Трансформація виборчої системи України: вплив на парламентаризм

Існують такі види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна, змішана. 
Мажоритарна виборча система — такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат (або список кандидатів), який отримав більшість голосів у виборчому окрузі. 
Розрізняють мажоритарну систему абсолютної більшості, коли для обрання необхідно отримати більше половини голосів (теоретично: 50% + один голос) і відносної більшості, коли достатньо зібрати більшу кількість голосів порівняно з іншими кандидатами. Мажоритарна виборча система відносної більшості працює на великі партії, дає двопартійну систему і протидіє появі третьої партії або відсторонює її. В цілому мажоритарну систему нині використовують у 76 країнах світу. Вона добре функціонує там, де партійна структура вже склалася, але має й суттєві вади, позаяк може дати викривлене співвідношення сил у суспільстві на час виборів. За цієї системи партія, за яку на виборах сукупно проголосувало виборців менше, ніж за її основного суперника, може отримати більшість місць у законодавчому органі, що не раз спостерігалося в історії світового парламентаризму. В особливо несприятливі умови ставить вона дрібні партії, прибічники яких позбавляються представництва у парламенті, місцевих органах влади. Тому інколи в окремих країнах використовували обмежено мажоритарні системи, які передбачали квоти (напр., третина місць у парламенті) для меншості. Але мажоритарна система уможливлює створення стійких урядів, бо вони спираються на стійку більшість у парламенті.

Усунути невідповідність між кількістю поданих за партію голосів і кількістю отриманих нею депутатських місць значною мірою дає змогу пропорційна виборча система.

Пропорційна виборча система — такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, які висунули своїх кандидатів у представницький орган, проводиться згідно з кількістю отриманих партією голосів.

Для проведення виборів за пропорційною системою створюються великі за кількістю виборців округи. Кожна партія подає на вибори списки кандидатів. Для визначення результатів голосування встановлюється мінімум голосів, необхідних для отримання одного депутатського мандата. Розподіл мандатів усередині списку партії здійснюється або відповідно до порядку, у якому розташовані в списку прізвища кандидатів, або визначається кількістю голосів, відданих за кандидатів виборцями. Пропорційна система дає змогу повніше відобразити розстановку політичних сил у країні, дає можливість невеликим за чисельністю і впливом політичним партіям отримати парламентське представництво, сприяє в цілому збільшенню кількості головних, впливових партій, а також появі коаліційних урядів. Щоправда, за цієї системи невід´ємними рисами політичного життя країни стають труднощі у формуванні парламентських коаліцій, нестабільність уряду. За пропорційною системою вибори відбуваються в 48 країнах світу.

Змішана виборча система — такий порядок визначення результатів голосування, у якому поєднані елементи мажоритарної та пропорційної систем.

Ця система здатна забезпечити конфігурацію політичних сил у парламенті відповідно до співвідношення сил у суспільстві на час виборів, реалізуючи переваги та певною мірою долаючи недоліки мажоритарної та пропорційної систем. За змішаної системи до однопалатного парламенту найчастіше одну половину обирають за пропорційною системою, іншу — за мажоритарною; до двопалатного законодавчого органу одну палату, здебільшого ту, яка складається з представників адміністративних територій, обирають за мажоритарною системою, другу — за пропорційною. Виборець, отримавши два бюлетені, одним голосує за особу, іншим — за партію. Ця система сприяє укрупненню партій та їхніх блоків і водночас істотно не порушує представництва населення та принципів пропорційності.  [6, с 10]

Розділ 2.поняття парламент і парламентаризм

 Парламент є представницькою  установою країни. Колегіальний  за своєю внутрішньою структурою  та принципами діяльності він  представляє різноманітні групові, партійні та національні інтереси. 
Виборці делегують повноваження депутатам через вибори. Тому, у світлі сказаного, “палати парламенту, що створюються шляхом призначення, не є представницькими установами (наприклад, палата лордів Великобританії, члени якої призначаються монархом; Сенат Канади, що призначається генерал-губернатором).

Представницькі установи наділені безпосередніми повноваженнями, обсяг і зміст компетенції представницької установи визначаються конституцією. Вони можуть функціонувати лише за умов демократичного режиму.

Отже, парламент – це виборний колегіальний орган держави, наділений нормотворчими, фінансовими та контрольними повноваженнями, що діє в умовах демократичного режиму. 
Парламентаризм у широкому розумінні – це система формування та діяльності верховного представницького органу, держави, а також політико-державних відносин та інститутів, прямо чи непрямо пов’язаних з ним за умови існування у суспільстві демократичного режиму. У країнах, де нормально функціонують парламенти га існує політичний режим, створюються сприятливі умови для формування системи парламентаризму. 
Парламент і парламентаризм є показником рівня стану демократизму в суспільстві. У країнах, де відсутня демократія, а парламент функціонує лише формально, не виконуючи належним чином своїх функцій, не формується система парламентаризму.

