Сучасні напрями, школи і течії у політичній економії

Для кращого розуміння  особливостей трактування вітчизняними вченими питань економічної теорії, методології економічних досліджень, історії політичної економії тощо в  останній третині XIX — на початку XX ст. необхідно з’ясувати специфіку  соціально-економічного розвитку країни у цей період. Під її впливом  формувалися основні підходи  до аналізу економічних явищ і  процесів, їх відображення в теоретичних  концепціях. У цілому ця специфіка  характеризується винятково глибокими  суперечностями епохи так званого  класичного капіталізму, входженням у  новий етап розвитку капіталістичної  економіки, загостренням соціальної боротьби трудящих, визріванням передумов  Першої світової війни як війни імперіалістичної. Виділимо лише декілька ключових проблем.

1. Все більш нагальною ставала потреба забезпечення капіталістичного виробництва висококваліфікованою і професійною робочою силою. Недооцінка цього чинника з боку капіталу суперечила вимогам нового часу, стримувала розвиток ринкової економіки і суспільства. Проблема "людського капіталу" висувалась на одне з перших місць.
2. Вкрай загострилися соціальні проблеми розвитку. На Заході їх прагнули розв’язати шляхом соціальних реформ. Вони зосереджувались на вирішенні окремих питань або заходів в галузі соціального життя. При цьому фундаментальна перебудова суспільства мислилась лише як справа майбутнього і швидше як побічний продукт, ніж результат безпосередньо спрямованих на нього реформаторських зусиль.
3. Досить виразно виявилися недостатність і згубні наслідки застосування основоположного принципу економічного лібералізму — невтручання держави в економічне життя. Вони особливо проявлялися в руйнівних економічних кризах. Настійними ставали вимоги втручання держави в економічне життя з метою відвернення економічних криз і забезпечення загального добробуту.
4. Відбувалося масове виникнення акціонерних товариств. Виникали кредитні комерційні банки, розширювалась і вдосконалювалась вся система кредитування. У 90-ті pp. XIX ст. склалася досить могутня індустріальна база підприємництва. Посилився приплив у країну іноземного капіталу. На початку XX ст. в країні створювалися нові для неї об´єднання: картелі, синдикати, трести, концерни, фінансово-промислові групи.
5. З розвитком світового господарства посилилось втягнення країни разом з іншими народами і цивілізаціями у світові господарські процеси та зв´язки.

Характерна риса творчості  відомих українських і російських вчених XIX — початку XX ст. — добре  володіння найпоширенішими європейськими  мовами та чудове знання світової економічної  літератури, широке її використання у  своїх творах. Досить зазначити, що бібліографія у переважній більшості  монографій українських науковців  містить сотні найменувань найважливіших  робіт економістів Заходу, які  залюбки й часто цитувалися. А  втім, для всіх вітчизняних економістів  дореволюційної епохи це було настільки  природним, що ті з них, хто жив  пізніше, були неймовірно вражені протилежною  ситуацією, яка штучно створилась у  радянській економічній літературі після 20-х pp. XX ст. [13]  

3.2. Відмінності  української і російської економічної  думки.

Практично аж до 20-х років XX ст. ні в зарубіжній, ні у вітчизняній  економічній літературі в силу цілого ряду об'єктивних і суб'єктивних умов не існувало чіткого розрізнення  української і російської економічної  думки. Лише ретроспективно дослідники із загального масиву економічної літератури XIX ст. виділили праці дослідників, яких віднесли до числа українських. Вивчення ж питання про відмінності  української і російської економічної  думки розпочалось значно пізніше.

 На початку XX ст. професор  Київського університету О.Д.  Білімович чітко вказав на існування особливої київської школи в політичній економії. Поряд з її фундатором М.Х. Бунге вчений відніс до цієї школи також професора Д.І. Піхна. Він звернув увагу на позитивну роль Д.І. Шхна у розвитку теорії цінності. Вчений не лише заперечував трудову теорію цінності в умовах, "коли навкруги російські економісти майже поголовно повторювали її", але й звернув увагу на однобічність теорії граничної корисності. О.Д. Білімович відніс теорію Д.І. Піхна до "примирювальних" теорій цінності, "які, власне кажучи, становлять не що інше, як подальший розвиток старої теорії попиту і пропозиції"1. Йшлося про розв'язання проблеми цінності та ціни в неокласичній традиції, започаткованій у 1890 р. А. Маршаллом та одночасно з ним окресленій М.І. Туганом-Барановським.

