Визначення ефективності органів місцевого самоврядування в залежності від типу виборчої системи

Мажоритарна система  кваліфікованої більшості (змішана  модель) передбачає, що для обрання  кандидату необхідно набрати  більше половини голосів виборців, і більше, аніж інші кандидати (2/3,3/4 від загального числа поданих голосів). У зв’язку зі складністю одержання такої кількості голосів ця система на практиці застосовується досить рідко.

Ще одним різновидом мажоритарної виборчої системи є  так зване альтернативне голосування. Від кожного виборчого округу має бути висунутий один депутат; виборець обирає кандидата і ставить цифру “1” навпроти його прізвища в бюлетені. при бажанні виборець ставить цифру “2” навпроти прізвища кандидата, якого він би обрав в другу чергу і та ін., але це не обов’язково. потім підраховуються голоси, відмічені цифрою “1”, і будь-який кандидат, що набрав понад 50% голосів, автоматично стає переможцем. якщо жоден з кандидатів не набрав понад 50% голосів, то його кандидатура виключається, і із тих бюлетенів, де навпроти його прізвища стоїть цифра “1”, обираються прізвища з цифрою “2”, і ці голоси також поширюються серед кандидатів, які залишилися. Цей процес продовжується доти, доки хоча б один із кандидатів не досягне результату “50%+1голос”. Головним недоліком системи альтернативного голосування є те, що воно побудоване на компромісах і може призвести до непередбачуваних наслідків; іноді переможцем виявляється той кандидат, за якого спершу проголосувала найменша кількість людей. сьогодні лише Австралія використовує таку виборчу систему.

До числа переваг мажоритарної системи зазвичай відносять:

По-перше, відносно простий шлях формування більшості і її значну стабільність. Це досягається за рахунок розподілу депутатських мандатів здебільшого серед великих партій, відсівання дрібних партій, які не в змозі забезпечити своїм кандидатам більшість у виборчих округах, а також спонукання партій до створення коаліцій чи злиття (блокування) ще до початку виборів.

По-друге, формування стійких зв’язків між виборцями та депутатами. «Оскільки депутатів безпосередньо обирають громадяни відповідного округу і, звичайно ж, депутати розраховують на своє переобрання, то вони й орієнтуються більше на свій електорат, який за таких умов краще знає депутатів, ніж коли їх обирають за загальним партійним списком при пропорційній системі» [6; c. 58]. Cаме так обраний депутат зможе більше займатися проблемами виборців, а також брати на себе роль їхнього захисника. але саме тут може виникнути й велика небезпека, адже в діяльності такого депутата інтереси свого округу можуть вступати в гостре протиріччя із загальносуспільними інтересами.

Мажоритарна виборча  система має чимало вад. Вона багато в чому спотворює реальну картину  переваг і волю виборців, не відображає реальної розстановки політичних сил  в країні. при ній можлива ситуація, за якої партія, що користується меншою підтримкою виборців, здобуде перемогу над партією, яка одержала в цілому по регіону більшість голосів. Це може бути досягнуто за рахунок різного ступеня концентрації у виборчих округах прихильників різних партій. Власне, головний аргумент супротивників мажоритарного представництва завжди полягав і полягає у тому, що воно ігнорує меншість. Так викривляється реальне співвідношення політичних сил і не забезпечується адекватне представництво.

Безпосередня залежність результатів виборів від розподілу виборців по округах створює небезпеку маніпулювання голосами за допомогою тенденційного формування виборчих округів. Така практика перекручування волі виборців одержала назву «джеримендеринг».

Пропорційні виборчі  системи. Пропорційне представництво виходить з ідеї, що вплив партії (блоку) має відповідати кількості виборців, які голосують за них. Пропорційна виборча система вперше була застосована в XIX столітті. Зараз вона найбільш поширена. Ця система грунтується на пропорційній відповідності між кількістю завойованих голосів та кількістю отриманих мандатів. За пропорційної системи утворюють великі виборчі округи, від кожного з яких обирається кілька депутатів. Такі округи називаються багатомандатними. Вибори тут суто партійні: за місця в парламенті змагаються не окремі кандидати, а політичні партії. Кожна з них формує свій список кандидатів на виборчі посади, і виборець голосує за список тієї партії, якій він симпатизує. У деяких випадках громадянам надається можливість визначати окремо своє ставлення до кандидатів в середині списку однієї партії.

Ефективність пропорційної системи вимірюється тим, наскільки швидко політичні партії, які за її посередництвом опинились у радах органів міського самоврядування, зможуть утворити дієздатну більшість, яка зможе сформувати порядок дений для міста та регіону. Виключно важливу ролт при цьому відіграє порядок розподілу місць у раді.

Процес розподілу мандатів починається з вирахування квоти, тобто мінімального числа голосів, одержання яких гарантує партії одне депутатське місце. Кількість депутатських місць дорівнює числу отриманих партією квот: Q (квота) = Х (всі подані по округу голоси)/Y (кількість депутатів, які вибираються від округу).

Також для визначення ефективності міського самоврядування при використанні пропорційноївиборчоїсистеми важливе значення має різновид даної системи, що визначається типом списків, поданих до бюлетеня. Існує три основні види списків для голосування: тверді списки, коли голосують за партію в цілому і кандидати одержують мандати в тій послідовності, в якій вони представлені в партійних списках (Іспанія, Португалія, Ізраїль); напівтверді — у цьому випадку мандат обов’язково одержує той кандидат, який очолює партійний список, а розподіл інших мандатів, які партія одержала, здійснюється залежно від кількості голосів, що одержав відповідний кандидат (Італія, Австрія, Швейцарія); вільні — розподіл усіх депутатських місць відбувається відповідно до преференцій (переваг), відданих безпосередньо виборцями, відповідно до їх політичних уподобань, незалежно від порядкового номера в партійному списку того чи іншого кандидата (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди).

Таким чином, пропорційна  виборча система, на відміну від  мажоритарної, «краще враховує відповідність між кількістю голосів виборців і кількістю одержаних певною політичною силою мандатів, і виборець тут голосує, як правило, за конкретні політичні платформи, а не за позицію окремих політиків» [7; c. 32].

Однак пропорційна система  має і свої вади. Зокрема:

1. Відносно менша стабільність більшості. Відсутність домінуючої політичної партії робить неминучим появу коаліцій, політичні програми яких страждають своєю еклектичністю і невизначеністю, тому що створюються на основі компромісів і узгодження політичних позицій з різними цільовими настановами. оскільки такі компроміси неміцні, то й дії урядів часто відзначаються непослідовністю і суперечливістю.

2. Безпосередня залежність висування депутатів від позицій партійного апарату, яка може, керуючись своїми вузькогруповими інтересами, включати в партійні списки будь-кого, навіть тих, хто взагалі невідомий широкому загалу громадськості. «Для того щоб перебороти надмірне дроблення складу парламенту, обмежити можливість проникнення до нього представників вкрай радикальних або малочисельних позасистемних партій, багато країн використовують загороджувальні бар’єри чи застереження, що встановлюють необхідний для одержання депутатських мандатів мінімум голосів» [8; 52]. У випадку, якщо партія не долає цей бар’єр, вона не одержує ні одного мандата, а віддані їй голоси виборців розподіляються між партіями, що спромоглися подолати цей бар’єр.

Змішана виборча система. Серед виборчих систем, окрім згаданих мажоритарної та пропорційної, є ще й змішаний, або пропорційно-мажоритарний тип. За цієї системи частина мандатів, як правило, - половина, розподіляється по одномандатних виборчих округах, решта - за пропорційним принципом по багатомандатних округах. Так, у ФРН «половина депутатів бундестагу обирається за мажоритарною системою відносної більшості, а друга половина - за пропорційною з партійних списків» [5; 76]. Змішаний принцип застосовується в Польщі, Литві, Росії,

Зокрема в Литві в  багатомандатному виборчому окрузі висування кандидатів відбувається партією/коаліцією шляхом подачі списку кандидатів. «Партія/коаліція сама визначає порядок розміщення кандидатів в цьому списку, але завдяки існуванню преференційної системи голосування, списки партії/коаліції можна вважати відкритими» [9; 64]. Під час голосування виборець голосує окремо за партію/коаліцію, а також може віддати перевагу п‘ятьом кандидатам із списку цієї партії/коаліції. Таким чином, виборець має шанс безпосередньо впливати на порядок розташування кандидатів.

Таким чином метод  формування органів місцевого самоврядування здійснює значний вплив на їх подальший розвиток. Адже застосування різних електоральних формул створює свій своєрідний формат діяльності місцевих рад. Серед існуючих виборчих систем не має жодної, яка була б повністю позбавлена недоліків. Однак моделі, які поєднують риси мажоритарної системи, що забезпечує сталість у роботі місцевих рад та персональну відповідальність депутатів, із репрезентативними можливостями порпорційних створюють потужний потенціал для збільшення рівня ефективності місцевого самоврядування.

2. Проблема формування політичної відповідальності як фактору ефективності місцевого самоврядування у ході виборчого процесу

Загалом відповідальність визначається як «відносини, що забезпечують інтереси і свободу взаємопов’язаних сторін і гарантовані суспільством та державою» [10; c. 217]. Неналежна (і в цьому розумінні – безвідповідальна) поведінка неминуче викликає руйнацію суспільних зв’язків. Тому саме завдяки відповідальності досягається необхідна стабільність останніх, набуття ними тривалого і специфічно владного характеру [11; c. 44].

Відповідальність у  суспільстві (соціальна відповідальність) виявляє себе розмаїттям тісно поєднаних між собою форм. Це зумовлено передусім множинністю ролей учасників суспільних процесів, що унеможливлює уніфікацію їх відповідальності. Функціонування суспільства як певної цілісності зумовлює і системність відповідальності. Внаслідок реалізації державної влади здебільшого у правовій формі в системі відповідальності за її здійснення значне місце належить юридичній відповідальності. Та, попри всю значущість цієї форми, нею не можна підмінити інші форми. Адже далеко не всі відносини в суспільстві опосередковуються правом. Більше того, «практика правозастосування довела, що юридичні норми, істотно впливаючи на полiтичне життя суспільства, неспроможні замiнити полiтику» [12; c. 79].

Під впливом низки  чинників можливі ситуації, коли люди та їх об’єднання у своїй діяльності не керуються юридичними нормами. В умовах демократично організованого суспільства чільну роль у системі відповідальності за здійснення державної влади посідає політична відповідальність. Демократія як влада народу здійснюється у двох основних формах: безпосередньої і представницької демократії. Хоч би хто здійснював владу – безпосередньо народ (у формі виборів, референдуму тощо) чи його представники (президент, депутати парламенту, представницьких органів місцевого самоврядування, керівники їх виконавчих органів та ін.) – вона за своєю суттю виступає вольовим відношенням між людьми, за яким одна частина суспільства (більшість громадян, що виокремилася шляхом голосування на референдумі/виборах чи у представницькому органі) реалізує свою волю щодо іншої. Вольовий характер влади зумовлює необхідність відповідальності суб’єктів влади за її здійснення – політичної відповідальності, яка є необхідною складовою демократичного суспільно-політичного устрою. Влада без такої відповідальності виступає як насилля.

У сучасному демократичному суспільстві головним засобом реалізації відповідальності держави перед  громадянським суспільством є вибори. Основним різновидом політичної відповідальності є конституційно-правова (за формою, наприклад, виконкому — перед радою, ради — перед міським головою, міського голови — перед радою), а в разі її настання передбачені й санкції.

Вибори є історично зумовленим процес відбору делегованих осіб від громади з метою втілювати їх інтереси та відображати на загальнодержавному чи місцевому рівні їхні думки, лобіювати ті рішення, які найбільше задовольняють цю групу. Вибори — «це спосіб із гетерогенної маси індивідів відібрати тих, хто найбільш яскраво представляє частину із них (така собі вибірка), зможе здійснювати керування та визначати рух держави загалом» [13; c. 316]. Однак в ході виборчого процесу важливим питанням є визначення та втілення методів формування відповідальності народних обранців, як ключовий фактор їх подальшої ефективної діяльності.

Політичні партії є засобом агрегації та реалізації колективних інтересів, вони «сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян» [14; c.45] , а отже, беруть на себе політичну відповідальність.

Відчудженість влади  від суспільства, формування державної  автаркії з виключним суверенітетом  сприяє фрустрації суспільних очікувань, нівелювання культури участі в політичному  процесі, зростання абсентеїзма  та загалної пасивності, що з рештою призводе до протилежних наслідків, які разом з нееективністю діяльності влади в економічній, культурній, міжнародній сферах діяльності, проявляються у масових акціях портесту, політичних переворотах, революціях тощо.

У сучасному суспільстві виборча система створює умови реалізації основних демократичних принципів формування відповідних органів влади через безпосереднє волевиявлення громадян. Водночас вибір державою певного типу виборчої системи впливає на діяльність політичних лідерів, політичних партій та особливості функціонування виборних органів влади. Певний тип виборчої системи визначає умови політичної боротьби і таким чином впливає на політичну активність суб’єктів виборів, стимулює їх до побудови організаційної роботи на визначених законодавством принципах. Відтак виникає питання відповідальності учасників політики, ключову роль серед яких відіграють політичні партії як найбільш активні представники різноманітних соціальних верств суспільства, що прагнуть здобути політичну владу

Ключовий фактор забезпечення сталих взаємовідносин посадовця та виборців забезпечується через механізми  політичної відповідальності, яка детермінується способом обрання депутата чи міського голови. Таким чином важливим є  питання розгляду формування політичної відповідальності в різних виборчих системах.