Парламентаризм – це цілісна політико-державна система, що складається з ряду демократичних і бюрократичних елементів і зв’язків, що взаємодіють між собою. Вони містяться у державній структурі, закріплюються конституціями та іншими правовими актами. У той самий час структура парламентаризму розгалужується. До неї включаються елементи та взаємовідносини, що не входять до державної системи; до них належить, наприклад, участь політичних партій у формуванні парламенту тощо. 
Парламентаризм є установою, що являє собою важливу частину політичної системи суспільства. Парламентаризм – це форма державного керівництва суспільством, якій притаманні керівна роль представницького органу в системі органів держави, контроль парламенту за виконавчою владою, поділ діяльності законодавчої та виконавчої, привілейоване становище депутатів та їх юридична незалежність від виборців. [4, с 107] 

В Україні, у зв'язку з втратою державності на початку XX століття, парламентаризм не мав можливості сталого розвитку. Але й до того періоди державності часто змінювалися тривалим гнітом залежності, який все ж не міг повністю зруйнувати прагнення еліти до створення своєї держави. Ідеї Джона Локка, Жан-Жака Руссо, Шарля Монтеск'є сповідувалися передовими мислителями і громадськими діячами України, починаючи з декабристів, розробників "Руської правди", таємного товариства "Слов'янський союз" і Кирило -Мефодіївського братства, розробників конституцій федеральної держави, і кінчаючи розробниками конституцій з сучасними ідеями парламентаризму М.Драгомановим, М.Міхновським, М.Грушевським.

Конституційні проекти М.Драгоманова і М.Грушевського не були власне конституціями незалежної України. Це були проекти перетворення Російської імперії у федеративну державу. Вони проголошували забезпечення політичних свобод, свободу совісті, слова, друку, відокремлення церкви від держави, недоторканність особи і житла, скасування надзвичайних судів, запровадження суду присяжних. Конституція М.Драгоманова передбачала утворення двопалатного парламенту: Державної думи, члени якої обиралися по округах, і Союзної думи, члени якої обиралися обласними думами.

Україна мала трьохсотлітню державність за часів Русі, десятирічну державність за часів Козацької республіки, стодвадцятирічну напівдержавність у складі Російської імперії до знищення гетьманату, п'ятирічну державність за часів революційної доби і семидесяти-річну напівдержавність у складі СРСР.

Незалежна Україна постала 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада Української РСР 12-го скликання одностайно проголосувала за "Акт проголошення незалежності України". З цієї дати починається відлік власне парламентського правління в новоствореній державі. Пізніше, у лютому 2000 року, Верховною Радою України було прийняте рішення про зміну обчислення скликань, в результаті якого 12-е скликання стало першим. Перше скликання (12-е) було обране в результаті виборів 1990 року і працювало на постійній основі до 1994 року, перетворившись 24 серпня 1991 року на Верховну Раду України. З цього часу розпочалися процеси становлення парламентського інституту в України. [16]

Парламентаризм створює легітимні можливості для участі всіх соціальних груп і прошарків суспільства, навіть знаходяться в меншості, у виробленні і прийнятті державних рішень. Цим, в першу чергу, забезпечується стабільність соціально-політичного розвитку. [8]

2.1. Сучасні теорії парламентаризму: політико-правовий аналіз

Досліджуються сучасні теорії парламентаризму: “верховенства парламенту”, “рівноваги влад”, “системи стримувань і противаг”, “кабінетного правління” (правління прем’єр-міністра), “раціоналізованого” парламентаризму, “єдиновладдя Рад”, “консультативного правління”. Досліджуються також окремі принципи парламентаризму:

а) незавершений парламентаризм –– різновид, при якому існує парламентський принцип формування уряду, проте відсутня політична відповідальність останнього перед вищим представницьким органом;

б) парламентське правління, що характеризується верховенством парламенту та наявністю основних принципів парламентаризму – формуванням уряду на підставі співвідношення сил у парламенті, політичною відповідальністю уряду перед парламентом, переходом виконавчої влади від глави держави до уряду;

в) моністичний парламентаризм – режим, який побудований на тих же принципах, що і парламентське правління, проте характеризується тільки одним джерелом влади – парламентом. При такому різновиді глава держави не володіє майже політичною владою;

г) дуалістичний парламентаризм –– різновид, побудований на формальному балансі влад – законодавчої і виконавчої;

д) раціоналізований парламентаризм –– режим, при якому парламент позбавлений таких повноважень, як інвеститура, тобто юридичне затвердження уряду та зменшенням можливостей контролю за урядом з боку парламенту;

е) парламентський міністеріалізм (“правління кабінету” або “правління прем’єр-міністра”) – різновид, при якому парламент проголошується дорадчим органом, основною функцією якого є не законотворчість, а коментар і критика урядової діяльності.

Оскільки у вітчизняній, да і в зарубіжній юридичний літературі поняття “парламентаризм” розуміється по – різному і нерідко змішується з парламентською формою правління. Парламентаризм – це визначена в конституції та інших законах і відповідним чином трансформована у практичну площину організація влади у державі і суспільстві, в якій парламент, побудований на демократичних засадах, володіє юридичним статусом і реальними повноваженнями представницького, законодавчого, контрольного і установчого характеру, в бюджетно-фінансовій і зовнішньополітичній сферах і своєю активною діяльністю виступає гарантом захисту інтересів як більшості, так і меншості громадян країни.

Отже, парламентаризм не зводиться виключно тільки до наявності вищого представницького органу народу, а уособлюється обов’язково з активно діючим парламентом у системі конституційного правління. Це комплексна характеристика політичної системи демократичного типу, яка відповідає досягненням і цінностям сучасного рівня цивілізації. [10]

2.2.аналіз парламентаризму

Аналізуючи стан розробки теми парламентаризму в Україні, вкажемо на наявність протягом тривалого часу штучних перепон та інших причин , які стримували наукові пошуки у цій галузі знань

Після здобуття Україною своєї незалежності проблема вітчизняного парламентаризму з позицій досягнень світової теорії та практики активно розробляється в наукових публікаціях провідних учених, зокрема, М.І.Козюбри, В.В.Копєйчикова, Л.Т. Кривенко, В.В.Медведчука, М.І.Мироненка, Є.В.Назаренко,. В.Ф.Опришка, М.П.Орзіха, В.Ф.Погорілка, П.М.Рабіновича, В.І.Селіванова, В.І.Тихонової, Ю.М.Тодики, О.Ф.Фріцького, В.В.Цветкова, М.В.Цвіка, В.Л.Чубарєва, В.М.Шаповала, О.О.Шевченка, Ю.С.Шемшученка, Л.П.Юзькова та інших.

 Із наукових праць останніх років особливо слід відзначити монографію В.М.Шаповала “Зарубіжний парламентаризм” [15, с. 138] в якій вперше у сучасній вітчизняній літературі аналізуються питання становлення зарубіжного парламентаризму крізь призму передісторії та формування його теорії, організації та діяльності сучасних парламентів. Це дослідження в певній мірі є спробою нового осмислення сучасного парламентаризму в українській державознавчій літературі.

У ході аналізу стану наукової розробки теми виявилося, що низка питань теоретичного і практичного характеру недостатньо досліджені у вітчизняній науці конституційного права. Зокрема, в сучасній юридичній літературі немає єдиного підходу до визначення поняття “парламентаризм”, до виявлення співвідношення між формою правління та парламентаризмом. Більш повного і глибокого дослідження вимагають питання, пов’язані з еволюцією парламентаризму від античності до сьогодення, адже до цього часу їм не приділялась належна увага. Неповно у державознавчій літературі проаналізовані теорії парламентаризму та його принципи, причини їх еволюції. [18, с. 15]

Останнім часом проблема історичних передумови формування і розвитку парламентаризму в Україні викликає значну зацікавленість. Однак серед дослідників політичної історії України немає одностайності щодо хронології парламентаризму на українських теренах.

Пропоную поділити учених на три групи:

· перші з них витоки українського парламентаризму знаходять ще в сарматсько-скіфській і античній добі;

· другі обмежуються часами Київської Русі;

· треті вважають, що зародження парламентаризму на вітчизняному ґрунті відбувається в добу Козацької республіки.

Проте переважна більшість дослідників початки вітчизняного парламентаризму пов'язують з існуванням двох умов: інститутів народоправства та представницької влади.

Довготривала історія вітчизняного державотворення постійно народжувала інститути влади, які більшою чи меншою мірою виконували представницькі та законодавчі функції.

Проаналізувавши теоретико-методологічні засади й підходи щодо парламентаризму, розглянувши політико-правові чинники його становлення, а також історичні передумови його формування в Україні, можна дійти таких висновків: