Сутність соціалізації дітей дошкільного віку

Рух від першої ланки до останньої йде по шляху не відкидання попередньої ланки, а по шляху нанизування одної на іншу з перетворенням попередніх ланок. Диспозиція обрана спочатку несвідомо, набуває свідомості, тобто перетворюється на ставлення. Надалі ставлення входить у систему індивідуального сенсу, не втрачаючи своєї здатності виступати у вигляді свідомих стосунків.

Ця динаміка відбиває суть процесу соціалізації, що й передбачає трансформацію зовнішніх соціальних значень в інтимні структури особистості. Ця динаміка орієнтована на початкову активність особистості у процесі соціалізації. Передбачається, що опинившись у певній ситуації, особистість вирішує її, як певне завдання індивідуально, тобто її активність тут первинна. У той самий час оволодіння данною ситуацією, усвідомлення її відбувається з допомогою соціальних норм, що усвідомлені особистістю, обрані, переосмислені і включені у систему індивідуального сенсу.

Процес соціалізації постає від початку як індивідуальний творчий процес включення особистості у соціальні стосунки, усвідомлення їх і наповнення індивідуальним змістом. Початкова творча, персональна природа цього процесу робить важким його регуляцію ззовні й нерідко призводить до неузгодженності, із якою часто зустрічаються педагоги і психологи у ситуаціях, коли дитина підпорядковується обраними нею способами дії, але безпосередньо смислової дії сама не виробляє [19, c. 16].

Підкреслюючи творчий характер соціалізації, слід звернути увагу на інперсональність, інсуб'єктивність. Це творчі суб'єктивні стосунки із соціальним середовищем, творчі відкриття даного середовища собі. Результати даної творчості лежать не ззовні, а всередині особистості, і в принципі, це результати навчання особистості, засвоєння нею як суб'єктом соціального знання. Деякі вчені вважають закономірним результатом соціалізації соціальну творчість особистості: не просто активну реалізацію, а відтворення стосунків та їх виробництво.

Заслуговує на увагу акцент на взаємозв'язку творчої лінії з процесом індивідуалізації. З одного боку, особистість дедалі більше входить у систему громадських стосунків, її зв'язки з людьми в різних сферах життя суспільства розширюються, заглиблюються, і лише завдяки цьому вона оволодіває громадським досвідом, привласнює його, робить своїм надбанням. Ця сторона особистості часто окреслюється як соціалізація. З іншого боку, прилучаючись до різних сфер життя суспільства, особистість водночас набирає також самостійність, відносну автономність, тобто розвиток у суспільстві включає процес індивідуалізації.

Рівень розвитку особистості співвідноситься зі ступенем її соціалізації. Критерії зрілості особистості, в такий спосіб, постають критеріями соціалізації. Серед критеріїв зрілості виділяють:

1) широта соціальних зв'язків, представлена на суб'єктному рівні:я – інший, я – інші, я – суспільство загалом, я – людство;

2) міра розвитку особистості, як суб'єкта (основний показник зрілості – перехід до суб'єктного існування);

3) характер діяльності – від  присвоєння до реалізації і  свідомого відтворення;

4) соціальна компетентність (оволодіння соціальними нормами – предметними та аналогічними нормами стосунків, які неможливі без певного рівня психічного розвитку, що досягається у процесі соціального навчання).

Усі критерії розділені на дві групи:

- суб'єктивні, відбивають міру глибини інтеріоризації норм, збільшення їх до тканини особистості (психологічний пласт);

- об'єктивні, у яких проявляється здатність особистості реалізовувати норми, відтворювати і передавати їх (соціально – психологічний пласт).

Якщо суб'єктивні показники характеризують особистість у її індивідуальному переломленні, зокрема її суб'єктивну гармонійність і адаптованість в соціумі, її суб'єктивну успішність, результатом є суб'єктивний емоційний добробут, то об'єктивні показники дають уявлення про те, що особистість перебуває у соціально бажаному типі, тобто про характер її типізації і прогнозного рівня розвитку, як дистанційної характеристики,що співвідноситься з цим типом, і її об'єктивним добробутом, мірі успішності у суспільстві [18, c. 247].

Крім чинників існують способи соціалізації: інституційний – через інститути суспільства; традиційний – через сім'ю і найближче соціальне оточення; стилізований – через вікову субкультуру; міжособистісний – через значимих осіб; рефлексивний – індивідуально пережитий і усвідомлений досвід.

Кожен із способів має власний механізм реалізації. Інституційний спосіб реалізується системою громадського виховання (насамперед, це дитсадок, школа, позашкільні установи, дитячі організації, засоби інформації). В основу способу лежить наслідування. Для традиційного способу, характерне сприйняття панівних стереотипів поведінки на несвідомому рівні. Стилізований спосіб здійснює свій вплив на особистість у вигляді референтної групи. Міжособистісний спосіб спирається на ідентифікацію з людиною, рефлексивний – на усвідомлення і переживання людиною тієї реальності, де вона живе, свого місця в ній і себе самої.

Серед свідомих механізмів соціалізації С. А. Беличева називає референтну групу, престиж, авторитет, популярність. До окремої групи механізмів відносять групові експектації ( соціальні очікування ), санкції заохочення, покарання, схвалення і засудження, застосовані у суспільстві

Серед механізмів соціалізації можна назвати соціологічні механізми – те, як суспільство соціалізує людей, які механізми воно використовує, і механізми власне соціалізації, тобто перекладу особистістю зовнішнього у внутрішню структуру, інтимізації соціального в суб'єктивному полі особистості. Дані механізми співвідносяться один з одним.

Особливу увагу під час аналізу процесу соціалізації відводиться механізму ідентифікації. Багато досліджень звертається до нього провідним, основним і навіть єдиним механізмом. У сучасній вітчизняній науці поняття ідентифікації сприймається як процес об'єднання суб'єктом себе з іншим індивідом чи групою виходячи з усталеним емоційним зв'язком, і навіть включення до свого внутрішнього світу образу і прийняття, як власних норм, цінностей, зразків. Це може виявлятися у відкритому наслідуванні, як дотримання зразка, що особливо яскраво виступає у дитинстві. Іідентифікація – бачення суб'єктом іншу людину як продовження і проекція себе самої, наділення його своїми рисами, почуттями, бажаннями; ідентифікація – механізм постановки суб'єктом себе на місце іншого, що виступає як занурення, перенесення індивідом себе у простір та час іншого і призводить до засвоєння його особистісних сенсів.

У першому значенні ідентифікація виступає, як найважливіша психічна діяльність, що йде назустріч соціальним впливам, формує самосвідомість, як механізм соціалізації. Цей механізм (на відміну навчання дітей і інструктування) характеризує високу суб'єктивну активність особи та усвідомленість [3, c. 31].

Механізм ідентифікації вмикається вже у дитячому віці. Дитина ідентифікується з дорослим, наслідує матір, а мати намагається вгадати бажання дитини, прагне ідентифікуватися з нею. Така ідентифікація лежить в основі стосунків дитини з дорослим, сприяючи встановленню співробітництва дитини і дорослого, вона впливає на формування в дитини соціальної потреби у позитивних емоціях, домагань на визнання, почуття довіри до людей.

Вмикаючись на початкових стадіях розвитку особистості, механізм ідентифікації не втрачає значення упродовж усього періоду розвитку особистості, набуваючи специфічних рис кожної вікової стадії. Взаємодія механізмів ідентифікації визначає картину вікового розвитку дитини від етапу до етапу.

Механізм ідентифікації забезпечує необхідний рівень культури й характер мотивації для оволодіння особистістю нормами, який є пусковим механізмом для процесу навчання, у результаті якого особистість оволодіває нормами суспільства. В його основі лежить свідомий чи несвідомий вибір особистістю певної позиції. З іншого боку, цей вибір може бути не лише свідомим чи несвідомим, а й вимушеним чи добровільним.

Ідентифікація, будучи необхідною умовою соціального розвитку людини, забезпечує присвоєння особистістю соціальних норм і здійснюється:

- з конкретною особою (власне ідентифікація);

- з групою (великою чи малою) (соціальна ідентичність);

- із збірним ідеалом (особистісна  ідентичність).

Ідентифікаційна модель, яка орієнтує особистість, істотно змінюється протягом онтогенезу: зазвичай, в ранньому віці це конкретна людина ( мати, батько ), на більш старшому віці – група, зріла особистість характеризується орієнтацією на ідеал – збірний образ соціально бажаних рис, структурно змодельованих самої особистістю [25, c. 140].

Сутністю ідентифікації є вибір соціального типу, на який особистість буде орієнтуватися в опануванні новими видами діяльності, системами еталонів, відповідно до яких проходитиме навчання.