 О.Д. Білімович наголошував на існуванні відмінностей між різними школами в межах єдиної, за його уявленнями, російської економічної думки.

 Київська політекономічна школа стала однією зі шкіл маржиналізму, який на той час склався на Заході у самостійний і надзвичайно впливовий напрям економічної науки та існував у сукупності своїх різних шкіл (австрійської, кембриджської, математичної, американської та ін.).

 На думку О.Д. Білімовича, "в багатьох найбільш основних питаннях як в економічній теорії, такі в економічній політиці, київська школа різко розходилася з іншою школою російських економістів — петербурзькою, марксистською в теорії, і народницькою в політиці — школою московською, що пов'язана з іменем покійного московського професора О.І. Чупрова".

 Незважаючи на певні  розбіжності у теоретичних поглядах  представників київської школи,  їх наукова позиція виокремлювалася  єдністю методології .

 Одним з перших, хто  поставив питання про відмінності  української і російської економічної  думки та достатньо ґрунтовно  з'ясував його, був відомий український  вчений-економіст Всеволод Голубничий. До числа найбільш значних відмінностей він відніс такі.

 По-перше, серед українських  економістів завжди переважав  антиетатизм та прихильність до вільного, конкуренційного господарського життя. Ці відмінності пояснюються тим, що в Україні розвиток капіталізму як у промисловості, так і у сільському господарстві був незрівнянно інтенсивніший, ніж у Росії.

 Проте такі твердження  необхідно сприймати із суттєвими  застереженнями. Оцінюючи погляди  вчених, варто врахувати відмінності  соціально-економічних умов, в яких  вони формуються, і корінні завдання  епохи. Залежно від цього погляди  вчених навіть однієї і тієї  ж країни на різних етапах  її розвитку не можуть завжди  бути етатичними чи антиетатичними. Для порівняння: в період боротьби з кріпацтвом і становлення капіталістичної ринкової економіки серед українських вчених панує прихильність до класичної політекономії з її постулатами вільної конкуренції та "невидимої руки" ринку, фритредерства, а на більш пізніх етапах розвитку капіталізму — прихильність до втручання держави в економічне життя.

 По-друге, серед вчених  та політиків існувало різне  розуміння історичної долі капіталізму.  У Росії з поширенням ідей  соціалізму та марксизму посилились  пророцтва неминучості загальної  кризи та загибелі капіталізму.  На противагу цьому українські  економісти в цілому оптимістично  оцінювали перспективи розвитку  капіталістичного ладу і теоретично  обґрунтовували таке бачення.  Так, М. Туган-Барановський, розвиваючи класичні принципи Рікардо — Сея та опонуючи В. Ленінові і Р. Люксембург, висунув свою теорію ринків (1898). Згідно з нею, за умов раціонального розподілу ресурсів можливий безкризовий розвиток капіталістичної економіки. Циклічне скорочення народного споживання може компенсуватися розширенням продуктивних приватних і державних капіталовкладень. Як зазначає В. Голубничий, український вчений таким чином до деякої міри попереджав новітні теорії планового і регульованого капіталізму.

 По-третє, романтична, історична та інституційна школи  політичної економії в Україні  майже не мали послідовників.  Не було послідовників і націоналістичної  школи Ф. Ліста. Натомість у  Росії ідеї цих шкіл були  помітно поширені.

 По-четверте, прихід ідей  соціалізму, в Україну з Франції,  а в Росію — з Німеччини,  обумовив істотну різницю їх  сприйняття і розвитку. Зокрема,  український соціалізм був головним  чином етичним, а не матеріалістичним, і тому в центрі його уваги  стояв не розвиток продуктивних  сил, як у російському соціалізмі, а добробут народних мас, проблеми  злиднів, здоров'я, соціального  забезпечення тощо.

 По-п'яте, політична  економія марксизму аж до кінця  20-х pp. в Україні мала неспівмірно менше значення, ніж класична політична економія чи немарксистський соціалізм.

 По-шосте, психологічна  школа політичної економії, теорія  граничної корисності, маржиналізм та математична економія прийшли в Україну наприкінці XIX ст. Однак політекономія англійського й американського неокласицизму не встигла поширитися в країні. Трохи більше розповсюдження мала ця школа в Росії вже за часів НЕП .

 Більш пізні дослідження  українських науковців дали змогу  уточнити ряд із зазначених  відмінностей, а деякі з них  взагалі поставити під сумнів. [1]

3.2.Вітчизняні класифікації  економічних теорій та економічної  думки.

Важливе місце у дослідженнях українських вчених посідали питання  класифікації економічних теорій та економічних наук.

