Аналіз створення і використання нематеріальнихї активів ЗАТ "Лукор"

 

 

1.2 Структура  нематеріальних активів

 

Нематеріальні активи –  це права на використання об’єктів промислової та інтелектуальної власності, а також інші майнові права.

Нематеріальні активи включають  певну сукупність елементів.

 

Нематеріальні активи підприємства

1. Право на об’єкти  промислової власності

2.Авторське право

3.Право на користування  іншими нематеріальними ресурсами

4.Право на користування  землею та іншими природними  ресурсами

5. Організаційні витрати  на створення підприємства

 

Окремі елементи нематеріальних активів мають особливості правового захисту. Власники об’єктів промислової власності отримують виключні права на їх використання за допомогою патентів на винахід, промисловий зразок, корисну модель, а також свідоцтва на товарний знак.

Патентом – це виданий державним органом (патентним відомством) документ, який дає особі або організації виключне право використовувати зазначене в патенті технічне вирішення. Патент має дві частини: патентну грамоту та патентний опис.

Патентна грамота – складається в обмеженій кількості примірників і передається патентовласникові. Вона містить ім’я патентовласника (найменування фірми) і автора, найменування технічного вирішення, що є об’єктом патенту, та інші відомості, які визначають характер і обсяг виключного права.

В патентному описі наводиться характеристика технічного вирішення. Обсяг інформації у патентному описі має бути достатнім для того, щоб практично застосовувати об’єкт патенту.

Патентовласник може заборонити будь-якій особі використовувати об’єкт патенту без спеціального дозволу. Виключне право, яке випливає з патенту, існує лише на території тієї країни, що видала патент і не може виходити за межі кордонів.

Правова основа винаходів  і промислових зразків здійснюється на основі його державної реєстрації.

Авторське право – це система правових норм, що визначають положення авторів наукових публікацій, літературних та художніх творів, програмного забезпечення для ЕОМ та їх взаємовідносин з іншими контрагентами. Власник авторського права або правонаступник має виключне право використовувати продукт своєї інтелектуальної діяльності.

Правовий захист місця  походження товару виникає на підставі його реєстрації. Фізична або юридична особа, яка зареєструвала місце  походження товару, отримує свідоцтво, яке підтверджує право на його використання. Але це право не є виключним. Тому власник свідоцтва не може давати ліцензії на використання місця походження товару іншим особам.

Ноу-хау, раціоналізаторські пропозиції, гудвіл, які є власністю  підприємства, не мають спеціального правового захисту. Але їх розголошення може нанести шкоду інтересам власника. Тому вони є складовою частиною так званої комерційної таємниці підприємства.

Реалізація права власності  на нематеріальні ресурси можлива  або шляхом їх використання самим власником, або наданням, з його дозволу, такого права іншій зацікавленій стороні. Така передача права використання здійснюється у формі ліцензійної угоди.

Ліцензією називається дозвіл використовувати технічне досягнення або інший нематеріальний ресурс протягом певного строку за обумовлену винагороду. Ліцензійна угода – це такий договір, у відповідності з яким, власник винаходу, промислового зразка, корисної моделі, товарного знаку, комерційної тайни (ліцензіар) передає іншій стороні (ліцензіату) ліцензію на використання, в певних межах, своїх прав на патенти, ноу-хау, товарні знаки тощо.

Передача прав власності  може бути застережена різними умовами  відносно терміну та обсягу використання. У відповідності з цим розрізняють декілька видів ліцензій.

 

Види ліцензій
В залежності від підстави, на якій видається  дозвіл використовувати об’єкт ліцензії:	В залежності від обсягу прав на використання ліцензії:	В залежності від характеру об’єкта, який передається  за ліцензійною угодою:
Добровільна ліцензія	Звичайна ліцензія	Патентна ліцензія
Примусова ліцензія	Виключна ліцензія	Безпатентна ліцензія
	Повна ліцензія

 

Добровільна ліцензія характерна тим, що в ній ліцензіар передає дозвіл використати об’єкт права ліцензіату на підставі договору. В якому регламентуються обов’язки кожної сторони, обсяг користування, строк, розміри і порядок виплати винагороди. Примусова ліцензія видається на підставі рішення компетентного державного органу проти волі патентовласника.

