Шпаргалка по дисциплине "Политология"

29. Смисл і призначення  терміну «легітимність». М. Вебер  про типи легітимності влади  у роботі «Політика як покликання  та професія». 
Легітимність є однією із найважливіших характеристик політичної влади. Дослідники приділяють багато уваги з'ясуванню суті легітимності. Зокрема, С. Ліпсет визначав легітимність як "здатність системи створювати та підтримувати у людей переконання у тому, що існуючі політичні інститути є найкращими із можливих для суспільства". Принцип легітимності політичної влади (лат.законний, правомірний) відбиває її правомірність, що виражається в готовності людей добровільно підкорятися владі.  
Слід розрізняти поняття «легітимність влади» (суспільне визнання її законності) та «легальність влади» (її правове закріплення). Спочатку, термін «легітимність» дійсно мав дещо інше значення - він використовувався для позначення законно встановленої влади й практично ототожнювався з поняттям «легальність» (законність). На початку XX ст. німецький вчений Макс Вебер надав нового значення даному терміну, включивши до його змісту два основних положення: суспільне визнання влади та обов'язок керованих їй підкорятися. Таким чином, на відміну від «легальності», що відбиває юридичну правомірність влади, легітимність влади відбиває довіру до неї з боку населення, його підтримку. Ці поняття не завжди збігаються, так, уряд, сформований законним шляхом, може не користуватися довірою населення. 
Отже, легітимність влади визначається як ступінь відповідності політичної влади ціннісним уявленням індивідів, соціальних груп, суспільства, переконаність у необхідності підкорення влади. 
М. Вебер розробив типологію легітимності (панування), виділивши три основні її типи:  
1) Традиційний тип. Грунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується, її накази є правомочними, оскільки знову ж таки відповідають звичаям та історичним прецедентам. Прикладом традиційного панування - монархії; 
2) Харизматичний тип грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя (харизматичного лідера). Зразки харизми М. Вебер бачив у Магометі, Цезарі, Наполеоні, Леніні та ін. 
3) Раціонально-легальний тип базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. Органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й несуть відповідальність перед виборцями. 
Названі М. Вебером три ідеальні (чисті) типи у реальності найчастіше функціонують у формі комбінації цих типів легітимності.

30. Походження і сутність  держави. Ознаки держави. 

Основною ознакою держави є наявність публічної влади, що має універсальний характер, поширюється на все населення, об’єднання громадян, політичні організації і посідає провідне місце серед інших владних суспільних інститутів. Крім того, ця влада наділена повноваженнями встановлювати загальнообов’язкові норми поведінки і застосовувати санкції за їх порушення. На відміну від інших суспільних влад, державна влада має спеціальний силовий механізм впливу: поліцію (міліцію), в’язниці, фіскальні та контрольні органи тощо.

Наступною важливою ознакою держави  є розподіл населення за територіальним принципом. Особливий характер зв’язку  держави та особи проявляється в  особливому статусі останньої —  в державі вона стає громадянином або підданим.

Організація влади за територіальним принципом дає можливість визначити  межі впливу такої влади. Територія  держави є невідчужуваною і постає як матеріальна основа, на якій базуються  інші складові державного управління: земельні ресурси, народ; формуються і  функціонують політична, економічна і  соціальна сфери життєдіяльності  суспільства.

Ознаками держави є наявність грошової одиниці і матеріальних, грошових ресурсів для утримання апарату публічної влади та механізму силового впливу (армії, поліції, в’язниць, місць позбавлення волі тощо), а також фінансування справ загального суспільного значення.

До ознак держави необхідно  також віднести суверенітет, який слід розглядати як незалежність держави, непорушність її території, здатність самостійно вирішувати питання внутрішнього життя  і зовнішніх зносин, бути суб’єктом  і рівноправним учасником міжнародних організацій.

Крім того, суттєвою ознакою держави  є її правотворча діяльність, наявність законодавства, загальнообов’язкових правил (норм) поведінки.

