Фінансові ресурси держави

Поняття "грошові засоби" значно ширше, але фінансові ресурси  виступають завжди у грошовій формі. Грошові засоби стають фінансовими ресурсами тоді, коли вони концентруються у відповідні фонди, для яких встановлено порядок створення й використання [6, 93].

Важливою характерною рисою  фінансових ресурсів, є те, що вони, на відміну від грошових коштів, виражають не зміну форм вартості, а фінансовий результат процесу відтворення. Водночас вони свідчать про наявні можливості економічного й соціального розвитку.

Структура використання фінансових ресурсів в Україні упродовж 1991-1999 років характеризується даними, наведеними в таблиці 1.2.

Таблиця 1.2

 Структура використання фінансових  ресурсів держави у 1991-1999 роках  [6, 94]

Показники	1991	1992	1994	1995	1996	1999
Витрати на розвиток економіки	27,6	35,9	39,6	29,2	33,6	31,4
Витрати на соціальні цілі	33,8	38,3	43,11	38,5	43,2	45,8
Витрати на оборону	1,7	2,1	2,2	2,7	2,9	2,6
Витрати на зовнішньоекономічну діяльність	0,8	1,1	2,7	3,4	3,9	4,1
Інші витрати	36,1	22,6	12,0	26,2	16,8	16,1
Усього витрат	100,0	100,0	100,0	100,0	100,0	100,0

 

У структурі використання фінансових ресурсів, найвищу питому вагу мають  витрати на соціальні потреби (на соціальну сферу за рахунок бюджету  й господарських структур та на соціальні  гарантії населенню). Починаючи з 1991 року їх частка неухильно зростає. Якщо у 1991 році вона становила 33,8 відсотка, то у 1999 році – вже 45,8 відсотка. При збереженні наявних напрямків використання коштів на вказані цілі, частка витрат на соціальні заходи у фінансових ресурсах матиме тенденцію до зростання. Такий рівень витрат є для держави обтяжливим і не сприяє зростанню економічної активності. Тому необхідні заходи щодо докорінного перегляду напрямків використання ресурсів на ці потреби.

В умовах перехідної економіки значні ресурси повинні спрямовуватися на структурну перебудову виконання цільових загальнодержавних програм у сфері технічного прогресу, охорону довкілля.

Отже, фінансові ресурси – це грошові фонди, які створюються в процесі розподілу, перерозподілу і використання валового внутрішнього продукту за певний період [3, 15].

Держава розпоряджається не всіма  фінансовими ресурсами, створеними в країні за певний період часу. У  розпорядженні держави знаходяться  централізовані фінансові ресурси:

• бюджетної системи;
• державних фінансових інститутів (Центрального банку, державних фінансових органів, державних кредитних установ);
• централізованих і децентралізованих фондів цільового призначення [3, 16].

 

Розділ 2. Формування загальнодержавних  фінансових ресурсів, чинники їх росту

2.1. Валовий внутрішній продукт як основне джерело фінансових ресурсів

Однією з найважливіших умов розкриття змісту й призначення  фінансових ресурсів є виявлення  їхнього взаємозв'язку з вартісною  структурою валового внутрішнього продукту (див. рис. 2.1).

Рис. 2.1. Взаємозв'язок фінансових ресурсів із вартісною структурою внутрішнього валового продукту [6, 85].

Як видно з рисунка 2.1, основним джерелом формування фінансових ресурсів є валовий внутрішній продукт  Найзначніша їхня частка створюється  за рахунок прибутку, відрахувань на соціальне страхування й інші соціальні потреби.

Частина фінансових ресурсів є вирахуваннями  із заробітної плати, податків та платежів населення. Велику частку також становлять непрямі податки, які в структурі  валового внутрішнього продукту показані згорнутим сальдо, тобто за мінусом дотацій, що надаються різним галузям економіки з державного бюджету. Тому при зіставленні фінансових ресурсів із валовим внутрішнім продуктом треба враховувати особливість взаємозв'язків показників, оскільки метод обчислення фінансових ресурсів об'єктивно зумовлює підвищення їхньої питомої ваги у валовому внутрішньому продукті. Було б доцільно здійснювати коригування фінансових ресурсів із метою вилучення подвійного рахунку.

