Шпаргалка по дисциплине "Политология"

11. Основні напрямки розвитку  політичної думки в Україні  19 ст. 
 
Демократично-народницький напрям започаткувало Кирило-Мефодіївське братство, гол. ідеологом якого був М. Костомаров. Його ідеї: 
1) визнання укр. етнокультурної ідентичності; 
2) створення самостійної укр. республіки в рамках федерації слов'янських народів; 
3) знищення кріпацтва й утвердження сусп. ладу на засадах правової і соц. рівності в дусі христ. заповіту; 
4) протиставлення укр. демократичних традицій традиціям аристократичної Польщі й самодержавної Росії. 
 
М. Грушевський: 
1) визнання народу рушійною силою істор. процесу; 
2) розуміння укр. народу як окремої культурної одиниці; 
3) обґрунтування ідей народоправства у вигляді народно-демокр. республіки; 
4) федеративний устрій України; 
б) відстоювання автономії України в складі федеративних чи конфедеративних союзів; 
6) надання переваги колективним формам власності як історично традиційним. 
 
Лібералізм в Україні відрізнявся від клас. європ. лібералізму. Він містив також ідеї соціалізму та демократично-народницької ідеології. Представники: М. Драгоманов, Б. Кістяківський. 
Основні ідеї: пріоритетність політ. і громадян. прав особи перед державою і нацією; конституціоналізм і правова держава; приватна власність як основа господарювання; автономія України в складі Рос. федерації; самоврядування як основа держ. устрою; загальнолюдські цінності на нац. ґрунті.  
 
Укр. консерватизм ґрунтувався на засадах пріоритетності держави, нації над правами особи; монарх. форми держ. правління; терит. патріотизму; провідної ролі аристократії у державотворчому процесі; непорушності приватної власності як основи господарювання, вирішальної ролі моральних, реліг. чинників у сусп. поступі; укр. істор. легітимізму. Започаткований "Історією русів" — історико-політ. трактатом невідомого автора, написаним у XVIII ст. Найбільш глибокого розвитку укр. консервативна думка досягла в працях В. Липинського. Консерватизм, за ним, — це утвердження серед громадян України орг. сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політ. культури, здатних приборкати анархію і свавілля, і, нарешті, релігійний етос — основа становлення морального порядку, без якого неможливо сформувати націю, збудувати державу. Форму держ. правління вчений вбачав у дуалістичній конст. монархії. 
 
Націоналістичний напрям був започаткований Братством тарасівців, а також уже згадуваними ідеями М. Міхнов-ського. Основні принципи: 
— нація як етнічна спільність — основний чинник держ. і сусп. життя; 
— волюнтаризм — один зі світоглядних принципів; 
— нац. диктатура — перехідна форма державного будівництва; 
— активна меншість — віддані нац. ідеї патріоти організовують і ведуть пасивну масу на боротьбу за укр. державу; 
— нац. революція — основний засіб досягнення державності. 
 
Національно-державницька ідеологія на відміну від чинного націоналізму висувала ідею нації політичної (як сукупності громадян держави), відстоювала синтез нац. і загальнолюдських інтересів, а також принцип самовизначення народу в етнічних кордонах через нац.-демократичну державу. Відстоювала можливість участі України як самостійної держави у конфедеративних і федеративних об'єднаннях. Попередником нац.-державницького і нац.-демократичного напряму був Іван Франко, який одним із перших в укр. полі. думці сформулював концепцію політ. самостійності України.

12. Політична думка 20 ст.: основні ідеї та напрямки  американської школи політичної  соціології. 
Особливості: 
Біхевіористський підхід, емпірична спрямованість, опора на методи інших суспільних (соціології, психології) та природничих (статистики, математичного аналізу) наук. Такий підхід заклав основи дослідженню мікропроблем, конкретних соціально-психологічних аспектів політики, соціалізації, культури. Європейські політологи вивчали класи, еліти, американські робили акцент на звичайну людину. Яскраво виражений прикладний характер політології.  
Періоди розвитку: 
I: к. XIX – п. XX ст. Становлення. Утворюються вищі школи або відділення політології в університетах. Політологія стає навчальною дисципліною. Тематика: держава, суспільство, різноманітні інститути політичної влади.  
II: 1920-1930 рр. Становлення біхевіористського методу, емпіричної політології. Чиказька політологічна школа. 
III: к. 1940-х рр. і до сьогодні. Політологія стала провідною галуззю гуманітарного знання.  
Напрями дослідження політики: 
1. американське управління і політика (виборчі технології, політичне лідерство, політична поведінка тощо); 
2. порівняльна політика - дослідження або багатьох країн, але з якоїсь однієї конкретної проблеми, або двох і більше країн, але з широкого кола політичних проблем; 
3. міжнародні відносини і світова політика - війна і мир, зовнішня політика, регіональна інтеграція, контроль за озброєнням і роззброєнням, влада в міжнародному співтоваристві, міжнародні організації та право.  
4. політична теорія і філософія - широке коло проблем, від історії політичної думки, до її сучасної філософської інтерпретацією.  
5. громадське управління і політика - практичні аспекти функціонування політики. 
Видатні політологи США: Д.Істон, З.Бжезинський, Ф.Хайєк, Р.Даль, Р.Такер, Ч.Еліот та ін.