Таким чином, держава — це суверенна, політико-територіальна організація  влади громадянського суспільства, яка виражає інтереси всіх його соціальних верств шляхом встановлення загальнообов’язкових правил поведінки за участю спеціальних  органів управління і примусу, узгоджує і забезпечує ці інтереси та вирішує  загальносуспільні справи.

На території Європи головними  передумовами виникнення держави були: поява приватної власності, накопичення  матеріальних благ, соціальна диференціація суспільства, суспільний розподіл праці, а також приєднання територій за допомогою сили, тобто збройним шляхом.

Зовсім іншими були передумови появи  східних держав. Це пов’язано насамперед з усталенішими соціальними зв’язками  родового устрою, зумовленими земельно-общинними  відносинами та їх економічною базою  — колективною власністю.

Однією з перших виникла теологічна теорія. Головною її ідеєю стало  твердження, що держава виникає та існує як результат волі Бога. Так  само і влада держави теж походить від Бога, тому кожен повинен виконувати державні (владні) настанови і приписи як такі, що йдуть від Бога. Зазначена теорія бере свій початок за часів Стародавніх Індії та Китаю.

Пізніше набула поширення патріархальна  теорія походження держави. В ній  стверджується, що держава виникла  шляхом розростання сім’ї. У зв’язку  з тим, що люди прагнуть жити з собі подібними вони, об’єднуються в  сім’ї, сім’ї — у рід, роди —  у плем’я, останні — в союз племен, а згодом — у державу.

Державницька і правова думка  Нового Часу дала світові договірну  теорію походження держави. Г. Гроцій, Ж. Ж. Руссо та інші вважали, що держава утворюється людьми шляхом мовчазної згоди для вирішення загальних справ суспільства, забезпечення безпеки особи та її власності, узгодження інтересів усіх членів суспільства.

У кінці XIX — на поч.ХХ століття виникла класова теорія походження держави. Авторами її були німецькі економісти К. Маркс та Ф. Енгельс. Ця теорія пов’язує виникнення держави тільки з появою приватної власності, розшаруванням суспільства на антагоністичні класи, виключаючи при цьому роль інших факторів.

31. Форми державного правління  й адміністративно-територіального  устрою держави 
ФОРМА ДЕРЖАВИ – сукупність найбільш загальних ознак держави, зумовлених інституціональними, територіальними і функціональними способами організації влади. 
 
Існують три основних категорії, які розкривають форму держави: 
– “форма державного правління” (інституціональні характеристики організації влади); 
– “форма державного устрою” (територіальні характеристики організації влади); 
– “політичний режим” (функціональні характеристики організації влади). 
Аналіз форм держави має особливо важливе значення, оскільки дає ключ до розуміння конкретних форм організації державної влади і здійснення політики. 
ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ – спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави. 
Залежно від правового статусу глави держави й порядку формування цього вищого органу державної влади розрізняються дві основних форми державного правління – монархія і республіка. 
Монархія (грец. monarchia – єдиновладдя, від monos – один, єдиний і arche – влада) – форма правління, за якої верховна державна влада юридична належить одній особі – монарху (королю, імператору тощо) і передається в порядку престолонаслідування. 
Влада монарха не є похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх формально виступає джерелом державної влади, усіх державно-владних повноважень. Одна з основних причин збереження монархії та, що в багатьох країнах інститут монархії, особа монарха є символом єдності і верховним арбітром нації, запорукою непорушності політичної системи, оскільки влада монарха не залежить від гри політичних сил. За відсутності в парламенті чітко визначеної більшості монарх може відіграти вирішальну роль у її утворенні та формуванні уряду. 
 
У сучасному світі зберігаються два історичних типи монархії – абсолютна і конституційна із різновидами – дуалістична та парламентарна. 
Республіка (лат. respublica, від res – справа, publicus – суспільний) – форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом). 
Існують три основних різновиди республіканської форми правління: 
– президентська республіка; 
– парламентська республіка; 
- республіка змішаного типу. 
ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ – спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими. 
Розрізняють прості (унітарні) і складні (федеративні, конфедеративні) держави.

32. Ознаки правової держави.  Протиріччя становлення правової  держави в Україні. 
Крім звичайних ознак, характерних для будь-якої держави, соціальна правова держава, як вища форма політичного буття, яку виробило людство, має низку специфічних ознак: 
1. Пов'язаність державної влади правом і його панування у всіх сферах суспільного життя: свобода може бути досягнута лише у тому разі, якщо державна влада обмежується (переборюється) правом, ставиться під контроль права, функціонує у поєднанні та у взаємодії з громадянським суспільством у рамках права; у Конституції України (ст. 8) записано: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права». 
2. Відповідність закону праву (правовий закон) і його верховенство, тобто право як міра свободи і справедливості набуває відпрацьований в законі зміст; конституційний закон має пряму дію. 
3. Пов'язаність законом рівною мірою як громадян та їх об'єднань (комерційних і некомерційних), так і державних органів, посадових осіб. Стосовно громадян та їх об'єднань діє загальнодо-звільний принцип: «дозволено все, крім прямо забороненого законом». 
4. Законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини — наявність налагодженого правового механізму їх охорони і захисту (включаючи рівень прямого конституційного захисту). 
5. Побудова відносин особи та держави на основі взаємної відповідальності, як особа є відповідальною перед державою, так і держава відповідає перед особою за невиконання обов'язків. 
6. Поділ державної влади між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади: їх незалежність і єдність; недопустимість підміни функцій один одного; дійовість механізму «стримувань і противаг». 
7. Законний (легальний) шлях прийняття законів та їх змін — шлях виявлення волі народу безпосередньо (референдум) або опосередковано (через представницький орган). Уся повнота законодавчої влади в представницькому органі здійснюється представниками народу, обраними з його осередку. 
8. Наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів та інших нормативно-правових актів — налагоджена робота прокуратури, міліції, служби безпеки, податкової адміністрації та інших правоохоронних і контрольно-наглядових органів. 
9. Можливість особи домагатися конкретного^ мінімуму соціальних благ завдяки гарантуванню державою її соціальної безпеки — мінімальний (достатній) рівень життя кожному громадянину та його підвищення. 
10. Можливість громадян домагатися забезпечення державою їх соціального захисту, підняття рівня соціально-економічних прав громадян до рівня основних прав — формування соціального середовища, яке створює умови для сприятливого індивідуального розвитку особи, рівності стартових можливостей (а не матеріальної рівності) за допомогою державної системи просвітництва та освіти, податкової політики, регулювання ринку праці та контролю за умовами праці та ін. 
11. Здійснення державою соціальної допомоги громадянам, не спроможним (не зі своєї вини) відповідати за свій добробут — йдеться про забезпечення гарантованого життєвого рівня соціальне ранимих верств населення — старих, непрацездатних (хворих), безробітних з не залежних від них причин. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням. 
12. Забезпечення державою соціальної функції власності — власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству: завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст.ст. 13, 41 Конституції України). 
13. Проведення державою політики соціальної поступки — вирішення всіх питань на шляхах згоди і порозуміння різноманітних соціальних груп, глибокої поваги до особи незалежно від її соціального стану, захисту від усякого посягання на її життя, здоров'я і особисту гідність. Визнання держави правовою означає підкорення будь-яких форм державної діяльності праву, передовсім Конституції, головне призначення якої в демократичному суспільстві — бути основним обмежувачем державної влади заради збереження основних прав і свобод

