Сутність політичної ідеології та її різновиди

Поняття «концепція» досить широко вживається в періодичній  пресі, у виступах політичних і господарських  діячів, у працях вчених. Але нерідко  в це поняття вкладається різний зміст. Особливо полісемантичне дане поняття  в науці і політиці.

Якщо розглядати політичні  концепції, котрі включаються на певному етапі формування і розвитку в політичну ідеологію, то можна  констатувати, що вони є проміжними утвореннями між висунутою гіпотезою (як передумовою створення теорії) і науковою теорією. Може бути зібрана  певна кількість достовірних  фактів, цілком достатніх для постановки наукової проблеми і висунення наукового  судження у вигляді гіпотези. Але  їх недостатньо для систематизації фактів у вигляді теорії. Саме тут  важливу роль відіграє концепція, знання без «жорстко» заданої структури[2;46].

В основі концепції лежить розгорнута теза, яка створює її ядро. Навколо останнього накопичуються  нові знання.

Вивчення політичних та ідеологічних процесів дає можливість одержати нові факти для обґрунтування висунутих  у вигляді гіпотези положень, для  доведення їх істинності. В певний момент з'являється можливість розробити  концепцію, яка хоч і не може виступити  у вигляді теорії, але з великою  мірою достовірності пояснює  досліджуване явище чи процес. Звичайно, концепція — це ще не достовірна теорія, вона може містити здогади, певні узагальнення можуть виявитися  помилковими. Але пошуки аргументів і підтвердження життєвості концепції  на базі комплексної методології  розширюють і поглиблюють наші знання про суспільство і людину, підводять  до висунення і обґрунтування  нових політичних ідей, наближають вирішення теоретичних і практичних проблем.

Процес розвитку пізнання і практики, довівши достовірність  одних факторів і здогадів та відкинувши інші, перетворює концепцію на теорію лише тоді, коли вона пройде випробування практикою, яке підтверджує її з  такою ясністю і визначеністю, що вона стає найбільш можливою для реалізації, коли факти, що складають істину, переплетені між собою, випливають один з одного, жодна ланка не випадає, не є штучною.

Зазначене вище дозволяє говорити про те, що політичні концепції  розвитку суспільства — це перехідний стан соціального знання від гіпотези до теорії.

Водночас необхідно мати на увазі, що поняттям «концепція» нерідко  позначають волюнтаристські, суб'єктивістські, ілюзорно-футурологічні «прожекти», які не мають достатнього ступеня  достовірності, частково чи повністю не можуть бути реалізовані на практиці і слугують лише пропагандистським  тактичним цілям — концепції  «великого суспільства», «розвинутого соціалізму», «тисячолітньої імперії» і т. ін. В суспільному житті  постійно виникає ситуація, коли факти  не вкладаються в прокрустове  ложе цих «прожектів». І тоді ці «концепції»  зазнають теоретичного і практичного  краху. Відбувається це тому, що сама концептуальна  система нереалістична, а методологія  її створення — не наукова.

Політична концепція —  це форма знання, в якій змістовно  виражене цілісне розуміння об'єкта пізнання (хоча неповне, схематичне). Стосовно політичних теорій концепції виконують  різні функції: передтеоретичного знання (нерозвинена теорія), репрезентації основного змісту, сенсу теорії, засобу переборення кризи та оновлення теорії і т. ін. В одних випадках концепція створює «концептуальне ядро» теорії, в інших — виконує роль неповного теоретичного знання.

За своєю структурою політична  концепція — багатошарове утворення. Вона включає в себе відповідну методологічну  і логічну базу, соціополітичний сенс, поняття, що розкривають шляхи застосування політичного знання до політичної дійсності або до економічного, філософського, історичного, соціологічного та інших видів знань.

Критерії перевірки істинності політичних концепцій не зводяться  до аналізу внутрішньої структури  під кутом оцінки логічних властивостей знання. Вони вимагають розгляду її з точки зору детермінуючих факторів (необхідність, потреба, інтерес), світоглядних ідеалів (справедливість, свобода, сенс життя), ціннісних регулятивів розв'язання проблем політичного життя (демократія, політична норма, ідеал).

Розвиток політичної концепції  пов'язаний з проблемами зміни підходів до пізнання дійсності, логіки мислення, способів комунікації, тобто з якісними змінами у пізнанні, в засобах  трансляції знань у сферу політичної діяльності. Аналіз процесів втілення політичних концепцій в практику показує, що головна проблема в даній площині не зводиться до зміцнення зв'язку фундаментальних досліджень з прикладними, теорії з практикою. Структура даних процесів складніша, оскільки реалізація політичних знань опосередковується багатьма факторами: типом держави, системою суспільних організацій, боротьбою чи співпрацею різних політичних сил, монополізмом чи плюралізмом поглядів і т. ін.