 Звичайна ліцензія залишає ліцензіару право особистої експлуатації, технічного рішення і можливості укладати аналогічні ліцензійні угоди з іншими ліцензіатами. Виключна ліцензія передає ліцензіату права виключного користування об’єктом ліцензії. Але ліцензіар зберігає за собою право користування технічним рішенням. Повна ліцензія передбачає перехід до ліцензіата всіх прав, які випливають з патенту. Внаслідок такої угоди ліцензіар сам позбавляється права користування об’єктом ліцензії протягом зазначеного у договорі періоду.

Об’єктом патентної ліцензії є технічне досягнення, що захищене патентом. Об’єктом безпатентних ліцензій є не захищені патентами технічні досягнення, ноу-хау, виробничий досвід тощо.

Ліцензійні угоди можуть передбачати комплексну передачу кількох  патентів та пов’язаних з ними ноу-хау. Така угода включає в себе, як правило, надання ліцензіаром інженерно-консультативних послуг щодо організації ліцензійного виробництва, а також супроводжуючі поставки сировини, обладнання, комплектуючих.

За виконання об’єкту  ліцензійної угоди ліцензіат сплачує ліцензіару певну винагороду. Найбільш поширені серед них: періодичні відрахування протягом дії ліцензійної угоди та одноразові виплати.

Періодичні  відрахування (роялті) встановлюються у вигляді ставок до обсягу чистих продаж, до собівартості виробництва або у розрахунку на одиницю ліцензійної продукції. Одноразова винагорода за право користування об’єктом ліцензійної угоди називається пашуальною виплатою. Пашуальний платіж являє собою по суті фактичну ціну ліцензії. Він здійснюється одноразово та не залежить від майбутніх обсягів виробництва або збуту ліцензійної продукції.

Розрахунки за ліцензії можуть також здійснюватися шляхом передачі ліцензіару частки цінних паперів (акцій, облігацій) ліцензіата. Має місце і такий вид розрахунків, як зустрічна передача технічної документації, яка передбачає взаємний обмін ліцензіями, технологічними знаннями, досвідом.

 

1.3 Оцінка та знос нематеріальних активів

 

Специфіка нематеріальних активів обумовлює особливості  їх оцінки та обліку. В міжнародній  практиці існує кілька методів оцінки нематеріальних активів фірми: за собівартістю, за покупною вартістю, за ринковою вартістю.

В зв’язку з затвердженням  Положення (стандарту) бухгалтерського  обліку 8 "Нематеріальні активи", схвалене Методологічною радою з  бухгалтерського обліку при Міністерстві фінансів України. Починаючи з 2000 року поняття “нематеріальні активи” дещо змінилось та визначається як:

“Нематеріальний актив - це немонетарний актив, який не має матеріальної форми, може бути ідентифікований (відокремлений від підприємства) та утримується підприємством з метою використання протягом періоду більше одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік) для виробництва, торгівлі, в адміністративних цілях чи надання в оренду іншим особам.” [12]

Вартість нематеріального  активу, створеного підприємством, включає  прямі витрати на оплату праці, прямі  матеріальні витрати, інші витрати, безпосередньо пов'язані із створенням цього нематеріального активу та приведенням його до стану придатності  для використання за призначенням (оплата реєстрації юридичного права, амортизація патентів, ліцензій тощо). Всі витрати, що пов’язані зі створенням нематеріальних активів, окремо за їх видами, збираються на окремому субрахунку бухгалтерського обліку, де і відбивається його собівартість.

Вартість нематеріальних активів може збільшуватись  на суму витрат, пов'язаних із удосконаленням цих нематеріальних активів і  підвищенням їх можливостей та строку використання, які сприятимуть збільшенню первісно очікуваних майбутніх економічних вигод.

Якщо нематеріальні  активи купують в процесі діяльності підприємства, то вони оцінюються за їх покупною вартістю.