Ознаки України як правової держави: 
1) верховенство права (ст. 8 Конституції України).  
Нормативний зміст верховенства права означає, що: 
* Конституція України має найвищу юридичну силу; 
* закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; 
* норми Конституції України е нормами прямої дії, тому звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується; 
2) беззаперечне визнання і нормативне утвердження суверенітету народу як єдиного джерела публічної влади; 
3) нормативне врегулювання і практичне забезпечення реалізації принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову; 
4) забезпечення і гарантія прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина; 
5) взаємодія особи і держави на основі дотримання принципу: "Фізичній особі дозволено робити те, що прямо не заборонено законом. Юридичній особі дозволено робити тільки те, що прямо дозволено законом". Наприклад, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України); 
6) рівність усіх індивідів, громадян перед законом і судом; 
7) політична багатоманітність; 
8) максимальні гарантії прав і свобод людини і громадянина; 
9) здійснення державою і громадянами (громадянським суспільством) взаємного ефективного контролю й нагляду за реалізацією законів і дотриманням принципу верховенства права; 
10) визнання міжнародних правових актів, зокрема в частині закріплення прав і свобод людини та громадянина, частиною національного законодавства (ст. 9 Конституції України); 
11) взаємна відповідальність особи і держави за свою діяльність; 
12) високий рівень правосвідомості та правової культури громадян. Таким чином, в Україні є достатні нормативні умови, необхідні для формування повноцінної правової держави. Конституція України проголосила Українську державу правовою, проте цю конституційну норму необхідно сприймати як норму-мету, оскільки державу такого ґатунку ще потрібно побудувати !

33. поняття структура  і функції політичної системи 
Призначення політичної системи – це забезпечення інтеграції, розробка та реалізація загальної мети суспільства. Політична система є центральною проблемою політології. 
Система — одне з основних понять політології, яке дає змогу скласти уявлення про суспільство у вигляді його абстрактної, спрощеної моделі чи окремих елементів. Поняття це запозичили з електроніки й кібернетики американські вчені Г. Алмонд, Д. Істон, В. Мітчел, вважаючи його універсальною категорією наукового аналізу, яка охоплює певну кількість взаємопов'язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості, притаманні саме цій спільноті, дотичних до вироблення політичних рішень. 
На думку Д. Істона, політична система є цілісною множиною багатьох елементів, кожний з яких складається з простіших явищ і процесів. Досліджуючи її, за Істоном, необхідно застосовувати два підходи: соціально-психологічний, спрямований на вивчення поведінки особи і мотивації учасників, та ситуаційний, який дає змогу аналізувати активність груп під впливом соціального оточення. Політичне життя є неврівноваженою системою, у якій весь час відбуваються порушення та встановлення рівноваги. Тому й політичні системи бувають стійкими та нестійкими. Цілковита стійкість політичної системи недосяжна. Але вона постійно перебуває в пошуку стійкості. На цей процес впливає людина. Саме тому Д. Істон визначає політику як процес винесення обов´язкових рішень і дій не лише щодо реалізації цінностей та ідеалів, а й щодо відновлення порушеної рівноваги в суспільній чи політичній системах. На його думку, кожна конкретна політична система має свої межі, у яких її політичні рішення обов´язкові та реально виконуються. Вплив довкілля на політичну систему Д. Істон називає введенням інформації у вигляді вимог та підтримки, що стимулюють систему. Введена інформація стає частиною системи. Вплив політичної системи на оточення відбувається через вихід інформації у формі рішень та політичних дій, що є результатом функціонування системи. Модель Д. Істона дає змогу уявити становище та умови дії політичної системи, прогнозувати наслідки схвалених політичних рішень. 
Не менш цікаві ідеї висловив і американський політолог Г. Алмонд («Порівняльні політичні системи», «Порівняльний політичний аналіз»). Політичну систему він розглядає як набір ролей, що взаємодіють, або як рольову структуру. Його погляди зведені до таких принципів: будь-яка політична система має свою структуру; всі політичні системи здійснюють однакові функції; кожна політична система багатофункціональна (врівноваженість влад); всі політичні системи змішані в культурному значенні (відсутність «чистого» правлячого режиму). Введення інформації, за Г. Алмондом, це політична соціалізація населення як важливого чинника політичної культури та аналіз інтересів, політичних комунікацій (зв´язків різних політичних сил). Функції виходу інформації: встановлення правил (законодавча діяльність), застосування правил (виконавча діяльність), формалізація правил (надання їм юридичного оформлення), безпосередній вихід інформації (практична діяльність у сфері внутрішньої та зовнішньої політики). Найважливіша функція політичної системи — вивчення та з´ясування особливостей ситуації. Модель Г. Алмонда отримала назву мікроструктуралістського функціоналізму, тому що головне її завдання — фіксація різних інтересів всередині системи, їх інвентаризація, зіткнення та гармонізація.