Шпаргалка по дисциплине "Политология"

23. Вебер. "Політика як  покликання та професія" 
Держава – це людська спільнота, яка всередині певної області претендує на монополію легітимного фізичного насильства (це є основною ознакою та сутнісною характеристикою держави). Державні установи та окремі особи мають право на застосування фізичного насильства лише тією мірою, якою їм дозволяє робити це держава. Тобто єдиним джерелом права на насильство вважається держава. 
Типи панування (підстави легітимності). 
1) авторитет традицій, довічного закону. В основі такого підкорення лежать звички, звичаї, глибока повага до законів і самих властителів, яка доповнюється вірою в їхню святість (на основі релігії). Чистий тип такого панування – патріархальне суспільство, схоже за своєю організацією на родину: хазяїн-повелитель очолює „державно-родинну” ієрархію. Така структура панування є дуже стійкою, оскільки політичний режим, що на неї спирається, може існувати дуже довго (наприклад, Китай). Такий тип панування Вебер назвав традиційним. 
2) харизма (надзвичайний особистий дар вождя). В основі такої підстави легітимності лежать емоції (аффективний момент). Люди підкоряються лідеру, який має надзвичайні особисті якості (магічні здібності, особливий риторичний дар, силу інтелекту та духу). Сила харизматичного правителя полягає не в спиранні на закон і раціональний апарат управління, не в традиціях поведінки, що склалися задовго до цього, а у володінні рідкісним даром, який викликає поклоніння, схоже на релігійне. 
3) раціональність. Підставою підкорення є віра в обов’язковість виконання легальних настанов, тобто законів та очікування отримати користь або хоча б уникнути покарання у випадку дотримання встановлених державою правил. Така легітимація влади властива сучасним західним суспільствам, які характеризуються визнанням пануючої ролі формально-правового початку. Апарат управління в цих державах складається з компетентних чиновників, які зобов’язані діяти не за своїми міркуваннями, а на основі законів, норм, правил. 
« Вирішальним аргументом , визначальним перевагу бюрократичної організації , є її суто технічну перевагу над будь-який інший формою організації» 
 
Політика – це прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади, чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей, які вона в себе включає. 
1. „випадковий політик” (политик по случаю). Таким політиками є всі ми, наприклад коли опускаємо в урну виборчий бюлетень або беремо участь у мітингу. 
2. „політик за сумісництвом” – це повірені особи та правління партійно-політичних союзів, тобто люди, які займаються політичною діяльністю лише у випадку необхідності і вона не стає для них головною справою життя. 
3. політик за професією та політик за покликанням. Можна жити „для політики” і можна жити „за рахунок” політики. „За рахунок” політики як професії живуть ті, хто прагне зробити з неї постійне джерело прибутку. Професійний політик, який живе за рахунок політики – це чиновник, який отримує зарплату за виконання своїх службових обов’язків, або бере хабарі (або і те і інше одночасно). Політик, який живе „для політики” повинен бути незалежним від прибутків, які може дати йому політична діяльність і в нього повинні бути три якості, які в цьому випадку є вирішальними: 
а) пристрасть – орієнтація на сутність справи, пристрасна самовіддача праві. 
б) відчуття відповідальності за результат своєї діяльності. 
в) окомір – здатність з внутрішньою зібраністю та спокоєм піддаватись впливу реальностей. Від політика вимагається дистанція по відношенню до речей та людей.

24. Доктрина державного  суверенітету у працях Ж.Бодена, Т.Гоббса та народного суверенітету  Ж.-Ж.Руссо. 

Термін «суверенітет» походить від німецького souverдnitet, французького souverainetй – вершина, верховна влада; від латинської superus – верхній, що означає повноту влади [0].

Чи не одним із перших цей термін у ХVI столітті застосував Ж. Боден. Він  визначив суверенітет як, по суті, абсолютну  владу, що належала монархові та поширювалася на всіх підданих. Ж. Боден не припускав  наявності будь-якої іншої влади  в державі або поза нею, вищої  за владу монарха. Визнаючи цю владу  невідчужуваною, автор наголошував  на її залежності від «божественного права» та підпорядкованості йому. У праці «Шість книг про республіку»  він сформулював поняття суверенітету та виклав учення про суверенітет, що стало підґрунтям для наступних  наукових досліджень цього поняття [1].