13. Політична думка 20 ст.: французька політична школа. 
Впродовж XX століття домінуючими теоретико-методологічними підходами французької політичної науки були інституціоналізм, структуралізм та постструктуралізм, а найбільш популярними темами- теми партій, партійних систем, політичних систем і режимів, феномену влади.  
Леон Дюгі був одним із французьких правознавців, які започаткували розвиток політичної науки на початку XX століття. У п'ятитомному підручнику "Курс конституційного права" вказує, що влада - соціальний факт, а не право. Правом вона стає лише в міру відповідності нормі солідарності. Був критиком інституту парламентаризму. Солідаризм Дюгі став вихідним пунктом для формування теорії та методології інституціоналізму. 
Моріс Оріу - один із засновників інституціоналізму. Головна праця "Теорія інституту і її основи. Нариси соціального віталізму" (1925).  
У 30-х роках Жан Бюрдо почав досліджувати проблему формування власне політичних інститутів. До них відносить не лише ті, які регламентуються правом, але й такі, що правом ігноруються: політичні партії, групи інтересів, громадська думка, пропаганда, преса та інші. 
Організаційне становлення політичної науки у Франції відбувається після закінчення Другої світової війни: створені Національна адміністративна школа, Інститут політичних досліджень при Паризькому університеті, Національний фонд політичних наук, трохи пізніше — Французька асоціація політичних наук, у 1951 році почав публікуватися "Французький журнал політичної науки". 
Одним із найбільш відомих французьких політологів другої половини XX століття є Моріс Дюверже. Визнання принесла праця "Політичні партії" (1961).Також розробив теорію політичного режиму як сукупності політичних інститутів. 
Реймон Арон - зробив значний внесок у розробку теорії політичних режимів. У праці "Демократія і тоталітаризм" (1965) говорив про формування єдиного індустріального суспільства, яке має два варіанти політичного режиму: західну демократію та радянський тоталітаризм. Найбільший конфлікт вбачав між вимогами індустріального суспільства (централізація, ієрархія, дисципліна) та нормами демократії (свобода, рівність). 
В сер. XX століття у Франції також набула поширення структуралістська методологія аналізу суспільних явищ, зокрема в інтерпретації політичного антрополога Клода Леві-Строса. У праці "Структурна антропологія" він формулює основні положення структуралізму. Стверджував, що структурний підхід можна застосувати при аналізі не лише культури, а й усіх інших соціальних сфер. 
У 60—70-х роках XX століття у формуються ідеї постструктуралізму: суспільство повинно бути вільним від будь-яких інтелектуальних авторитетів, схем, "структур", які пояснюють причинно-наслідкові зв'язки між різними явищами та процесами. Представник - Мішель Фуко. У праці "Нагляд і покарання" (1975) Фуко стверджує, що екзистенційним аспектом влади є примус та насильство. В історії Фуко не побачив прогресу: сучасне суспільство відрізняється від примітивного лише різною системою панування.

14. Політична  думка 20 ст.: особливості розвитку  німецької політології. 
 
