Сутність фінансової санації як механізму фінансової стабілізації підприємств

4. З ініціативи  фінансово-кредитної установи. Згідно  із Законом України "Про банки та банківську діяльність", установа банку має право відносно клієнта, оголошеного неплатоспроможним, застосувати комплекс санаційних заходів, зокрема: передати оперативне управління підприємством адміністрації, сформованій за участю банку; реорганізувати боржника; змінити порядок платежів; використати для погашення кредиторської заборгованості виручку від реалізації продукції.

5. З ініціативи  заставодержателя цілісного майнового  комплексу підприємства. За невиконання  зобов'язань, забезпечених іпотекою цілісного майнового комплексу підприємства, заставодержатель має право здійснити передбачені договором заходи з оздоровлення фінансового стану боржника, включаючи призначення своїх представників у керівні органи підприємства, обмеження його права розпоряджатися випущеною продукцією та іншим власним майном. Якщо внаслідок санаційних заходів не відновилася платоспроможність підприємства, то заставо держатель має право звернутися до арбітражного суду із заявою про стягнення майна, яке перебуває в іпотеці.

6. З ініціативи  державного органу з питань  банкрутства, якщо йдеться про  санацію державних підприємств  та підприємств, у статутному  фонді яких частка державної  власності перевищує 25%. Після  внесення боржника до реєстру  неплатоспроможних підприємств указаний орган уповноважується здійснювати управління майном такого підприємства та розробляти пропозиції щодо його фінансової санації.

7. З ініціативи  Національного Банку України  - якщо йдеться про фінансове  оздоровлення комерційного банку.  Режим санації є превентивним заходом впливу НБУ на комерційний банк перед застосуванням санкцій, передбачених Законом України "При банки та банківську діяльність".

Економічно  розвинуті країни по-різному вирішують  проблеми санації та банкрутства  підприємств відповідно до особливостей економічного й соціального розвитку, принципів побудови національних фінансових систем та їхніх складових - фінансів підприємств. Цілісною системою проведення фінансового оздоровлення окремого підприємства є так звана класична модель санації, яка широко використовується як основа для розробки механізму фінансової санації конкретних суб'єктів господарювання в країнах із розвинутою ринковою економікою.

Згідно з  класичною моделлю санації, процес фінансового оздоровлення підприємства починається з виявлення (ідентифікації) фінансової кризи. Наступним етапом санації е проведення причинно-наслідкового аналізу фінансової кризи. На підставі комплексного аналізу господарської діяльності підприємства визначаються зовнішні та внутрішні фактори кризи, вид кризи, її глибина та якість фінансового стану фірми.

Під час аналізу  здійснюється експертна діагностика  фінансово-господарського стану підприємства, визначаються його сильні та слабкі сторони. На підставі результатів причинно-наслідкового аналізу, згідно з класичною моделлю санації, робиться висновок про санаційну спроможність підприємства, а відтак - про доцільність чи недоцільність санації даної господарської одиниці. Якщо підприємство перебуває в глибокій кризі, не сумісній із дальшим його існуванням, то приймають рішення про консервацію та ліквідацію суб'єкта господарювання. Інакше санація означатиме лише відстрочку часу ліквідації підприємства і нічого, крім додаткових збитків, власникам та кредиторам не дасть. Ліквідація може здійснюватися на добровільній основі або в примусовому порядку.

У разі, коли підприємство має справді реальні надії  на виправлення становища, приймають  рішення про розробку санаційної концепції з метою проведення фінансового оздоровлення, з одночасним визначенням цільових орієнтирів. Що раніше на санаційне спроможному підприємстві розпочнеться санація, то більші шанси на її успіх.

У разі прийняття  рішення на користь санації слід здійснити невідкладні заходи щодо поліпшення ліквідності, платоспроможності  підприємства та оптимізації структури капіталу в напрямку зменшення питомої ваги кредиторської заборгованості. З цією метою доцільно реалізувати так звану шокову (Crach) програму.

Окремим аналітичним  блоком у класичній моделі є формування стратегічних цілей та тактики проведення санації. За визначення цілей санації слід ураховувати, що кожне підприємство має обмежені ресурси, обмежені можливості збуту продукції та мусить провадити свою діяльність у рамках правового поля відповідної держави. Цілі мають бути реальними та придатними для кількісного (чи якісного) вимірювання. Головною стратегічною метою санації є відновлення ефективної діяльності підприємства в довгостроковому періоді. Для досягнення цієї мети слід узгодити тактичні цілі, а саме:

* сферу діяльності, асортимент продукції та її споживачів;

* основні вартісні  цільові показники (виручка, прибуток, ліквідність тощо).

Лише за умови  досягнення консенсусу щодо тактичних  цілей між сторонами, відповідальними  за прийняття рішень, можна досягти  головної стратегічної мети санації.

Стратегія - це, власне, узагальнена модель дій, необхідних для досягнення поставлених цілей  через координацію та розподіл ресурсів компанії. Конкретні оперативні заходи в санаційній стратегії не відображаються. Кінцева мета санаційної стратегії  полягає в досягненні довгострокових конкурентних вигод, які б забезпечили компанії високу рентабельність. Суть її полягає у виборі найліпших варіантів розвитку фірми та в оптимізації політики капіталовкладень.

Відповідно  до вибраної стратегії розробляється  програма санації, тобто система запрогнозованих, взаємозв'язаних заходів, спрямованих на виведення підприємства з кризи. Вона формується на підставі комплексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх резервів, висновків про можливості залучення стороннього капіталу та стратегічних завдань санації.

Наступним елементом  класичної моделі оздоровлення є  проект санації, який розробляється  на базі санаційної програми і містить  техніко-економічне обгрунтування  санації, розрахунок обсягів фінансових ресурсів, необхідних для досягнення стратегічних цілей, конкретні графіки та методи мобілізації фінансового капіталу, строки освоєння інвестицій та їхньої окупності, оцінку ефективності санаційних заходів, а також прогнозовані результати виконання проекту.

Важливим компонентом санаційного процесу є координація та контроль за якістю реалізації запланованих заходів. Менеджмент підприємств повинен своєчасно виявляти та використовувати нові санаційні резерви, а також приймати об'єктивні кваліфіковані рішення для подолання можливих перешкод під час здійснення оздоровчих заходів. Дійову допомогу тут може надати оперативний санаційний контролінг, який синтезує інформаційну, планову, консалтингову, координаційну та контрольну функції. Завданням санаційного контролінгу є контроль за ходом реалізації плану санації, ідентифікація оперативних результатів, аналіз відхилень та підготовка проектів рішень щодо використання виявлених резервів та подолання додаткових перешкод[10, c. 279-281].

1.2 Методичні  підходи до аналізу можливості відновлення платоспроможності підприємств

Передусім з'ясуємо, для вирішення яких саме завдань  у процесі відновлення платоспроможності  підприємства необхідно проводити  аналіз.

1. З метою визначення наявності фінансової кризи, її глибини та діагностики ймовірності банкрутства підприємства. Зазвичай фінансова криза на підприємстві виражається через загрозу неплатоспроможності, постійну збитковість,   нездатність   фінансувати   поточну діяльність, відсутність у підприємства потенціалу для подальшої прибуткової діяльності та його банкрутство. Важливо при аналізі виділи ти, яка з трьох фаз кризового стану характерна для конкретного підприємства:

1) фаза кризи, коли підприємству достатньо перейти на режим антикризового управління для продовження поточної діяльності;

2) фаза, яка певним чином загрожує подальшому функціонуванню підприємства, як що негайно не проведено фінансову санацію;

3) кризовий стан, що робить неможливим подальше існування підприємства і призводить до його ліквідації.

2. Аналіз проводять для визначення при чин та факторів фінансової неспроможності підприємства. Виникнення кризової ситуації можуть спричинити різні фактори, як екзогенні (високий рівень інфляції, нестабільність законодавства, криза галузі тощо), так і ендогенні (нестача оборотних коштів, низький рівень менеджменту, проблеми виробничого характеру, дефіцит фінансових ресурсів).

3. Для виявлення внутрішніх резервів відновлення платоспроможності та прибутковості підприємства. Результатом є розроблення окремих або комплексу заходів щодо фінансового оздоровлення підприємства. Це можливо у тому випадку, якщо підприємство тимчасово з якихось причин (наприклад, зміна у зовнішньому середовищі) потрапило у фінансову кризу і його неплатоспроможність має поточний характер.   При цьому потенціал успішного функціонування підприємства значний та його можна відновити без проведення кардинальних змін.

4. Для визначення санаційної спроможності підприємства (доцільності проведення санації). Такий аналіз необхідний, якщо йдеться про глибоку фінансову кризу, стійку неплатоспроможність і збитковість підприємства. Аналіз зазвичай передбачений у першому розділі плану санації. Він дозволяє виявити можливості раціональнішого формування фінансових ресурсів, поліпшення структури капіталу, скорочення заборгованості, покриття поточних збитків та досягнення прибутковості, відновлення і збереження ліквідності та платоспроможності, підвищення конкурентоспроможності тощо.

5. Для фінансового  аналізу, що має проводитися  регулярно в системі фінансового  контролінгу. Останній має на меті недопущення втрати підприємством платоспроможності та доведення його до банкрутства. Такий аналіз спрямований на визначення «вузьких місць» на підприємстві, сильних сторін і нових можливостей, ризиків у фінансово-господарській діяльності, резервів зниження собівартості продукції тощо[13, c. 51-52].

Аналіз можливостей  відновлення платоспроможності  підприємства проводиться у кілька етапів. На нашу думку, доцільно застосовувати  такі основні кількісні і якісні методи на кожному етапі.

1. Для ідентифікації фінансової кризи на підприємстві, її фази та діагностики ймовірності банкрутства існують такі методи:

Спосіб порівняння фактичних показників звітного періоду  з плановими, нормативними або рекомендованими  даними, показниками за попередні  відповідні періоди, даними кращих підприємств галузі тощо.

Дискримінантний аналіз (інтегральні методи прогнозування  банкрутства). У зарубіжній практиці найбільшого поширення набула модель Е. Альтмана. Крім того, згідно з кількома методиками прогнозування банкрутства  побудовано універсальну дискримінантну функцію.

Зауважимо, що у  вітчизняній практиці зазначені  моделі застосовуються мало, оскільки не враховують ні специфіку перехідної української економіки, ні її кризового  стану у цілому, ні галузевих особливостей розвитку підприємств та притаманних їм форм організації бізнесу. Значимість цих підходів до прогнозування банкрутства суто теоретична. У сучасних умовах, які склалися в Україні, результати такого прогнозування не є об'єктивними і не дають підстав для реальних висновків.

Вітчизняні  методики діагностики банкрутства  та наявності у підприємства можливості відновити платоспроможність.

Заслуговує  на увагу нова методика діагностики  банкрутства українських підприємств, що максимально враховує вимоги законодавства  щодо банкрутства відносно таких дій боржника, фінансовому стану якого притаманні ознаки неплатоспроможності [5, c. 122].

При оцінюванні ймовірності банкрутства пропонується розраховувати такі показники:

- поточна платоспроможність  (Тп);

- коефіцієнт  забезпечення власними коштами (Кзабезп);

- коефіцієнт  покриття (Кп);

- чистий прибуток (Пчист).

Методичні рекомендації розрізняють три ступені неплатоспроможності  підприємства:

- поточну (Тп < 0; Кзабезп > 0,1; Кп > 1,5; Пчист  > 0), коли боржник неспроможний  виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, але його платоспроможність може бути відновлена;

- критичну (Тп < 0; Кзабезп < 0,1; Кп < 1,5; Пчист > 0), яка відповідає фінансовому  стану потенційного банкрута;

- надкритичну  (Тп < 0; Кзабезп < 0,1; Кп < 1; Пчист < 0), коли задоволення боржником вимог одного або кількох кредиторів призводить до неможливості виконати його грошові зобов'язання повною мірою перед іншими кредиторами.

У вітчизняній  практиці використовується ще один критерій для визначення наявної можливості відновлення платоспроможності підприємства із незадовільною структурою балансу. Це коефіцієнт відновлення (втрати) платоспроможності. На наш погляд, цей коефіцієнт може бути лише загальним критерієм наявності у підприємства можливості відновити свою платоспроможність, але недосить надійним. Адже він базується на нормалізації лише одного показника — коефіцієнта покриття, який не завжди відображає реальну здатність підприємства вчасно розрахуватися за зобов'язаннями, а також не показує, наскільки стабільне це відновлення.

Крім того, ми вважаємо, що нормативний рівень вищеназваних коефіцієнтів має залежати від галузі, до якої відноситься підприємство. В Україні деякі базові галузі перебувають у стані глибокої фінансової кризи, і якщо оцінити  їх за загальними критеріями, то майже всі основні підприємства можна визнати банкрутами. Проте це не врятує ні галузь, ні економіку країни в цілому.