Фінансові ресурси держави

Цей поділ найяскравіше відображає показник норми додаткової вартості, або ступеня експлуатації. Він  визначається як відношення додаткового продукту до необхідного, вираженого у процентах (помноженого на 100%). Наприкінці 80-х pp. в обробній промисловості (одній із найпередовіших у народному господарстві) США він становив 70%, а в колишньому CPCP – не менше 130%. Це означало, що частка зарплати американських працівників цієї сфери у створеному ними національному доході становила близько 70%, а найманих працівників в CPCP – менше 50%. В Україні частка заробітної плати працівників у національному доході, створеному в промисловості, зменшилась майже з 50% у 1990 p. до 26,4% у 1994 p. [13, 288]

На стадії розподілу необхідний і додатковий продукт розпадаються на первинні доходи. Основними формами  таких доходів є заробітна  плата, прибуток, процент, рента, дивіденди, орендна плата та ін. Серед цих  доходів виділяють трудові і нетрудові. До трудових належать доходи, що створюються працівниками на підприємствах і в галузях і надходять у їх індивідуальне розпорядження у формі заробітної плати, а також доходи працівників міста і села від індивідуальної трудової діяльності і підсобного господарства.

До нетрудових доходів, джерелом яких є додатковий продукт, належать частина  прибутку підприємців, процент, рента, прибуток власників торговельного  капіталу та ін. За умов широкого розповсюдження акцій у розвинутих країнах частина найманих працівників отримує певну частку прибутку у формі дивіденду, а також у вигляді процента на вкладені у банки кошти. Але основну масу дивідендів і процентів привласнюють власники засобів виробництва та грошового капіталу.

Перерозподіл національного доходу. Після розподілу національного доходу відбувається його перерозподіл. Він здійснюється через механізм ціноутворення (сфера обігу), сплати різних видів податків до державного бюджету та соціальних витрат держави, внесків громадян до громадських, релігійних, доброчинних фондів та організацій. Наприклад, через державні бюджети розвинутих країн світу перерозподіляється від 40 до 55% національного доходу, а в Україні у 1994 p. – 83% [13, 288].

На основі перерозподілу національного  доходу формуються вторинні, або похідні, доходи. Основними формами таких доходів є виплата пенсій, стипендій, допомога багатодітним сім'ям, платня військовослужбовцям, працівникам правоохоронних органів тощо. Наприклад, в Україні налічується 14,6 млн. пенсіонерів.

Основним джерелом вторинних доходів  є податки. Так, із заробітної плати  середнього американського працівника вилучається близько 33% її у формі  податків. У колишньому CPCP високий  ступінь експлуатації, пов'язаної з  розподілом національного доходу на необхідний і додатковий, певною мірою послаблювався у процесі його перерозподілу, оскільки за рахунок державного бюджету громадянам надавалися безкоштовно квартири, медичні послуги, освіта тощо [13, 289].

Перерозподіл національного доходу здійснюється офіційними (видимими) та неофіційними (невидимими) каналами. У першому випадку це відбувається через механізм оподаткування, добровільних внесків у різні фонди, а також частково через механізм ціноутворення, коли держава або компанії (як правило, крупні) офіційно повідомляють про те, що ціни на певну групу товарів та послуг будуть підвищені на стільки-то процентів. Це має місце у розвинутих країнах світу.

У другому випадку уряд і компанії про це офіційно не повідомляють, а  здійснюють незначне, але неодноразове підвищення цін. Це призводить до поступового зниження життєвого рівня населення. Так діяла у застійні часи адміністративно-командна система. Цей метод певною мірою успадкував. уряд України, особливо в період так званої лібералізації цін. Проте наймасштабніше неофіційний перерозподіл національного доходу здійснюється в умовах існування тіньової, або підпільної економіки [13, 289].

Офіційний перерозподіл національного  доходу фіксується в офіційній статистиці. Так, у США з 1929 по 1987 pp. частка перших найбідніших груп сімей (із п'яти груп) зросла з 12,5 до 15,4%, а частка найбагатшої п'ятої групи знизилася з 54,4 до 43,7%. Проте за період 1969–1987 pp. нерівність у розподілі доходів між п'ятьма групами зросла. В 1987 p. 20% сімей, які мали найнижчі доходи, отримали лише 4,6% сукупного суспільного доходу (до сплати податків), а в 1969 p. – 5,6%. Водночас частка 20% сімей з найвищими доходами зросла з 40,6 до 43,7%. Ці дані опубліковані у відомому підручнику американських учених "Економікс". Його автори Р.Макконел та С.Брю зазначають, що у США доход розподіляється нерівномірніше, ніж у більшості інших розвинутих країн. В доповіді американського президента конгресу США за 1996 p. наводяться дані про те, що з 1979 по 1993 pp. дохід 5% найбідніших сімей знизився на 15%, а 5% найбагатших сімей – зріс на 18% [13, 289].

Згідно з тими же даними, значно більша несправедливість існує в  розподілі доходів від власності. Так, у 1983 p. 10% сімей, які отримували найвищі доходи у США, володіли 72% всіх акцій, 86% всіх облігацій, що не оподатковувалися, 50% всього нерухомого майна. Водночас, за визнанням цих же економістів, величезна більшість домогосподарств мають незначну власність або взагалі не мають її.

