Шпаргалка по дисциплине "Политология"

18. «Посткласичні» ідеологічні  течії у 21 ст. 
Неолібералі́зм — варіант ідеологіїлібералізму. Як термін, вперше використаний 1938 р. французьким економістом Бернаром, і того ж року запропонований німецьким економістом Олександром Рюстов для протиставлення ідей класичного лібералізму домінуючим, на той час, колективістським та егалітарним тенденціям в ліберальній ідеології. 
Принципи 
1. Наголос на важливості ринку як механізму ефективного розміщення ресурсів та забезпечення особистої свободи.  
2. Необхідність розбудови правової держави . Функція такої держави полягає у підтримці цілісності та стабільності суспільства через захист особистих свобод. 
3. Мінімізація втручань держави. Прибічники неолібералізму вважають, що ліберальна держава має бути сильною, але невеликою: вона повинна мати політичну владу, але, в той же час, влада має бути конституційно обмежена.. Представники неолібералізму виступають проти всеохоплюючої держави-корпорації. 
4. Існування приватної власності. Приватна власність є незамінною частиною неоліберального суспільного порядку. Для представників неолібералізму приватна власність та вільний ринок є механізмами децентралізації ухвалення рішень. 
 
Антиглобалізм - це багатовекторний політичний рух, спрямований проти негативних аспектів процесу глобалізації в його сучасних формах, зокрема, проти концентрації багатства в руках транснаціональних корпорацій та окремих держав, проти домінування глобальних торгово-урядових організацій (Світового банку, Міжнародного валютного фонду, Організації економічного співробітництва та розвитку, Світової організації торгівлі і т.п.). Прихильники антиглобалізму виступають за пошук альтернативних моделей глобального розвитку. Боротьба йде в основному під гаслами протистояння глобальній нерівності та формування однополярного світу, забруднення навколишнього середовища і т.п. Антиглобалісти регулярно проводять у різних країнах світу акції, найчастіше карнавального і шокуючого характеру, з використанням ліворадикальної атрибутики, проти інтернаціонального капіталу і підтримуваної ним моделі глобалізації економіки. Характерною особливістю антиглобалізму є протидія капіталістичним структурам та об'єднанням, чиї центри розташовані, як правило, у західних країнах - в Північній Америці і в країнах Західної Європи. Особливо це стосується так званих транснаціональних корпорацій, до яких антиглобалісти ставляться як до головних ворогів демократії.  
 
Неоконсервати́зм — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (наприклад: «рейганоміка», «тетчеризм»). 
Неоконсерватизм сформувався після Першої світової війни як відповідь на революційні потрясіння в Європі, крах фашизму, націонал-соціалізму, розпад колоніальної системи у світі, поступовий перехід від індустріального суспільства до постіндустріального. Третій етап неоконсерватизму розпочався з переходом до інформаційного суспільства в деяких державах Європи, Америки, Азії, кризою соціалізму як світової системи, кризою неолібералізму. 
Сучасні консерватори наголошують, що розвиток суспільства мусить бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Важливого значення в удосконаленні суспільства сучасні консерватори надають моральному вдосконаленню людини. 
Основні течії консерватизму — традиціоналістська й патерналістська — виступають на захист сильної влади й держави, вбачаючи в них засіб забезпечення традицій, національної своєрідності.  
 
На рубежі XX -XXI ст. на Заході сформувалася ідеологія комунітаризму. Коммунітарісти запозичили багато чого від традицій західного лібералізму (свобода особистості) , консерватизму (захист традиційних цінностей) , соціалізму (захист колективізму ) . Незважаючи на свою молодість , комунітаризм має реальні шанси висунутися в одну з провідних ідеологій нового століття. Комунітаризм заявив про себе в 1990 р., коли в США виникла « коммунітарних мережа» - рух 

18 (продовження) (вибачте,  що велика відповідь. це я  вже скорочувала )  
 
Засновник комунітаризму - А. Етционі. Серед видатних теоретиків комунітаризму виділяються також А. Макінтайр , Р. Белл, М. Вальзер . До елементів комунітаризму відносяться: критика ринкової економіки; визнання того , що розвиток окремої людини безглуздо розглядати у відриві від розвитку соціального середовища , визнання можливості співіснування різних цивілізацій і необхідності культурної диверсифікації , висування як системоутворюючого поняття « спільноти» , відданість цінностям співтовариства ( « комуни » ) як стійкого об'єднання людей , пов'язаних спільними традиціями , історією та мораллю , проголошення найважливішої ролі моральних норм . 
 