Основна частина фінансових ресурсів є грошовим вираженням новоствореної вартості. Це, як зазначалося вище, прибуток, податки, відрахування на соціальне страхування та соціальне забезпечення, доходи від зовнішньоекономічної діяльності. Крім цього, частина фінансових ресурсів виражає перенесену вартість основних фондів (амортизаційні відрахування), включає відрахування від собівартості на геологорозвідку, до фонду конверсії, плату за використання природних ресурсів тощо. Тому розгляд структури фінансових ресурсів у тісному зв'язку з вартісною структурою валового внутрішнього продукту має велике теоретичне й практичне значення.

По-перше, стає можливим визначити  рівень використання фінансів у розподільчих процесах і на цій основі дати характеристику ефективності функціонування фінансового механізму. По-друге, значно розширюється інформаційна база для розробки фінансових показників ефективності виробництва й розробки основних напрямків удосконалення фінансових методів її підвищення. По-третє, можна відстежити рух кожної складової валового внутрішнього продукту від початкової – виробництва до кінцевої стадії – використання [6, 83].

Фінансові ресурси є об'єктивно  необхідною умовою процесу відтворення  на всіх його стадіях, однак формування кінцевої структури відтворення  досягається на стадії розподілу, де формуються пропорції між фондами відшкодування, споживання й нагромадження, здійснюється розподіл доходів між підрозділами суспільного виробництва, галузями господарства, соціальними групами, безпосередніми виробниками матеріальних благ.

На стадії розподілу фінанси  набувають самостійної форми  руху. Вони зумовлюють появу своїх  специфічних категорій, важелів, інструментів, що регулюють процес створення доходів  і грошових фондів, їхній розподіл і перерозподіл. У своїй сукупності вони складають основу фінансового механізму. Дослідження ролі фінансів у розподільчих процесах має важливе значення для виявлення їхньої сутності, оскільки саме тут в результаті руху фінансових ресурсів формуються економічні відносини щодо їх створення і використання, які по своїй суті є фінансовими. Удосконалення фінансових відносин – головна умова посилення впливу фінансів на процес відтворення. Однак, розглядаючи фінанси не як теоретичну абстракцію, а як складову господарського механізму, треба зазначити, що їхній вплив на розширене відтворення проявляється там і тоді, де й коли відбувається процес створення й використання фінансових ресурсів.

Співвідношення фінансових ресурсів із загальноекономічними показниками  в Україні у 1991-1999 роках характеризується даними, наведеними у таблиці 2.1.

Таблиця 2.1

 Співвідношення фінансових  ресурсів із загальноекономічними  показниками 

в Україні [6, 84]

Показники	1991	1994	1996	1999
Валовий внутрішній продукт, млрд. крб./грн.	299,4	1137794,0	7083055,0	127100,0
Фінансові ресурси держави, млрд. крб./грн.	281,0	981343,6	5519198,3	96639,1
Питома вага фінансових ресурсів держави  у валовому внутрішньому продукті, %	93,8	86,2	77,9	72,1

 

Згідно з даними таблиці 2.1 частка фінансових ресурсів у валовому внутрішньому продукті значно коливається. Так якщо у 1991 році вона становила 93,8 відсотка, у 1994 році – 86,2 відсотка, то в 1999 p. – 72,1 відсотка. Незважаючи на загальну позитивну значимість цієї тенденції до зниження, такі різкі коливання у співвідношеннях вказаних показників є деструктивними щодо розвитку макроекономічних процесів і призводять до механічного руйнування фінансових пропорцій, які утворилися господарюючими суб'єктами попереднього часу та є фактором щодо поглиблення фінансової кризи, зокрема кризи неплатежів [6, 84].

Високий відсоток фінансових ресурсів щодо ВВП підтверджує, що фінансова  система виконує надмірну перерозподільчу  функцію. Це знижує, з одного боку, ефективність самої фінансової системи, а з  другого – негативно позначається на наявній системі розподілу й перерозподілу створюваного продукту Зокрема, перевантаження фінансової системи різними формами перерозподілу ресурсів між верствами населення, галузями економіки та регіонами негативно впливає на стимули до праці, оскільки відбувається відрив використання фінансових ресурсів від місця їх створення. Треба вжити серйозних заходів. які б забезпечили раціональнішу структуру співвідношення системи фінансів і ВВП.