Ж. Боден не вважає суверенітет  державної влади геть необмеженим. Суверенітет є абсолютним лише в  діяльності державної влади. Він  не поширюється на сімейні відносини, відносини, зумовлені приватною  власністю, тому держава, наприклад, не повинна збирати податки з  підданих без їхньої згоди і всупереч волі власників.

Важливою частиною теорії Ж. Бодена є вперше продеклароване ним право  народу на спротив суверену. Народ  віддає всю владу монарху, проте  в разі недотримання ним зобов’язань  договору з народом останній має  право на спротив у будь-якій формі, аж до активного. Отже, Ж. Боден, окрім  власне суверенітету, в межах цієї концепції оперує поняттями суспільний договір, народ, право на спротив. І  лише справою техніки було поміняти місцями ці категорії – на місце  монарха поставити народ тощо. Отже, не ставлячи це за мету, Ж. Боден  дав підстави для творчого розвитку своєї теорії.

Пізніше розвиток теорії суверенітету фактично означав її вдосконалення  та пристосування до дуже динамічних подій періоду демократичних  революцій. Першим послідовником Ж. Бодена був Т. Гоббс, на думку якого  верховна влада не може ототожнюватися з одноособовим володарем. Це явище, вважав він, є набагато повнішим та змістовнішим за своїм сенсом [5].

Спираючись на ідеї Ж. Бодена та аналізуючи джерела легітимності влади, Т. Гоббс  переконує, що єдиною її першопричиною  є народ, який і встановлює суверена. Це був важливий внесок у створення  теорії народного суверенітету.

Ж.-Ж. Руссо ототожнював суверенітет  із спільною волею укладачів суспільного  договору, характеризуючи її як верховну владу в державі. З природою суспільного  договору Ж.-Ж. Руссо пов’язував таку якість народного суверенітету, як невідчужуваність. На його думку, спільна  воля, покладена в основу суспільного  договору, може бути лише цілісною [5]. Тому вже в Конституції Франції 1791 року суверенітет було визнано єдиним, неподільним, невідчужуваним та невід’ємним  і констатовано, що «жодна частина  народу, жодна особа не може привласнити  його здійснення» (стаття 1 розділу  третього). Цитований припис відтворено в статті 3 чинної Конституції Франції. Єдиним та неподільним визначено  суверенітет, що належить народу, і  Конституцією Португалії (стаття 3).

Ж.-Ж. Руссо абсолютизував народ  як суверена, а суверенітет монарха  замінив суверенітетом народу. Укладаючи  соціальний контракт, народ нікому не передає влади, а залишається  її носієм. Тобто, з одного боку, підтверджується  теза про народ як носія суверенітету, відома з часів Ж. Бодена, а з  другого – створюється нова реальність. Кожен носій суверенітету, об’єднуючись з іншими, створює державу й  одночасно погоджується підкорятись  їй. Але оскільки народ уособлює державу, то в такий спосіб підкоряється сам собі і зберігає свободу [6].

Наприкінці ХVIII століття концепція  суспільного договору, за Ж.-Ж. Руссо, не тільки набула широкого визнання, а  й була реалізована в країнах, де на той час відбувалися кардинальні  соціально-політичні й державно-правові  зміни. Окремі його тези були відтворені в Декларації прав людини та громадянина 1789 року у Франції.

Сприйняли концепцію Ж.-Ж. Руссо  й автори Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки 1776 року, які, зокрема, зазначили, що «правителі запозичують свою справедливу  владу за згодою тих, ким правлять».

Ж.-Ж. Руссо також визначив умови, за яких організована державна влада  ефективно діятиме, а його ідея про  народний суверенітет буде цілковито  реалізована: а) держава має бути настільки малою, щоб у ній  можна було легко збирати народ; б) звичаї мають бути прості, аби  запобігти накопиченню справ  та виникненню суперечок; в) рівність у  громадянському та майновому стані  як запорука політичної рівності; г) відсутність  розкоші.

25. Природа, сутність  та витоки політичної влади. 
Влада є системою відносин панування і підкорення, головна мета якого полягає в забезпеченні виконання директиви, наказу, волі і т.д. за допомогою впливу, авторитету, різного роду санкцій і прямого насильства. При цьому влада спирається на загальноприйняті і юридично закріплені в даному суспільстві цінності і принципи, що визначають і регулюють місце, роль і функції, як окремої людини, так і соціальних груп в системі суспільних і політичних відносин. 
Політична влада — реальна здатність соціальної спільноти, індивіда до виявлення своєї волі у політиці на основі осмисленого політичного інтересу і сформованих політичних потреб. 
два основні підходи витоків політичної влади: 
- Перший – поведінковий, який характеризує владу як особливу сутність,  
носієм якої є особа, яка виражена в локалізованій енергії, що примушує інших людей 
підкорятися. В цьому випадку влада ототожнюється з силою, наявність якої дає право 
на повеління.  
- Другий – соціологічний – тлумачить владу через поняття соціальної 
взаємодії. Найбільш поширеним, в межах даного підходу є позитивістсько- 
соціологічне визначення влади німецького соціолога М. Вебера. На його думку, в 
основі владних відносин лежать відносини панування та підкорення, які складаються 
між суб’єктом владної волі (тих, хто має здатність впливати на іншого і домагатися 
поставленої мети) та об’єктом владного впливу (тим, хто будує свою поведінку у 
відповідності до змісту владного впливу). Американський соціолог Т. Парсонс,  
розширивши межі соціального суб’єкта до організації і держави, виокремлює дві 
характерні риси влади: перша – здатність приймати рішення і домагатися їх 
обов’язкового виконання; друга – можливість мобілізувати ресурси суспільства для 
досягнення загальних цілей. 
Політична влада здійснюється на трьох рівнях: 
• Державою; 
• політичними партіями та громадськими об'єднаннями; 
• органами місцевого самоврядування.

26. Влада: базові концепції.  Поняття "політична влада". 
Політична влада — це вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб'єктами політичної системи, а також різними неформальними угрупуваннями за допомогою правових і політичних норм. 
Базові концепції: 
- телеологічна концепція влади характеризує її як здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів. При цьому владу розуміють досить широко — не тільки як стосунки між людьми, а й як взаємодію людини з довкіллям. У межах телеологічної концепції йдеться не тільки про владу людини над людиною, а й про владу людини над природою; 
- реляціоністська розглядає її як відношення між двома партнерами, коли один із них — суб'єкт — справляє визначальний вплив на іншого — об'єкт. Суб'єктом і об'єктом можуть виступати як окремі індивіди, так і різноманітні групи та організації. Влада — це взаємодія суб'єкта і об'єкта, яка виявляється в тому, що суб'єкт контролює об'єкт за допомогою певних засобів.Існують три основні різновиди реляціоністської концепції влади: 
1)спротиву - розглядає владні відносини як такі, за яких суб'єкт долає спротив об'єкта; 
2)обміну ресурсами - виходить із нерівномірності розподілу ресурсів у суспільстві і трактує владу як таке відношення, коли суб'єкт нав'язує свою волю об'єкту в обмін на надання останньому певних ресурсів; 
3)розподілу сфер - впливу має на меті пом'якшення недемократичного характеру владних відносин як панування і підкорення; 
- системна концепція розглядає владу як системоутворююче відношення в політичній системі суспільства. Влада, шо в політичній системі виступає як політична влада, з'єднує всі елементи системи в єдине ціле; 
- біхевіористська концепція зорієнтована у зворотному напрямі. Біхевіоризм розглядає владу як особливий тип поведінки, за якої одні люди командують, а інші підкоряються. Тому цю концепцію називають іще поведінковою; 
- психологічна концепція - головною особливістю є пояснення владних відносин психологічними мотивами.  
Існують також інші концепції влади — інструменталістська, структуралістська, функціональна, конфліктологічна тощо. Кожна з них розкриває якусь особливість чи сторону влади.