Неофашизм — різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення. 
Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як невід´ємна складова фашизму, яка модифікувала гітлерівський расизм, відсунувши на задній план його тезу про перевагу німців над іншими європейськими народами. Ідеологи неофашизму постійно звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження «справжнього», «первісного», «чистого» фашизму, зовні відмежовуючись від його злочинів. 
Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках XX ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організаційні структури. З 70-х років ці організації проводять загальні зльоти. 80—90-ті роки позначені активними спробами неофашистів координувати свої дії в міжнародному масштабі. 
Неофашистські організації діють в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та країнах Африки. Резиденція світового координаційного неофашистського центру — Всесвітнього союзу нацистів — знаходиться у США.

19. Глобалізація – новітня політична ідеологія Заходу (Е. Валлерстайн, С. Хантінгтон, О. Тоффлер, О. Панарин). 
В отечественной и зарубежной научной литературе в настоящее время существует различные подходы к определению "глобализация". Несмотря на многообразие формулировок, исследователи едины в том, что процесс глобализации является событием мирового значения, затрагивающий интересы человека, общества и человечества. Плодотворными являются те определения, когда ученые стремятся определить глобализацию в связи с современными достижениями научно-технического прогресса, новейшими технологиями. 
Сегодня проблема глобализации привлекает внимание многих исследователей. При этом сложность и многогранность глобализации позволяет найти внешне убедительные аргументы для обоснования самых различных точек зрения на проблему. Существующие публикации отечественных авторов посвящены в основном поиску приемлемых ответов на вызовы глобализации в отдельных сферах общественной жизни. Оценки и предлагаемые векторы развития проблемы существенно различаются. Одни авторы исходят из того, что мир становится все более гомогенным в политическом и культурном планах (Ф. Фукуямы, М. Кастельса, У. Бека и др.). В других теоретических схемах мир, напротив, оказывается разделенным и расколотым (И. Валлерстайна, А.Н. Некласса, Э. Тоффлера, С. Хантингтона). 
Сегодня исследователи глобализации подразделяются на ее сторонников и противников. В частности, И. Валлерстайн, С. Нанн, С. Хоффман оценивают глобализацию позитивно. Напротив, С. Амин, А. Ананьев, З. Бжезинский, Ф.Д. Бобков, Субкоманданте Маркос, С.А. Проскурин, лауреат Нобелевской премии писатель Ж. Сарамагу, рассматривают глобализацию как негативный процесс. 
Проблемным моментом политической глобализации является изменение роли государства, политический статус транснациональных корпораций, значение и характер международных организаций и различных гражданских движений. Эти и другие вопросы рассматриваются в трудах У. Бека, И.А. Василенко, А.А. Громыко, И.С. Иванова, Б.Ю. Кагарлицкого, Т. Лоуи, М.А. Молчанова, В.А. Никонова, А.С. Панарина, А. Среберни, Э. Тоффлера и др.

19. Глобалізація – новітня  політична ідеологія Заходу (Е.  Валлерстайн, С. Хантінгтон, О.  Тоффлер, О. Панарин). 2 
 
Цей термін у 60-х роках ХХ ст. запровадили в науку відомі теоретики Римського клубу Е. Ласло, Д. Медоуз, М. Мисарович та інші. 
У визначенні терміна „глобалізація” виявляється чотири основні тлумачення: 
як процесу зміцнення зв’язків між найвіддаленішими куточками планети; 
як процесу поширення на всій планеті єдиних, спільних для всього людства технологій, ціннісних орієнтацій, поведінки; 
як виникнення спільних для всього світового співтовариства проблем економічних, політичних, військових, екологічних; 
як процесу зростання загальнолюдських інтересів у всіх сферах суспільного буття, що є наслідком поглиблення взаємозв’язків і взаємозалежності країн і народів. 
 
Глобалізація визначається такими факторами: 1) інтернаціоналізація економічного життя (змішування капіталів, товарів, взаємодія національних економік, провідна роль міжнародних банків і фінансових організацій); 2) світові екологічні проблеми, вичерпання ресурсів; 3) загроза ядерної війни, міжнародного тероризму й злочинності; 4) спільний міжнародний простір ЗМІ. 
 