Зазвичай у зв'язку з навчанням згадується механізм обумовлювання. Виявлено кілька закономірностей розвитку обумовлювання:

– поведінка, посилена у певній ситуації, цілком може повторитись у зіткненні з іншими ситуаціями, що нагадують її;

– розвиток здатності до узагальнення (генералізації стимулу) узгоджується з розвитком здатності до їх розрізнення;

– розвиток зумовленності веде до все більшого опосередкування інтелектом, промовою, свідомістю особистості;

– процес обумовлювання характеризується поступовим переходом від конкретних стимулів до абстрактно – нормативних утворень у людини;

– поведінка зрілої особистості контролюється не тільки зовнішніми наслідками, а й стимулами, які мають джерела у самій особистості.

Здебільшого, поведінка людини регулюється у вигляді підкріплення себе. Самопідкреплення має місце щоразу, коли встановлюють собі планку здобутків і традицій, заохочують чи карають себе про перевищення чи невдачу.

Самопідкріплення сприяє саморегуляції поведінки й цим сприяє її самонавчанню, самовдосконаленню. Існують три процеси, що входять до компонентів у саморегулюванні поведінки: процес самоспостереження, самооцінки і відповідальності. Крім самопідкріплення, існує самопокарання.

Сутність соціалізації залежить від перекладу соціальних норм у внутрішнє поле особистості, включення її у систему особистісних сенсів, формуванню з урахуванням соціальної норми системи особистісних норм. У процесі присвоєння норм виділяються дві сторони:

1) засвоєння особистістю соціальних  норм;

2) формування на його основі  особистісних норм.

Аналіз літератури дозволив виділити два підходи до процесу засвоєння соціальної норми. Відповідно до першого підходу, процес засвоєння соціальної норми є репродуктивною презентацією (теорія засвоєння, інтеріоризації соціальних норм). Інша думка у тому, що соціальні норми предствалені у феноменальному полі свідомості завжди, людина завжди здійснює нормативну поведінку, тобто її поведінка завжди відбувається в умовах нормативного світу і може бути проаналізована і оцінена в рамках норми, чи відхилення від неї.

За підсумками і з допомогою усвідомлених соціальних норм людина виробляє системи безпосередніх особистісних норм, індивідуальні особистісні оцінки й стосунки, усвідомлює свій статус і позицію у світі, в соціальних системах, у системі соціальних і міжособистісних стосункахф, що в основі соціальних норм людина фактично реалізується як особистість, формує власну особистість.

Процес соціалізації можна трактувати, як індивідуальний творчий процес включення особистості соціальні стосунки, усвідомлення їх і наповнення індивідуальним змістом. Це творчість суб'єктивних стосунків із соціальної середовищем, творчість відкриття даного середовища для індивіда. Результати даної творчості лежать не зовні, а всередині особистості, що дозволяє сказати, що це результати навчання особистості, засвоєння соціальних норм як суб'єктом соціального знання.

Результатом соціалізації є соціальна творчість особистості: непросто активна реалізація, відтворення стосунків, а й виробництво їх. Соціалізація сприймається як самоактуалізація « Я–концепції», як розгортання творчої сутності особи і яка, міцно пов'язана з процесом індивідуалізації. Коли особистість, прилучаючись до різних сфер життя суспільства, набирає також дедалі більшу самостійність і відносну автономність [20, c. 185].

Сутність процесу соціалізації залежить від перекладу соціальних норм у внутрішнє поле особистості. За підсумками і з допомогою усвідомлених соціальних норм людина фактично реалізується як особистість.

Виникає необхідність розкрити особливості та специфіку соціалізації дитини дошкільного віку. Важливо виявити, які механізми впливають на процес соціалізації дитини, з чого складається соціальна компетентність дитини – дошкільняти. Про це йдеться у наступній частині даної роботи.

 

2. Гендерна соціалізація дітей дошкільного віку

 

Розширюючи й установлюючи соціальні зв'язки, шестирічна дитина освоює власний психологічний простір та можливість проживання в ньому. Дитина починає усвідомлювати та переживати власну індивідуальність, неповторність, відмінність від інших, прагне утвердити себе у колі ровесників та дорослих. Самопізнання особистості відбувається через порівняння себе з іншими, через самооцінку. В основі структури самосвідомості дитини є формування та забезпечення емоційно позитивного ставлення до себе, що викликає необхідність педагогічної підтримки позитивної самореалізації та коригування соціально засуджуваних та небезпечних напрямів.