Втілення політичного  знання передбачає врахування цих факторів при розгляді взаємодії суб'єктивних умов вироблення політичної концепції (інтелектуальний потенціал, соціальне  замовлення на творчість, свобода слова  тощо), об'єктивних умов реалізації знання (комунікації, система освіти і виховання, політичні та ідеологічні інститути  і т. ін.) і об'єктивних способів діяльності (демократичні соціальні технології, орієнтація мас на реформи). Важливим тут є пошук механізмів єдності  пізнавальної і перетворювальної діяльності.

Окрім того, розробки концепцій  політичного розвитку має виходити із чітких уявлень про стратегічну  соціально-політичну модель суспільства  і роль у ньому особистості, із знань, на які верстви та політичні  сили вона розрахована і як буде сприйнята.

Відсутність збалансованої, прогностичної концепції політичного  розвитку України в тісному зв'язку з економічним, соціальним і духовним може призвести до того, що й сама економічна, соціальна і культурна  політика може виявитися недостатньо  забезпеченого ідеологічно і  політично.

Сьогодні безпосереднє завдання суспільствознавців — розробка системи  політичних пріоритетів, які б узгоджувалися  з принципом рівноправності всіх форм власності та ефективно забезпечували  механізм переходу до демократичної  правової держави тощо. І насамперед необхідно визначити цілі, до яких іде суспільство в політичній сфері, механізми їх реалізації.

Проблема вибору стратегічних і тактичних політичних цілей  розвитку — одна із найскладніших  для ідеологів і політиків. Тут  не обійтися без повторення старих і нових ідеологічних і політичних штампів, якщо конкретно не вказати, до чого необхідно прагнути в політичному  житті, коли і за яких умов це може бути досягнуто. Будь-яка кардинальна  реформа повинна мати точні відправні  моменти: що і коли перебудовувати, якими є рушійні сили реформи. Окрім цього, важливо визначити  сили, що заважають реформі, мати модель очікуваних результатів реформи на найближче і віддалене майбутнє.

Перед суспільствознавцями  і політиками України стоїть дуже серйозне завдання: в якому аспекті, в якій проекції висунути привабливу концепцію взаємопов'язаного економічного, політичного і духовного розвитку суспільства, яка б опиралася  на суворе врахування внутрішньо- і зовнішньополітичної реальності, була б збалансованою і зачепила б душі людей. В ній важливо визначити конкретні цілі, засоби і механізми суспільного розвитку, всебічно обгрунтовані і ясні.

У процесі пізнання і перетворення дійсності відбувається поглиблення, конкретизація знань, що знаходить  своє відображення у розвитку самих  форм пізнання, в їх перетворенні на інші форми.

Перехід від вивчення окремих  властивостей, особливостей і відносин політичних процесів, їх взаємозв'язків  з економічними, духовними та іншими процесами до системного пізнання приводить  до перетворення політичної концепції  в нову якість, до побудови політичної теорії, в якій конкретна політична  реальність виступає в теоретично конкретному  знанні. Політичні теорії — найважливіший  системотворчий елемент внутрішньої  структури політичної ідеології.

При цьому слід враховувати, що існують загальні політичні теорії і особливі, спеціальні. Багаторівневий, ієрархічний характер організації  наукових або таких, що претендують  на це, політичних теорій передбачає, що їх правильність, істинність доводяться практикою (політичним експериментом, реалізацією цілей, завдань, гасел  і т. ін.) Будучи формою відтворення  сутнісних характеристик суспільства, політичного руху, систем поглядів тощо, політична теорія, природно, являє  собою і спосіб організації, функціонування політичного знання. Виступаючи в  цих іпостасях, вона являє собою  одночасно засіб перетворення політичної реальності. У даному випадку загальновідомий  вислів, що «немає нічого практичнішого, ніж правильна теорія», є цілком прагматичним.

Говорячи конкретно про  внутрішню структуру політичної ідеології, слід зауважити, що поняття  «теорія» щодо неї вживається, головним чином, у двох значеннях. По-перше, ця ідеологія сама є в певному  розумінні теорією, що узагальнює безліч часткових пізнавальних процесів, кожен  з яких націлений на вивчення якогось  аспекту політичної дійсності. Вона намагається інтерпретувати політичний розвиток суспільства як складову частину історичного процесу, подати цілі і засоби політичних перетворень у систематизованій формі. По-друге, політична ідеологія включає в себе конкретні політичні теорії (інколи вживають терміни «вчення», «погляди»), що дають знання про структуру й динаміку одного конкретного процесу, явища, інституту. Наприклад, вчення про демократію, правову державу, розмежування функцій влади і т. ін.

У першому випадку політична  ідеологія розгортається в ланцюг (систему) структурних частин як загальна теорія, що включає в себе конкретні  політичні ідеї, концепції, ідеали тощо. В другому випадку ми розглядаємо  конкретні теорії як завершальний етап часткового пізнавального процесу (висунення політичної пізнавальної проблеми і варіанти її вирішення). В результаті створюється гносеологічний образ пізнаваного об'єкта — політична  теорія.

В основі будь-якої конкретної політичної наукової теорії (навіть в  основі розвинутої політичної ідеології  в цілому) лежить певна система  суттєвих, визначальних, ідеалізованих  об'єктів, що створює її пізнавальну  теоретичну силу, де головну роль відіграє вірогідна модель майбутнього (передбачення, прогноз, передрікання), яка володіє потужним самоорганізуючим потенціалом. Відносини між цими різними складниками наукової теорії формулюються в її вихідних і прогнозованих твердженнях.

Політичні теорії, що включаються  в політичну ідеологію, — це форми  відносно вірогідних наукових знань  про політичну реальність у вигляді  системи взаємозв'язаних тверджень  і доведень, методів пояснення  і передбачення розвитку явищ політичної сфери. При цьому слід враховувати  уже згадане зауваження, що наукова  теорія не є чимось абсолютним, що це відносно завершена система знання, яка розвивається з розвитком  науки.

Політичні теорії формуються на основі центральних понять, які  визначають явища, котрі в даний  час домінують у політичному  житті, наприклад, такі поняття, як держава, влада, демократія, клас, партія, громадянське суспільство, реформа, революція і  т. ін. Ці поняття мають показувати спадкоємність політичних процесів, їх специфіку на даному етапі, реальне  співвідношення політичних сил, взаємодію  політичних інститутів, систем норм, поглядів у конкретний історичний період.

Достовірність теорії, що виникає, підтверджується в ході розвитку пізнання і практичної діяльності людей. Вона сама постійно розвивається, доповнюється на основі аналізу практики. Прихильники  різних напрямів політології єдині в одному — практичні факти підтверджують або відкидають науковість, ефективність теорій, а самі теорії в процесі пізнання і перетворення дійсності стають фактами, якщо точно відображають цю дійсність і дають реальні рецепти її перетворення чи відтворення.

Тут дві тенденції —  перетворення і збереження стабільності через відтворення життєвих умов у різні періоди пов'язуються різним чином.

У процесі практичної діяльності політичних суб'єктів за допомогою  дослідницької роботи понятійний арсенал  політичної теорії організується в  цілісну логічну систему, формується впорядкована концептуальна модель об'єкта пізнання, скажімо, певної ділянки  політичної реальності. Знання набуває  абстрактно-узагальненої форми і  може бути використане для будь-яких однопорядкових політичних явищ і ситуацій. Одержані теоретичні результати набувають стійкості і включаються в систему політичних знань. Обґрунтовуються, уточнюються закони пізнання і перетворення політичної дійсності, які не були задіяні на інших етапах аналізу, тобто пізнавальний процес здійснюється як удосконалення арсеналу пізнання і розширення обріїв знання.

Окремі політичні теорії інколи можуть, а інколи не можуть за рівнем доказовості формально змагатися  з фізичними, математичними та іншими теоріями. Наприклад, математичні і  фізичні теорії допускають існування  від'ємних чисел, антисвітів і т. ін. В політичній теорії це неможливо. Однак справа тут не у формально-логічному  підході. Наукові політичні теорії будуються на більш суворому рівні  доведень (теоретичних і практичних), оскільки в їх силу люди повинні  повірити на рівні теоретичної масової  свідомості, коли людина вважає, що вона має право побачити, переконатися в реальності, а не лише почути.

Політичні теорії можуть реалізовуватись  двома шляхами: безпосередньо впливаючи  на політичну діяльність держав, соціальних груп і особистостей, а також через  ідеали і гасла, які знаходять  собі місце в комплексному утворенні  — політичних програмах. Політичні  ідеали — це найважливіший вид  суспільних ідеалів.

Досить часто при розгляді суспільних програм розвитку мовиться, що вони включають в себе суспільні  ідеали. Тут йдеться про складне  духовне утворення, структура якого  вимагає додаткових пояснень. Суспільний ідеал за гносеологічною природою і  соціальними функціями — це специфічний  вид мети, яка визначається державними, класовими, груповими, партійними інтересами. Це концентроване вираження ідеології, в якому даються в інтегрованій формі уявлення про майбутнє, орієнтації, що відображають різні аспекти бажаного, передбачуваного чи передрікуваного (що пророкується) соціального розвитку.