На початку 20-х років XX століття в Німеччині, яка потерпіла поразку в Першій світовій війні, обтяженої безліччю економічних і соціальних труднощів, політичних та ідеологічних конфліктів, виник націонал-соціалістичний рух. Він став своєрідним вираженням тієї глибокої суспільної кризи, яка охопила в ту пору одну з найбільших країн Європи. Націонал-соціалістичний рух виступив з власною програмою подолання важкої кризи і розгорнув боротьбу за перебудову Німеччини на засадах націонал-соціалізму. 
Неоднаковими бачилися економічна стабільність, авторитетне і тверде політичне керівництво, гарантії від суспільних потрясінь в різних групах німецького суспільства. Однак у багатьох прагнення до спокою, стабільності і порядку трансформувалось у вимогу створити «сильну державу», позбавлену таких «пороків», як «демократизм», «парламентаризм», «плюралізм» і т. п. 
ЇЇ вони зуміли здобути, зокрема, шляхом наполегливого впровадження в суспільну свідомість духовних цінностей, які страшно знижували політико-правову культуру, моральний та інтелектуальний рівень німецького народу. У цих цінностей були свої відповідні витоки. Зупинимося на трьох з них. 
Перший - німецький націоналізм. Він включав в себе як визнання етнічного (охочіше і частіше навіть расової, тобто насамперед біологічного) начала вирішальним чинником суспільно-історичного процесу, так і ідею (почуття) переваги німецької нації над іншими націями, народами.  
Друге ідеологічне джерело німецького націонал-соціалізму - вся доморосла доктрина національного соціалізму 
Відмінна риса німецького - торжество принципу чиновництва, згідно з яким буквально кожен член німецької народної спільності незалежно від роду його занять знаходить і реалізує статус чиновника, що перебуває на службі у держави. 
Третє ідеологічне джерело націонал- соціалістичних поглядів - традиція антилиберализма, здавна битуюча в Німеччині. 
Ідейне ядро цих націонал-соціалістичних уявлень - проект тоталітарної політичної влади.  
В структурі німецької політичної спільності беззастережно пріоритетною її частиною ідеології фашизму визнавалася їх партія - Націонал-соціалістична німецька робітнича партія. Вони вважали її об'єднанням, що зібрав під свої прапори еліту, кращих людей нації, які в силу властивих їм якостей одні мають виключне право керувати країною. Подібними якостями не обов'язково є родовитість або знатність, багатство чи освіченість. До обраних належать ті, хто володіє енергією, здатні краще за інших зрозуміти і втілити вимоги «національного духу», ті хто готовий йти на все заради досягнення такої мети. 
Керівництво такою державою повинно було здійснюватися виключно вождем - Гітлером. Постулат про необхідність саме такого політичного керівництва державою, рухом, народом, або «фюрер-принцип», також входить в ядро фашистської ідеології. 
Її прихильники вбачають у вождизмі (Гітлер - уособлення верховного вождя) природний наслідок і завершення ієрархічної побудови всякої расової соціально-політичної спільності. Фюрер персоніфікує волю народу, точно виражає його расовий дух. Тому його авторитет незаперечний, влада безмежна. 
Субстратом державності виступає «народ»,« народна спільність». Нацисти запевняли, ніби «народ» для них-основна цінність. В державі він, будучи первинним, початковим освітою, отримує офіційну організаційну форму свого буття. 
Націонал-соціалізм у Німеччині був і, мабуть, залишається найбільш агресивною формою націонал-соціалістичної ідеології. Але вона, як показує історичний досвід, може існувати і затверджуватися також в інших іпостасях, може мімікрувати, заманювати людей іншими гаслами і обіцянками. Однак у всіх випадках її поширення і зміцнення смертельно небезпечно для цивілізації.

к вопросу 14. Політична думка 20 ст.: особливості розвитку німецької  політології. 
 
Вплив німецької класичної філософії, теорій пангерманізму. 
М. Вебер затвердив міждисциплінарний характер політологічної науки. Цей термін не вживався у міжвоєнний період. 
Карл Шмідт («Поняття політичного», 1932): концепція сфери політики як антагонізму між «друзями» і «ворогами» у світоглядах і діях. Завдання держави («тотальної», тотожної нації і суспільству) – визначити цих друзів і ворогів всередині й ззовні. Наслідування принципу Гоббса: політика як «війна усіх проти всіх». На його думку, застарілі політичні інститути – ліберальна демократія, правова держава, парламентаризм, політичні партії, що дбають про колективні інтереси. 
60-ті роки – політологія як академічна дисципліна. Підходи серед німецьких вчених: 1) політологія як державознавство; 2) існування комплексу «політичних наук» - історія, соціологія, політична економія; 3) політична наука як розділ соціології. 
Найбільш популярна проблематика – теорія політики, політичних інститутів, порівняння державних інститутів. 
Політологи ІІ пол. ХХ ст. – франкфуртська школа – неомарксисти, засновники крититичної теорії аналізу суспільних явищ (критика класичного марксизму, позитивізму). Пропонували аналізувати політичну владу, враховуючи культурні цінності суспільства. Об’єкт критики – ЗМІ, які виконують функцію умиротворення народу. 
Найбільш відомий з франкфуртців – Юрген Габермас, праці "Структурна зміна громадськості" (1962), "Пізнання та інтерес" (1968), "Теорія комунікативної дії" (1981), "Фактичність і значущість " (1992). Формулює концепцію «політично активної громадськості» та «деліберативної демократії». Активні учасники демократичного процесу – політичні партії, громадськість – бездіяльний глядач.

15. Основні парадигми  політичної науки – теологічна, натуралістична, біополітична, соціальна  (заг. хар-ка). 
Теологічна концепція характеризує владу як здатність досягнення визначених цілей, отримання намічених результатів. Теологічні визначення тлумачать владу достатньо широко, поширюючи її не тільки на відносини між людьми, але й на взаємодію людини  
 
В основі натуралістичного світогляду лежить ідея природної цілісності світу. Визнання соціального природним є фундаментом теорії соціального натуралізму, сформульованої українським вченим О. М. Костенком, зокрема у його праці «Культура і закон — у протидії злу» (2008). Сутність теорії соціального натуралізму полягає у визнанні існування — поряд з фізичною і біологічною природами — також соціальної природи, що існує за своїми, притаманними для неї (відмінними від фізичних і біологічних!) законами — законами соціальної природи. Відповідно до цієї теорії соціум має визнаватися «третьою природою», яка виникає в результаті розвитку двох інших природ — фізичної природи («перша природа») і біологічної природи («друга природа»). У цьому суть так званої «теорії трьох природ», запропонованої О. М. Костенком. Виходячи з ідеї природної цілісності світу, О. М. Костенко формулює основне питання натуралістичної філософії: «Яка роль волі і свідомості людей у світі, що існує за законами Матері-Природи?». Усі соціальні явища мають розглядатися як феномени «третьої природи», що існують за законами цієї природи. А воля і свідомість людей є засобами для того, щоб люди пізнавали закони природи і слідували їм. Звідси випливають концепції «натуралістичної соціології», і зокрема «натуралістичної етики», «натуралістичної юриспруденції»,  
Геополітика — наука, яка розглядає вплив географічних чинників на внутрішню й особливо зовнішню політику держав і націй. Однак таке тлумачення вже не є актуальним. На сьогодні є цілий ряд наукових шкіл, які по-своєму трактують цей термін. Різні розуміння сутності геополітики можна об'єднати у 2 групи: 1) традиційне (класичне), 2) сучасне (розширене). 
Геополітика це мистецтво і практика використання політичної влади над певною територією. Традиційно, цей термін застосовувався в основному в плані впливу географії на політику, але його використання розвинулася за останні сто років достатньо, щоб охопити ширший зміст. У наукових колах, вивчення геополітики припускає аналіз географії, історії та соціальних наук з урахуванням просторової політики і моделей на різних рівнях (від рівня держави на міжнародному). 
Геополітика — це цілеспрямована діяльність суб'єкта міжнародних відносин у контексті всього спектра зовнішніх і внутрішніх факторів, що дають змогу цьому суб'єкту здійснювати контроль над простором із метою реалізації своїх життєво важливих інтересів. 
соціологічний – тлумачить владу через поняття соціальної взаємодії. Найбільш поширеним, в межах даного підходу є позитивістсько-соціологічне визначення влади німецького соціолога М. Вебера. На його думку, в 
основі владних відносин лежать відносини панування та підкорення, які складаються між суб’єктом владної волі (тих, хто має здатність впливати на іншого і домагатися поставленої мети) та об’єктом владного впливу (тим, хто будує свою поведінку у відповідності до змісту владного впливу). Американський соціолог Т. Парсонс, розширивши межі соціального суб’єкта до організації і держави, виокремлює двіхарактерні риси влади: перша – здатність приймати рішення і домагатися їхобов’язкового виконання; друга – можливість мобілізувати ресурси суспільства для досягнення загальних цілей. 
Біологічна концепція розглядає владу як механізм обіймання людської агресивності, яка закладена в найбільш фундаментальних інстинктах людини як біологічного єства. В структурі біологічних якостей, притаманних людям і тваринам, агресія виступає як інстинкт боротьби, спрямованої проти представників тієї ж істоти.

16. Основні риси та  функції політичних ідеологій. 
На відміну від науки, ідеологія містить не тільки знання про політичне життя, але й оцінку політичних процесів з позицій носія даної ідеології, тобто містить також і різні упередження. Політична ідеологія створюється діяльністю певних верств або навіть окремих особистостей. Ідеологія є живильним грунтом для формування суспільно-політичних рухів. З визначення політичної ідеології настає, що вона є різновидом корпоративної свідомості, що відбиває групову точку зору на хід політичного і соціального розвитку, що відрізняється схильністю до духовного експансіонізму. 
Основними функціями політичної ідеології є: оволодіння суспільною свідомістю, впровадження в нього власних критеріїв оцінки минулого, сьогодення і майбутнього, створення позитивного образу в очах громадської думки пропонованих нею цілей і завдань політичного розвитку. При цьому політична ідеологія покликана не стільки поширювати, пропагувати свої цілі та ідеали, скільки добиватися цілеспрямованих дій громадян на виконання поставлених нею завдань. 
З точки зору політичних функцій, ідеологія прагне згуртувати, інтегрувати суспільство або на основі інтересів якої небудь певної соціальної (національної, релігійної та ін.) групи, або для досягнення цілей, які не спираються на конкретні верстви населення (наприклад, ідеологія анархізму, фашизму). 
Структура: 
Політична теорія. 
Суспільно-політичний ідеал ("світле майбутнє"). 
Концепція політичного розвитку. 
Політичні символи. 
Відмінності між різними типами ідеологічного обгрунтування політики стосуються організації економічної та інших сфер суспільного життя, місця і ролі держави в суспільстві, взаємодії особи, суспільства і держави, шляхів і засобів суспільних перетворень. Відповідно до цього виділяють 3 основних політичних ідеології: лібералізм, консерватизм, соціал-демократія. Значну роль у сучасному світі відіграють також національні ідеології, правий неоконсерватизм екстремістського толку, фашизм, анархізм, ідеологія «зелених» та інші. 
Різновиди політичної ідеології: 
Анархізм 
Комунізм 
Консерватизм 
Лібералізм 
Пацифізм 
Расизм 
Соціалізм 
Нацизм 
Націоналізм 
Соціал-націоналізм 
Націонал-більшовизм 
Християнська демократія

17. типологія сучасних  політичних ідеологій 
Політи́чна ідеоло́гія — система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, настрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій. Політична ідеологія може розглядатися як форма суспільної свідомості і як явище культури. 
На відміну від науки, ідеологія містить не тільки знання про політичне життя, але й оцінку політичних процесів з позицій носія даної ідеології, тобто містить також і різні упередження. 
З точки зору політичних функцій, ідеологія прагне згуртувати, інтегрувати суспільство або на основі інтересів якої небудь певної соціальної (національної, релігійної та ін.) групи, або для досягнення цілей, які не спираються на конкретні верстви населення (наприклад, ідеологія анархізму, фашизму). 
Структура: Політична теорія. Суспільно-політичний ідеал ("світле майбутнє"). Концепція політичного розвитку.Політичні символи. 
Відмінності між різними типами ідеологічного обгрунтування політики стосуються організації економічної та інших сфер суспільного життя, місця і ролі держави в суспільстві, взаємодії особи, суспільства і держави, шляхів і засобів суспільних перетворень. Відповідно до цього виділяють 3 основних політичних ідеології: лібералізм, консерватизм, соціал-демократія. Значну роль у сучасному світі відіграють також національні ідеології, правий неоконсерватизм екстремістського толку, фашизм, анархізм, ідеологія «зелених» та інші. 
Лібералі́зм — філософська, політична та економічна теорія, а також ідеологія, яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини є правовим базисом суспільства та економічного ладу.Лібералізм проголошує, що ініціативна (активна), вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним чином економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті. Спрямований на утвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод; обстоює абсолютну цінність людської особистості. 
Консервати́зм — визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до існуючих та установлених соціальних систем і норм, «скептичне» сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку. 
Ідеологічно консерватизм протистоїть як лібералізму, так і соціалізму. 
Анархіз́м— суспільно-політична течія, що прагне до максимально можливого визволення особистості, виступає за негайне знищення всякої державної влади шляхом стихійного бунту мас і створення федерації дрібних автономних асоціацій виробників і споживачів (союзи громад). Мета анархізму — створення вільної організації суспільства з інститутами громадського самоуправління, яке обходиться без влади людини над людиною. Анархізм є антидержавною ідеологією,котра пропагує бездержавність. 
Неофаши́зм — поняття, яке об'єднує деякі сучасні праворадикальні рухи, що є ідейними і політичними правонаступниками розпущених після Другої світової війни фашистських організацій. Неофашисти виявляють схильність до політичного екстремізму, використовують терористичні види діяльності.