Неофіційний перерозподіл національного  доходу відбувається внаслідок існуванню підпільної економіки. Підпільна, або тіньова, економіка – це сукупність неврахованих і протизаконних видів діяльності: ухиляння від сплати податків, виробництво заборонених видів продукції та послуг (виробництво наркотиків, азартні ігри, проституція тощо). Згідно з оцінками західних учених, підпільна економіка в розвинутих країнах Заходу становить від 5 до 15% валового національного продукту. У США, наприклад, у 1988 p. на неї припадало від 243 до 729 млрд. дол. [13, 290]

У сучасних умовах до таких видів діяльності в Україні додалися вивезення товарів за кордон з метою наживи, незаконна конвертація валюти і махінації під час здійснення цих операцій, надання кредитів комерційними банками за солідну винагороду, незаконне вивезення валюти за кордон та ін. Так, за межі України вивезено близько 20 млрд. дол., товарів на суму близько 5 млрд. дол.

До тіньової економіки значною  мірою наближалася діяльність комерційних  банків, внаслідок якої вони наживалися на конвертації валют, масово перекачували безготівковий обіг у готівковий, що створювало штучний попит на готівку і привело у середині 1994 p. до зосередження у мафіозно-тіньових і комерційно-банківських структурах близько половини всієї грошової маси. Така ж частка грошової маси перебуває у тіньовому секторі на початку 1997 p. З метою збагачення банківські та інші фінансово-кредитні установи використовують фальшиві авізо, фальшиві довідки-сертифікати тощо. Все це дало комерційним банкам змогу отримати стократні прибутки. Певною мірою цьому сприяло недосконале законодавство.

Висновки

Отже, фінансові ресурси – це грошові фонди, які створюються  в процесі розподілу, перерозподілу  і використання валового внутрішнього продукту за певний період.

Держава розпоряджається не всіма  фінансовими ресурсами, створеними в країні за певний період часу. У розпорядженні держави знаходяться централізовані фінансові ресурси:

• бюджетної системи;
• державних фінансових інститутів (Центрального банку, державних фінансових органів, державних кредитних установ);
• централізованих і децентралізованих фондів цільового призначення.
• Джерелом фінансових ресурсів виступає валовий внутрішній продукт (ВВП).

Напрями використання фінансових ресурсів держави:

1. Поповнення основного і оборотного  капіталу державного сектору  економіки:

• капітальний ремонт;
• дотації планово-збитковим державним підприємницьким структурам;
• поповнення нестачі оборотних коштів.

2. Формування фонду споживання:

• виплати з фонду соціального захисту населення;
• видатки на соціально-культурні заходи;
• задоволення соціальних потреб працівників виробничої та невиробничої сфери;
• соціальна підтримка окремих верств населення;
• видатки на оборону і управління.

3. Формування фонду нагромадження  державного сектору економіки:

• капітальні вкладення;
• придбання обладнання та інвентарю в бюджетних установах;
• приріст нормативу власних оборотних коштів;
• витрати по зовнішньоекономічних зв'язках;
• створення резервних фондів.

Зведений фінансовий баланс держави  – це система фінансових планів, яка включає:

• фінансові плани підприємств (баланс доходів та видатків) усіх форм власності;
• кошториси господарських організацій, які повністю фінансуються за рахунок Державного бюджету;
• єдиний кошторис доходів та витрат невиробничої сфери (освіта, охорона здоров'я та інше);
• фінансові плани організацій, які займаються страхуванням;
• державний і місцеві бюджети.

Структура зведеного фінансового  балансу:

• фінансові ресурси всіх секторів економіки не залежно від форм власності;
• обов'язкові та добровільні платежі населення;
• довгострокові кредити банків;
• доходи від зовнішньоекономічної діяльності.

Література

1. Александров А.М. Финансы социализма. – М.: Финансы, 1965.
2. Андрущенко В.Л. Фінансова думка Заходу у XX столітті (Теоретична концептуалізація і наукова проблематика державних фінансів). – Львів: Каменяр, 2000.
3. Базилевич В. Д., Баластрик Л. О. Державні фінанси. Навчальний посібник / За заг. ред. Базилевича В. Д. – К.: Атіка, 2002. – 368 с.
4. Бланкарт Ш. Державні фінанси в умовах демократії. – К.: Либідь, 2000.
5. Василик О.Д. Державні фінанси України: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1997.
6. Василик О.Д. Теорія фінансів. – К.: НІОС, 2000.
7. Годме П.М. Финансовое право. – М.: Прогресс, 1978.
8. Державні фінанси: Теорія і практика перехідного періоду в Центральній Європі. – К.: Основи, 1998.
9. Кукукина И. Управление финансами: Учебное пособие. – М.: Юристъ, 2001.
10. Либерман Я.Г. Государственный бюджет СССР в новых условиях хозяйствования. – М.: Наука, 1970.
11. Луніна І. Державні фінанси в перехідний період. – X.: Форт, 2000.
12. Основи економічної теорії / За ред. С.В. Мочерного. – К.: Академія, 1998. – 464 с.
13. Основи економічної теорії / За ред. С.В. Мочерного. – К.: Академія, 1998. – 464 с.
14. Павлюк К.В. Фінансові ресурси держави. – К.: НІОС, 1998.
15. Финансы, деньги, кредит: Учебник. – М.: Юристъ, 2000.
16. Финансы: Учебник для вузов. – М.: Юрайт-Перспектива, 2000.
17. Финансы: Учебное пособие. – М.: ФиС, 2000.
18. Юрій С.І. Бюджетна система України. – К.: НІОС, 2000.