Якщо підприємство приймає  рішення продати будь-які свої нематеріальні активи або вкласти  їх в статутний фонд іншого підприємства, виникає потреба провести оцінку їх ринкової вартості. Для цього у кожному конкретному випадку застосовуються спеціальны методи.

На нематеріальні активи нараховується знос (амортизація). Нарахування амортизації нематеріальних активів здійснюється протягом строку їх корисного використання, який встановлюється підприємством при визнанні цього об'єкта активом (при зарахуванні на баланс), але не більше 20 років.

При визначенні строку корисного  використання об'єкта нематеріальних активів слід ураховувати:

- строки корисного використання подібних активів;

- моральний знос, що передбачається;

- правові або інші подібні обмеження щодо строків його використання та інші фактори.

Якщо такі умови визначити  неможливо, то амортизація нараховується  із застосуванням прямолінійного методу.

Підприємство може здійснювати  переоцінку за справедливою вартістю на дату балансу тих нематеріальних активів, щодо яких існує активний ринок. У разі переоцінки окремого об'єкта нематеріального активу слід переоцінювати  всі інші активи групи, до якої належить цей нематеріальний актив (крім тих, щодо яких не існує активного ринку).

Переоцінена первісна вартість та знос об'єкта нематеріального активу визначаються як добуток відповідно первісної вартості або зносу  та індексу переоцінки. Індекс переоцінки визначається діленням справедливої вартості об'єкта, який переоцінюється, на його залишкову вартість.

Переоцінка об’єктів нематеріальних активів впливає  на додатковий капітал або витрати, в залежності від дооцінки чи уцінки.

Нематеріальний актив списується з балансу в разі його вибуття або внаслідок продажу, безоплатної передачі або неможливості отримання підприємством надалі економічних вигод від його використання.

Списання нематеріальних активів оформлюється актом на списання.

Оцінка –це комплекс заходів юридичного, економічного, організаційно–технічного і іншого характеру, направлених на встановлення цінності об'єкту оцінки як товару.

Мета оцінки і подальше її використання мають бути чітко  сформульовані, оскільки від цього  залежить стандарт оцінки, об'єм і структура необхідної для оцінки інформації, можливі рекомендації оцінювача.

Стандарти оцінки – нормативно закріплені вимоги до виконання робіт експертом за оцінкою.

Цілями, для  яких потрібна оцінка, можуть бути:

1. Майбутня операція з продажу або покупки оцінюваної власності.
2. Розділ майна між власниками підприємства.
3. Виділення з крупного підприємства невеликої життєздатної фірми.
4. Сплановане поглинання одного підприємства іншим.
5. Реорганізація фірми.
6. Ліквідація підприємства.
7. Оподаткування.
8. Негрошові внески в інші компанії.

Вартість в обміні (exchange value) передбачає вірогідну ціну продажу за умови, що умови обміну об'єкту власності відомі обом сторонам і операція є взаємовигідною.

Найбільшою формою цієї вартості, що часто зустрічається, є обгрунтована (справедлива) ринкова вартість (fair market value). Під нею розуміється найбільш вірогідна ціна, виражена в грошовому еквіваленті, по якій в день оцінки власність могла б перейти з рук добровільного продавця в руки добровільного покупця в результаті комерційної операції на відкритому конкурентному ринку за умови, що обидві сторони діють компетентно, обачливо і без примусу.

 При формуванні  ринкової вартості необхідно  враховувати наступне:

1. Між сторонами немає жодних особливих взаємин (наприклад, материнська і дочірня компанії) і вони діють незалежно кожна в своїх інтересах без змови і шахрайства.
2. Тривалість експозиції (маркетинговий період) у будь-якому випадку має бути достатньою, щоб власність привернула до себе увагу адекватної кількості покупців.
3. Ринкова вартість розуміється як вартість майна, розрахована без врахування торгівельних витрат і яких-небудь супутніх податків.

 

Стандарт ринкової вартості розраховується завжди, коли замовником оцінки є продавець.