Останніми роками виникли деструктивні тенденції і в розподілі створюваних  у державі фінансових ресурсів у розрізі суб'єктів володіння і розпорядження. Про це свідчать дані, наведені у таблиці 2.2.

Таблиця 2.2

 Фінансові ресурси у розрізі  суб'єктів володіння та розпорядження  [6, 86]

Показники	1991	1994	1996	1999
Фінансові ресурси в державі, млрд. крб./грн. у тому числі:	281,0	9813443,6	5519198,0	96639,1
бюджетні ресурси, млрд. крб./грн.	74,1	404714,8	2494088,1	32512,3
фінансові ресурси підприємницьких  структур усіх форм власності, млрд. крб./грн.	173,9	441116,4	2218767,0	47227,3
фінансові ресурси централізованих  фондів, млрд. крб./грн.	33,0	135512,4	806343,2	16899,5
Питома вага у фінансових ресурсах держави, %:
бюджетних ресурсів	26,4	41,3	45,2	33,6
фінансових ресурсів підприємницьких  структур	61,9	44,9	40,2	48,8
фінансових ресурсів централізованих  фондів	11,7	13,8	14,6	17,6

Якщо у 1991 році держава зосередила у своєму розпорядженні, тобто в  бюджетній системі, 26,4 відсотка від  загального обсягу фінансових ресурсів, то у 1994 році питома вага ресурсів, що зосередилися у бюджеті, становила вже 41,3 відсотка, а в 1999 році зменшилась до 33,6 відсотка.

З урахуванням ресурсів, які зосереджуються в різних централізованих цільових фондах, держава спрямовувала у своє розпорядження в 1991 році 38,1 відсотка, у 1994 році – 55,1 відсотка, а в 1999 році – 51,2 відсотка [6, 85].

Відповідно збільшувалася й  частка фінансових ресурсів підприємницьких  структур. Це позитивно вплинуло на економічні й соціальні процеси  в господарстві, оскільки так були створені сприятливі умови для підприємницької діяльності та зменшилися обсяги втручання держави в процеси фінансового забезпечення розвитку економіки.

2.2. Джерела національного доходу

Національний доход – це чистий продукт суспільства, або новостворена вартість. Чистим продуктом його називають тому, що з усієї сукупності створених у суспільстві матеріальних і нематеріальних благ (С + v + m) уже вирахувана частка, яка йде на відновлення зношених засобів виробництва (С), і в розпорядженні суспільства залишається лише та частка, яка буде використана на споживання і нагромадження [13, 285-286].

Що є джерелом національного  доходу? Здавалося б, що відповідь  на це запитання дуже проста: праця  людини. В основному така відповідь  правильна, але вимагає ряду уточнень, оскільки, наприклад, в такому разі можна запитати, що створює поліцейський, чиновник, служитель культу тощо, які теж займаються певним видом праці. Тому не дивно, що вже протягом кількох століть ведеться дискусія щодо джерел національного доходу.

Першою школою в політичній економії були меркантилісти (від італійського слова mercante – торгувати). Вони вважали, що національний доход створюється лише у сфері торгівлі. Наступна школа – фізіократи таким джерелом вважали сільське господарство. Класики політичної економії А.Сміт та Д.Рікардо значно розширили розуміння джерел створення національного доходу, стверджуючи, що він створюється у сфері матеріального виробництва (сільському господарстві, промисловості та ін.). Ще повніше сферу створення національного доходу визначив К.Маркс, оскільки включав до неї і сферу послуг [13, 286].

Але сфера послуг у той час (середина XIX ст.) була розвинута надзвичайно  слабо. Тому в працях К.Маркса положення  про те, що національний доход створюється  і у сфері послуг, не набуло вигляду  теорії.

Інша річ – реалії сьогодення. У розвинутих країнах світу у  сфері послуг (або нематеріального  виробництва) зайнято близько 70% всього працездатного населення.