Підсумовуючи теоретико-методологічні  досягнення класичної політичної економії, науковці зазначали, що її дослідження  не відповідають історичним реаліям  другої половини XIX ст. Поділ політичної економії на дві частини: чисту теоретичну (позитивну) і практичну прикладну (нормативну) є правильним, однак  при викладанні виникають складності, пов'язані з повторенням одного й того самого матеріалу, можливістю спотвореного розуміння студентами функціонування народного господарства поза системою економічних законів. Учені зробили висновок про необхідність зближення різних напрямів теоретичної  політичної економії.

На думку Володимира Левитського політична економія складається з трьох частин: теоретичних, історичних і прикладних знань, що потребує розмежування начал теорії, політики та історії, виявлення різних критеріїв щодо різних частин економічних учень, врахування історичності у поясненні економічних систем, використання різних методів наукового дослідження. Вчений критикував погляди представників історичної школи, які розглядали політичну економію як науку або історичну, або суто прикладну, або ототожнювали її із соціологією. Наголошував на розумному поєднанні теорії та історії. Політична економія, на його думку, має вивчати історичний розвиток систем економічних відносин, виникнення, формування та функціонування способів господарювання.

В. Левитський поділив економічну науку на політичну економію (складається  з теоретичної та прикладної) та статистику. Теоретична економія вивчає загальні типові риси економічних явищ, а статистика - їх індивідуальні  особливості залежно від умов, часу та місця, прикладна політична  економія, або економічна політика, - фактичні господарські відносини  у зв'язку з діяльністю держави, спрямовані на досягнення загального добробуту. Він окремо виділяв науку про фінанси, історію народного господарства та історію економічних учень.

 Михайло Туган-Барановський запропонував економістам враховувати такий чинник, як загальнолюдська моральність, основний принцип якої - рівноцінність кожної людської особистості. Моральні та етичні начала дають змогу будувати економічну науку не з погляду тієї чи іншої соціальної групи, а з погляду інтересів людини взагалі. Вчений у праці "Основи політичної економії" поділив теоретичну політичну економію на абстрактну і конкретну. Абстрактна політична економія досліджує загальні при-чинно-наслідкові зв'язки народного господарства, його історію та напрями розвитку. Конкретна політична економія описує, класифікує і пояснює конкретні типи народногосподарських явищ, регулюючу роль держави. Аналізуючи кризу економічної теорії, він зазначав її розгалуження на три основні напрями: перший - захищає нерегульований товарно-господарський лад (класична політична економія і маржиналізм австрійської та математичної економічних шкіл); другий - пропагує соціалістичну ідею як антипод першого (ортодоксальна марксистська політична економія); третій - намагається зберегти товарно-господарський лад, для чого пропонує посилити державне втручання в економічне життя (історична і соціально-економічна школи). Ці основні напрями розвитку політичної економії та відповідні їм школи, на його думку, виникли як альтернативні й розвиваються у конфронтації одна з одною.

Г. Симоненко зауважував, що діючим чинником економіки є не просто "людина економічна" за А. Смітом, а людина з матеріальними, духовними, егоїстичними, кооперативними та індивідуалістичними началами. Він наголошував, що політична економія має загальне завдання - дослідження сприятливих і несприятливих економічних відносин та умов ефективного досягнення загального народного добробуту. Тому суб'єктом теоретичної частини є переважно окремі особи, а нормативної частини - держава, асоціації, сім'я та інші громадські союзи.

Михайло Соболєв розглядав політичну економію як єдність:

а) конкретної економічної  науки (економічна історія та статистика), що вивчає історію господарювання різних народів;

б) теорії соціальної економіки, або теоретичної політичної економії, що вивчає виробництво, розподіл, обмін  і споживання, закони їх причинного зв'язку;

в) економічної політики, що вивчає заходи досягнення народногосподарського добробуту.

Українські вчені, як і  зарубіжні, зверталися до питання кризи  класичної політичної економії.

Сучасний дослідник економічної  думки П.М. Леоненко констатує, що тлумачення українських вчених були "скоріше емоційними, ніж строго науковими, досить поверховими і однобічними"1. Основними причинами кризи політекономії називали: руйнування представниками нової історичної школи теоретичних основ класичної політичної економії, що ставило питання про її існування як науки (Г. Симоненко, О. Міклашевський); відмову економістів від свідомого економічного матеріалізму та відсутність філософських основ (С. Булгаков, О. Білімович). Пропонувалися такі шляхи виходу з кризи: