Фінансові ресурси держави

На думку сучасних західних учених, будь-яка праця є продуктивною, отже, створює національний доход. Тому виробниками його вони вважають усіх зайнятих у сфері матеріального і нематеріального виробництва, в т.ч. військовослужбовців, поліцейських, чиновників державного апарату, служителів культу та інші категорії населення. Критерієм для західних учених слугує отримання ними доходів [13, 286].

На противагу цьому, в марксистській  політичній економії відстоювався значно звужений підхід до джерел створення  національного доходу. Одна група  догматиків-економістів, як і в часи А.Сміта та Д.Рікардо, стверджувала, що національний доход створюється лише у сфері матеріального виробництва. Інша група – прогресивні економісти – доводила, що і в таких сферах нематеріального виробництва, як наука, освіта, охорона здоров'я, державний апарат управління народним господарством та в деяких інших, також створюється національний доход.

Водночас вони справедливо критикували  погляди західних учених щодо віднесення всіх категорій працюючих (насамперед військовослужбовців, служителів культу, діячів сфери розваг у казино, інших подібних установах тощо) до виробників національного доходу.

Слід зауважити, що західна економічна думка навчилася вимірювати продуктивність праці вчителів, педагогів, учених, працівників охорони здоров'я  і визначати той внесок, який вони роблять у створення національного доходу. Наприклад, кожний долар, вкладений у розвиток науки, приносить, на їхню думку, близько 4-5 дол. прибутку [13, 287].

Питання про джерело національного  доходу не є чисто теоретичним, тобто  таким, що не стосується практики. Від  його правильного розв'язання залежить, зокрема, обґрунтована методика обчислювання статистичною службою держави величини національного доходу, що виробляється у країні. Наприклад, в Україні при підрахунку величини національного доходу до цього часу майже не враховується внесок працівників сфери нематеріального виробництва у його створення. Це зменшує показники економічної могутності країни порівняно з економічним потенціалом інших держав. Виходячи з точки зору марксистської політекономії на проблему продуктивності праці і джерел національного доходу, Міністерство статистики колишнього СРСР, порівнюючи економічний потенціал СРСР і США, зменшувало величину цього показника у США на 25% [13, 287].

2.3. Шляхи оптимізації фондів  споживання та нагромадження

Надзвичайно важливе значення для досягнення оптимальної норми нагромадження має зниження матеріаломісткості, енергомісткості, проведення державою активної амортизаційної політики тощо.

Сучасним методом прискорення  науково-технічного розвитку, оптимізації  фонду нагромадження є широке використання лізингу. Лізинг – це довгострокова оренда машин і устаткування, транспортних засобів тощо. В умовах розгортання НТР лізинг набув міжнародного характеру, тобто використовується орендна форма експорту та імпорту машин і устаткування.

Однією з форм використання лізингу  є зобов'язання орендатора купити машини та устаткування після закінчення строку оренди.

Лізинг набув поширення в  розвинутих країнах світу. Так, частка лізингу в інвестиціях у машини та устаткування в 1990 p. становила у США 31,7%, в Англії – 25%, а середньорічний темп зростання лізингових операцій перевищує у США 15%, в Японії – 20%. У цих та деяких інших країнах нині орендується близько 90% ЕОМ. Держава повинна стимулювати впровадження лізингових операцій, надаючи податкові пільги лізинговим компаніям [13, 294].

На оптимізацію фонду споживання та фонду нагромадження істотно  впливає процес інтенсифікації суспільного  виробництва.

Ще одним важливим фактором радикальної  зміни у співвідношенні фонду  споживання і фонду нагромадження є проведення активної структурної політики. Як відомо, Україна, маючи лише 2,7% території колишнього СРСР і 18% населення, видобувала в 1988 p. 25% вугілля, 46% залізної руди, виплавляла 35% сталі, 41% чавуну, випускала 23% загальної кількості тракторів та ін. її економіка надто переобтяжена енерго-, капітало- і матеріаломісткими галузями і виробництвами [13, 294].

Тому уряд насамперед повинен з'ясувати  економічну доцільність існування  деяких базових галузей промисловості  у теперішніх обсягах і обрати найперспективніші наукомісткі та високотехнологічні галузі.

Основними критеріями вибору цих галузей  є: їх експортний потенціал або можливість його нарощування; прискорений розвиток цих галузей, який сприяє підвищенню конкурентноздатності більшості  галузей промисловості (їх модернізації, підвищенню ефективності); можливість заміни імпорту.

До найперспективніших галузей  в Україні належать електроніка, машинобудування, чорна металургія, кораблебудування, трубопровідний транспорт, аерокосмічні ракети й апарати, сільське господарство, харчова і текстильна промисловість, охорона здоров'я, охорона навколишнього середовища, їх у першу чергу повинна фінансове підтримувати держава, постачати ресурсами, вони мають користуватися податковими, кредитними пільгами тощо.

Певну роль у поліпшенні структури  фонду нагромадження відіграє зменшення  частки військових нагромаджень.

Для вдосконалення структури фонду  споживання важливе значення має  підвищення якості продукції, скорочення витрат на її зберігання та споживання, розширення її асортименту тощо. Ще наприкінці 80-х pp. у великих продовольчих маркетингах розвинутих країн світу покупцям пропонували близько 30 тис. різних видів продукції, а в найбільших містах СРСР – до 300 [13, 295].

Розв'язати цю проблему за рахунок  імпорту продовольчих та інших груп товарів неможливо, оскільки це гальмує національне виробництво і Україна може перетворитись на ринок збуту іноземних товарів.

Важливим напрямом вдосконалення  фонду споживання в Україні є  скорочення суспільних фондів споживання за рахунок окремих пільг, надмірно високих пенсій для державних службовців та ін. Так, в Україні налічується близько 18 млн. пільговиків.

Отже, основним джерелом формування фінансових ресурсів держави є валовий національний продукт.

Розділ 3. Розподіл та використання загальнодержавних фінансових ресурсів

3.1. Баланс фінансових ресурсів і витрат у державі

В умовах становлення державної  незалежності України, реформування її економіки, побудови власної фінансової системи питання створення науково  обґрунтованих методичних і методологічних принципів побудови балансу фінансових ресурсів та витрат держави має велике теоретичне й практичне значення.

Баланс фінансових ресурсів і витрат в державі – це комплексний  документ-прогноз, в якому відображається обсяг утворюваних фінансових ресурсів та їх використання в усіх секторах економіки [6, 96].

Баланс є складовою прогнозу економічного та соціального розвитку держави, його фінансовою програмою. У  ньому розкриваються можливості фінансового забезпечення темпів і  пропорцій розвитку економіки держави у прогнозованому періоді та пропорції розподілу її валового внутрішнього продукту. Він є базою для прийняття управлінських рішень із питань підвищення ефективності використання усіх видів ресурсів, обґрунтування резервів зростання нагромаджень, залучення додаткових інвестиційних джерел, а також слугує інформаційною й аналітичною основою для розробки та обґрунтування фінансової політики держави.

Проблема розробки балансу фінансових ресурсів і витрат держави має  свою досить тривалу й складну історію. Ідея його розробки виникла ще в 30-ті роки. Була зроблена спроба охопити всі фінанси суспільного сектора зведеним фінансовим балансом. Українська РСР однією з перших серед республік колишнього СРСР почала розробляти методологію складання фінансового балансу. У 1928 році схема фінансового балансу республіки була розроблена й подана на розгляд до союзних органів [6, 96].

Одночасно велись роботи з-розробки зведеного  фінансового балансу країни. Такий  баланс був розроблений і затверджений на 1931 рік Постановою ЦВК і РНК  СРСР "Про єдиний фінансовий план". Але вже починаючи з 1932 року робота зі складання єдиного фінансового  плану була припинена, що було не випадковим. Практика виявила нереальність виконання його положень в умовах, коли механізм управління й планування народним господарством країни перебував на стадії свого становлення. Були відсутні й багато інших передумов для його реалізації. Нереальною була ідея його розробки в територіальному розрізі й на різних рівнях управління та планування (республіка, край, область, район тощо). Головними перешкодами, зокрема, були: слабкий розвиток балансових методів планування, незадовільний стан обліку й іншої економічної інформації, низька кваліфікація кадрів, відсутність апробованих методик складання фінплану в територіальному розрізі, що зумовлювало складність і водночас низьку якість територіальних фінансових планів, які розроблялись на місцях [6, 97].

Усе вищесказане було причиною того, що починаючи з 1932 року замість єдиного  фінансового плану Держпланом СРСР централізовано розроблявся баланс державних фінансових ресурсів лише в масштабах країни, а роботи зі складання територіальних балансів були припинені.