Хантінгтон: глобалізація стирає культурні кордони, руйнує ідентичність, породжує зростання конфліктності в світі, пов’язаної з проблемами західності й незахідності, розподілу ресурсів, перерозподілом влади. Основні поняття – цивілізаційний конфлікт і новий політичний порядок. Консервативний відтінок такого аналізу. 
Валлерстайн (сучасна неомарксистська історична соціологія): у центрі – сучасний або капіталістичний світ-система. Початок формування світової капіталістичної економіки – 16 ст. Її структура: ядро (розвинені країни-експлуататори, концентрація капіталу, освічена робоча сила, високі технології, розподіл праці), напівпериферія й периферія (примусова праця, виробництво сировини, напівфабрикатів, слабке господарство). Закон необмеженого накопичення капіталу. Передбачає крах цієї системи в І пол. ХХІ ст. (причини – виснаження фонду дешевої праці, ресурсів, екологічна криза, демографічний розрив між країнами Півночі й Півдня). 
Тоффлер: глобальна війна за владу, нова економіка, основа якого знання – найдемократичніше джерело влади, глобалізація – не синонім гомогенності, «інформаційна епоха» («третя хвиля»), неминучість конфліктів. 
Панарін: глобалізація спричиняє порушення національного консенсусу між елітами й народними масами (світова громадянська війна), поняття «капіталу почуття» і «глобальної диктатури». На його думку, МВФ, Всесвітній банк і Всесвітня торгова асоціація створені задля стеження за «непривілегійованими» країнами, аби вони врешті-решт позбулися національного виробництва й науки. 
 
Наслідки глобалізації: 1) конфлікт між універсалізацією і прагнення народу зберегти самобутність в умовах культурної експансії більш розвинених країн (наприклад, символ гомонізації культури - Мак); 2) розрив техніко-економічного розвитку країн, сфери освіти (низький рівень грамотності в деяких країнах Африки); 3) міграція, проблема високопрофесійних і низько кваліфікованих робітників, втрата інтелектуальної еліти; 4) регіоналізація міжнародного простору (наприклад, Північноамериканська зона вільної торгівлі), цивілізаційні кордони (іслам, християнство); 5) посилення неконтрольованих процесів (міжнародний тероризм, організована злочинність); 6) асиметрична багатополярність (ствердження впливу серед «трикутників» США-Західна Європа-Японія, Китай-Індія-Росія).

20. Політика: поняття, сутність, структура та функції 
ПОЛІТОЛОГІЯ – наука, об’єктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством. 
СУТНІСТЬ ПОЛІТОЛОГІЇ полягає в аналізі структури державної влади, функціонуванні політичних інститутів, їх відносин з політичними ідеями і теоріями в різних політичних системах, політичної культури, взаємозв'язку політики з економікою, з іншими формами суспільної свідомості та діяльності. Зважаючи на те, що сутністю політики є не влада, а управління суспільством (влада виступає лише засобом політики), політологія може бути визначена і як наука про закономірності діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади. 
Структуру політології становлять: 
– теорія політики і політичних систем; 
– міжнародні відносини і світова політика; 
– управління соціальними процесами; 
– політична ідеологія; 
– історія політичних учень. 
До спеціальних політичних наук відносять політичну географію, політичну психологію, політичну історію, політичну антропологію, політичну семантику, політичну етнографію та ін. 
Теоретико-пізнавальна функція. Передбачає вивчення, систематизацію, тлумачення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ. Теоретичне пізнання дає змогу всебічно вивчити й оцінити досвід політичної діяльності, політичне мистецтво. 
Методологічна функція. Охоплює способи, методи й принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації надбаних знань. 
Світоглядна функція. Зумовлює утвердження цінностей, ідеалів, норм цивілізованої політичної поведінки, політичної культури соціальних суб’єктів, що сприяє досягненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Вивчення політології дає змогу зрозуміти, чиї інтереси представляють певні партії, суспільні групи, їхні лідери та державні структури. 
Прогностична функція. Полягає в передбаченні шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Це необхідно для вироблення механізму раціональної організації політичних процесів, урахування ресурсів політичної влади, особливо таких її компонентів і форм, як авторитет, контроль, вплив, примус тощо. 
Інтегруюча функція. Виявляється у сфері політичної свідомості й політичної поведінки. Важливим компонентом у реалізації цієї функції є ідеологія, що охоплює політичні цінності, соціально-політичні ідеали, через які політична наука впливає на політичні процеси, сприяє розвитку політичної соціалізації, політичної культури, національної самосвідомості. 
Прикладна функція. Передбачає вироблення практичних рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політичних знань, раціональної організації політичних процесів. Вона забезпечує вивчення ефективності політичних рішень, стану суспільної думки, ставлення громадськості до політичних структур, інститутів і норм.

21. Взаємозв’язок політики  з іншими сферами суспільного  життя. 
Мислителі по-різному оцінювали статус політики відносно інших сфер: Моска вважав її першорядною, Фрейд навпаки заперечував її автономізацію, Маркс вважав залежною від економіки, Гоббс – від права, Аристотель – від моралі, інші – від релігії або ж визначали як рівноправну. У стабільних умовах демократії знижується роль методів політичного регулювання, посилюють моральні й релігійні норми. На противагу цим процесам – тоталітарний режим, де перш за все гіпертрофовані ідеологічні міркування. 
Господарсько-економічна сфера має вплив на формування політичної влади, вона забезпечує матеріальну інфраструктуру, впливає на виробництво й розподілення матеріальних благ. Слабка економіка передбачає централізацію влади, посилює авторитаризм. Високорозвинена економіка стає фактором для стабілізацїі демократії (індекс комплексного розвитку). Політика як засіб державного примусу нерідко застосовує важелі державного регулювання економіки. У посттоталітарних країнах міри політичного характеру необхідні для подолання кризових явищ перехідного періоду. Успіх демократичних перетворень залежить від утвердження господарської ініціативи й підтримки широкого розвитку підприємництва. 
Соціальні відносини (зокрема, інтереси соціальних груп щодо організації праці, здоров’я, захисту тощо) визначають характер відносин між політикою і економікою. Політична сфера має ураховувати соціологічний статус кожного індивіда. 
За допомогою правових норм закріплюються принципи політичного опанування, обов’язків суб’єктів політичної діяльності. 
Співвідношення моралі й політики досліджували здавна. Виділяють такі підходи: 1) Макіавелі, Моска, Бентам – мораль не має серйозного значення для політики; 2) Платон, Аристотель, Фромм – політичні підходи розчиняються в морально-етичних оцінках; 3) Швейцер, Ганді – ушляхетнення політики мораллю. Уявлення про справедливість визначають межі свободи й політичну поведінку, її оцінку. Однак гіперморалізм спричиняє містифікацію політичних уявлень і соціальні катастрофи.  
Залежно від сфери впливу виділяють соціальну, економічну політику тощо.

22. Політика, право і мораль  як головні регулятори суспільних  відносин: проблема забезпечення  балансу в умовах реформування  українського суспільства. 
Мораль і політика - це нормативні регулятори життєдіяльності індивідів. Впорядкування поведінки людей здійснюється за допомогою моральних і політико-правових норм (загальних правил, еталонів, взірців поведінки), які є загальнообов'язковими для всіх людей. Однак моральні та політичні норми розрізняються способом формування і засобами реалізації. 
Політика сприяє утворенню мережі соціальних зв´язків людини, групи, спільноти з державою. Мораль покликана здійснювати духовне єднання суспільства. Виникнувши як об´єктивно необхідні й споріднені регулятори суспільного життя, політика і мораль у процесі свого розвитку стали самостійними інститутами, почали діяти за власними законами. Мораль значно давніша, ніж політика. Політика і мораль значно різняться за своїм суб´єктом. 
Суб´єкт політики — великі соціальні спільноти і утворення (соціальна група, клас, партія, держава). 
Суб´єкт моралі — вселюдська спільнота, рід людський (загальнолюдська мораль; соціальна або професійна мораль є модифікаціями загальнолюдської), окремий індивід (індивідуальна мораль). 
Політика заземлена у практичні проблеми, мораль спрямована у сферу духовних цінностей. 
 
Одні дослідники (Н. Макіавеллі , Г. Моска , р . Міхельс , А. Бентлі та ін ) заперечували існування моралі в політиці. Інші ( Платон , Аристотель , Е. Фромм та ін), навпаки , вважали морально етичні оцінки визначальними в політиці , треті (А Швейцер , М. Ганді , А. Ейнштейн ) наполягали на можливості поліпшення політики мораллю . 
У моралі й праві різні оцінні критерії й соціальні мірки: мораль більше вимоглива до поведінки індивіда, оскільки вимірює її вчинки категорією совісті, велить дотримувати не тільки закон, але й обов’язок, внутрішні спонукання, зважати на думку суспільства. Право ж не в змозі змусити людину бути завжди й у всьому гранично чесним, правдивим, справедливим, чуйним, шляхетним, іти на самопожертву, робити героїчні вчинки. Закон цього не вимагає. Мораль же призиває й до цього. Вона орієнтує людину не на середній рівень, а на ідеал.  
Політика і мораль діють певною мірою автономно , виконують регулятивні функції . На відміну від політики , мораль не матеріалізується в інституціях влади , апараті управління , позбавлена центрів управління і засобів зв'язку. Виконуючи регулятивні функції , мораль поширює їх і на політику , перебуваючи поза нею. Політика не контролює мораль , але за певних умов впливає на неї. Політика сама здатна сформулювати ту чи іншу громадську , політичну , отже , і моральну ситуацію. Моральність політики - поняття відносне. У стабільних демократичних режимах вона - один з найважливіших джерел взаємоповажного діалогу політичних еліт і електорату. За інших умов , коли , наприклад, відсутня демократія , мораль - це слабке місце політики і влади. Нормальний розвиток суспільства передбачає певний баланс між політичними і моральними критеріями .