Сучасні напрями, школи і течії у політичній економії

   Характерною особливістю  другого етапу розвитку маржиналізму було започаткування неокласичного напряму економічної думки та відмови від суб’єктивно-психологічного підходу і поєднання маржиналізму з функціональним мікроекономічним аналізом. Найбільш відомими представниками маржиналізму цього періоду були А. Маршалл, Д. Б. Кларк, В. Парето та ін.

Дослідження маржиналістів ґрунтуються на таких категоріях як «гранична продуктивність», «гранична корисність», «граничні витрати» та ін. Мержанилізм використовує кількісний аналіз економіко-математичні методи і моделі, в основі яких лежать суб’єктивно-психологічні оцінки економічних дій індивіда.

   Маржиналізм в основному розвивали три школи: австрійська, лозаннська та англо-американська. Засновником австрійської школи маржиналізму вважають К. Менгера, ідеї якого спочатку розвивали Ф. Візер та Е. Бем-Баверк, а потім Л. Мізес та Ф. фон Хайєк та ін. Засновником лозаннської школи вважають Л. Вальраса, ідеї якого спочатку розвивав В. Парето, а потім Г. Кассель, В. Леонтьєв та ін. Засновником англо-американської школи маржиналізму називають А. Маршалла, ідеї якого розвивали А. Пігу, Д. Б. Кларк та ін.

Основу економічної концепції  австрійської школи становить методологія  граничного аналізу. Її розробка почалася з вирішення так званого парадокса  А. Сміта. Суть парадокса полягає  в тому, що діаманти не задовольняють  першу життєву потребу, але коштують дорого, а вода життєво необхідна, але практично нічого не коштує. А. Сміт, Д. Рікардо, а пізніше і  К. Маркс вирішували цей парадокс за допомогою трудової теорії вартості, згідно з якою витрати праці на видобуток діамантів перевищують  витрати праці на видобуток води, отже вартість діамантів перевищує  вартість води. Теорія маржиналізму вирішує цей парадокс із суб'єктивної точки зору, тобто як у певний момент суб'єкт визначає для себе значущість (корисність) блага.

Представники лозаннской школи, поряд з англійськими маржиналістами У. С. Джевонсом і Ф. І. Еджуорт, виявилися ініціаторами впровадження в економічну науку математичних методів, особливо методів диференціального обчислення.

 Іншою важливою характеристикою  підходу лозаннців до аналізу економіки було її уподібнення механічним системам. У цьому вони різко відрізнялися від австрійців і були близькі до економістів-класиків, більше того, можна сказати, що по механістичності свого аналізу вони пішли набагато далі останніх. Для класиків, як уже згадувалося, уподібнення економіки механічним об'єктах мало значення з точки зору висування ідеї про те, що їй внутрішньо притаманні універсальні і об'єктивні закони.

Англо-американська (Кембриджська) школа отримала свою назву тому, що вона поєднала близьких за поглядами  англійських економістів.

 Представники названої  школи традиційно займалися аналізом  попиту і пропозиції в межах  так званої «часткової економічної  рівноваги» на відміну від  прибічників теорії «загальної  рівноваги».  Однією з провідних  ідей дослідження економічних  процесів лежав принцип «взаємодіяння». Принциповою особливістю методології  Маршалла можна вважати також  «еволюціонізм», тобто розгляд соціально-економічних процесів в еволюційній формі. [10] 

2.4. Особливості  інституціоналізму у другій половині XX ст. - на початку XXI ст.

Інституціоналізм — (від лат. "institutio" - спосіб дії, звичай, настанова, вказівка) течія економічної думки, виник наприкінці ХІХ - у першій половині ХХ ст. у США як реакція на панування монополій в ринковій економіці. Це концепція економічної теорії, яка в економічній системі синтезує роль соціальних, правових, організаційних, політичних, етичних, ментальних, економічних інститутів у процесі їхнього функціонування.

Інституціоналізм зародився  в США. Три великих економіста стоять біля його витоків: Торстейн Веблен, Джон Коммонс і Уеслі Клер.

Представники інституціоналізму  розглядають економіку як систему, за якою відносини між господарюючими агентами складаються під впливом  як економічних, так і соціальних, політичних та психологічних чинників.

 Об'єктом їх досліджень  є інститути, під якими слід  розуміти корпорації, профспілки, державу,  а також різні юридичні, морально-етичні  та психологічні явища, тобто  звичаї, норми поведінки, інстинкти  тощо.

Інституціоналізм увібрав  у себе й інший цілий ряд  динамічних зрушень в економічній  сфері - дедалі зростаючу роль науково-технічного прогресу і у зв'язку з цим - роль технічної інтелігенції. [7]

 Інституціоналізм має чотири основні напрями:

1. соціально-психологічний (на чолі з Т. Вебленом), що проголошує психологічну концепцію розвитку економічних процесів;
2. соціально-правовий (на чолі з Дж. Коммонсом), що стверджує можливість усунення суперечностей і конфліктів у економічних відносинах за допомогою юридичних законодавчих органів держави;
3. емпіричний, або кон'юнктурно-статистичний (на чолі з у. Мітчеллом), що досліджує циклічні явища в економіці;
4. соціологічний (видатним представником якого є Дж. Гелбрейт), що вбачає головну проблему економічного розвитку в забезпеченні гарантованого доходу всім членам суспільства. Інституціоналізм як теорія спочатку розвивався у межах класичної економічної теорії з використанням принципів соціології й еволюції.

На перших порах розвитку інституціональних економічних  теорій відбувалося зародження та поширення  інституціоналізму,що припало на першу  чверть XX ст. Це був період раннього, так званого критичного інституціоналізму, який представлений трьома напрямами  американського інституціоналізму: соціально-психологічним  напрямом Т. Веблена; соціально-правовим напрямом Дж. Коммонса; емпіричним, або кон'юнктурно-статистичним напрямом В. Мітчелла та його послідовників.

За Вебленом, епоха ринкового (грошового) господарства охоплює дві стадії. На першій стадії і власність, і реальна влада належать підприємцям. На другій - відбувається розкол між бізнесом та індустрією, що виявляється в антагонізмі інтересів фінансистів - власників капіталу й організаторів виробництва. Бізнес потрапляє в руки підприємливого класу, зацікавленого лише в прибутку на свій капітал. Власники не вкладають цей капітал у виробництво, а надають у кредит. Безпосереднім джерелом доходів для бізнесмена стає не індустрія, а фінансова сфера. Власність капіталістів перетворюється на абсентеїстську (реально відсутню). Вона втілюється не в засобах виробництва, а в цінних паперах. У виробництві, у його розвитку і прогресі тепер зацікавлені лише організатори виробництва; технічні фахівці не мають свого капіталу і використовують надані їм у кредит засоби дозвільного класу. Джерелом доходу власників капіталу є не реальний сектор економіки, а цінні папери. У цьому змісті власники капіталу він називав дозвільним класом.

Проте якщо Веблен на перший план висував психологічні й біологічні фактори, то в Коммонса такими є юридичні, правові норми. Він досліджує дію колективних інститутів: сім'я, виробничі корпорації, профспілки, держава тощо; досліджує колективні дії, спрямовані на контролювання дій індивідуальних. У праці «Інституціональна економіка» він писав, що колективні дії є єдиним способом примирення суперечливих інтересів. Він дійшов висновку, що прагнення в економіці виявляються через суди. Суди він розглядає як важливий фактор економічного розвитку.

Після другої світової війни  відбулось відродження інституціоналізму  на дещо інших засадах. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі втручання держави в економіку, то інституціоналісти знайшли нові об'єкти дослідження: місце і роль в економічному житті, інформації, влади, політики та ін. У кінці XX - на початку XXI ст. інституціоналізм перетворився на один з провідних напрямів світової економічної думки.

Предметом дослідження сучасного  інституціоналізму є інститути  суспільства, які мають місце  в економіці, політиці, соціально-правовій і духовній сферах, їх виникнення, функціонування та еволюція.

Фундаментальними принципами є два положення: соціальні інститути  мають значення аналіз інститутів відбувається за допомогою стандартних інструментів економічної теорії.

У сучасній економічній теорії під інститутами розуміють "правила  гри" в суспільстві або "створені людиною" обмежувальні рамки, які  організують взаємовідносини між  людьми, а також система механізмів, що забезпечує їх виконання. Вони вибудовують  структуру спонукальних мотивів  людської взаємодії, зменшують непевність, організовуючи повсякденне життя. [4]

Багато ідей інституціоналізму  покладено в основу економічної  політики розвинутих капіталістичних  країн. Зокрема, в США за часів  правління президента Ф. Д. Рузвельта  застосовувалася низка інституціоналістських положень. Соціальні програми, науково обгрунтовані інституціоналістами, стали практикою державного регулювання економіки, часто використовують програмування та індикативне планування (зокрема, у Франції).

Пізніше інституціалізма виникає ще одна течія як неокласичний синтез – узагальнююча концепція, представники якої обґрунтовують принцип поєднання ринкового і державного регулювання економічних процесів, наголошують на необхідності руху до змішаної економіки.

Сучаснi економiчнi теорii виникли в перiод бурхливого розвитку ринкових вiдносин. Головними рушiйними силами ринку е попит i пропозицiя, якi на думку неоклаcикiв і є  найважливiшими, саморогулюючими важелями ринку. Важливим також постае питання, щодо ролi держави в економiцi. В цьому  питаннi думки вчених  роздiлилися, так неокласики заперечують втручання держави в економiчнi процеси, а кейнсiанська теорiя навпаки державу вважае головним iнструментом регулювання економiчних процесiв.

До загальнотеоретичних тем, пов'язаних з новими тенденціями розвитку сучасної економічної теорії, належать питання про склад та сутність інституціоналізму. Він складає потужний напрям економічної теорії, формування якого розпочалося наприкінці XIX ст. завдяки науковій діяльності Т. Веблена, Дж. Коммонса, Дж. Гобсона та інших видатних американських і англійських учених.

В сучасних умовах власно інституціональна економічна теорія представлена у працях Дж. К. Гелбрейта, Р. Хейлбронера, Дж. Хо-джсона та ряду інших учених Заходу.

До представників неоінституціональної та нової інституціональної економічної теорії зараховані насамперед Р. Коуз, Д. Норт, О. Вільямсон, Т. Еггертсон та інші відомі зарубіжні вчені. Проблеми аналізуються на основі неокласичної економічної теорії та ідеології неолібералізму.

У математичній інституціональній економіці прийняті передумови неокласики - принцип раціональності, ринкова рівновага, методологічний індивідуалізм, обмеженість ресурсів та ряд пов'язаних з ними неявних передумов.

До нових тенденцій  у розвитку сучасної економічної  теорії відносимо значне розширення її ядра.

Із зростаючої поглинальної здатності мейнстриму дослідники роблять такі принципово важливі висновки:

1) нині неокласика має  мало спільного з пресловутою  "економікою класної дошки", бо ґрунтується на широкому  тлумаченні раціональності, підвищеній  увазі до взаємодії гравців (теорія ігор, інтеракційна економіка), обов'язковому врахуванні інститутів та інформаційних обмежень, розширеному трактуванні максимізації корисності тощо;

2) діє тенденція заміщення  неокласики "більш гнучкою і  еклектичною парадигмою, чого не  помічають "завмерлі" у своїй  критиці неортодоксальні школи".[19]  

III Розділ:  Розвиток  економічної думки в Україні.

3.1. Класичні ситуації  в українській економічній думці  та їх характеристика.

Українська економічна думка  здебільшого розвивалась услід  за західною, інколи випереджаючи її у  працях найвидатніших представників. Сприятливі умови для розвитку вона отримала після проголошення незалежності України, але цей період потребує окремого дослідження. Досягнення українських  економістів з найдавніших часів  до початку XX ст. є основою розвитку сучасної економічної теорії на теренах  України.

В останній третині XVIII ст. політична  економія завершила довгий звивистий  шлях свого остаточного виділення  із низки суспільних наук та становлення  як особливої самостійної галузі наукового пізнання. У подальшому вона розвивалась спільними зусиллями  вчених різних країн, насамперед Західної Європи. Національна (вітчизняна) економічна наука прогресувала в складі єдиної світової науки, виступаючи її невід’ємним елементом.

Розвиток національної економічної  науки в Україні у XIX ст. характеризувався рядом рис, спільних із розвитком  світової економічної думки. В той  же час цей розвиток мав свою специфіку  порівняно з західним та російським, на певних етапах зазнавав радикальних  змін і знаменувався виходом на світовий рівень на рубежі XIX—XX ст., а в чомусь навіть випереджав розвиток економічної  думки в окремих європейських країнах.

У XIX ст. політична економія вступила переможницею меркантилістської системи. Значимість цієї події відтінюється тим фактом, що до того часу меркантилізм панував у Західній і Східній Європі більше чотирьох століть. Але вже італійські та французькі фізіократи розпочали активну боротьбу з ним у теоретичному і практичному плані. Вони створили нову теоретичну систему і прагнули покласти її в основу економічної політики.