносин не тільки безпосередньо через реальні управлінські процеси, що відбуваються з приводу суспільного виробництва, але й опосередковано через свідомість, певні форми знань, різні управлінські доктрини, теорії й концепції. [2, 52]

Соціальна політика є функцією державної діяльності й відповідальності: за використання громадських ресурсів; за регулювання приватної діяльності; за підтримку приватно індивідуальної та колективної поведінки з метою максималізації соціальної вигоди та умов життя населення.            

           Сюди входять:

          -заходи й програми, безпосередньо спрямовані на забезпечення соціальних винагород у формі прибутку або послуг, включно з освітою, здоров’ям, соціальним захистом та персональними соціальними службами (догляд за людиною, розвиток людини, реабілітація та профілактика);   

          -заходи, що регулюють приватну поведінку для потреб досягнення соціальних цілей, як-то права та обов’язки громадян, забезпечення прав людини та правосуддя, заходи працевлаштування, заходи для захисту споживачів, заходи стосовно сім’ї включно із сімейним правом;   

         -соціальні та інші місцеві заходи, як, приміром, заходи з метою перерозподілу податків, фінансові заходи для надання робочих місць, забезпечення доступності перевезень, заходи по забезпеченню прав орендарів тощо. [7, 40]

        Визначені соціальні особливості управління являють собою найсуттєвіше в його змісті, отже, властиві також державному управлінню. Якщо в цілому управління в суспільстві являє собою загально соціальну функцію, що реалізується через владно-організуючу діяльність з метою забезпечення узгодженості спільної праці та побуту людей для досягнення суспільно значущих завдань, то державне управління відноситься до функцій держави, яка вносить в цю діяльність притаманні їй ознаки державного устрою та форми управління, розподілу державної влади, правотворчості, правозастосування і правоохорони, верховенство закону та державного примусу щодо його забезпечення тощо.

Все це робить зміст державного управління більш спеціалізованим ніж зазначені риси його соціальної сутності. Необхідною умовою розкриття специфічних особливостей державного управління виступає розуміння його природної і безпосередньої єдності зі сферою здійснення виконавчої влади держави, яка виступає відносно самостійною гілкою державної влади.(Ав2003 63)

У здоровому суспільстві  соціальна політика являє собою  цілісну систему державної і суспільної діяльності. Але принцип цілісності припускає і принцип виділення пріоритетів. Пріоритетність визначається, виходячи зі складу, реального взаємозв’язку і гостроти найважливіших соціальних проблем, і припускає ранжирування заходів у рамках соціальної політики, виділення довгострокових, середньострокових і екстрених заходів. [7, 65]

                     ОЦІНКА СУЧАСНОЇ СУСПІЛЬНОЇ СИТУАЦІЇ         

Формування нової соціальної стратегії незалежної української  держави відбувається сьогодні в  умовах глибокої соціальної кризи, що накладає певний відбиток на цей процес. Тому, щоб розібратися в нинішньому стані соціальної політики в Україні, необхідно зрозуміти, у чому причини  й основні прояви даної кризи, які стратегічні завдання слід вирішити в майбутньому, взявши до уваги минулі помилки. [7, 57]

Соціально-економічна криза в Україні призвела до суттєвого зниження життєвого рівня переважної більшості населення, зростання безробіття і неповної зайнятості, перерозподілу трудових ресурсів з легального сектору економіки в «тіньовий», поглиблення поляризації суспільства за життєвим рівнем. Об’єктивні процеси соціально-економічних перетворень позначаються передовсім на окремих категоріях соціально вразливих груп населення, що потребує постійного врахування змін умов життєдіяльності і своєчасного формування адекватної програми соціального захисту. [7, 280]

Ще більш невтішні враження з порушенням прав громадян України, коли порівнювати їх з відповідними міжнародними стандартами, які встановлені  різними міжнародно-правовими актами з питань прав і свобод людини та громадянина.

До числа найгостріших соціальних проблем відноситься  погіршення здоров’я населення, що проявляється в процесах, з одного боку, перевищення смертності над народжуваністю, а з іншого — зниження самої народжуваності (відповідно 15,6 і 8,2 проміле): за 10 років незалежності чисельність населення України скоротилася з 52,2 до 49,0 млн осіб (на початок 2002 р.). Наслідком економічних реформ виявилося погіршення не тільки фізичного, а й психічного і соціального здоров’я населення України, на що значний вплив справили складні процеси адаптації населення до ринкових умов.

До соціальних наслідків  реформ відноситься і поява в  масовому масштабі феномена безробіття. Уповільнення темпу реформ, підтримка неефективних виробництв при збереженні високого формального рівня зайнятості призвели до росту специфічного для України феномена — прихованого безробіття, що становить від 20 до 30 % економічно активного населення. [7, 61]

Подібне становище ми маємо  зараз і у сфері освіти. Справа у тому, що нинішній розвиток системи  освіти в Україні відбувається в  іншому напрямку ніж той, який запропоновано  у Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права. У ст.13 цього пакту говориться, що середня освіта у її різних формах повинна бути відкрита та доступна для усіх шляхом прийняття необхідних засобів, і окремо шляхом поступового введення безплатної освіти. Поступове введення безплатної освіти передбачає цей пакт і щодо вищої освіти. Проте нині в Україні всупереч цим настановам у нормативних актах Міністерства освіти та на практиці все більшого поширення набуває протилежна ідея — введення різних форм саме платної освіти, що пов'язується в офіційних документах із розвитком ринкових відносин. [1, 52]