У 1964 році Держпланом СРСР був запроваджений  порядок розробки й подання союзними республіками балансу фінансових ресурсів, що охоплював господарство, підвідомче Радам Міністрів союзних республік. Однак із 1967 року його було скасовано, певно, у зв'язку з тим, що після господарської реформи 1965 року відпала необхідність у його розробці. Проте практика незабаром підтвердила, що, навпаки, набули великого значення синтетичні документи, які характеризували розвиток народного господарства республіки в територіальному розрізі. Це зумовлено тим, що в умовах галузевого принципу управління господарством можливості республік щодо визначення загальноекономічних критеріїв для оцінки розроблюваних проектів планів і пропозицій з розвитку республік виявились істотно обмеженими. Тому починаючи з 1981 року роботи зі складання фінансових балансів у союзних республіках відновились, але тільки у тих господарствах, які були підвідомчі Раді Міністрів республіки [6, 97].

З набуттям Україною державної  незалежності виникла необхідність докорінної перебудови роботи зі складання балансу фінансових ресурсів та витрат держави і передусім з розробки методичних положень, що було викликано:

• переходом у підпорядкування України великої кількості суб'єктів господарської діяльності та бюджетних установ із відання колишніх союзних міністерств і відомств;
• появою нових джерел доходів (відрахування до Фонду ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, Фондів зайнятості, конверсії, доходи від приватизації, іноземні кредити, доходи від кредитної емісії НБУ тощо), а також потреб на фінансування заходів, яких раніше не було (витрати на оборону, зовнішньоекономічну діяльність, обслуговування державного боргу, створення страхових та резервних фондів тощо);
• введенням нової системи оподаткування та нових видів податків як для юридичних, так і фізичних осіб, які раніше не справлялись;
• значним падінням питомої ваги доходів суб'єктів державної власності в загальному обсязі доходів і витрат та докорінною зміною системи управління підприємствами й організаціями, а поряд з цим і чинного порядку звітності (ліквідація окремих міністерств і відомств, приватизація державних об'єктів, утворення спільних підприємств);
• переходом більшості підприємств колишнього ВПК на випуск цивільної продукції та відкриту статистичну звітність про показники їх роботи [6, 98].

Метою розробки балансу фінансових ресурсів держави є визначення розмірів фінансових ресурсів, що створюються  в державі й можуть бути використані  для здійснення заходів з економічного й соціального розвитку на прогнозований період: становлення збалансованості доходів і витрат в державі, а також обґрунтованості використання фінансових ресурсів на соціальні гарантії населенню, утримання невиробничої сфери, розвиток економіки, оборону та управління, виходячи з програми економічного й соціального розвитку держави; перевірка економічного обґрунтування розрахунків державного бюджету, балансу грошових доходів та витрат населення, платіжного балансу та інших фінансових балансів.

Досягнення цієї мети водночас і є формою використання фінансів для регулювання показників економічного й соціального розвитку, забезпечення їх економічної обґрунтованості й ефективності.

Охоплюючи повний обсяг ресурсів у  цілому по державі незалежно від  того, в якій конкретній галузі вони утворилися та використовуються, баланс фінансових ресурсів і витрат в державі відображає їх загальну характеристику за джерелами і напрямками, є самостійним документом синтетичного характеру. Це дає змогу використовувати його показники як критерії для оцінки ефективності виробництва. Вони доповнюють загальні показники результативності суспільного виробництва [6, 98].

Необхідність у додаткових показниках для виміру ефективності суспільного  виробництва зумовлена тим, що показник валового внутрішнього продукту не вичерпує всебічної оцінки рівня ефективності. Відомо, що свого часу в економічній літературі широко обговорювалося питання загального критерію ефективності суспільного виробництва. Однак досі економічна наука не має єдиного показника, що всебічно відображає динаміку ефективності виробництва. На практиці нині використовується декілька таких показників (продуктивність праці, фондовіддача, матеріаломісткість, капіталомісткість, прибуток і т. ін.).

На думку Василика О.Д., підсумкові показники балансу фінансових ресурсів і витрат в державі й окремих видів його доходів і витрат можуть стати доповненням до арсеналу показників, що використовуються для оцінки рівня ефективності суспільного виробництва [6, 99].

3.2. Проблеми розробки балансу  фінансових ресурсів і витрат в державі

Баланс фінансових ресурсів і витрат в державі розробляється Міністерством  економіки України разом з  Міністерством фінансів на основі показників валового внутрішнього продукту та національного  доходу. На підставі цих показників розвитку держави здійснюється прогноз обсягу фінансових ресурсів за окремими джерелами та напрямками їх використання у майбутньому.