27. Структура влади та  її види. 
Основні види: економічна, політична, правова, інформаційна, військова, духовна, психологічна, сімейна.  
Засоби: право, авторитет, переконання, традиції, маніпуляції, примус, насильство. 
Форми прояву та реалізації: панування, керування, управління, координація, організація, контроль. 
Політична влада — публічні, вольові (керівництва — підкорення) відносини, що утворюються між суб'єктами політичної системи суспільства (у тому числі державою) на основі політичних і правових норм. 
Політичну владу можна умовно поділити на наступні типи:  
- традиційна влада (здобуває законність завдяки традиції; авторитет «вічно вчорашнього», освячений історією);  
- харизматична влада (має особистісний характер, зв'язана з особистістю харизматичного лідера; носії чисто харизматичної форми влади звичайно натхнені ідеальним зразком сусп. устрою, у здійсненні якого переважає утопічне експериментаторство, а не увага до практичних нестатків економ. життя); 
- раціонально-правова влада (джерело законності в спиранні на загальновизнаний правовий порядок. Люди, що володіють такою владою, приходять до свого положення на основі узаконеної процедури. Легітимність влади в цьому випадку спочиває не на звичці, а на визнанні розумності, раціональності існуючого політ. порядку). 
Політична влада також поділяється на державну і суспільну, носіями якої є партії, суспільні рухи, ЗМІ. 
Види політичної влади за способами взаємодії суб'єкта і об'єкта влади: 
- тоталітарна (закрита система, в якій все - від виховання дітей до випуску продукції -контролюється з єдиного центру); 
- авторитарна (концентрується в руках 1 або кількох лідерів, які не приділяють уваги досягненню суспільної згоди стосовно легітимності їх влади); 
- демократична (єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ). 
За широтою розповсюдження виділяється міжнародний рівень - міжнародні організації: ООН, НАТО та ін., центральний рівень - центральній органи держави, засоби масової інформації, середній рівень - підкорення центру, організації - обласні, районні та ін.

28. Принцип розподілу  влади. Розподіл владних відносин  у Конституції України та проблема  оптимізації цього принципу в  сучасній Україні 
Джон Локк, Ш.Л. Монтеск'є: поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Кожна з гілок влади вважається самостійною та незалежною, тим самим виключається можливість узурпації державної влади будь-якою особою або органом держави. 
Принцип поділу державної влади: 
• проявляється в томум, що вся державна влада в повному обсязі не належить жодному з органів держави; 
• покликаний забезпечити реалізацію державної влади в інтересах народу, що є єдиним джерелом цієї влади; 
• перешкоджає виникненню якої-небудь необмеженої державної влади, зосередженню всієї повноти державної влади в або одних руках, її узурпації однією особою, органом, соціальною групою; 
• виражається в розмежуванні компетенції між органами держави; 
• пов'язаний з наявністю взаємного контролю в органів держави по відношенню друг до друга; 
• є "несучою конструкцією" всієї системи стримань та противаг, спрямованої на забезпечення служіння держави загальному добру. 
Вперше був запроваджений на практиці у 1787 році творцями конституції США (Гамільтон, Джей, Медисон; "Federalist Paperes"). 
В Україні: проголошений в 1990 р. (Декларація про державний суверенітет), реальне втілення – в 1996 р. (Конституції України). КУ сформулювала поділ влади як один із принципів конституційного ладу держави (ст. 6), закріпила його через перерозподіл повноважень між вищими владними інституціями. Це зроблено двома способами: 1) наділення гілок влади самостійними повноваженнями і 2) створення системи стримувань і противаг між суб'єктами владних стосунків (Верховною Радою, Президентом, Кабінетом Міністрів і Конституційним Судом). 
До елементів системи стримань і противаг, передбаченою Конституцією України, зокрема, ставляться: 
• право Президента України прийнятий закон не підписати, повернути його зі своїми мотивованими й сформульованими пропозиціями у Верховну Раду України для повторного розгляду; 
• можливість зсуву Президента України з поста в порядку імпічменту; 
• можливість прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України, що тягне його відставку; 
• діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; 
• формування складу Конституційного Суду України Президентом України, Верховною Радою України, з'їздом суддів України. 
Проблеми: 
• поділ влади здійснюється лише за формальною ознакою, а реально – відбувається перерозподіл владних повноважень між гілками влади; 
• Президент унаслідок наділених владних повноважень виконує багато функцій(повноважень), притаманних виконавчій гілці влади (зокрема, п. 1, 3, 17 частини першої статті 106 Конституції України); 
• неврегульованість на рівні закону питань, пов’язаних із організацією, повноваженнями й порядком діяльності уряду, спричиняє ситуацію зовнішньої регуляції та саморегуляції його діяльності; 
• позаконституційний перерозподіл влади: перенесення центру прийняття державних рішень із власне органів державної влади до партійних структур.